Жінка у вікні

78

Мене будить голод. На кухні я перехиляю коробку «Ґрейп-Натз»[255] у тарілку, наздоганяю їх молоком, термін придатності якого закінчується сьогодні. Я навіть не надто люблю «Ґрейп-Натз»; Ед любить. Любив. Пластівці, ніби гравій, штукатурять мені горло, обдирають мої щоки ізсередини. Не знаю, чому я й досі їх купую.

Тільки, звісно, я знаю.

Я хочу повернутися в ліжко, але натомість мої ноги націлюються на вітальню, повільно ступають до телевізора, витягують шухляду. «Запаморочення», думаю я. Помилкове встановлення особистості — чи, радше, вкрадена особистість. Я знаю діалоги напам’ять; як не дивно, вони мене заспокоюють.

«Що з тобою таке? — кричить поліцейський до Джиммі Стюарта, до мене[256]: — Руку давай!» А тоді він втрачає рівновагу, падає з даху.

Дивно, але це заспокоює.

На середині фільму я насипаю собі другу тарілку пластівців. Ед бурмоче до мене, коли я закриваю холодильник; Олівія промовляє щось невиразне. Я повертаюся до дивана, збільшую гучність телевізора.

«І його дружину? — питає жінка в нефритово-зеленому “Ягуарі”. — Бідолашна. Я її не знала. Скажіть: це правда, що вона вірила…»

Я глибше вмощуюсь у подушки дивана. Сон нахлинає на мене.

Трохи пізніше, під час сцени переодягання («Я не хочу одягатися, як загибла!»), починає дрижати мій телефон, у нього невеликий приступ, від якого зі скляного журнального столика долинає дзенькіт. Доктор Філдінґ, підозрюю я. Тягнуся за ним.

«То я тут для цього? — кричить Кім Новак[257]: — Щоб ти міг відчувати себе, як з людиною, що померла?»

Екран телефона показує ім’я Веслі Бріл.

На секунду я завмираю.

Тоді вимикаю звук фільму, натискаю пальцем на поверхню екрана та проводжу вбік. Підводжу його до вуха.

Я усвідомлюю, що не можу говорити. Та мені й не треба. Після короткої тиші він вітається зі мною:

— Я чую твоє дихання, Фокс.

Минуло майже одинадцять місяців, а його голос такий же громовий, як завжди.

— Фібі сказала, що ти дзвонила, — продовжує він. — Я хотів передзвонити тобі вчора, але був зайнятий. Дуже зайнятий.

Я мовчу. Десь із хвилину мовчить і він.

— Ти ж там, правда, Фокс?

— Я тут. — Я кілька днів не чула власного голосу. Він звучить незвично, кволо, ніби хтось інший практикує через мене черевомовлення.

— Добре. Я так і думав. — Він прожовує власні слова; я знаю, що в нього між губами стирчить сигарета. — Моя гіпотеза була правильною. — Вихор білого шуму. Він видихає дим на мікрофон.

— Я хотіла з тобою поговорити, — починаю я.

Він замовкає. Відчуваю, як він переходить в інший режим; я практично чую це — щось міняється в його диханні. Він переходить у режим психолога.

— Хотіла сказати тобі…

Довга пауза. Він прокашлюється. Нервується, усвідомлюю я, і це вже щось варте того, щоб здригнутися. Веслі Розумник на краю.

— У мене важкі часи. — Ось.

— З чимось конкретним? — запитує він.

Зі смертю мого чоловіка й доньки, хочеться закричати мені.

— З…

— Угу. — Він зупиняє мене, чи чекає на продовження?

— Тієї ночі.. — я не знаю, як завершити це речення. Я відчуваю себе стрілкою компаса, що крутиться, шукає, де їй спинитися.

— Про що ти думаєш, Фокс? — Дуже по-брілівському, отак мене підганяти. На власній практиці я даю пацієнтові говорити у своєму темпі; Веслі ж поспішає.

— Тієї ночі…

…

Тієї ночі, саме перед тим, як машина вилетіла з дороги, ти дзвонив мені. Я тебе не звинувачую. Я тебе не втягую в це. Просто хочу, щоб ти знав.

Тієї ночі усе вже скінчилося — чотири місяці брехні: для Фібі, яка, можливо, нас викрила; для Еда, який викрив нас того грудневого дня, коли я надіслала йому повідомлення, яке мало бути для тебе.

Тієї ночі я шкодувала про кожну мить, яку провела з тобою: ранки в готелі на розі, мізерне сонячне проміння, що пробивалося крізь жалюзі; вечори, коли ми годинами обмінювалися повідомленнями по телефону. День, коли усе це почалося з келиха вина у тебе в кабінеті.

Тієї ночі наш будинок вже тиждень висів у списку на продаж, у той час як маклер планував екскурсії, а я благала Еда, а він не міг навіть на мене дивитися. «Ти була моєю ідеальною дівчинкою».

Тієї ночі…

…

Але він перебиває мене.

— Чесно кажучи, Анно, — і я напружуюсь, адже, хоча він і нечасто буває чесним, те, що він назвав мене на ім’я, — подія ще більш рідкісна; я намагаюся залишити це позаду. На мить він замовкає. — Я намагаюся, і досить успішно.

Овва.

— Ти не хотіла мене бачити після всього. У лікарні. Я хотів… Я запропонував побачитися з тобою у тебе вдома, пам’ятаєш, але ти не… Ти так і не дала про себе знати. — Він підковзується на власних словах, спотикається, ніби чоловік, який бреде через сніг. Ніби жінка, що крутиться навколо розбитої машини.

— Я не… Я не знаю, чи в тебе зараз хтось є. Професіонал, маю на увазі. Я б із задоволенням порекомендував тобі декого. — Він затихає. — Або, якщо у тебе вже є такий, то… що ж. — Знову пауза, цього разу довша.

Нарешті:

— Я не впевнений, чого ти від мене хочеш.

Я помилялась. Він не грається у психолога; він не сподівається мені допомогти. Він два дні збирався мені подзвонити. Він шукає шляху для втечі.

І чого я від нього хочу? Чесне запитання. Я не звинувачую його, правда. Я не ненавиджу його. Я не сумую за ним.

Коли я подзвонила в його офіс — це справді було всього два дні тому? — я, мабуть, чогось хотіла. А тоді Нореллі промовила ті магічні слова, і світ змінився. І тепер це вже не має значення.

Я, мабуть, сказала це вголос.

— Що не має значення? — питає він.

Ти, думаю я. Не промовляю.

Натомість вішаю слухавку.