Жінка у вікні

79

Рівно об одинадцятій лунає дзвінок у двері. Я вириваюся з ліжка, визираю з вікна на вулицю. Перед дверима стоїть Біна, її чорне волосся блищить під ранковим сонцем. Я забула про сьогоднішній сеанс із нею. Я взагалі про неї забула.

Роблю крок назад, розглядаю будинки навпроти, обводжу їх поглядом зі сходу на захід: Сірі сестри, Міллери, Такеди, порожній здвоєний будинок. Моя південна імперія.

Знову дзвінок.

Я скочуюся вниз, підходжу до дверей у передпокій, бачу її в рамці екрана домофону. Вмикаю гучномовець.

— Мені сьогодні зле, — кажу я.

Дивлюся, як вона говорить.

— Мені увійти?

— Ні, все добре.

— Можна мені увійти?

— Ні. Дякую. Мені справді варто побути на самоті.

Вона закушує губу.

— Усе добре?

— Мені просто треба побути на самоті, — повторюю я.

Вона киває.

— Добре.

Я чекаю, доки вона піде.

— Доктор Філдінґ розповів мені, що трапилось. Він почув від поліції.

Я не відповідаю, просто заплющую очі. Довга пауза.

— Що ж… Тоді побачимося наступного тижня, — каже вона. — В середу, як завжди.

Мабуть, ні.

— Так.

— І ти подзвониш мені, якщо тобі щось знадобиться?

Не подзвоню.

— Подзвоню.

Я розплющую очі, бачу, як вона знову киває. Вона повертається, спускається сходами вниз.

Із цим покінчили. Спочатку доктор Філдінґ, тепер Біна. Ще хтось? Oui[258]: завтра Ів. Я напишу йому, що урок скасовується. Je ne peux pas…[259]

Зроблю це англійською.

Перед тим, як повернутися на сходи, я наповнюю миски Панча їжею та водою. Він чимчикує до них, занурює язичок у свій «Чудовий бенкет»[260], а тоді нашорошує вушка — труби гудуть.

Девід унизу. Я вже днями його не згадувала.

Затримуюся біля дверей до підвалу, беру драбину, відсуваю її вбік. Я стукаю у двері, кличу його.

Нічого. Кличу знову.

Цього разу чую кроки. Я відмикаю замок та говорю голосніше.

— Я відімкнула двері. Можеш зайти. Якщо хочеш, — додаю я.

Не встигаю закінчити, як двері відчиняються і він постає переді мною, нижчий на дві сходинки, в тісній футболці та лисніючих джинсах. Ми дивимось одне на одного.

Я говорю перша.

— Я хотіла…

— Я виселяюся, — каже він.

Кліпаю.

— Усе стало… складно.

Киваю.

Він нишпорить у задній кишені, дістає клаптик паперу. Передає мені.

Я без слів приймаю його, розкриваю.

Я так не можу. Вибач, що засмутив тебе. Ключ залишив під дверима.

Я знову киваю. Чую цокіт дідусевого годинника в сусідній кімнаті.

— Що ж, — кажу я.

— Ось ключ, — каже він та простягує його мені. — Двері за мною замкнуться.

Я беру ключ. Знову пауза.

Він дивиться мені в очі.

— Та сережка.

— Ой, ти не мусиш…

— Вона належала жінці, яку звати Кетрін. Як я й сказав. Я не знаю дружину того мужика.

— Я знаю, — кажу я. — Вибач.

Тепер його черга кивнути. І зачинити двері.

Я не замикаю їх.

Повернувшись до спальні, я пишу скупий текст для доктора Філдінґа: «У мене все в нормі. Побачимося в понеділок». Він одразу ж телефонує мені. Телефон дзвонить, дзвонить і замовкає.

Біна, Девід, доктор Філдінґ. Я очищую будинок.

Зупиняюся у дверях ванної кімнати, розглядаю душ, ніби оцінюю картину в галереї; не для мене, думаю я, або, принаймні, не сьогодні. Я вибираю халат (треба випрати забруднений, нагадую я собі, хоча пляма від вина вже, мабуть, стала татуюванням для тієї тканини) і тягнуся до кабінету.

Три дні минули, відколи я востаннє сідала за комп’ютер. Я беруся за мишку, відсуваю її вбік. Екран загоряється, змушує мене ввести пароль. Я набираю його.

Знову бачу своє сонне обличчя.

Відхиляюсь назад у кріслі. Весь цей час воно сиділо, причаївшись за темрявою екрана, наче якась гидка таємниця. Моя рука, наче змія, кидається на мишку: я хльоскаю курсором у кут, клацаю, щоб закрити вікно з фотографією.

Тепер я дивлюся на електронну адресу, через яку та фотографія мені дісталась: «вгадайхтоанно».

Вгадай, хто. Я не пам’ятаю, щоб я робила це… Як там казала Нореллі? «Маленьке опівнічне селфі»? Рука на серці, взагалі не пригадую. Однак то мої слова, наші слова; і у Девіда є алібі (якесь алібі — я ще ніколи не знала нікого, у кого б було, чи, як на те пішло, не було якогось алібі); і ніхто інший не міг проникнути до моєї спальні. Ніхто не «газлайтить» мене.

…Але чи не залишилася б та фотографія у пам’яті фотоапарата?

Я суплюся.

Так, залишилася б. Хіба що я б її видалила, але… що ж. Але.

Мій «Нікон» згорбився на краю стола, лямка вільно звисає збоку. Я тягнуся за ним, тягну до себе. Вмикаю його та розглядаю останні зроблені фото.

Остання фотографія: Алістер Расселл, закутавшись у зимове пальто, зістрибує з передніх сходів свого будинку. Датоване суботою, 6-м листопада. Відтоді нічого. Я вимикаю фотоапарат, відставляю його на стіл.

Та все одно, «Нікон» надто масивний для селфі. Я витягую телефон із кишені халата, вводжу пароль, тицяю по іконці «Фотографії».

І ось вона, перша у списку: той самий кадр, тільки менший, на екрані айфону. Трохи відкритий рот, сплутане волосся, випнута подушка і відмітка часу: 02:02.

Пароль знаю лише я.

Є ще один тест, але я вже знаю відповідь.

Я запускаю інтернет-браузер, вводжу адресу gmail.com. Сторінка одразу ж завантажується, а поле імені користувача вже заповнене: «вгадайхтоанно».

Я дійсно зробила усе це сама. Вгадай хто, Анно.

І це мусила бути я. Більше ніхто не знає мій пароль від комп’ютера. Навіть якщо хтось інший вдерся у будинок, навіть якщо сюди проліз Девід, — я єдина знаю пароль.

Моя голова хилиться на коліна.

Присягаюсь, я нічого з цього не пам’ятаю.

80

Я запихаю телефон назад до кишені, глибоко вдихаю та заходжу на «Агору».

Там на мене чекає скарбниця з повідомленнями. Скрупульозно їх розглядаю. Переважно усі знайомі користувачі дають про себе знати: «ДискоМайкі», Педро з Болівії, Талія із Затоки Сан-Фанциско. Навіть СалліIV: «Із животиком!!! — пише вона. — Народжуватиму в квітні!!!»

Якусь мить я витріщаюсь на екран. У мене болить серце.

Перейдімо до новачків. Їх четверо, шукають допомоги. Пальці ширяють над клавіатурою, потім падають на коліна. Хто я така, щоб казати іншим, як справлятися з їхніми розладами?

Я обираю всі повідомлення. Видаляю їх.

Вже збираюся вийти, коли з’являється віконце чату.

БабуняЛіззі: Як ви, докторко Анно?

Чому б і ні? З усіма іншими я щойно попрощалася.

доктор_тут: Привіт, Ліззі! Ваші сини досі з вами?

БабуняЛіззі: Вільям так!

доктор_тут: Чудово! Як ваші успіхи?

БабуняЛіззі: Відмінно. Я вже регулярно виходжу на вулицю. А ви як?

доктор_тут: Усе добре! Сьогодні мій день народження.

Господи, — думаю я, — це ж правда. Я зовсім про це забула. Мій день народження. Я над цим зовсім не задумувалась за минулий тиждень.

БабуняЛіззі: Вітаю вас! Серйозне свято?

доктор_тут: Зовсім ні. Хіба що вважати число 39 серйозним!

БабуняЛіззі: А я б усе віддала…

БабуняЛіззі: Родичі вже привітали?

Я стискаю мишку.

доктор_тут: Мені треба в дечому вам зізнатися.

БабуняЛіззі:???

доктор_тут: Моя сім’я загинула минулого грудня.

Курсор мигає.

доктор_тут: В автокатастрофі.

доктор_тут: У мене був роман на стороні. Ми з чоловіком сварилися через це, коли наше авто вилетіло з дороги.

доктор_тут: Я була за кермом.

доктор_тут: Мене відвідує психіатр, щоб допомогти мені впоратися з почуттям провини, так само, як і з агорафобією.

доктор_тут: Хочу, щоб ви знали правду.

Потрібно з цим покінчити.

доктор_тут: Я зараз мушу йти. Рада, що у вас усе добре.

БабуняЛіззі: Ой, люба моя дівчинко…

Бачу, що вона набирає наступне повідомлення, але не чекаю. Закриваю віконце чату та виходжу зі свого профілю. Досить із мене «Агори».

81

Я вже три дні не п’ю.

Це спадає мені на думку, коли я проводжу зубною щіткою у себе в роті. (Моє тіло може почекати з очищенням; рот — ні.)

Три дні… Коли я востаннє стримувалася так надовго? Я майже не думала про це.

Нахиляю голову, спльовую.

Тюбики, баночки й флакони з пігулками переповнюють шафку для ліків. Я витягую чотири.

Йду вниз, зі стельового вікна вечір проливає своє сіре світло мені на голову.

На дивані я обираю одну баночку, перевертаю її, веду по журнальному столику. Стежка з пігулок тягнеться, як хлібні крихти.

Розглядаю їх. Перераховую. Зсипаю в долоню. Розсипаю по поверхні столу.

Підношу одну до губ.

Ні… Ще ні.

Ніч надходить швидко.

Я повертаюся до вікон і кидаю довгий погляд через сквер. Той будинок. Театр мого неспокійного розуму. Як поетично, думаю я.

Його вікна горять, ніби свічки на торті; у кімнатах порожньо.

Я відчуваю, що божевілля відпустило мене зі своїх лещат. Здригаюся у халаті.

Підіймаюся сходами нагору, до своєї кімнати. Завтра передивлюся пару улюблених фільмів. «Опівнічне мереживо»[261]. «Іноземний кореспондент»[262] — як мінімум, сцену з вітряком. «23 кроки до Бейкер-Стрит»[263]. Можливо, ще раз «Запаморочення»; я задрімала під час останнього перегляду.

А післязавтра…

Я лежу в ліжку, чекаю, доки сон повністю наповнить голову; слухаю пульс будинку — внизу годинник, який вибиває дев’яту; просідання підлоги.

— З днем народження, — хором вітають Ед і Лівві. Я повертаюся на бік, відкочуюсь.

Сьогодні ж і у Джейн день народження, згадую я. День народження, який я їй сама призначила. Одинадцяте одинадцятого.

І пізніше, посеред глупої ночі, коли я на мить виринаю зі сну, то чую, як кіт шастає чорнильно-темним сходовим колодязем.