Жінка у вікні

56

Коли я прокидаюся, голова розколюється, Девіда немає. Його подушка холодна. Я притискаюсь до неї обличчям; вона пахне потом.

Перекочуюсь на свій бік, геть від вікна, геть від світла.

Якого дідька трапилося?

Ми пили — звісно ж, пили; я притискаю повіки пальцями… А тоді ми видерлися на верхній поверх. Постояли під люком нагору. А далі — ліжко. Радше, не так: спочатку ми розкинулися на підлозі. А тоді вже в ліжку.

У ліжку Олівії.

Мої очі блискавично розчахуються навстіж.

Я лежу в ліжку своєї доньки, її ковдри окутують моє голе тіло, на її подушці висихає піт чоловіка, якого я ледве знаю. Боже, Лівві, пробач мені.

Вдивляюся у дверний проріз, у темряву коридору; тоді сідаю, простирадла притуляються до моїх грудей — простирадла Олівії, розшиті маленькими поні. Її улюблені. Вона відмовлялася спати на будь-яких інших.

Повертаюся до вікна. Надворі сіро, листопадова мжичка, дощ стікає по листках, по дахах.

Кидаю погляд через сквер. Звідси я зазираю просто до спальні Ітана. Його там немає.

Я здригаюсь.

Мій халат лежить розмазаний по підлозі, наче гальмівний слід від шин. Я встаю з ліжка, хапаю його в оберемок — чому руки трусяться? — і закутуюсь. Один капець самотньо лежить під ліжком; інший я знаходжу на сходовому майданчику.

На верхній сходинці переводжу подих. Повітря тут затхле. Девід має рацію: варто було б провітрити. Я цього не робитиму, але варто було б.

Йду вниз сходами. На наступному майданчику дивлюся в один бік, потім в інший, ніби перед тим, як перейти дорогу; у спальнях тихо, мої простирадла досі гамузом розкидані після ночі з Біною. Моя ніч із Біною. Звучить брудно.

У мене похмілля.

На один поверх нижче, і я заглядаю до бібліотеки, до кабінету. Дім Расселлів також дивиться на мене. Мені здається, що він спостерігає за мною, як я рухаюся по будинку.

Спочатку я тільки чую його.

А коли вже бачу, то він на кухні, заливається водою зі склянки. Кімната з тіней та скла, похмура, як і світ за вікном.

Я розглядаю його адамове яблуко, як воно штовхається у нього в горлі. На його потилиці непричесане волосся; вузькі стегна визирають з-під складок сорочки. На мить я заплющую очі та згадую те стегно під моєю рукою, ту шию під моїми губами.

Коли я знову їх розплющую, він дивиться на мене своїми темними очима, повними сірого світла.

— Цікаве вибачення вийшло, еге ж? — каже він.

Я відчуваю, що шаріюся.

— Сподіваюсь, я не розбудив тебе. — Він підіймає склянку. — Потрібно було освіжитися. За хвилину мушу виходити. — Він допиває решту води одним великим ковтком, кладе склянку в раковину. Витирає рукою губи.

Я не знаю, що сказати.

Здається, він це відчуває.

— Я тобі не надокучатиму, — каже він і підходить до мене. Я напружуюсь, але він проходить далі до дверей у підвал; відходжу, щоб дати йому пройти. Коли ми торкаємось плечима, він повертає голову та каже низьким голосом:

— Не впевнений, мені дякувати чи просити вибачення.

Дивлюся йому в очі, добираю слова.

— То не має значення. — Мій голос звучить хрипко. — Не переймайся цим.

Він міркує, киває.

— Звучить так, що я маю все ж просити вибачення.

Я опускаю очі. Він проходить повз і відчиняє двері.

— Я виїжджаю сьогодні ввечері. Маю роботу в Коннектикуті. Повернуся завтра.

Я мовчу.

Коли чую, як за спиною зачиняються двері, видихаю. Біля раковини я наповнюю його склянку водою та підношу її до губ. Здається, я знову відчуваю його смак.

57

Отже: це сталося.

Ніколи не любила цей вираз. Надто несерйозний. Але ось я і ось він: це сталося.

З келихом у руках я пливу до дивана, де бачу Панча, який скрутився на подушці та помахує туди-сюди хвостом. Сідаю біля нього, вкладаю келих собі між стегон і відкидаю голову назад.

Відкиньмо етику — хоча, насправді, це не зовсім етична проблема, правда? Тобто секс із орендарем? — не можу повірити, що ми це зробили на ліжку моєї доньки. Що сказав би Ед? Я зіщулююсь. Він все одно не дізнається, звісно, та все ж. Та все ж. Хочеться спалити ті простирадла. Поні та все інше.

Будинок дихає навколо мене, стабільне цокання дідусевого годинника відмірює його пульс. Уся кімната затонула в тіні, в невиразних сутінках. Я бачу себе, своє примарне «я» у відображенні в екрані телевізора.

Що я зробила б, якби була на тому екрані персонажем в одному з моїх фільмів? Я би покинула будинок, щоби провести розслідування, як Тереза Райт у «Тіні сумніву»[223]. Я привела би друга, як Джиммі Стюарт у «Вікні у двір»[224]. Я не сиділа б тут, борсаючись у халаті, роздумуючи над наступним кроком.

Синдром замкнутої людини. Серед можливих причин — інсульт, ураження стовбура мозку, розсіяний склероз, навіть отрута. Іншими словами, це неврологічний стан, не психологічний[225]. Але я тут абсолютно, буквально замкнута — двері та вікна зачинені, доки я ховаюся та зіщулююсь від світла; жінку за сквером вдарили ножем, а ніхто цього не помічає, ніхто цього не знає. Окрім мене — мене, опухлої від пиятики, яка живе окремо від сім’ї, яка трахається зі своїм орендарем. Божевільна в очах сусідів. Посміховисько в очах копів. Особливий випадок в очах свого лікаря. Безнадійний випадок в очах своєї фізіотерапевтки. Лежача хвора. Не героїня. Не детективка.

Я замкнута ізсередини. Я замкнута іззовні.

В якийсь момент я підводжуся, йду до сходів, непевно переставляючи одну ногу перед іншою. Я на майданчику, вже збираюся увійти до кабінету, коли помічаю: двері в комірчину розчахнуті навстіж. Не прочинені, а навстіж.

На мить моє серце зупиняється.

Але що це зі мною? Це лише відчинені двері. Я сама ж їх відчинила на днях. Девіду.

…От тільки потім я їх зачинила. Я помітила б, якби залишила їх відчиненими — адже тільки щойно помітила, що вони відчинені.

Я стою на місці, коливаючись, ніби язик полум’я. Чи можу я довіряти собі?

Незважаючи на все інше, можу.

Я підходжу до комірчини. Беруся за ручку, обережно, ніби вона може втекти від мене. Тягну на себе.

Всередині темно, хоч в око стрель. Проводжу рукою вгору, намацую обтріпаний мотузок, тягну. Кімната спалахує світлом, сліпучо-білим, ніби я опинилася всередині лампочки.

Я роздивляюся. Нічого нового, нічого не зникло. Банки з фарбою, пляжні крісла.

І там, на полиці — Едів ящик з інструментами.

І я якимось чином знаю, що всередині.

Я підходжу, тягнуся до нього. Розстібаю один замок, потім інший. Повільно підіймаю кришку.

Це перше, що впадає в око. Ніж екз-акто, на своєму місці, лезо виблискує від світла.

58

Зіщулившись у кріслі в бібліотеці, я відчуваю, як думки сохнуть у сушарці мозку. Хвилину тому я було вмостилася в кабінеті, але тоді та жінка з’явилася на кухні Джейн; моє тіло зірвалося, і я покинула кімнату. Тепер у моєму власному будинку з’явилися заборонені зони.

Я дивлюся на годинник на полиці каміна. Майже дванадцята. Сьогодні я не пила. Думаю, це «Добра Справа»[226], гарний почин.

Можливо, я й не рухлива, — а я не рухлива, — але я можу обміркувати усе це. Це шахова дошка. А я добре граю в шахи. Сконцентруйся; подумай. Твій хід.

Моя тінь дереться по килиму, ніби намагається відсторонитися від мене.

Девід сказав, що не бачився із Джейн. А Джейн жодного разу не згадала Девіда. Та, може, вона й не бачила, не бачила до нашого чотирипляшкового заїзду. Коли Девід позичив ніж? Це було того ж дня, коли я почула крик Джейн? Хіба ні? Він погрожував ним їй? Дійшло до того, що він переступив межу?

Я гризу ніготь великого пальця. Колись моя голова скидалася на картотеку. Тепер це просто веремія листків, які розносить протяг.

Ні. Стоп. Ти втрачаєш контроль.

Разом із тим, що я знаю про Девіда? Він «відмотав строк» за напад. Серійний злочинець. Позичив ніж.

І я бачила те, що бачила. Не має значення, що каже поліція. Чи Біна. Чи навіть Ед.

Я чую, як внизу зачиняються двері. Виганяю себе з місця, дрібочу до сходового майданчика, тоді до кабінету. У Расселлів нікого не видно.

Підходжу до вікна, опускаю погляд: онде він, на тротуарі; ця млява хода, джинси, опущені нижче талії, рюкзак висить на одному плечі. Він прямує у східному напрямку. Я дивлюся, як він зникає.

Відступаю від підвіконня й стою на місці, омиваюся похмурими променями полудневого сонця. Знову дивлюся через сквер. Нічого. Порожні кімнати. Та я напружена, чекаю, доки вона з’явиться, чекаю, доки вона подивиться на мене.

Мій халат розв’язався. З’їхав. Вона «поїхала». Книжка така є, здається[227]. Ніколи не читала.

Боже, мій розум несеться не туди, куди треба. Я хапаю свій череп обома руками, стискаю. Думай.

А тоді, ніби чортик з табакерки, з таким ляскотом вистрілює ідея, що мене аж відкидає назад: сережка!

Ось що мене вчора гризло — ті три маленькі перлини, що світилися у Девіда на тумбочці, блискучі на фоні темного дерева.

Три маленькі перлини. Я впевнена.

Я майже впевнена.

Ця сережка належала Джейн?

Того вечора, того пересиченого вечора. «Подарунок від одного колишнього». Тоді вона торкнулася пальцями мочки вуха. «Сумніваюся, що Алістер взагалі знає». Червоне вино спадає по моєму горлу. Ті три дрібні перлини.

Хіба вона не належала Джейн?

Чи це все лише результат парильні в голові? Це може бути чиясь чужа сережка. Та я вже хитаю головою, волосся чиркає мої щоки: це точно має бути сережка Джейн.

У такому випадку…

Я занурюю руку в кишеню халата, відчуваю, як папір треться об шкіру. Витягую візитівку: Детектив Конрад Литтл, департамент поліції Нью-Йорка.

Ні. Запихаю назад.

Повертаюся, виходжу з кімнати. Навпомацки бреду два поверхи вниз по сходах, непевно переступаючи з ноги на ногу, хоча я зовсім твереза. На кухні я підходжу до дверей у підвал. Засув стогне, коли я наглухо замикаю ним двері.

Крок назад, розглядаю їх. Тоді повертаюся до сходів. На поверх вище я відчиняю комірчину, тягну за мотузок біля лампочки. Бачу її, сперту на стіну навпроти: драбина.

Знову на кухні, я обпираю її на двері до підвалу, міцно втиснувши край під саму ручку. Кілька разів кòпаю ніжки своєю, захищеною капцем, стопою, так, щоб драбина не могла зрушити з місця. Ще кілька разів. Я забила палець. Ще один удар.

Знову роблю крок назад. Двері забарикадовано. Так, на один вхід менше.

Звісно, так і на один вихід менше.

59

Мої вени палають сухістю. Потрібно випити.

Я перехиляюся з дверей та спотикаюсь об миску Панча; вона ковзнула по підлозі, розхлюпуючи воду. Я лаюся, тоді осікаюсь. Мушу зосередитися. Мушу подумати. Ковток мерло має допомогти.

Воно розтікається оксамитом по моєму горлу, я відчуваю, як охолоджується кров, та відставляю склянку вбік. Розглядаю кімнату, мій зір ясний, мозок — змащений. Я — машина. Мисляча машина. Було таке прізвисько, правда? У персонажа одного сторічної давнини детективу (авторства Жака Якогось) — безжального професора-логіка, який міг розгадати будь-яку загадку, застосовуючи свій інтелект. Автор, наскільки пам’ятаю, загинув на «Титаніку» після того, як провів свою дружину на рятувальну шлюпку[228]. Свідки бачили, як він ділився сигаретою із Джеком Астором[229], доки тонув корабель, як він видихав дим у бік збляклого Місяця. Здається, це один із тих сценаріїв, з якого придумати вихід неможливо.

У мене також є науковий ступінь докторки філософії[230]. Також можу бути безжально логічною.

Наступний хід.

Хтось повинен підтвердити те, що сталося. Чи, принаймні, з ким це сталося. Якщо я не можу почати із Джейн, то можу почати з Алістера. Це він залишив найглибший слід. З ним пов’язана найдовша історія.

Я йду до кабінету, і з кожним кроком у голові розвивається план. Скошую погляд через сквер — онде знову вона, у вітальні, зі сріблястим телефоном біля вуха; мене пересмикує, я всідаюся за стіл — у мене вже готовий план, готова стратегія. Крім того, я тримаюся на ногах (кажу сама собі, доки сідаю).

Мишка. Клавіатура. Ґуґл. Телефон. Мої інструменти. Кидаю ще один погляд на будинок Расселлів. Тепер вона стоїть спиною до мене, ніби кашемірова стіна. Добре. Хай так і залишається. Це мій будинок; це мій вид із вікна.

Вводжу пароль на екрані комп’ютера; за хвилину я знаходжу в мережі те, що шукала. Та перед тим, як так само паролем розблокувати телефон, я спиняюсь: чи можуть вони відслідкувати мій номер?

Я суплюсь. Відставляю телефон. Беруся за мишку; курсор зависає на екрані, а потім тягнеться вниз, до іконки «Скайп».

За мить бадьорий альт вітає мене.

— Аткінсон.

— Доброго дня, — кажу я, тоді прокашлююсь. — Привіт. Мені потрібен офіс Алістера Расселла. Тільки, — додаю, — я б хотіла поговорити з його помічником, не із самим Алістером. — На іншому кінці дроту — пауза. — Це несподіванка, — пояснюю я.

Знову пауза. Я чую стукіт клавіатури. Тоді:

— Алістер Расселл припинив у нас працювати минулого місяця.

— Припинив?

— Так. Мем. — Її натренували так відповідати. Говорить із неохотою.

— Чому? — Дурне запитання.

— Не маю поняття. Мем.

— Чи не могли б ви перемкнути мене на його офіс?

— Як я вже сказала, він…

— Маю на увазі його колишній офіс.

— Тобто офіс у Бостоні. — У неї один із тих молодих жіночих голосів, який під кінець речення скуйовджується вгору. Важко сказати, це запитання чи ствердження.

— Так, бостонський…

— Я перемикаю вас. — Далі музика — ноктюрн Шопена. Рік тому я б могла відрізнити, який саме. Ні: не відволікайся. Думай. Це було б легше, якби я випила.

Жінка за сквером зникає з виду. Цікаво, може, вона з ним розмовляє? Хотіла б я вміти читати по губах. Хотіла б я…

— Аткінсон. — Цього разу чоловік.

— Мені потрібен офіс Алістера Расселла.

Одразу ж:

— На жаль, містер Расселл…

— Я знаю, що він там більше не працює, але я б хотіла поговорити з його помічником. Чи колишнім асистентом. Це особисте питання.

Через якусь мить він повертається в розмову.

— Я можу перемкнути вас на його лінію.

— Було б… — Знову звук піаніно тече нотним струмком мені у вуха. Номер 17, здається, сі мажор. Чи номер 3? Чи номер 9? Колись я це знала.

Зосередься. Я струшую головою й плечима, ніби мокрий собака.

— Алло, мене звуть Алекс. — Інший чоловічий голос, хоча він такий легкий і гладенький, що я невпевнена щодо статі, та й ім’я тут не допоможе.

— Це… — Мені потрібне ім’я. Не передбачила цей хід. — Алекс. Я інша Алекс. — О Господи. Найкраще, на що я спромоглась.

Якщо й існує якийсь таємний акт символічного рукостискання між людьми на ім’я Алекс, то Алекс його не пропонує.

— Чим можу вам допомогти?

— Що ж, я — стара подруга Алістера, містера Расселла, і я намагалася додзвонитися в його нью-йоркський офіс, але він, здається, покинув компанію.

— Усе правильно. — Алекс шмигає носом. У нього, чи у неї, здається, нежить.

— А ви його… асистент? Секретар?

— Асистент.

— О-о-о, що ж, мене тут зацікавили… декілька деталей. Коли він звільнився?

Знову шморгання.

— Чотири тижні тому. Ні, п’ять.

— Так дивно, — кажу я мрійливим тоном. — Ми так чекали, що він переведеться до Нью-Йорка.

— Знаєте, — каже Алекс, і я відчуваю в його чи її голосі тепло заведеного мотора: є тут одна чутка. — Він усе одно переїхав до Нью-Йорка, але не перевівся там на робоче місце. Він збирався залишатись у компанії. Вони купили будинок, усе таке.

— Справді?

— Так. Маєток у Гарлемі. У мережі є фото. Трішки порпання в інтернеті. — Хіба чоловік смакував би такі деталі за спиною? Мабуть, Алекс таки жінка. Боже, яка я сексистка. — Але не знаю, що трапилося. Не думаю, що він ще кудись переїхав. Він би розповів вам більше, ніж я. — Шморг. — Перепрошую. Застуда. Звідки ви його знаєте?

— Алістера?

— Так.

— Ой, та ми ще з коледжу дружимо.

— З Дартмуту?

— Так. — Цього я не запам’ятала. — То він… вибачте, що так це формулюю, але він сам зіскочив, чи його до цього підштовхнули?

— Я не знаю. Вам доведеться самій дізнатись, що пішло не так. Це все ду-у-уже таємнича справа.

— Я запитаю його.

— Його тут дуже любили, — каже Алекс. — Такий гарний хлопець. Не можу повірити, щоб його звільнили чи щось подібне.

Я видаю співчутливий звук.

— У мене буде до вас ще одне запитання, яке стосується його дружини.

Шморг.

— Джейн.

— Я з нею не знайома. Алістер схильний чітко розділяти різні сфери свого життя. — Я говорю як психологиня. Сподіваюсь, Алекс не помітить. — Я б хотіла купити їй якийсь невеликий подарунок до переїзду, але не впевнена, чи їй сподобається.

Шморг.

— Я думала про шарф, та не знаю, які кольори їй підійдуть. — Ковтаю слину. Звучить калічно. — Знаю, звучить калічно.

— Взагалі-то, — каже Алекс несподівано нижчим голосом. — Ми з нею також ніколи не бачились.

Що ж, тоді, можливо, Алістер і справді схильний чітко розділяти різні сфери свого життя. Яка ж я класна психологиня.

— Тому що він справді надзвичайно чіткий у цьому питанні, — продовжує Алекс. — Дуже влучне слово.

— Я знаю! — погоджуюсь я.

— Ми з ним пропрацювали майже півроку і жодного разу не перетнулися з його дружиною Джейн. Тільки із сином одного разу.

— Ітаном.

— Гарний хлопець. Трохи сором’язливий. Ви з ним бачились?

— Так. Сто років тому.

— Гарний хлопець. Він одного разу приходив, щоб разом із батьком піти на гру «Брюїнс»[231].

— То ви не можете нічого мені сказати про Джейн, — нагадую я.

— Ні. Хоча… Вам треба знати, як вона виглядає, так?

— Так.

— Здається, в його кабінеті є її фото.

— Фото?

— У нас була коробка з його речами, яку треба відправити до Нью-Йорка. Вона досі там. Тепер ми вже не впевнені, що з нею робити. — Шморгає та кашляє. — Піду гляну.

Я чую, як слухавка човгає по столу, коли Алекс підводиться — цього разу без Шопена. Закушую губу, визираю у вікно. Та жінка на кухні заглядає у глибини морозильної камери. На якусь божевільну мить я уявляю, що там спакована Джейн, її тіло поглазуроване памороззю, очі ясні й закрижанілі.

Скрегіт на іншому кінці дроту.

— Вона переді мною, — каже Алекс. — Фотографія тобто.

Мені перехоплює подих.

— У неї темне волосся та світла шкіра.

Я видихаю. В них обох темне волосся та світла шкіра, як у Джейн, так і в самозванки. Це не допомагає. Але я не можу запитати про вагу.

— Так… зрозуміло, — кажу я. — Може, ще щось? Ви знаєте… чи не могли б ви, можливо, відсканувати це фото? І надіслати мені?

Пауза. Я дивлюся, як жінка за сквером зачиняє дверцята морозилки й виходить з кімнати.

— Я дам вам адресу своєї електронної пошти, — кажу я.

Нічого. Тоді:

— Ви казали, що ви подруга…

— Алістера. Так.

— Знаєте, не думаю, що я можу ділитися його особистими речами з будь-ким. Вам доведеться самій попросити його. — Цього разу без шморгання. — Ви сказали, що вас звуть Алекс?

— Так.

— А прізвище ваше?

Я спершу відкриваю рот, а тоді клацаю на кнопку завершення дзвінка.

У кімнаті тиша. Через коридор я чую цокіт годинника в Едовій бібліотеці. Затамовую подих.

Алекс вже телефонує Алістеру? Він чи вона зможе описати мій голос? Він зможе зателефонувати мені на домашній, а може навіть на мобільний? Я дивлюся на свій мобільний, ніби то спляча тварина; чекаю, коли він заворушиться, серце стукотить у мене під ребрами.

Він лежить нерухомо. Немобільно. Немобільний мобільний. Ха.

Зосередься.

60

Внизу, на кухні, під барабанний дріб крапель дощу об мої вікна, я наливаю собі у келих мерло. Довгий ковток. Мені було це необхідно.

Зосередься.

Що я знаю тепер, чого не знала раніше? Алістер розділяв роботу й домашнє життя. Відповідає особистісним якостям багатьох жорстоких злочинців, але, з іншого боку, не надто корисна інформація. Далі: він приготувався перевестися на нью-йоркську гілку своєї фірми, навіть купив нерухомість, перевіз усю сім’ю на південь… А потім щось пішло не так, і він не залишився ніде.

Що трапилось?

По шкірі пробігають мурашки. Тут прохолодно. Я присуваюсь до каміна, повертаю ручку біля решітки. Розцвітає невеликий полум’яний сад.

Я влягаюся на диван, занурююся у подушки, вино здригається в келихі, халат закручується навколо мене. Було б добре його випрати. Було б добре і самій помитись.

Пальці пролазять до кишені. Вони вкотре обмацують візитівку Литтла. Вкотре відпускають її.

І знову я дивлюся на себе, на своє примарне «я» в екрані телевізора. Затонула в подушках, у бляклому халаті, я схожа на привида. Я відчуваю себе привидом.

Ні. Зосередься. Наступний хід. Я ставлю склянку на журнальний столик, спираюся ліктями на коліна.

І усвідомлюю, що не знаю, яким має бути наступний хід. Я навіть не можу довести існування, тепер чи раніше, самої Джейн — моєї Джейн, справжньої Джейн, — а тим більше її зникнення. Чи смерть.

Чи смерть.

Я думаю про Ітана у пастці того дому. Гарний хлопець.

Пальцями, ніби плугом по полю, проводжу по волоссю. Відчуваю себе мишею в лабіринті. Це знову експериментальна психологія: ті маленькі істотки зі своїми очима-цяточками й хвостами-шнурочками від повітряних кульок біжать спочатку в один прохід, натикаються на глухий кут, тоді в інший. «Ну ж бо», — підганяли ми їх згори, сміялися й робили ставки.

Тепер мені не смішно. Я знову питаю себе, чи не подзвонити Литтлу.

Але натомість я розмовляю з Едом.

— Стаєш трохи психованою, так, ударнице?

Я зітхаю, волочу ноги по килиму в кабінеті. Я засмикнула жалюзі, щоб та жінка не могла за мною спостерігати; кімнату вкривають смуги тіней упереміш із похмурим світлом, наче то клітка.

— Я відчуваю себе зовсім нікчемною. Почуваюся ніби в кіно, фільм закінчився, загорілося світло, усі вже повиходили з кінотеатру, а я залишилась там сидіти, намагаючись осягнути, що ж трапилось.

Він хихикає.

— Що? Що смішного?

— Просто це так по-твоєму: порівняти цю ситуацію з кіно.

— Справді?

— Справді.

— Що ж, мої вихідні точки останнім часом дещо обмежені.

— Гаразд, гаразд.

Я не сказала ані слова про минулу ніч. Навіть коли я думаю про це, то здригаюся. Але вся решта розкручується в моїх словах, ніби бобіна кіноплівки: повідомлення від самозванки, сережка у квартирі Девіда, канцелярський ніж, телефонна розмова з Алекс.

— Здається, ніби це якийсь епізод із фільму, — повторюю я. — І я думала, ти будеш більше стурбованим.

— Щодо чого?

— Як мінімум щодо того, що у мого орендаря у спальні лежить коштовність мертвої жінки.

— Ти ж не знаєш, чи то її.

— Знаю. Впевнена.

— Ти не можеш бути впевненою. Ти навіть не впевнена, чи вона…

— Що?

— Ти знаєш.

— Що?

Тепер він зітхає.

— Жива.

— Я не думаю, що вона жива.

— Я маю на увазі, що ти навіть не впевнена, чи вона існує, чи навіть…

— Так, я впевнена. Я впевнена. Я не помішана.

Тиша. Я слухаю його дихання.

— Ти не думаєш, що у тебе параноя?

Не даючи йому продовжити, я перебиваю:

— Це не параноя, якщо це відбувається насправді.

Тиша. Цього разу він не продовжує.

Коли я знову говорю, мій голос деренчить.

— Дуже дратує, коли тебе так опитують. Дуже, дуже дратує застрягти тут, у чотирьох стінах. — Я ковтаю. — В цьому будинку, і в цій… — мені хочеться сказати петлі, але доки я дібрала слово, він уже говорить.

— Я знаю.

— Ти не знаєш.

— Тоді можу собі уявити. Послухай, Анно, — продовжує він, не даючи мені вступити. — Ти цілих два дні прожила на надсвітловій швидкості. Усі вихідні. Тепер ти кажеш, що Девід може бути причетний якось… Будь-як. — Він кашляє. — Ти себе накручуєш. Може, сьогодні тобі варто просто подивитися кіно чи почитати, чи щось таке. Швидше лягти спати. — Кашель. — Ти належним чином приймаєш ліки?

Ні.

— Так.

— І уникаєш алкоголю?

Звісно, що ні.

— Звісно, що так.

Пауза. Я не знаю, чи він мені вірить.

— Хочеш сказати щось Лівві?

Із полегшенням я видихаю.

— Хочу. — Я слухаю, як дощ барабанить пальцями по склу. А за мить вже чую її м’який, із придихом голос.

— Матусю?

Я свічуся.

— Привіт, Гарбузику.

— Привіт.

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Я сумую за тобою.

— Угу.

— Що-що?

— Я сказала «угу».

— Це означає «я також за тобою сумую, матусю»?

— Так. Що там діється?

— Де?

— У місті Нью-Йорк. — Вона завжди його так називала. Так офіційно.

— Маєш на увазі, вдома? — У мене розширюється серце: вдома.

— Так, вдома.

— Та так, одна проблема із сусідами. Нашими новими сусідами.

— І в чому ж справа?

— Нічого серйозного, Гарбузику. Просто непорозуміння.

Тут знову голос Еда.

— Послухай, Анно… Вибач, що перебиваю, маленька… Якщо тебе турбує Девід, тобі варто зв’язатися з поліцією. Не тому, що він, ну… якось причетний до всієї цієї справи, але… він вже на обліку, а тобі не варто боятися власного орендаря.

Я киваю.

— Так.

— Добре?

Я знову киваю.

— У тебе ще є номер того копа?

— Литтла. Так, є.

Я саме визираю через жалюзі, коли за сквером проблискує якийсь порух. Розчахнулися двері дому Расселлів, ясний ляскіт білого в сірій мжичці.

— Добре, — каже Ед, та я вже його не чую.

Коли двері зачиняються, на ґанку з’являється жінка. Вона одягнена у червоне пальто до колін, ніби полум’я смолоскипа, а над її головою вистрибує напівпрозорий півмісяць парасолі. Я тягнуся до фотоапарата на столі, підводжу його до ока.

— Що ти казав? — питаю я Еда.

— Я сказав, щоб ти берегла себе.

Я заглядаю через видошукач. Потоки дощової води, ніби варикозні вени, тягнуться по парасолі. Я опускаю об’єктив, збільшую її обличчя: кирпатий ніс, молочна шкіра. Темні хмари згущуються в неї під очима. Вона давно не спала.

Доки я прощаюся з Едом, вона повільно спускається передніми сходами у своїх високих черевичках. Зупиняється, витягує з кишені телефон, вивчає екран; тоді ховає його і повертає на схід, у мій бік. Її обличчя зникає за куполом парасолі.

Я мушу з нею поговорити.

61

Зараз, доки вона сама. Зараз, доки Алістер не зможе втрутитись. Зараз, доки кров вирує у моїх скронях.

Зараз.

Я вилітаю в коридор, кружляю вниз сходами. Якщо я про це не думатиму, мені вдасться. Якщо я не думатиму. Не думай. Думання поки що нікуди мене не привело. «Сенс божевілля, Фокс, — любив нагадувати мені Веслі, перефразовуючи Ейнштейна, — це повторювати одну й ту саму річ знову й знову і очікувати іншого результату». Тому припиняй роздумувати й почни діяти.

Звісно, минули тільки три дні, відколи я востаннє діяла — діяла точно так само — і все закінчилося лікарняним ліжком. Спробувати це знову — ось божевілля.

У будь-якому випадку, я божевільна. Добре. Це варто знати. І я більше не впевнена, що мій будинок — це безпечне місце.

Мої домашні капці ковзають по кухонній підлозі, доки я біжу й різко повертаю біля дивана. Той флакон атівану на журнальному столику. Я перевертаю його, витрушую три пігулки собі на долоню, плескаю нею по роті. Моє здоров’я. Я відчуваю себе Алісою, яка ковтає мікстуру «випий мене».

Біжу до дверей. Вклякаю, щоб дістати парасолю. Встаю, відводжу засуви, прочиняю двері. Тепер я у передпокої, водянисте світло ллється крізь вітражне скло. Я вдихаю — один, два — та перемикаю пружину парасолі. Зі звуком несподіваного подиху чаша розправляється у мороці. Я підіймаю її до рівня очей, обмацую замок іншою рукою. Уся штука в тому, щоб постійно дихати. Уся штука в тому, щоб не зупинятися.

Я не зупиняюсь.

Замок повертається в руці. Далі повертається ручка. Я змикаю повіки й тягну. Зітхання прохолодного повітря. Двері вдавлюються в парасолю; я маневрую через дверний проріз.

Тепер холод огортає мене, обіймає моє тіло. Поспішаю вниз по сходах. Один, два, три, чотири. Парасоля впирається у повітря, прорізає його, ніби ніс корабля; з міцно заплющеними очима я відчуваю, як вітер колючими потоками пролітає з усіх боків навколо мене.

Мої гомілки гальмують. Метал. Ворота. Наосліп махаю рукою, доки не хапаюсь за них, відчиняю та виходжу. Підошви капців хляпаються на цемент. Я на тротуарі. Відчуваю, як голки дощу проколюють моє волосся, мою шкіру.

Дивно: за усі місяці експериментів за цим сміховинним методом парасолі ані мені, ані (як я собі думаю) доктору Філдінґу жодного разу не спало на думку, що я можу просто заплющити очі. Мабуть, тому, що немає сенсу блукати довкола незрячою. Я відчуваю зміну атмосферного тиску, й мої відчуття загострюються; я знаю, що небо широке й глибоке, перевернутий океан… Та я змикаю очі ще міцніше і думаю про свій будинок: мій кабінет, мою кухню, мій диван. Мого кота. Мій комп’ютер. Мої фотографії.

Я повертаю ліворуч. На схід.

Наосліп я йду по тротуару. Мені потрібно зорієнтуватися. Потрібно подивитись. Повільно я розплющую очі. Світло сочиться крізь хащі моїх вій.

На мить я сповільнююсь, майже зовсім зупиняюсь. Скошую погляд на заштриховані нутрощі парасолі. Чотири квадратики чорного, чотири лінії білого. Я уявляю, як ці лінії наповнюються енергією, пульсують, ніби кардіограма, вистрибуючи та тонучи, в унісон із моїм серцебиттям. Зосередься. Один, два, три, чотири.

Я підіймаю парасолю на кілька градусів, потім ще на пару. Он вона, сяє, ніби прожектор, червона, ніби сигнал світлофора: те багряне пальто, ті темні черевички, прозорий пластиковий півмісяць нависає над головою. Між нами простягнувся тунель з дощу та тротуару.

Що я робитиму, якщо вона обернеться?

Але вона цього не робить. Я опускаю парасолю та знову стискаю очі. Крок уперед.

Другий. Третій. Четвертий. Доки я спотикаюсь об тріщину в асфальті, мої капці вже наскрізь мокрі, тіло несамовито труситься, піт стікає по спині, і я вирішую насмілитись на другий погляд. Цього разу розплющую інше око, підіймаю парасолю, доки жінка знову не спалахує перед моїм зором, ніби миготливе полум’я. Я кидаю погляд ліворуч — школа святої Димфни, а далі вогнисто-червоний будинок, з ящиками для квітів, де тріпотять хризантеми. Кидаю погляд праворуч: блискучі очі якогось пікапа витріщаються на вулицю, фари, що лютують серед сльоти. Я завмираю. Авто пропливає повз. Здавлюю очі повіками.

Коли я знову їх розплющую, автомобіля вже не видно. А коли окидаю поглядом тротуар, то бачу, що і її також.

Зникла. Тротуар порожній. Далеко, крізь туман, я розрізняю зав’язь транспортного руху на перехресті.

Туман згущується, і я розумію, що то згущується, викривлюється мій зір.

Мої коліна брикають, а потім підкошуються. Я починаю опускатися на землю. І в той же час, навіть коли очі вивертаються всередині черепа, я бачу себе згори — жінку, яка труситься у своєму промоклому халаті, з волоссям, пошпакльованим по спині, парасолею, що марно вистромилась переді мною. Самотня постать на самотньому тротуарі.

Я опускаюся нижче, розплавлююся на цементі. Але…

…Вона не може зникнути. Вона не дійшла до кінця кварталу. Я заплющую очі, уявляю її спину, волосся, що лоскоче шию; тоді думаю про Джейн, коли вона стояла біля моєї раковини з довгою косою між лопатками.

І коли Джейн повертається до мене обличчям, мої коліна спираються одне на одне. Я відчуваю, як халат тягнеться тротуаром, але я ще не падаю.

Я стою, мої ноги зімкнені.

Вона мабуть зникла в… Я переглядаю карту у мозку. Що стоїть за тим червоним будинком? Через вулицю знаходиться крамниця антикваріату — зараз вона не працює, я пам’ятаю, — а біля самого будинку…

Кав’ярня, звісно. Вона точно у кав’ярні.

Я підводжу голову, підіймаю підборіддя до неба, ніби зараз метнуся вгору. Лікті стріляють. Вивернуті ступні впираються у тротуар. Руків’я парасолі тремтить у кулаку. Я простягаю одну руку, щоб втримати рівновагу. І доки дощ мрячить навколо мене, а здалеку сичать автомобілі, я підіймаюся — вгору-вгору-вгору, — доки знову не стаю на рівні.

Нерви тріщать. Двигун серця запалюється. Я відчуваю атіван у своїх судинах, як він очищує їх, ніби чиста вода, що проноситься занедбаним шлангом.

Один. Два. Три. Чотири.

Шаркаю ногою вперед. За мить і друга йде слідом. Я просуваюсь. Не можу повірити. Я справді роблю це.

Тепер я чую все ближче та голосніше вереск транспорту. Йду далі. Крадькома позираю на парасолю; вона заповнює усе моє бачення, огортає мене. Поза нею немає нічого.

Поки нею не кидає праворуч.

— Ой… вибачте.

Я сахаюсь. Щось — хтось — наштовхнулося на мене, відкинуло парасолю вбік; воно поспішає повз мене, блакитна пляма із джинсів і пальта, а коли я повертаюся, щоб глянути, бачу саму себе у скляній шибці: бур’яни мого волосся, вологу шкіру, клітчасту парасолю, що вигулькує з моєї руки, ніби гігантська квітка.

А за моїм відображенням, по інший бік скла, я бачу жінку.

Я біля кав’ярні.

Я витріщаюся. Зір викривляється. Навіс згори ніби насувається на мене. Я заплющую очі, а тоді знову розплющую.

Вхід — на відстані витягнутої руки. Я тягнуся до нього тремтливими пальцями. Не встигаю схопитися за ручку, як двері розчахуються й з’являється якийсь молодий чоловік. Я впізнаю його. То хлопець Такеда.

Минуло більше року, відколи я востаннє бачила його… тобто зблизька, а не через об’єктив. Він підріс, підборіддя й щоки поросли чагарниками грубого темного волосся, але він досі сяє тією ж несказанною аурою Гарної Дитини, яку я навчилася помічати в молодих людей, ніби таємний німб над головою. У Лівві таке теж є. І в Ітана.

Хлопець — хоча, мабуть, вже молодий чоловік (і чому я ніяк не можу згадати його ім’я?) — притримує двері ліктем, запрошує мене досередини. Я встигаю розглянути його руки, ці тонкокості руки віолончеліста. Я, мабуть, виглядаю наче бездомна, але він все одно чемно обходиться зі мною. Батьки достойно його виховали, як сказала б «БабуняЛіззі». Цікаво, чи впізнає´ він мене. Думаю, що я й сама себе ледве впізнала б.

Я пропливаю повз нього, входжу до кав’ярні, й моя пам’ять відтає. Раніше я заходила сюди по кілька разів на тиждень, коли зранку надто поспішала, щоб самій варити каву вдома. Місцевий купаж на смак був досить гірким, — підозрюю, що він і досі такий, — але мені подобалася обстановка: потріскане дзеркало, на якому маркером були виведені сьогоднішні види кави за особливою ціною, робоча поверхня зі слідами у вигляді олімпійських кілець, аудіосистема, з якої долинали старі хіти. «Скромна мізансцена», — зазначив Ед, коли я вперше привела його сюди.

«Ці два слова несумісні в одному реченні», — сказала я йому.

«Тоді просто скромно».

Та незмінно. Лікарняна палата розчавила мене, але тут усе по-іншому — це terra cognita[232]. Мої вії тремтять. Я перекидаю погляд понад ґелґотінням покупців, розглядаю меню, закріплене над касовим апаратом. Чашка кави тепер коштує 2 долари 95 центів. Подорожчала на п’ятдесят центів, відколи я була тут востаннє. Інфляція, курва.

Парасоля схиляється донизу, зачіпає мої щиколотки.

Я так довго не бачила стільки усього. Так давно стільки не відчувала, не чула, не нюхала — променистого тепла людських тіл, поп-музики, якій вже десятки років, духу смаженої кави. Увесь цей епізод розкручується у сповільненому русі, в золотавому освітленні. На мить я заплющую очі, вдихаю, пригадую.

Згадую, як рухалася по світу так, ніби літала у повітрі. Згадую, як заглядала до цієї кав’ярні, або щільно закутана у зимове пальто, або в літній сукні з вузькими бретельками, яка вільно обвивала коліна; згадую, як терлася об людей, усміхалась до них, розмовляла з ними.

Коли знову розплющую очі, позолота світла вицвітає. Я в затемненому приміщенні, під окропленими дощем вікнами. Серцебиття прискорюється.

Спалах червоного полум’я біля барної стійки з випічкою. Це вона, розглядає данську здобу[233]. Вона підводить підборіддя, кидає погляд на себе у дзеркалі. Проводить рукою по волоссю.

Я підбираюся ближче. Відчуваю на собі погляди — не вона, а інші клієнти змірюють мене, цю жінку в халаті, перед якою гойдається гриб парасолі. Я розчищую собі прохід крізь натовп, крізь шум, доки з пихтінням суну до барної стійки. А коли зупиняюся, то балаканина відновлюється, ніби вода, що змикається наді мною, коли я тону.

Вона усього за пару футів від мене. Ще один крок, і я зможу простягти руку й торкнутися її. Схопити її за волосся. Потягти.

Тієї ж миті вона трохи повертається, опускає руку в кишеню, висмикує назовні свій завеликий айфон. У дзеркалі я бачу, як її пальці танцюють по екрану, як мерехтить її обличчя. Уявляю, що вона пише Алістеру.

— Перепрошую? — запитує бариста. Жінка далі постукує пальцями по телефону. — Перепрошую?

А тоді — що я роблю? — я прокашлююсь.

— Ваша черга, — бурмочу їй.

Вона припиняє, киває в мій бік.

— Ой, — каже вона, тоді повертається до дівчини за стійкою. — Лате зі знежиреним молоком, середнє.

Вона навіть не глянула на мене. Дивлюся на себе у дзеркало, бачу, як стою позаду неї, ніби примара, ніби янгол-мститель. Я прийшла по неї.

— Лате зі знежиреним молоком, середнє. Хотіли б ще щось із їжі?

Я дивлюся у дзеркало, дивлюся, як рухається її рот — маленький, акуратно вирізаний, зовсім не як у Джейн. Початково дрібна хвиля гніву з глибини починає наповнювати мене, роздуватися всередині, здійматися, доки не сягає вершин моєї свідомості.

— Ні, — за секунду відповідає вона. А потім, з ясним серпиком усмішки: — Ні, краще не варто.

За нами хор зі стільців шкребеться об підлогу. Я зиркаю через плече; група з чотирьох людей прямує до виходу. Повертаюся у попередню позицію.

Бариста, своїм дзвінким голосом серед шуму:

— Ім’я?

А тоді ця жінка перехоплює мій погляд у дзеркалі. Її плечі вистрибують. Усмішка плавиться.

На якусь мить час завмирає, як у той заціпенілий момент, коли ти вилітаєш з дороги в ущелину.

Не повертаючись і не відводячи очей, вона відповідає тим самим чистим голосом:

— Джейн.

Джейн.

Ім’я скипає бульбашками в мене на губах ще до того, як я встигла б його заковтнути назад. Жінка розвертається, простромлює мене поглядом.

— Здивована тебе тут побачити, — її тон беземоційний, як і очі. Акулячі очі, холодні, різкі. Мені хочеться відзначити, що я й сама здивована тут опинитися, але слова зрадливо підковзуються у мене на язику.

— Я думала, ти… недієздатна, — продовжує вона презирливо.

Я хитаю головою. Більше вона нічого не каже.

Я знову прокашлююсь. Де вона, і хто ти така? — хочеться мені спитати. — Хто ти така, і де вона? Оточуючі голоси вихоряться навколо мене, перемішуються з голосами у мене в голові.

— Що?

— Хто ти така? — Ось.

— Джейн. — Не її голос, а баристи, яка перехилилась через стійку й постукує Джейн по плечу. — Знежирене лате для Джейн.

Вона не відводить від мене погляду, наглядає за мною, ніби я можу її вдарити. Я — авторитетна психологиня, могла б я їй сказати, варто було б їй сказати. А ти — брехуха і шахрайка.

— Джейн? — Бариста пробує втретє. — Ваше лате?

Вона обертається, приймає чашку в зручній картонній сорочці.

— Ти знаєш, хто я, — каже вона мені.

Я знову хитаю головою.

— Я знаю Джейн. Я бачилася з нею. Бачила її у неї вдома. — Голос тремтить, але чіткий.

— Це мій будинок, і ти нікого там не бачила.

— Бачила.

— Ні, — каже жінка.

— Я…

— Я чула, що ти алкоголічка. Чула, що ти сидиш на пігулках. — А тоді вона йде, обходячи мене півколом, ніби левиця. Повільно я обертаюся слідом за нею, намагаючись не відставати. Відчуваю себе дитиною. Розмови навколо нас припинилися, застигли; лише крихка тиша. Периферичним зором на розі кав’ярні бачу хлопця Такеду, який досі стоїть біля дверей.

— Ти спостерігаєш за моїм будинком. Ти переслідуєш мене.

Я хитаю головою, тягаючи її туди-сюди уповільненими отупілими рухами.

— Це мусить припинитися. Ми не можемо так жити. Може, для тебе це й нормально, але для нас — ні.

— Просто скажи мені, де вона, — шепочу я.

Ми обійшли повне коло.

— Я не знаю, про кого чи про що ти говориш. І я викликаю поліцію. — Вона зривається повз мене, штовхнувши мене у плече своїм. У дзеркалі я бачу, як вона виходить, маневруючи між столами, ніби між буйками.

Коли вона відчиняє двері, нагорі лементує дзвіночок, а потім це повторюється, коли вона ляскає за собою дверима.

Я не рухаюсь. У приміщенні тихо. Мій погляд опускається на парасолю. Очі заплющуються. Ніби зовнішній світ хоче пролізти всередину. Відчуття таке, ніби по мені пройшлися бороною. Я спустошена. І знову ж таки, нічого нового я не дізналась.

Окрім одного: вона зі мною не сперечалась — не лише сперечалась, у будь-якому випадку.

Думаю, вона благала.

62

— Докторко Фокс?

Стишений голос просто позаду мене. Ніжна рука на моєму лікті. Я повертаюся, розліплюю повіки.

То хлопець Такеда.

Досі не можу пригадати його ім’я. Заплющую очі.

— Вам потрібна допомога?

Чи потрібна мені допомога? Я за кілька сотень ярдів від дому, хитаюся у своєму халаті із заплющеними очима посеред кав’ярні. Так, допомога мені не завадить. Я опускаю голову.

Його хватка посилюється.

— Ходімте сюди, — каже він.

Він тягне мене через кав’ярню, парасоля б’ється об крісла та коліна, наче білий ціпок[234]. Тихий гул балачок за кавою супроводжує нас.

Тоді звучить дзвіночок, і порив вітру обхоплює мене, а рука хлопця опускається мені на талію; він підштовхує мене з дверей.

Повітря на вулиці спокійне — ніякої мжички. Я відчуваю, що він хоче забрати у мене парасолю, але я відводжу її вбік, підіймаю на рівень очей.

Його рука повертається до мого ліктя.

— Дозвольте провести вас додому, — каже він.

По дорозі його рука міцно обхоплює моє передпліччя, ніби пов’язка тонометра. Уявляю, як він відчуває клекіт у моїх артеріях. Дивно, коли тебе так ведуть; почуваєшся старою. Я хочу розплющити очі, глянути йому в обличчя. Та я не роблю цього.

Поривчасто ми сунемо далі, хлопець йде в ногу зі мною; ми ламаємо хребти листочкам під ногами. Я чую зітхання машини, що натужно проїжджає ліворуч від нас. Десь над головою дерево осипає краплі дощу мені на голову, на плечі. Я думаю про те, чи не йде та жінка по тротуару перед нами. Уявляю, як вона повертає голову і бачить, що я її переслідую.

Тоді:

— Батьки розповіли мені, що сталося, — каже він. — Мені дуже шкода.

Я киваю, очі досі заплющені. Ми йдемо далі.

— Ви вже давно не виходили з дому, так?

Останнім часом це відбувається на диво часто, думаю я, але знову киваю.

— Що ж, ми майже на місці. Я вже бачу ваш будинок.

Серце роздимається у грудях.

Щось брязкає мені об коліно — я усвідомлюю, що то його парасоля, яку він повісив собі на руку.

— Вибачте, — каже він. Я не обтяжую себе відповіддю.

Коли я востаннє з ним розмовляла… коли це було? На Гелловін, здається, більше року тому. Точно: він відчинив нам двері, коли ми з Едом прийшли в парадному одязі, а Олівія одягнута в костюм пожежної машини. Він похвалив її костюм, сипонув цукерок у рюкзак. Побажав нам гарного вечора і багато солодощів. Такий гарний хлопець.

А зараз, через дванадцять місяців, він супроводжує мене кварталом, доки я човгаю у своєму халаті, із запечатаними від світу очима.

Такий гарний хлопець.

І я раптом згадую:

— Ти знаєш Расселлів? — Мій голос вигнутий, але незламний.

Він мовчить. Мабуть, здивований, що я заговорила.

— Расселлів?

Мабуть, це і є відповіддю на моє запитання, але я пробую знову:

— Живуть через вулицю.

— А-а-а, — каже він, — нових сусідів? Ні. Мама постійно збирається їх відвідати, але не думаю, що вона це вже зробила.

Чергова спроба.

— Ось ми й прийшли, — каже він, м’яко повертаючи мене праворуч.

Я підіймаю парасолю до неба, розплющую очі, бачу, що опинилася перед ворітьми й будинок нависає наді мною. Я здригаюсь.

Він говорить знову.

— У вас двері відчинені.

Звісно, він має рацію: я можу зазирнути просто до залитої світлом вітальні, що блищить, ніби золотий зуб на обличчі будинку. Парасоля тремтить у руках. Я знову заплющую очі.

— Це ви їх залишили відчиненими?

Я киваю.

— Добре. — Його рука ковзнула мені на плече, м’яко підштовхнула вперед.

— Що ви робите?

Це не його голос. Хватка міцнішає; очі розплющуються до того, як я встигаю їх зупинити.

Біля нас, зіщулившись у своєму завеликому светрі, у блідому світлі стоїть Ітан. Непримітний прищ порушує його брову. Пальці не можуть знайти собі місця в кишенях.

Я чую свій голос, що бурмоче його ім’я.

Хлопець Такеда повертається до мене.

— Ви знайомі?

— Що ви робите? — повторює Ітан, ступивши крок вперед. — Вам не можна виходити з дому.

Твоя «мама» може багато про це розповісти, думаю я.

— З нею все добре? — питає він.

— Думаю, так, — відповідає Такеда. Якимось чином я несподівано згадую, що його звуть Нік.

Я повільно звішую свій погляд між ними. Вони майже ровесники, мабуть, але мій ескорт — це вже молодий чоловік, зовсім зрілий, як готова мармурова скульптура; Ітан же — незграбний, худий, з вузькими плечима і розколотою бровою — поруч з Ніком він виглядає як дитина. Він і є дитина, нагадую я собі.

— Можна… Можна я проведу її всередину? — питає він, кидаючи погляд на мене.

Нік робить те саме. Я знову киваю.

— Думаю, так, — погоджується Такеда.

Ітан робить ще крок до нас, кладе руку мені на спину. На якусь мить вони мене оточили з обох боків, ніби крила, прикріплені на лопатках.

— Якщо ви цього хочете, звісно, — додає Ітан.

Я заглядаю йому в очі, ті водянисті блакитні очі.

— Так, — видихаю я.

Нік відпускає мене, відходить. Губами я вимовляю слова, але не встигаю вкласти в них звук.

— Будь ласка, — відповідає він. Ітану: — Думаю, в неї стався шок. Дай їй, мабуть, води. — Він повертається на вулицю. — Хочете, я загляну до вас пізніше?

Я хитаю головою. Ітан знизує плечима.

— Можливо. Побачимо, як там складеться.

— Добре. — Нік підіймає руку, смикає її в легенькому помаху. — До побачення, докторко Фокс.

Поки він йде, на нас, здригаючись, падає дощ, змочуючи наші голови, бризкаючи по моїй парасолі.

— Ходімте всередину, — каже Ітан.

63

Вогонь досі потріскує в каміні, ніби його щойно розпалили. Я залишила його горіти. Як безвідповідально.

Все одно, у будинку тепло, навіть коли листопад відправляє крізь двері свої пориви вітру. Як тільки ми заходимо до вітальні, Ітан витягує парасолю в мене з рук, впускає її, потім ставить у куток, доки я пропливаю до вогню, а полум’я помахує мені своїми пальцями, манить. Я сповзаю на коліна.

Якусь мить я чую, як вогонь тягнеться до мене. Чую своє дихання.

Відчуваю погляд Ітана у себе на спині.

Дідусів годинник збирається із силами і бамкає тричі.

Тоді Ітан йде на кухню. Наповнює склянку в раковині. Повертається до мене.

Я вже дихаю глибоко й рівно. Він ставить склянку на підлогу біля мене; вона м’яко брязкає об камінь.

— Чому ти збрехав? — запитую я.

Пауза. Я заглядаю в полум’я й чекаю, доки він відповість.

Натомість чую, як він переступає з ноги на ногу. Я повертаюся до нього, продовжуючи стояти на колінах. Він височіє наді мною, худий, як тріска, із загравою вогню на обличчі.

— Про що? — запитує він, дивлячись на свої ступні.

Я одразу ж хитаю головою.

— Ти знаєш, про що.

Знову пауза. Він заплющує очі, змахнувши віями над щоками. Раптом він стає дуже молодим на вигляд, навіть молодшим, ніж раніше.

— Хто та жінка? — тисну я на нього.

— Моя мама, — каже він низьким голосом.

— Я знаю твою маму.

— Ні, ви… Ви заплутались. — Тепер вже він хитає головою. — Ви не знаєте, про що говорите. Так… — На мить він змовкає. — Так каже мій тато, — закінчує речення.

Мій тато. Я простягаю руки по підлозі, спинаюся на них, доки, нарешті, не підводжуся на рівні ноги.

— Усі мені так кажуть. Навіть мої друзі. — Я ковтаю слину. — Навіть мій чоловік. Але я знаю, що бачила.

— Мій тато каже, що ви божевільна.

Я не відказую на це нічого.

Він відступає на крок назад.

— Я мушу йти. Мені не варто тут бути.

Роблю крок уперед.

— Де твоя мама?

Він не відповідає, лише дивиться на мене широко розплющеними очима. Використовуй легкий дотик, завжди радив нам Веслі, от тільки для мене це вже запізно.

— Твоя мама мертва?

Нічого. Я бачу полум’я, відображене в його очах. Його зіниці — дрібні іскорки.

Потім він щось вимовляє, але мені не чути.

— Що? — Нахиляюся вперед, чую, як він шепоче два слова:

— Мені страшно.

Не встигаю я відповісти, як він кидається до дверей у вітальню, рвучко їх прочиняє. Їх відкидає назад, коли стогнуть вхідні двері, двері у вітальню з гуркотом зачиняються.

Я залишаюся стояти біля каміна, з теплом за спиною і холодом передпокою переді мною.

64

Зачинивши вхідні двері на замок, підіймаю склянку з підлоги та виливаю її вміст до раковини. Пляшка мерло дзенькає об край, коли я переливаю з неї вино. Дзенькає знову. В мене тремтять руки.

Заглиблююся в напій, заглиблююся в роздуми. Відчуваю себе виснаженою, але збудженою. Я наважилася вийти назовні — прогулялася назовні — і вижила. Цікаво, що сказав би доктор Філдінґ. Цікаво, що я йому скажу. Мабуть, нічого. Я насуплююсь.

А ще тепер я знаю більше. Та жінка панікує. Ітан наляканий. Джейн… Що ж, про Джейн я не знаю. Але це вже більше, ніж я знала до того. Відчуття, ніби я забрала пішака. Я — Мисляча машина.

Продовжую пити. Я — Алкогольна машина.

Я п’ю, доки не перестають смикатися мої нерви. Протягом години — за дідусевим годинником. Дивлюся, як хвилинна стрілка проходить по циферблату, уявляю, як мої вени наповнює насичене густе вино, як воно охолоджує мене, підсилює мене. А тоді пливу нагору. Помічаю на майданчику кота; він бачить мене й застрибує до кабінету. Йду слідом.

На столі загоряється екран мого телефона. Номер я не впізнаю. Відставляю келих на стіл. Після третього дзвінка я проводжу по екрану пальцем.

— Докторко Фокс, — його голос глибокий, як рів. — Це детектив Литтл. Ми бачилися у п’ятницю, якщо пам’ятаєте.

Я вагаюся, тоді сідаю за стіл. Відставляю келих подалі.

— Так, я пам’ятаю.

— Гаразд-гаразд, — звучать нотки задоволення; я уявляю, як він відкидається в кріслі, заклавши одну руку за голову. — Як наша шановна докторка?

— Добре, дякую.

— Я думав, що ми з вами швидше почуємось.

Я мовчу.

— Дістав ваш номер у Монінґсайді й захотів перевірити. У вас усе в порядку?

Я ж вже сказала, що так.

— Добре, дякую.

— Гаразд-гаразд. Як сім’я?

— Добре. Все добре.

— Гаразд-гаразд. — До чого він веде?

А тоді його голос перемикається на іншу передачу.

— Тут ось у чому справа: сьогодні нам телефонувала ваша сусідка.

Звісно. Сука. Що ж, вона попереджала. Послідовна сука. Я простягаю руку за склянкою з вином.

— Вона каже, що ви її переслідували до кав’ярні у вашому кварталі. — Він чекає на мою відповідь. Я мовчу. — Отже, я собі думаю, що ви вибрали цей день не для того, щоб вийти за чашкою флет-вайта[235]. Можу припустити, ви не випадково з нею зіштовхнулися.

Мимоволі я відчуваю, що ледь не посміхаюсь.

— Знаю, у вас непрості часи. У вас був не найкращий тиждень. — Ловлю себе на тому, що киваю. З ним дуже важко не погоджуватись. Міг би стати непоганим психотерапевтом. — Але такі речі нікому не допоможуть, тим більше вам.

Він так і не назвав її імені. Та й чи назве взагалі?

— Те, що ви сказали у п’ятницю, дуже засмутило деяких людей. Тільки між нами. Місіс Расселл, — а ось і воно, — здається, уся на нервах.

Ще б пак, на нервах, — думаю я. Вона видає себе за мертву жінку.

— І я не думаю, що її сина це також дуже тішить.

Я розкриваю рот.

— Я розмовляла…

— Тому я… — Він зупиняється. — Що ви сказали?

Я стуляю губи.

— Нічого.

— Точно?

— Так.

Він схропнув на вдиху.

— Я хотів попросити вас просто розслабитися на деякий час. Приємно чути, що ви вже виходите назовні. — Це він так кепкує?

— Як ваш кіт? Такий же гоноровий?

Я не відповідаю. Він цього, здається, не помічає.

— А ваш орендар?

Я закушую губу. Внизу драбина блокує його двері; у підвалі я бачила сережку мертвої жінки в Девіда на тумбочці.

— Детективе! — Я сильніше стискаю телефон. Мені потрібно ще раз це почути. — Ви справді мені не вірите?

Довга тиша, потім він зітхає, глибоко та шумно.

— Вибачте, докторко Фокс. Думаю, що ви вірите в те, що бачили. А я просто… ні.

Іншого я й не очікувала. Добре. Все добре.

— Знаєте, якщо вам у будь-який час захочеться поговорити, в нас є фахові консультанти, які можуть вам допомогти. Чи просто вислухати.

— Дякую, детективе, — холодно відповідаю я.

Ще трохи тиші.

— Просто… Просто розслабтеся, добре? Я передам місіс Расселл, що ми з вами поспілкувалися.

Я здригаюсь. І вішаю слухавку до того, як це робить він.

65

Сьорбаю своє вино, крадуся в коридор. Хочу забути про Литтла. Хочу забути про Расселлів.

«Агора». Перевірю повідомлення. Я спускаюся вниз, ставлю келих на кухонну раковину. Дорогою до вітальні вводжу пароль на екрані телефону.

Пароль невірний.

Зморщую брови. Незграбні пальці. Ще раз дзьобаю по екрану.

Пароль невірний.

— Що? — питаю я. Вітальню заливає присмеркова темрява; я тягнуся до торшера і вмикаю його. Ще раз, уважніше, погляд на руках: 0-2-1-4.

Пароль невірний.

Телефон смикається. Він замкнувся від мене. Я не розумію.

Коли я востаннє набирала свій пароль? Мені він не знадобився, щоб щойно відповісти на дзвінок Литтла. Перед тим для дзвінка у Бостон я використала «Скайп». Мій розум затуманило.

Роздратована, марширую до кабінету, до комп’ютера. Електронна пошта, звичайно, має бути доступна? Набираю пароль комп’ютера, заходжу на домашню сторінку «Джімейл». Моє ім’я користувачки вже завантажене в адресному рядку. Повільно набираю пароль.

Так — я увійшла. Процес відновлення доступу досить простий; за шістдесят секунд пароль-заміна теленькає у папці із вхідними листами. Я вводжу його на екрані телефона, міняю назад на 0214.

Але все одно, якого біса? Можливо, закінчився термін придатності пароля… Таке буває? Я змінила його? Чи то в мене просто пальці трусились? Я кусаю ніготь. Моя пам’ять вже не та, що була раніше. Як і моя моторика. Дивлюся на келих із вином.

Порція повідомлень чекає на мене у папці отриманих, прохання від якогось нігерійського принца, повідомлення-нагадування від команди «Агори». Я десь годину відповідаю на все. Мітці з Манчестера нещодавно змінила ліки проти тривоги. «Кала88» заручилась. А «Бабуня Ліззі», здається, у супроводі своїх синів змогла зробити кілька кроків у зовнішній світ, сьогодні вдень. Я також, думаю я.

По шостій, і несподіваною лавиною на мене навалюється втома, ховаючи мене під собою. Звалююся вперед, ніби вибита подушка, спираюся лобом на стіл. Мені треба поспати. Сьогодні вип’ю подвійну дозу темазепаму. А завтра зможу опрацювати слова Ітана.

Один з моїх не за віком дорослих пацієнтів починав кожен наш сеанс зі слів: «Це, мабуть, дуже дивно, але…», — а тоді продовжував описом подій, що були цілком звичайними. Але я себе саме так зараз і почуваю. Це, мабуть, дуже дивно. Це, мабуть, дуже дивно, але те, що якусь мить тому здавалося терміновим — що здавалося терміновим від четверга — зіщулилося, знітилося, ніби полум’я на морозі. Джейн. Ітан. Та жінка. Навіть Алістер.

Маю вичадітись. Виноградно вивонятись, — лунає в голові жартик Еда. Ха-ха.

Завтра я з ними також поговорю. Завтра. З Едом. З Лівві.