Понеділок, 25 жовтня

2

Кілька секунд тому повз будинок проїхало авто, повільно та похмуро, наче катафалк із габаритними задніми фарами, що світять у темряві.

— Нові сусіди, — кажу я доньці.

— В якому будинку?

— Сусідньому. За сквером. Номер 207. — Вони саме там, тьмяні, як примари в сутінках, витягують коробки з багажника.

Вона плямкає.

— Що ти їси? — запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн[8].

— Ло-мейн.

— Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.

Вона плямкає знову, прицмокує.

— Мо-ом. — Для нас ця тема — наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» — «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», — радить Ед, але для неї він все одно «дедді» — «татко».

— Тобі варто піти з ними познайомитись, — радить Олівія.

— Я б залюбки, Гарбузику. — Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. — Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. — Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. — Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. — Я потягую вино, ковтаю. — Скажи, нехай купить два, один тобі й один — мені.

— Добре.

Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.

— Ти щаслива, серденько?

— Так.

— Тобі не самотньо? — У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.

— Нєа.

Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».

— Сумуєш за Панчем?

— Нєа. — З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.

— Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. — Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.

— Привіт, ударнице[9], — вітає він мене. — Нові сусіди?

— Так.

— Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?

— То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. — Я обертаюся, спускаючись сходами.

— А ці нові люди де?

— У двісті сьомому. То через сквер.

— Квартал змінюється.

Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.

— Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.

— Напевно, вантажники приїдуть пізніше.

— Напевно.

Тиша. Сьорбаю ще трохи вина..

Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.

— Слухай… — починає Ед.

— У них є син.

— Що?

— Син у них, — повторюю я, притиснувшись лобом до холодного вікна. Ліхтарі з натрієвими лампами ще не виросли в цій частині Гарлему[10], вулиця залита тільки сяйвом лимонної скибки місяця, та я досі можу розгледіти їхні постаті: чоловік, жінка й високий хлопець носять коробки під вхідні двері. — Підліток, — додаю.

— Полегше, пантеро.

Я ледь встигаю стримати ці слова, та раптом бовкаю:

— Якби ж ви були тут, зі мною.

Це заскочило мене саму зненацька. Еда теж, судячи з його інтонації. Пауза.

А тоді:

— Тобі потрібно більше часу, — каже він.

Я мовчу.

— Лікарі кажуть, що забагато контактів погано на тебе вплинуть.

— Я і є тією лікаркою, хто це сказала.

— Ти — одна з них.

Позаду чути хрускання кісточок — то тріщать іскри в каміні. Полум’я затихає, тільки бурмоче щось крізь решітку.

— Чому б тобі не запросити цих нових сусідів до себе? — запитує він.

Я осушую келих.

— Думаю, на сьогодні досить.

— Анно.

— Еде.

Я майже чую його дихання.

— Мені шкода, що ми не можемо бути з тобою.

Я майже чую своє серцебиття.

— Мені теж.

Панч проводить мене сходами донизу. Я беру його на одну руку та повертаюся на кухню. Ще один келих, перед сном.

Я беру пляшку за горлечко, повертаюся до вікна, де три примари блукають тротуаром, та підіймаю її, виголошуючи німий тост.

Загрузка...