Жінка у вікні

46

Біна йде від мене вранці кілька хвилин по сьомій, ледь світло встигає своїми пальцями провести по шторах. Я дізналася, що вона похропує легеньким дрібним сопінням, наче то звук віддалених хвиль. Несподівано.

Я дякую їй, занурюю голову в подушку та знову засинаю. Коли прокидаюся, то вже майже одинадцята.

За кілька хвилин я розмовляю з Едом. Цього разу ніяких «вгадайок».

— Неймовірно, — каже він після короткої паузи.

— Але це сталося.

Знову пауза.

— Я ж не кажу, що не сталося. Але, — я готуюся, — ти ж справді приймала багато серйозних ліків останнім часом. Тож…

— Тож і ти також мені не віриш.

Він зітхає.

— Ні, справа не в тому, що я тобі не вірю. Просто…

— Ти хоч знаєш, як це дратує? — викрикую я.

Він затихає. Я продовжую.

— Я бачила, як це сталось. Так, я була на пігулках, і я… Так. Але я цього не вигадувала. Це не так просто: приймаєш пару пігулок і вигадуєш щось таке. — Втягую повітря. — Я не якийсь там школяр, який награвся жорстоких комп’ютерних ігор і перестріляв своїх однокласників. Я знаю, що бачила.

Ед продовжує мовчати.

Тоді:

— Що ж, для початку, просто задля ясності, ти впевнена, що то він?

— Хто — він?

— Її чоловік. Хто… це зробив. — Біна казала те саме. Звісно, що я впевнена. — Це не могла бути ця інша жінка?

Я заклякаю.

Голос Еда оживає, як і завжди, коли він мислить уголос.

— Скажімо, вона коханка, як ти й кажеш. Із Бостона чи звідкись ще. Вони сваряться. З’являється ніж. Чи щось таке. Ніж робить свою справу. Чоловік непричетний.

Я думаю. Я опираюся, але… Можливо. От тільки:

— Хто це зробив — не має значення, — наполягаю. — Поки що. Суть у тому, що це сталося, а проблема в тому, що мені ніхто не вірить. Я навіть не думаю, що Біна мені вірить. Я не думаю, що ти мені віриш.

Тиша. Я усвідомлюю, що встигла піднятися сходами та увійти до кімнати Олівії.

— Не розповідай про це Лівві, — додаю я.

Ед сміється, отим натуральним «Ха!», яскравим, як олово.

— Я й не збирався. — Він кашляє. — Що каже доктор Філдінґ?

— Я ще з ним не розмовляла. А варто.

— А варто.

— Так і зроблю.

Пауза.

— А як там справи у решти кварталу?

Я усвідомлюю, що не маю поняття. Такеди, Міллери, навіть Вассермени — вони жодного разу й не блимнули на моєму радарі за минулий тиждень. Завіса впала на вулицю; накрила будинки через дорогу, вони зникли з поля зору; єдине, що існувало протягом останніх днів, то мій будинок і будинок Расселлів, та ще сквер між нами. Цікаво, як там справи у підрядника Рити? Цікаво, яку наступну книжку місіс Ґрей обрала для свого читацького клубу? Раніше я реєструвала будь-які дії своїх сусідів, вела хроніку всіх входів і виходів. У мене були цілі розділи їхніх життів, збережені на картці пам’яті. Але тепер…

— Не знаю, — зізнаюся я.

— Що ж, — каже він, — можливо, це й на краще.

Після нашої розмови я знову перевіряю годинник. Одинадцята одинадцять. Як мій день народження. І Джейн також.

47

Я уникала відвідин кухні відучора, взагалі уникала всього першого поверху.

Але тепер я знову біля вікна, розглядаю сусідній будинок. Тонкою цівкою неспішно доливаю собі в келих вина.

Я знаю, що бачила. Кров. Благання.

Це ще й близько не кінець.

Я п’ю.

48

Жалюзі, як бачу, підійнято.

Будинок вилупився на мене своїми банькатими очиськами, ніби здивований, що я на нього дивлюся. Я зближую зображення, слідкую поглядом за вікном, фокусуюся на вітальні.

Чисто. Нічого. Диван. Торшери, ніби вартові.

Я посуваюся на дивані під вікном, повертаю фотоапарат до кімнати Ітана. Він, ніби ґаргулья[204], нависає над столом перед своїм комп’ютером.

Я наближую ще. Ще трохи — і зможу розгледіти текст на екрані.

Якийсь рух на вулиці. Авто, лискуче, як акула, під’їжджає під будинок Расселлів, паркується. Дверцята водія відгортаються, як плавник, з’являється Алістер, одягнутий у зимове пальто.

Він крокує до будинку.

Я роблю фотографію.

Коли він тягнеться до дверей, роблю ще одну.

У мене немає плану (чи він у мене взагалі хоч коли-небудь був? — думаю я собі). Я ж не збираюся розгледіти плями крові на його руках. Він не постукає мені у двері та не зізнається в усьому.

Але я можу спостерігати.

Алістер заходить до будинку. Мій об’єктив перестрибує в кухню, і, звісно, за якусь мить він і сам там з’являється. Шпурляє ключі на кухонну поверхню, скидає пальто. Виходить із кімнати.

Не повертається.

Я підіймаю об’єктив поверхом вище, до вітальні.

І в ту ж мить з’являється вона, жива-здорова, в яскраво-зеленому светрі: «Джейн».

Я регулюю об’єктив. Її зображення різкішає, чіткішає, доки вона підходить спершу до одного торшера, потім до другого, по черзі вмикаючи. Я дивлюся на її тонкі руки, довгу шию, хвилі волосся біля щоки.

Брехуха.

Тоді вона виходить через двері, похитуючи худорлявими стегнами.

Нічого. Вітальня порожня. Кухня порожня. Нагорі — крісло Ітана незайняте, екран комп’ютера зяє чорнотою.

Дзвонить телефон.

Моя голова, різко реагуючи на звук, майже завертається на спину, наче я сова, а фотоапарат падає мені на коліна.

Звук долинає звідкись іззаду, але мобільний біля моєї руки.

То домашній телефон.

Не кухонний, що гниє внизу на базі, а той, що в Едовій бібліотеці. Я зовсім про нього забула.

Продовжує дзвонити, віддалено, наполегливо.

Я не рухаюсь. Не дихаю.

Хто мені телефонує? Ніхто не дзвонив сюди на домашній телефон вже… я й не пригадаю скільки. У кого взагалі є цей номер? Я сама його ледве пам’ятаю.

Ще один дзвінок.

І ще один.

Я зіщулююся під вікном, никну від холоду. Уявляю собі кімнати мого будинку, одну за одною, котрі здригаються від цього звуку.

Ще дзвінок.

Дивлюся через сквер.

Вона там, перед вікном вітальні, з телефоном біля вуха.

Впивається поглядом у мене.

Я тікаю зі свого сидіння, хапаю фотоапарат однією рукою, відступаю до столу. Вона не відводить очей, її рот — стиснута лінія.

Де вона дістала цей номер?

А де я дістала її? Довідкова служба. Я уявила, як вона набирає цифри, говорить моє їм’я, просить з’єднати. Зі мною. Вдирається в мій будинок, у мою голову.

Брехуха.

Я спостерігаю за нею. Мої очі горять.

Її також.

Ще один дзвінок.

А тоді інший звук — голос Еда.

«Ви зателефонували Анні та Еду», — каже він низьким і грубим голосом людини, яка озвучує кінотрейлери. Пам’ятаю, як він записував те повідомлення. «Ти звучиш, як Він Дізель[205]», — сказала я, й він засміявся, а тоді зробив голос ще нижчим.

«Зараз нас немає вдома, але залишіть повідомлення, й ми якнайшвидше вам перетелефонуємо».

І я пам’ятаю, як тільки-но він закінчив, тільки-но встиг натиснути кнопку СТОП, він додав жахливим акцентом кокні[206]: «Якщо нам цього вбіса схочеться».

На мить я заплющую очі, уявляю, що то він мені дзвонить.

Але це її голос заповнює повітря, заповнює будинок.

— Думаю, ви знаєте, хто це. — Пауза. Я розплющую очі, бачу, що вона так і не зводить з мене погляду, бачу, як її рот виформовує слова, які врізаються мені у вуха. Ефект моторошний. — Припиніть фотографувати наш будинок, або я повідомлю поліцію.

Вона відводить телефон, кладе його до кишені. Дивиться на мене. Я дивлюся на неї.

Навколо суцільна тиша.

А потім я виходжу з кімнати.

49

ДІВКОВЕРТЬ кинула вам виклик!

То моя програма для гри у шахи. Я проводжу по екрану пальцем і підношу телефон до вуха. Привітання голосової пошти доктора Філдінґа, крихке, ніби мертвий листок. Голос пропонує мені залишити повідомлення. Так і роблю, обережно вимовляючи слова.

Я в Едовій бібліотеці, ноутбук зігріває мої стегна, промені полудневого Сонця стікають крізь жалюзі струмочками на килим. Келих мерло стоїть на столі біля мене. Келих і пляшка.

Я не хочу пити. Хочу залишатись тверезою; хочу думати. Хочу аналізувати. Останні тридцять шість годин вже відступають, випаровуються, наче туманна мряка. Я вже відчуваю, як будинок розпрямляє плечі, скидає із себе зовнішній світ.

Мені треба випити.

«Дівковерть». Що за дурнуватий нікнейм. Дівковерть. «Водоверть». Тірні. Беколл. «Він вже у твоїй крові».

Саме так, у крові. Я підношу келих до губ, відчуваю, як вино мчить униз горлом, як шумує у венах.

«Затримай подих, схрести пальці».

«Впусти мене!».

«З тобою все буде добре».

З тобою все буде добре. Я пирхаю.

Мій розум — драговина, глибока й огидна, де змішуються та переплутуються правда з брехнею. Як називаються ті дерева, що ростуть у сильно відстояних болотах? Оті, з відкритим корінням? Ман… Мандрагора? Ман… Щось таке, точно[207].

Девід.

Келих тремтить у мене в руці.

У всій цій метушні, цій колотнечі, я геть забула про Девіда. Який працював у Расселлів. Який, можливо, — точно — бачив Джейн.

Я ставлю келих на стіл, підводжусь. Пливу в коридор, вниз по сходах. З’являюся на кухні.

Підкидаю погляд на будинок Расселлів — нікого на видноті, ніхто за мною не дивиться, — а тоді стукаю у двері підвалу, спочатку м’яко, а тоді знову, сильніше. Кличу його.

Відповіді немає. Цікаво, може він спить? Проте вже полудень.

У голові спалахує ідея.

Це неправильно, знаю, але це мій будинок. І це терміново. Дуже терміново.

Я підходжу до столу в вітальні, висуваю шухляду, там він і лежить, тьмяно-сріблястий, з гострими зубцями: ключ.

Повертаюся до дверей у підвал. Стукаю ще раз — нічого, — а тоді вставляю ключ у замок. Повертаю його.

Відчиняю двері.

Вони риплять. Я здригаюсь.

Але все тихо, коли оглядаю сходи вниз. М’яко, у домашніх капцях, спускаюся в темряву, обмацуючи рукою шорстку штукатурку на стіні.

Сходжу вниз. Вікна затягнуті завісами; всередині ніч. Пальцями обмацую вимикач на стіні, клацаю ним. Кімнату заливає світло.

Минуло два місяці, відколи я востаннє тут була, два місяці, відколи Девід прибув оглянути місце. Він розглянув усе своїми локрично-темними очима — житлову площу з Едовим столом для ескізів; вузьку нішу для ліжка; хромово-горіхову кухоньку; ванну — та один раз кивнув.

Він надто мало що змінив тут. Та він взагалі нічого тут не змінив. Едів диван там же, де й стояв; стіл для ескізів так і стоїть зібраний, хоча зараз він рівний. На ньому стоїть тарілка, на якій пластикові виделка й ніж, хрест-навхрест, ніби герб. Під стіною навпроти, біля дверей надвір, складені ящики з інструментами. На верхньому ящику помічаю позичений в мене канцелярський ніж, його маленький гострий язичок блищить під руків’ям. Біля нього — книжка зі зламаним корінцем. «Сіддхартха»[208].

Фотографія в тонкій чорній рамці висить на протилежній стіні. Я руками обіймаю п’ятирічну Олівію, ми сидимо на передніх сходах будинку. Обидві шкіримось, Олівія — своїми «парними» зубами: «Пара тут, пара там», — як любив говорити Ед.

Я й забула про те фото. Моє серце трохи смикається. Цікаво, чому воно тут досі висить?

Роблю крок у бік ніші.

— Девіде! — тихо кличу я, хоча впевнена, що його тут немає.

Зіжмакані простирадла в ногах матраца. Подушки вкриті глибокими вм’ятинами, наче їх добряче вибили. Я проводжу інвентаризацію ліжка: філігрань крихкої локшини-рамен[209] скручена на подушці; пониклий слизький кондом застряг на стовпчику балясини; пляшечка аспірину притулилась між каркасом ліжка та стіною; ієрогліфи чи то висохлого поту, чи то сперми, якими розписане верхнє простирадло; стрункий ноутбук у ногах матраца. Пояс із упаковок презервативів закручений навколо торшера. Сережка з трьома дрібними перлинами виблискує на тумбочці біля ліжка.

Зазираю до ванної. Умивальник, посмугований волоссям, роззявлений унітаз. У душовій лежать кощава пляшка шампуню магазинної марки та уламок мила.

Відступаю, повертаюся до головної кімнати. Проводжу рукою по столу для ескізів.

Щось покусує мої мізки.

Намагаюся вхопитися за цю думку, але вона вислизає.

Я ще раз обводжу поглядом кімнату. Жодного фотоальбому, хоча, напевно, вже ніхто не тримає в себе фотоальбомів (Джейн тримала, пригадую я); жодного стосу з аудіо- чи відеодисками, хоча, допускаю, вони вже також за межею вимирання. «Чи це не дивовижно, що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?» — питала Біна. Усі спогади Девіда, уся його музика, усі ключі, якими можна було б відімкнути цього чоловіка, — усе зникло. Чи, радше, воно все навколо мене, плаває в ефірі, але невидиме, файли та іконки, нулі та одиниці. Нічого не залишилося на видноті реального світу, жодного знаку, жодної розгадки. Хіба це не дивовижно?

Знову дивлюся на фотографію на стіні. Думаю про свою шафку у вітальні, вщерть наповнену коробочками з дисками. Я — пережиток минулого. Я залишилась позаду.

Повертаюся, щоб вийти.

У ту ж мить чую позаду себе скрип. То вхідні двері.

Бачу, як вони відчиняються, й переді мною, витріщившись, з’являється Девід.

50

— Якого хріна ти тут робиш?

Я сахаюсь. Я ще жодного разу не чула, щоб він лаявся. Я взагалі майже не чула його голосу.

— Якого хріна ти тут робиш?

Я відступаю назад, відкриваю рота.

— Я просто…

— Із чого ти взяла, що можеш отак просто спуститися сюди?

Ще крок назад, я спотикаюсь.

— Вибач, я…

Він ступає вперед, двері позаду відчинені навстіж. Світ хитається перед очима.

— Вибач. — Глибокий вдих. — Я дещо шукала.

— Що?

Ще один вдих.

— Я шукала тебе.

Він підіймає руки, ляскає ними себе по боках, в’язка ключів крутиться на його пальцях.

— Ось і я. — Він хитає головою. — У чому справа?

— Справа в тому…

— Ти могла мені подзвонити.

— Я не подумала…

— Ні, ти вирішила просто прийти сюди.

Я починаю кивати, але зупиняюсь. Це, мабуть, найдовша розмова, яку ми коли-небудь мали.

— Чи не міг би ти зачинити двері? — прошу я.

Він якусь мить витріщається на мене, тоді повертається та штовхає їх. Із грюкотом двері зачиняються.

Коли він знову звертає до мене свій погляд, видно, що Девід пом’якшав. Але голос досі різкий:

— Чого тобі треба?

Мені паморочиться в голові.

— Можна мені присісти?

Він не рухається.

Я пливу до дивана, занурююся в нього. Якийсь час він так і стоїть, наче статуя, із ключами в долоні; потім протискає їх до кишені, знімає куртку та кидає її до спальні. Я чую, як вона приземляється на ліжку, та потім зсувається на підлогу.

— Так не піде.

Я хитаю головою:

— Ні, я знаю.

— Тобі б не сподобалося, якби я поліз у твій особистий простір. Без запрошення.

— Ні, я знаю.

— Ти б скази… Ти б дуже розізлилась.

— Так.

— А якби я тут був не сам?

— Я стукала.

— Це має тебе виправдати?

Я мовчу.

Він ще деякий час дивиться на мене, тоді йде до кухні, дорогою скидаючи черевики. Відчиняє дверцята холодильника, дістає з полиці пляшку «Ролінґ Рок»[210]. Брязкає нею об металевий край кухонного гарнітуру, кришечка злітає. Вона падає на підлогу й котиться під батарею.

Якби я була молодшою, мене б таке вразило.

Він притискає пляшку до рота, робить ковток і повільно повертається до мене. Спершись своїм довготелесим тілом на стіл для ескізів, він потягує ще пива.

— Отже? — питає Девід. — Я прийшов.

Я киваю, підіймаю на нього очі.

— Ти бачився із жінкою по сусідству?

Його брова вигинається.

— З ким?

— Джейн Расселл. Сусідкою. Будинок номер…

— Ні.

Пряме, як лінія горизонту.

— Але ти там працював.

— Ну так.

— Отже…

— Я працював на містера Расселла. Я не бачився з його дружиною. Навіть не знав, що у нього є дружина.

— У нього ж син.

— Самотні мужики також мають дітей. — Він ковтає ще пива. — Не те, щоб я над цим так задумувався. Ти це хотіла спитати?

Я киваю. Відчуваю себе здрібнілою. Розглядаю свої руки.

— Ти для цього сюди прийшла?

Я знову киваю.

— Що ж, відповідь ти отримала.

Я не рухаюся з дивана.

— Навіщо тобі це взагалі?

Підводжу погляд. Він мені не повірить.

— Просто так, — кажу я. Спираюся кулаком на бильце, намагаюся підвестись.

Девід пропонує мені руку. Я беруся за його шорстку долоню й він підіймає мене на ноги, легко й швидко. Я бачу, як випинаються смуги м’язів на його передпліччі.

— Мені справді дуже соромно, що я сюди прийшла, — кажу я.

Він киває.

— Такого більше не повториться.

Він киває.

Я йду до сходів. Відчуваю його погляд у себе на спині.

На третій сходинці я дещо пригадую.

— Ти не… Ти не чув крику в той день, коли там працював? — питаю я, повернувшись, обіпершись плечем на стіну.

— Ти мене вже питала. Пам’ятаєш? Ніякого крику. Спрінґстін.

Хіба? Я відчуваю, ніби провалююсь крізь власну свідомість.

51

Коли я входжу на кухню, а позаду мене замикаються двері у підвал, дзвонить доктор Філдінґ.

— Я отримав голосове повідомлення, — каже він. — Твій голос звучав схвильовано.

Розтуляю губи. До цього моменту я була готова розповісти йому всю історію, вилити душу, але немає сенсу, чи не так? Це він вічно схвильований, завжди та про все; це він начарував мені такі ліки, що… неважливо.

— Вже нічого, — кажу я.

Він мовчить.

— Нічого?

— Ні. Тобто я мала запитання щодо, — ковток, — переходу на генерики[211].

Мовчання.

Я не зупиняюсь:

— Я думала про те, щоб перейти на деякі генеричні пігулки.

— Медикаменти, — автоматично виправляє він мене.

— Тобто медикаменти.

— Що ж, звісно. — Він здається непереконаним.

— Це було б чудово. Просто ліки дорожчають.

— З’явилася якась проблема?

— Ні-ні. Та я не хочу, щоб це стало проблемою.

— Розумію. — Не розуміє.

Тиша. Я розчахнула дверцята холодильника.

— Що ж, — продовжує він, — обговоримо це у вівторок.

— Чудово, — кажу я, вибираючи пляшку мерло.

— Це ж може почекати, правильно?

— Так, звісно. — Відкручую кришечку пляшки.

— І ти впевнена, що нормально почуваєшся?

— Цілком. — Дістаю з раковини келих.

— І ти не змішуєш ліки з алкоголем?

— Ні. — Наливаю.

— Добре. Що ж, тоді побачимось у вівторок.

— До зустрічі.

Зв’язок уривається, і я роблю ковток.

52

Я подорожую нагору. В Едовій бібліотеці знаходжу келих і пляшку, які залишила двадцять хвилин тому, і тепер вони наповнені сонячним світлом. Підбираю все це та переправляю до свого кабінету.

Сідаю за стіл. І думаю.

На екрані переді мною розпростерлася шахова дошка, фігури вже на місці, армії дня та ночі готові до битви. Біла королева: пам’ятаю як забрала її у Джейн. Джейн у її сніжно-білій блузці, просоченій кров’ю.

Джейн. Біла королева.

Дивлюся в бік будинку Расселлів. Жодних ознак життя.

Мій комп’ютер цвірінькає.

БабуняЛіззі: Привіт, докторко Анно.

З подивом витріщаюсь на екран.

На чому ми закінчили? Коли ми закінчили? Я розгортаю віконце чату, гортаю вгору. БабуняЛіззі покинула чат. О 16:46 у четвер, 4 листопада.

Правильно: саме коли ми з Едом поділилися нашими новинами з Олівією. Пригадую, як у мене стукотіло серце.

А шість годин по тому я набирала 911.

А потім… подорож назовні. Ніч у лікарні. Розмова з Литтлом, з лікаркою. Укол. Поїздка через Гарлем, в очах біль від сліпучого світла. Метушня всередині. Панч зміїться на моїх колінах. Нореллі кружляє навколо мене. Алістер у моєму будинку. Ітан у моєму будинку.

Та жінка у моєму будинку.

А ще Біна, наші пошуки в інтернеті та її стримане похропування вночі. А сьогодні: недовіра від Еда; той телефонний дзвінок від «Джейн»; житло Девіда, лють Девіда; хрипкий голос доктора Філдінґа в моїх вухах.

Невже минули тільки два дні?

доктор_тут: Привіт! Як ви?

Тоді вона обірвала розмову на холодній ноті, але я вище цього.

БабуняЛіззі: У мене все добре, але, перш за все, мені ДУЖЕ прикро, що так раптово минулого разу закінчила розмову.

Добре.

доктор_тут: Усе нормально! У всіх є свої справи!

БабуняЛіззі: Річ не в тім, ПРИСЯГАЮСЯ. Мій інтернет пішов у засвіти! Хай спочиває з миром.

БабуняЛіззі: Таке трапляється раз на кілька місяців, але цього разу це було в четвер, і компанія не змогла когось прислати сюди аж до вихідних.

БабуняЛіззі: Мені ДУЖЕ шкода, навіть не уявляю, що ви про мене думаєте.

Підношу келих до рота, п’ю. Відставляю його, п’ю з іншого келиха. Я було подумала, що Ліззі не хоче слухати мою плаксиву історію. Бракує мені віри в людей.

доктор_тут: Будь ласка, не вибачайтеся! Всяке трапляється!

БабуняЛіззі: Я себе відчуваю тією, що римується зі щукою!!

доктор_тут: Нічого подібного.

БабуняЛіззі: Пробачаєте мене?

доктор_тут: Нема що пробачати! Сподіваюся, що у вас усе добре.

БабуняЛіззі: Так, усе чудово. У мене гостюють мої сини:-)

доктор_тут::-) Дійсно? Вам, мабуть, дуже приємно!

БабуняЛіззі: Так, це чудово, що вони тут зі мною.

доктор_тут: Як їх звуть?

БабуняЛіззі: Бо.

БабуняЛіззі: Та Вільям.

доктор_тут: Чудові імена.

БабуняЛіззі: Чудові хлопці. Вони завжди багато допомагали мені. Особливо, коли Річард хворів. Ми їх достойно виховали!

доктор_тут: Згодна з вами!

БабуняЛіззі: Вільям щодня дзвонить мені з Флориди. Говорить ПРИВІТУЛІ своїм найгучнішим голосом, і я просто усміхаюсь!!! Щоразу зачіпає за живе.

Я теж усміхаюся.

доктор_тут: У мене в сім’ї завжди говорять «вгадай, хто», коли я з ними розмовляю!

БабуняЛіззі: Мені подобається!

Я думаю про Лівві та Еда, чую їхні голоси у себе в голові. До горла підступає клубок. Я відсьорбую ще трохи вина.

доктор_тут: Вам, напевно, дуже весело тепер, коли ваші діти з вами.

БабуняЛіззі: Анно, це й справді ТАК гарно. Вони зараз у своїх старих кімнатах, ніби у «старі часи».

Вперше за останні кілька днів я відчуваю себе розслабленою, впевненою. Навіть корисною. Так, ніби я знову опинилася на Вісімдесят восьмій вулиці, у своєму кабінеті й допомагаю пацієнтові. Тільки об’єднуйтесь.

Мені це потрібно, можливо, навіть більше, ніж Ліззі.

Отож, коли надворі темнішає й тіні розпливаються по моїй стелі, я переписуюся із самотньою бабусею за тисячі миль від мене. Ліззі любить готувати, оповідає вона мені; улюблена страва хлопців — це «моє знамените тушковане м’ясо (хоча не надто знамените)», а ще вона пече «брауні[212] з вершковим сиром щороку для пожежного депо». Раніше у неї був кіт — тут я розповідаю їй про Панча, — але тепер вона має кролика, «коричневу дівчинку, яку звати Петунія». Хоча вона й не кіноман, але Ліззі подобаються кулінарні передачі та «Гра престолів»[213]. Останнє мене дивує — досить жорстко.

І, звісно, вона розповідає про Річарда. «Ми всі за ним дуже сумуємо». Він був вчителем історії, методистським священиком, фанатом залізничних потягів («мав велику модель у себе в підвалі»), люблячим батьком, хорошим чоловіком.

Хороший чоловік та люблячий батько. Несподівано в думках з’являється Алістер. Я здригаюся, занурююсь глибше у свій келих.

БабуняЛіззі: Сподіваюся, вам зі мною не дуже нудно…

доктор_тут: Зовсім ні.

Дізнаюся, що Річард був не просто достойним чоловіком, а й дуже відповідальним, завідував усією хатньою роботою: обслуговуванням побутової техніки, електроніки («Вільям приніс мені Еппл ТіВі, з яким я не можу дати собі ради», — дратується Ліззі), ландшафтним дизайном, рахунками. За його відсутності, пояснює вдова, «я просто приголомшена. Відчуваю себе якоюсь старушенцією».

Я барабаню пальцями по мишці. Це не зовсім синдром Котара[214], але я можу запропонувати кілька швидких кроків. Нумо, розберімося з цим, пишу я їй, — й одразу ж моя кров розігрівається, як і кожного разу, коли я пояснюю пацієнтові суть проблеми.

Витягую олівець із шухляди, шкрябаю пару слів на папірці для нотаток із клейкою смужкою. В офісі я використовувала блокнот «Молескін»[215] і авторучку. Різниці ніякої.

Догляд за домом: Перевірте, чи є якийсь місцевий майстер, який би міг навідуватися до вас раз на тиждень — вона це зможе зробити?

БабуняЛіззі: Так, є Мартін, який працює в нашій церкві.

доктор_тут: Чудово!

Електроніка: Більшість молодих людей добре пораються з комп’ютерами та телевізорами. Не впевнена, скількох підлітків Ліззі знає, але…

БабуняЛіззі: У Робертсів на моїй вулиці є син з айпадом.

доктор_тут: Те, що треба!

Рахунки (найважча частина для неї, як мені здається; «оплачувати в мережі надто складно, забагато різних профілів і паролів»): їй слід вибрати послідовні та легкі для запам’ятовування слова для імені користувача та пароля — я раджу їй власне ім’я, чи ім’я сина, чи день народження близької людини, але замінити деякі літери на цифри та символи. W1LL1@M, наприклад.

Пауза.

БабуняЛіззі: Моє ім’я тоді буде L1221E.

Я знов усміхаюсь.

доктор_тут: Запам’ятовується!

БабуняЛіззі: Сміюся вголос[216].

БабуняЛіззі: В новинах говорили, що мене можуть «хакернути». Мені варто за це хвилюватись?

доктор_тут: Не думаю, що хтось розгадає ваш код!

Принаймні, я на це сподіваюся. Це сімдесятирічна бабуся з Монтани.

Нарешті, робота на подвір’ї: «Зими тут дуже холодні», зазначає Ліззі, тож їй потрібен хтось, хто прибирав би сніг із даху, посипав сіллю доріжку, зрубував бурульки зі стічних труб… «Навіть якби я могла вийти на вулицю, там по вуха роботи, щоб приготуватися до зими».

доктор_тут: Ну що ж, сподіваймося, що до того часу ви повернетеся в зовнішній світ. Але в будь-якому випадку, можливо, Мартін із церкви допоможе вам із цим. Або сусідські діти. Не варто недооцінювати силу десяти доларів за годину!

БабуняЛіззі: Так. Дуже гарні ідеї.

БабуняЛіззі: Дуже вам дякую, докторко Анно. Мені вже НАБАГАТО краще.

Проблему вирішено. Пацієнт отримав допомогу. Відчуття, ніби я свічуся ізсередини. Сьорбаю вина.

І ми повертаємося до тушкованого м’яса та ще до кролів, та ще до Вільяма з Бо.

Світло у вітальні Расселлів. Я виглядаю з-за екрана комп’ютера й бачу, як та жінка заходить до кімнати. Усвідомлюю, що вже не думала про неї більше години. Сеанс із Ліззі йде мені на користь.

БабуняЛіззі: Вільям повернувся з покупками. Дуже сподіваюся, що він не забув купити пончики, про які я його просила!

БабуняЛіззі: Мушу піти зупинити його, доки він усі не з’їв.

доктор_тут: Звісно!

БабуняЛіззі: Ви вже можете виходити на вулицю, btw[217]?

Між іншим, btw. Вона опановує інтернет-сленг.

Я розпластую пальці, розгортаю їх над клавіатурою. Так, я змогла вийти на вулицю. По факту двічі, між іншим.

доктор_тут: На жаль, безуспішно.

Не варто в це заглиблюватись.

БабуняЛіззі: Сподіваюся, скоро вам покращає…

доктор_тут: Я також!

Вона виходить з мережі, а я допиваю свій келих. Відставляю його на стіл.

Відштовхуюсь ногою від підлоги, крісло повільно крутиться. Стіни обертаються довкола мене.

Я сприятиму зціленню й добробуту. Сьогодні я це й зробила.

Заплющую очі. Я допомогла Ліззі приготуватися до життя, допомогла їй жити трішки повніше. Допомогла їй знайти спокій.

І ставитиму чужі інтереси понад своїми. Що ж, так… Але від цього виграла і я також: майже на півтори години Расселли покинули мою голову. Алістер, та жінка, навіть Ітан.

Навіть Джейн.

Крісло завмирає. Коли я розплющую очі, мій погляд падає крізь коридор, на Едову бібліотеку.

І я думаю про те, що не розповіла Ліззі те, до чого ми так і не дійшли.

53

Олівія відмовилася повертатись до кімнати, тож Ед залишився з нею, доки я складала речі під бухкання серця. Я пришкандибала до вестибюлю, де полум’я вже ледь жевріло за решіткою, і Марі провела моєю кредиткою через термінал. Вона побажала нам, наріду, гарного вечора, не прощаючись зі своєю абсурдно широкою посмішкою та лупатими очима.

Олівія потягнулась до мене. Я глянула на Еда; він узяв сумки, закинув по одній на кожне плече. Я стиснула маленьку гарячу долоньку нашої доньки.

Ми припаркувалися в дальньому кутку стоянки; доки дійшли до машини, нас цілком закрохмалило сніговими пластівцями. Ед відчинив багажник, заштовхав сумки всередину, а я провела рукою по лобовому склу, щоб відчистити його від снігу. Олівія видерлася на заднє сидіння, гучно хряснувши за собою дверцятами.

Ед і я стовбичили назовні, по обидва боки машини, доки сніг падав на нас, між нами.

Я побачила, як ворухнувся його рот.

— Що? — спитала я.

Він заговорив ще раз, голосніше.

— Ти поведеш.

Я повела.

Я повела нас зі стоянки під лемент шин на морозі. Я повела нас на дорогу, коли сніжинки трепетали на вікнах. Я повела нас на автостраду, в ніч, у білість.

Було тихо, чувся тільки гул двигуна. Ед біля мене намертво прикипів очима до дороги попереду. Я перевірила дзеркальце. Олівія скоцюрбилася на сидінні, схилила голову собі на плече — не спала, але напівзаплющила очі.

Нас трохи занесло на повороті. Я міцніше вхопилася за кермо.

І раптом біля нас відкрилася та ж безодня, незміриме провалля, ніби колись вичавлене у землі; тепер, під Місяцем, дерева унизу відсвічували, ніби примари. Пластівці снігу, сріблясті й темні, сипалися в западину все нижче й нижче, і там губилися назавжди, наче якісь моряки-потопельники.

Я прибрала ногу з педалі газу.

У дзеркалі заднього виду я бачила, як Олівія заглядає через вікно. Її обличчя світилося; вона знову плакала, хоча беззвучно.

Моє серце тріснуло.

Мій телефон задзвонив.

…

За два тижні перед тим ми з Едом відвідали вечірку в будинку за сквером, де тоді жили Лорди, — святкові коктейлі, тільки вишукані напої та гілочки омели[218]. Там були Такеди та Ґреї (Вассермени, як сказали мені хазяї, відмовились відповісти на запрошення); один із дорослих дітей Лордів зіграв камео зі своєю дівчиною, яка ходила за ним хвостиком. А ще Бертові колеги з банку, цілі легіони. Будинок перетворився на зону бойових дій, на мінне поле, де на кожному кроці вибухали повітряні поцілунки, картеччю тріскотів сміх, падали бомби поплескування по спинах.

Посеред вечора, посеред мого четвертого келиха, підійшла Джозі Лорд.

— Анно!

— Джозі!

Ми обійнялись. Її руки залопотіли у мене на спині.

— Яка у тебе сукня! — сказала я.

— Гарна, правда?

Я не знала, що відповісти.

— Гарна.

— А як же тобі личать ці слакси!

Я жестом вказала на свої штани.

— Отака я.

— Мені от щойно довелося зняти шаль… Берт пролив… Ой, дякую, Анно, — сказала вона, коли я витягла довгу волосину з її рукавички. — Пролив мені на плече вино.

— Незграбний Берт! — Я сьорбаю ще вина.

— Я вже сказала, що у нього попереду великі проблеми. Це вже вдруге… Ой, дякую, Анно, — коли я змахнула ще одну нитку з її сукні. Ед завжди говорив, що коли я напиваюсь, не можу тримати руки без діла. — То вже вдруге він таке зробив з моєю шаллю.

— З тією ж?

— Ні-ні.

Її зуби були округлими та не зовсім білими; мені чомусь згадався тюлень Веддела, про якого я нещодавно дізналася з програми про природу, який використовує свої ікла, щоб очищувати ополонки в льодових полях Арктики[219]. «Його зуби, — зазначив диктор, — вкрай зносились». Далі йшли кадри з тюленем, який шарпає своїми щелепами по снігу. «Тюлені Веддела помирають молодими», — зловісно додав диктор.

— То хто тобі цілу ніч надзвонює? — запитав тюлень Веддела переді мною.

Я остовпіла. Мій телефон цілий вечір стабільно дзижчав, вібруючи у мене на стегні. Я витягувала його, опускала очі на екран, великим пальцем набирала відповідь. Думала, що була обачною.

— То з робочих питань, — пояснила я.

— Але що може бути потрібно дитині в такий час? — допитувалася Джозі.

Я усміхнулась.

— Це конфіденційна інформація. Ти ж розумієш.

— Ой, звісно-звісно. Ти дуже професійна, люба.

Але, поміж гулу, навіть коли я ледь торкалася поверхні свого мозку, вимовляла запитання та відповіді, навіть коли лилося вино й дзвеніли колядки — навіть тоді я могла думати лише про нього.

…

Телефон знову задзижчав.

На мить мої руки відскочили від керма. Я уклала телефон у виїмку для чашок між передніми сидіннями, де він тепер стукотів об пластик.

Я зиркнула на Еда. Тепер він прикипів поглядом до телефона.

Дзижчання продовжилося. Я пурхнула поглядом на дзеркальце. Олівія дивилася у вікно.

Тихо. Ми їхали далі.

Дзижчання.

— Вгадай, хто, — сказав Ед.

Я не відповіла.

— Закладаюся, що то він.

Я не заперечувала.

Ед узяв телефон, глянув на екран. Зітхнув.

Ми понеслися далі дорогою. Обігнули поворот.

— Відповісти не хочеш?

Я не могла на нього дивитися. Мій погляд свердлив лобове скло. Я похитала головою.

— Тоді відповім я.

— Ні. — Я кинулася за телефоном. Ед відвів його від мене.

Телефон продовжував дзижчати.

— Я хочу відповісти, — сказав Ед. — Хочу з ним поговорити.

— Ні. — Я вибила телефон йому з рук. Він брязнув у мене під ногами.

— Припиніть, — заплакала Олівія.

Я опустила погляд, побачила, як на підлозі тремтить екран, побачила на ньому його ім’я.

— Анно, — видихнув Ед.

Я підняла погляд. Дорога зникла.

Ми злетіли з краю провалля. Ми зірвалися у пітьму.

54

Стукіт.

Я вириваюся з дрімоти. Захмеліло всідаюся. Кімната наповнилася темрявою; за вікнами — ніч.

Ще стукіт. Унизу. Це не вхідні двері; то з підвалу.

Я спускаюся униз сходами. Девід майже завжди використовує вхідні двері, коли заходить. Цікаво, може, то одна з його гостей.

Та коли я вмикаю світло на кухні й відчиняю двері до підвалу, за ними сам Девід, оглядає мене, стоячи на дві сходинки нижче.

— Я подумав, що тепер почну заходити крізь ці двері, — каже він.

Я мовчу, а тоді розумію, що він намагається пожартувати.

— Досить справедливо. — Відчиняю двері ширше, і він проходить повз мене до кухні.

Зачиняю двері. Ми обмінюємося поглядами. Думаю, я знаю, що він скаже. Думаю, він розповість мені про Джейн.

— Я хотів… Я хочу вибачитись, — починає Девід.

Я завмираю.

— За сьогоднішнє, — каже він.

Смикаю головою, волосся вільно розсипається у мене по плечах.

— То я повинна вибачатися.

— Ти вже вибачилась.

— І з задоволенням зроблю це ще раз.

— Ні, не варто. Я хочу вибачитись. За те, що кричав. — Він киває. — І за те, що зараз залишив двері відчиненими. Знаю, це тебе хвилює.

Це ще мало сказати, але спасибі йому й на тому.

— Усе гаразд. — Я хочу почути про Джейн. Може, спитати його знову?

— Я лише… — Він рукою погладжує кухонний острів, обпирається на нього. — Я стаю надто владним. Є дещо, що я мав би розповісти тобі ще раніше, але.

На цьому слові речення закінчується. Він переминається з ноги на ногу.

— Але? — кажу я.

Він підіймає погляд з-під отих темних брів. Погляд грубуватий, але з готовністю.

— У тебе є пиво?

— Є вино. — Я згадую про дві пляшки у мене на столі нагорі, з ними два келихи. Їх, мабуть, варто спорожнити. — Мені відкоркувати пляшечку?

— Звісно.

Я проходжу повз Девіда до шафки — від нього пахне «Айворі»[220] — і витягую пляшку червоного.

— Мерло підійде?

— Я навіть не знаю, що то.

— Це гарне червоне.

— Звучить непогано.

Відчиняю іншу шафку. Порожньо. Тягнуся до посудомийки. В руках дзенькає пара келихів; я ставлю їх на острів, висмикую корок із пляшки й наливаю.

Він присуває один келих до себе, нахиляє його в мій бік.

— Будьмо, — кажу я й роблю ковток.

— Справа в тому, — каже він, перекочуючи келих у долоні, — що я відмотав строк.

Я спочатку киваю, тоді відчуваю, як розширюються очі. Здається, я ще ніколи не чула, щоб хтось так говорив. Окрім персонажів фільмів, принаймні.

— У тюрмі? — Чую своє дурнувате запитання.

Він усміхається.

— У тюрмі.

Я знову киваю.

— Що ти… За що ти сидів?

Він спокійно мене розглядає.

— Напад. — Тоді: — На одного чоловіка.

Я витріщаюсь на нього.

— Це змушує тебе нервувати, — зауважує він.

— Та ні… — Брехня зависає у повітрі. — Я просто здивована, — кажу я йому.

— Я мав би щось сказати про це. — Він чухає щелепу. — Перед тим, як заселитися, тобто. Я зрозумію, якщо ти захочеш, щоб я виїхав.

Я не знаю, чи він це серйозно. Хіба я хочу, щоб він виїхав?

— Що… сталося? — питаю я.

Він слабко зітхає.

— Бійка у барі. Нічого надзвичайного. — Знизує плечима. — Тільки в мене вже був привід раніше. Така от ситуація. Дві помилки.

— Я думала, має бути три[221].

— Залежить від того, хто ти.

— М-м, — вимовляю я так, наче це відкриття не підлягає подальшому обговоренню.

— А мій держ був алконавтом.

— М-м, — повторюю я, обдумуючи, що це може означати. Державний захисник?

— Тому я відсидів чотирнадцять місяців.

— Де це було?

— Бійка чи тюрма?

— І те, й інше.

— І те, й інше — у Массачусетсі.

— Овва.

— Ти хочеш знати… типу… деталі?

Хочу.

— Та ні.

— То була дурниця. Через пиятику.

— Я розумію.

— Але саме там я навчився… Ну, розумієш. Приглядати за своєю… територією.

— Я розумію.

Ми так і стоїмо, опустивши очі, ніби двоє підлітків на танцях.

Я переступаю з ноги на ногу.

— Коли тебе… Коли ти відмотав строк? — Де доречно, використовуй словник пацієнта.

— Вийшов у квітні. На літо залишився у Бостоні, потім переїхав сюди.

— Розумію.

— Ти повторюєш одне й те саме, — каже він, але з дружніми нотками у голосі.

Я посміхаюсь.

— Що ж. — Прочищаю горло. — Я проникла на твою територію, хоча не варто було. Звісно, що ти можеш залишатися. — Це я серйозно? Думаю, що так.

Він п’є вино.

— Просто хотів, щоб ти знала. І, — додає він, кивнувши келихом у мій бік, — ця штука дуже смачна.

— Я не забув про стелю, знаєш?

Ми на дивані, допиваємо третій келих — тобто третій для нього, четвертий для мене, отже, сім келихів у підсумку, якби ми рахували, хоча ми не рахуємо, — тому мені потрібна якась мить, щоб вловити, про що це він.

— Яку стелю?

Він показує.

— Дах.

— Дійсно. — Я підіймаю погляд, так, ніби можу подивитися крізь кістяк будинку на стелю. — Ой, справді. Чому ти про це згадав?

— Ти просто говорила, що як тільки зможеш виходити на вулицю, ти будеш виходити туди. Перевіряти, як там справи.

Я таке говорила?

— Поки що такого не передбачається, — сухо відповідаю я… сухувато. — Я навіть не можу пройтися по саду.

Легенький посміх, нахил голови.

— Можливо, якось. — Він ставить келих на столик, встає. — Де в тебе туалет?

Я повертаюся на дивані.

— Отам.

— Дякую. — Він бреде до червоної кімнати.

Я перекидаюся на диван. Подушка шепоче мені на вухо, коли я хитаю головою туди-сюди. Я бачила, як мою сусідку вдарили ножем. Ту жінку, з якою ти ніколи не бачився. Ту жінку, яку ніхто не бачив. Будь ласка, повір мені.

Чую, як сеча бурить унітаз. Колись так робив Ед, дзюркотів із такою силою, що чути було навіть із зачиненими дверима, ніби він намагався пробити дірку в порцеляні.

Злив туалету. Сичання крану.

Хтось у її будинку. Хтось, хто вдає із себе її.

Відчиняються та зачиняються двері в туалет.

Її син та чоловік брешуть. Вони усі брешуть. Я занурююся глибше в подушку.

Витріщаюся на стелю, де лампочки, мов прищі. Заплющую очі.

Допоможи мені знайти її.

Скрип. Якась завіса. Девід, можливо, повернувся донизу. Я повертаюся набік.

Допоможи мені знайти її.

Та коли за мить я розплющую очі, він повертається та шльопається на диван. Я випрямляюся, усміхаюсь. Він усміхається у відповідь, дивиться повз мене.

— Гарненька.

Я обертаюсь. То Олівія, світиться у сріблястій рамці.

— У тебе внизу є її фотографія, — згадую я. — На стіні.

— Ага.

— Чому ти її не зняв?

Він знизує плечима.

— Не знаю. Не мав чим її замінити. — Він спустошує свій келих. — А де вона, між іншим?

— Зі своїм татом. — Ковтаю вино.

Пауза.

— Сумуєш за нею?

— Так.

— А за ним?

— Сумую, справді.

— Часто з ними розмовляєш?

— Постійно. Якраз учора, між іншим.

— Коли ти з ними побачишся наступного разу?

— Мабуть, не найближчим часом. Але скоро, сподіваюсь.

Я не хочу говорити про це, про них. Зараз хочу поговорити про жінку за сквером.

— Глянемо на ту стелю?

Сходи в’ються догори, у чорноту. Я веду; Девід іде за мною.

Доки ми проходимо повз кабінет, щось прокочується повз мою ногу. Панч крадеться донизу.

— То був кіт? — запитує Девід.

— То був кіт, — підтверджую я.

Ми підіймаємося повз спальні, які також залиті темрявою, до найвищого сходового майданчика. Я ляскаю рукою по стіні, шукаючи вимикач. У раптовому освітленні бачу, що Девід дивиться мені у вічі.

— Ніби гірше не стало, — кажу я, показуючи на пляму згори, що розійшлася по люку, наче синець.

— Ні, — погоджується він. — Але стане. Я займуся цим на тижні.

Тиша.

— Ти дуже зайнятий? Багато роботи знаходиш?

Нічого.

Цікаво, чи можу розповісти йому про Джейн. Цікаво, що він на це скаже.

Та не встигаю я вирішити, як він мене цілує.

55

Ми на підлозі майданчика, шорсткий килим натирає мені шкіру; тоді він бере мене на руки й несе до найближчого ліжка.

Його рот поєднаний з моїм; щетина наждаком треться об мої щоки й підборіддя. Одна рука жорстко прочісує моє волосся, доки інша смикає за пояс. Я втягую живіт, коли халат відслоняється й широко розгортається, а він цілує мене міцніше, цілує шию, плечі.

Відкинуто пряжу, вітром довкола її розкидає;

По різних боках тріщить і дзеркальне скло;

«Я ледь животію від тіней», — ридає

Леді з Шалот[222].

Чому Теннісон? Чому зараз?

Я так довго цього не відчувала. Я так довго не відчувала.

Я хочу це відчути. Я хочу відчувати. Мені вже остогидли тіні. Я так страждаю від тіней.

Пізніше, у темряві, я проводжу пальцями по його грудях, його животу, по лінії волосся, що тягнеться від пупка, ніби довгий запал вибухівки.

Він тихо дихає. А тоді я засинаю. Мені напівсняться заходи сонця і Джейн; та в якийсь момент я чую м’яку ходу на майданчику, і, на власний подив, сподіваюся, що він повернеться до ліжка.