Кілька секунд тому повз будинок проїхало авто, повільно та похмуро, наче катафалк із габаритними задніми фарами, що світять у темряві.
— Нові сусіди, — кажу я доньці.
— В якому будинку?
— Сусідньому. За сквером. Номер 207. — Вони саме там, тьмяні, як примари в сутінках, витягують коробки з багажника.
Вона плямкає.
— Що ти їси? — запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн[8].
— Ло-мейн.
— Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.
Вона плямкає знову, прицмокує.
— Мо-ом. — Для нас ця тема — наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» — «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», — радить Ед, але для неї він все одно «дедді» — «татко».
— Тобі варто піти з ними познайомитись, — радить Олівія.
— Я б залюбки, Гарбузику. — Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. — Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. — Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. — Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. — Я потягую вино, ковтаю. — Скажи, нехай купить два, один тобі й один — мені.
— Добре.
Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.
— Ти щаслива, серденько?
— Так.
— Тобі не самотньо? — У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.
— Нєа.
Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».
— Сумуєш за Панчем?
— Нєа. — З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.
— Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. — Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.
— Привіт, ударнице[9], — вітає він мене. — Нові сусіди?
— Так.
— Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?
— То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. — Я обертаюся, спускаючись сходами.
— А ці нові люди де?
— У двісті сьомому. То через сквер.
— Квартал змінюється.
Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.
— Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.
— Напевно, вантажники приїдуть пізніше.
— Напевно.
Тиша. Сьорбаю ще трохи вина..
Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.
— Слухай… — починає Ед.
— У них є син.
— Що?
— Син у них, — повторюю я, притиснувшись лобом до холодного вікна. Ліхтарі з натрієвими лампами ще не виросли в цій частині Гарлему[10], вулиця залита тільки сяйвом лимонної скибки місяця, та я досі можу розгледіти їхні постаті: чоловік, жінка й високий хлопець носять коробки під вхідні двері. — Підліток, — додаю.
— Полегше, пантеро.
Я ледь встигаю стримати ці слова, та раптом бовкаю:
— Якби ж ви були тут, зі мною.
Це заскочило мене саму зненацька. Еда теж, судячи з його інтонації. Пауза.
А тоді:
— Тобі потрібно більше часу, — каже він.
Я мовчу.
— Лікарі кажуть, що забагато контактів погано на тебе вплинуть.
— Я і є тією лікаркою, хто це сказала.
— Ти — одна з них.
Позаду чути хрускання кісточок — то тріщать іскри в каміні. Полум’я затихає, тільки бурмоче щось крізь решітку.
— Чому б тобі не запросити цих нових сусідів до себе? — запитує він.
Я осушую келих.
— Думаю, на сьогодні досить.
— Анно.
— Еде.
Я майже чую його дихання.
— Мені шкода, що ми не можемо бути з тобою.
Я майже чую своє серцебиття.
— Мені теж.
Панч проводить мене сходами донизу. Я беру його на одну руку та повертаюся на кухню. Ще один келих, перед сном.
Я беру пляшку за горлечко, повертаюся до вікна, де три примари блукають тротуаром, та підіймаю її, виголошуючи німий тост.