Жінка у вікні

99

Останні пластівці просіялися годину тому, і тепер полудневе сонце зависло в разюче-блакитному небі — в небі, «призначеному не для зігрівання плоті, а винятково для насолоди зору». Набоков, «Справжнє життя Себастьяна Найта»[277]. Я розробила власний читальний план. Більше ніяких дистанційних книжкових клубів.

Таке небо справді дарує насолоду зору. Як і вулиця внизу, встелена потужно-іскристою білістю в сонячному світлі. Сьогодні зранку в місті випало чотирнадцять дюймів[278] снігу. Я годинами спостерігала за цим з вікна своєї спальні, дивилася, як падав густий сніг, завівав тротуари, встеляв пороги, засипав ящики з квітами. Приблизно після десятої четверо Ґреїв веселою ватагою вишмигнули з дому; вони верещали серед заметілі, носилися по кучугурах, доки не побігли вниз кварталом, поза межі видимості.

А через дорогу на ґанку помилуватися погодою вирішила Рита Міллер, загорнута в халат, з горнятком у руці. Позаду неї з’явився її чоловік, обвив руки навколо неї та вхопив підборіддям її за плече. Вона поцілувала його у щоку.

Я, між іншим, дізналася її справжнє ім’я — Литтл сказав мені після того, як допитав сусідів. Її звуть Сью. Розчарування.

Сквер став полем снігу, таким чистим, що аж блищить. За ним — із закритими віконницями, згорбившись під сліпучим небом, стоїть те, що більш навіжені газети назвали «Будинок підлітка-убивці за 4 млн!». Він коштує дешевше, я знаю, але мабуть, «3,45 млн!» звучатиме не настільки «сексуально».

Зараз там порожньо. І так вже кілька тижнів. Литтл прийшов до мене того ранку після того, як прибула поліція, після того, як лікарі «швидкої» забрали тіло. Його тіло. Алістера Расселла заарештували, сказав детектив, за співучасть у вбивстві; він одразу ж у всьому зізнався, щойно дізнався про свого сина. Усе сталося точно так, як Ітан і описував, визнав він. Вочевидь, Алістер зламався; Джейн була міцнішим горішком. Цікаво, що вона знала. Цікаво, чи вона знала.

«Я мушу вибачитися перед вами, — пробурмотів Литтл, хитаючи головою. — І Вел… Дідько, вона справді мусить вибачитись».

Я не заперечувала.

Він зайшов ще наступного дня. До того часу репортери вже вистукували мені у двері, не відпускали дзвінок. Я ігнорувала їх. Якщо я чогось і навчилася за минулий рік, то це ігнорувати зовнішній світ.

— Як ви, Анно Фокс? — спитав Литтл. — А це, мабуть, ваш славнозвісний психіатр.

Доктор Філдінґ вийшов за мною з бібліотеки. Тоді став збоку та витріщився на копа, на самі його масштаби.

— Радий, що ви у неї є, сер, — сказав Литтл, трусячи його руку.

— Я теж, — відповів доктор Філдінґ.

І я також. Останні шість тижнів нормалізували мене, очистили розум. Принаймні мені поставили нове стельове вікно. Зайшов професійний чистильник, до блиску відмив дім. І я приймаю все правильними дозами, майже не п’ю. Зовсім не п’ю, як на те пішло, завдяки татуйованій чарівниці-психологині на ймення Пем. «Я мала справу з найрізноманітнішими людьми в найрізноманітніших ситуаціях», — сказала вона мені під час свого першого візиту.

— Це може стати для вас чимось новим, — сказала я.

Я намагалася вибачитися перед Девідом — телефонувала йому як мінімум кілька десятків разів, але він жодного разу не підняв слухавку. Цікаво, де він зараз. Цікаво, чи він у безпеці. Я знайшла його скручені навушники-затички під ліжком у підвалі. Забрала їх нагору і сховала в шухляді. Раптом він передзвонить.

Кілька тижнів тому я повернулася на «Агору». Вони — моє плем’я; щось на кшталт сім’ї. Я сприятиму зціленню й добробуту.

Також я уникаю Еда та Лівві. Не завжди, не повністю; інколи, вночі, коли я їх чую, то щось бурмочу у відповідь. Але з довгими розмовами покінчено.

100

— Ну ж бо.

Рука в Біни суха. Моя — ні.

— Ну ж бо, ходи.

Вона відчинила двері в сад. Крижаний вітер залітає всередину.

— Ти зробила це на даху, під час зливи.

Але то було по-іншому. Я боролася за своє життя.

— Це твій сад. Під сонцем.

Дійсно.

— І в тебе є зимові черевики.

Теж правда. Я знайшла їх у комірчині. Не взувала їх ще з тієї ночі у Вермонті.

— То чого ти чекаєш?

Нічого… Вже нічого. Я чекала, доки повернеться моя сім’я; цього не станеться. Я чекала, доки зникне моя депресія; сама вона не зникне, не без моєї участі.

Я чекала, щоб повернутися у світ. Тепер цей час настав.

Тепер, коли Сонце осяває мій будинок. Тепер, коли в мене чиста голова й чисті очі. Тепер, коли Біна тягне мене до дверей, до вершини сходів.

Вона має рацію: я зробила це на даху під час зливи. Я боролася за своє життя. Тож мені, мабуть, не хочеться помирати.

І якщо я не хочу померти, мені треба почати жити.

Чого ти чекаєш?

Один, два, три, чотири.

Вона відпускає мою руку і заходить у сад, залишаючи сліди на снігу. Повертається, кличе мене.

— Ну ж бо.

Я заплющую очі.

І розплющую їх.

І роблю крок назустріч світлу.