Жінка у вікні

35

— Думаю, нам варто було замкнути кімнату, — промимрив Ед після того, як вона вибігла у коридор.

Я повернулася до нього.

— А чого ти очікував?

— Я не…

— А ти як думав, що станеться? Хіба я не про те говорила?

Не очікуючи відповіді, я виходжу з кімнати. Едові кроки м’яко слідують за мною килимом.

У вестибюлі за стійкою з’явилася Марі.

— Нарід, у вас усе в порядку? — спохмурнівши, спитала вона.

— Ні, — відповіла я одночасно з Едовим «добре».

Олівія знайшлася у кріслі біля вогнища, сльози вмивали її обличчя, лискуче від жару з каміна. Ми з Едом підповзли до неї з обох боків. Полум’я обдало жаром мені спину.

— Лівві, — почав Ед.

— Ні, — відповіла вона, похитуючи туди-сюди головою.

Він спробував ще раз, ніжніше.

— Лівві.

— Та пішли ви, — верескнула вона.

Ми відсахнулись: я ледь не впала на решітку каміна. Марі повернулася за стійку й робила усе можливе, щоб ігнорувати цей нарід.

— Де ти таке почула? — спитала я.

— Анно, — сказав Ед.

— Не від мене ж.

— Суть не в тому.

Він мав рацію.

— Гарбузику, — сказала я та спробувала погладити її волосся; Олівія знову захитала головою та заховала обличчя у подушці. — Гарбузику.

Ед узяв її за руку. Вона вирвалась.

Він безпорадно глянув на мене.

У тебе в кабінеті плаче дитина. Твої дії? Перший курс педіатричної психіатрії, перше заняття, перші десять хвилин. Відповідь: ти даєш їй виплакатись. Звісно, ти слухаєш, намагаєшся зрозуміти, намагаєшся розрадити, говориш, щоб вона глибоко дихала, — але даєш повністю виплакатись.

— Глибоко вдихни, Гарбузику, — прошепотіла я, гладячи її по голівці.

Вона почала захлинатися, відкашлюватись.

Спливла якась хвилина. У приміщенні похолоднішало; за моєю спиною тремтіли язики вогню. А тоді вона почала говорити щось у подушку.

— Що? — запитав Ед.

Піднявши обличчя із вимазаними щічками, Олівія звернулася до вікна.

— Я хочу додому.

Я дивилася на її обличчя, трепет її губ, потік із носа; а тоді глянула на Еда, зморшки на його лобі, порожнечу очей.

Це я з нами таке зробила?

За вікном сніг. Я дивилася, як він падає, бачила у склі силуети нас трьох: мого чоловіка, доньки та мого, що разом зіщулилися біля вогню.

Коротка тиша.

Я підвелася, підійшла до стійки. Марі підняла голову й вичавила із себе якусь подобу напруженої посмішки. Я усміхнулася у відповідь.

— Та буря, — почала я.

— Так, мем.

— Вона… дуже близько? Їхати безпечно?

Вона скривилася, вистукала щось на клавіатурі.

— Масивний снігопад можна очікувати ще через кілька годин, — сказала вона. — Але…

— То ми можемо… — перебила я. — Пробачте.

— Я лише хочу сказати, що зимові бурі дуже важко передбачити. — Вона глянула мені через плече. — Нарід, ви вже хочете їхати?

Я повернулася, глянула на Олівію в кріслі та Еда на колінах перед нею.

— Думаю, так.

— У такому випадку, — сказала Марі, — я б вам радила вирушати зараз же.

Я кивнула.

— Можна, будь ласка, рахунок?

Вона щось відповіла, та все, що я почула, — це лемент вітру й тріск вогню.

36

Тріск занадто накрохмаленої наволочки.

Чиїсь кроки поблизу.

Тоді тиша… Але дивна тиша, якась зовсім незвичайна тиша.

Очі розчахуються.

Я лежу на боці, дивлюся на батарею.

А над батареєю — вікно.

А за вікном — цегляна стіна, зигзаг пожежних сходів, прямокутні крижі кондиціонерів.

Інша будівля.

Я у двоспальному ліжку, в чохлі зі щільно підтиканих під мене ковдр. Я викручуюся, сідаю.

Підсуваюся до подушки й вивчаю кімнату. Маленька, скромно обставлена, насправді майже ніяк не обставлена: пластикове крісло під стіною, горіховий стіл біля ліжка, на столі — блідо-рожева коробка серветок. Настільна лампа. Порожня струнка ваза. Вицвіла підлога з лінолеуму. Навпроти мене двері з матового скла. Над головою — колаж зі штукатурки та флуоресцентних…

Пальці впиваються у постільну білизну.

Починається.

Стіна навпроти відступає, віддаляється; двері зменшуються, стають зовсім мініатюрними. Я роззираюся довкола, бачу, як стіни відпливають одна від одної. Стеля здригається, скрипить, відходить, ніби кришка на банці сардин, наче дах, видертий ураганом. Разом із нею виходить повітря, зі свистом вириваючись мені з грудей. Підлога рокотить. Ліжко трусить.

Я лежу на цьому хиткому матраці, в оскальпованій палаті, не маючи чим дихати. Я тону в цьому ліжку, вмираю в ньому.

— Допоможіть, — кричу я, от тільки крик обертається шепотінням, що навшпиньки крадеться моєю горлянкою, розмазуючись по язику. — Допоможі-іть, — пробую ще раз; цього разу я вгризаюся у свій клич зубами, з рота сипляться іскри, ніби я перекусила електричний дріт, а голос загоряється, наче ґніт, і вибухає.

Я кричу.

Чую гул чужих голосів, бачу, як юрба тіней протискається крізь оті далекі двері, підбігає до мене, немислимими кроками долаючи відстань цієї нескінченної, нескінченної кімнати.

Я кричу ще раз. Тіні розбігаються, наче стадо, а тоді спалахують у мене над ліжком.

— Допоможіть, — благаю я, виловлюючи залишки повітря.

В руку входить голка. Блискавично — я майже нічого не відчуваю.

Над головою прокочується хвиля, беззвучна та плавна. Я пливу, зависла у якійсь сяючій безодні, де глибоко та прохолодно. Слова пропливають навколо мене, ніби маленькі рибки.

— Приходить до тями, — бурмоче хтось.

— …стабільний, — говорить інший голос.

А тоді, чітко, ніби я щойно випливла на поверхню, витрусила воду з вуха:

— Саме вчасно.

Я повертаю голову. Та мляво сунеться по подушці.

— Я було збирався йти.

Тепер я бачу його, більшу його частину — мені треба трохи часу, щоб як слід розглянути його з усіх боків, адже мене добряче накачали (я достатньо кваліфікована, аби зрозуміти це), і тому що він збіса широченний, чоловік-гора: синювато-чорна шкіра, плечі-брили, широкий грудний кряж, щітка густого темного волосся. Костюм намагається облягати його з певною долею безнадії, із впертістю приреченого, не у змозі впоратися з цим завданням.

— Привіт, — говорить він солодким низьким голосом. — Я детектив Литтл.

Я кліпаю. Біля його ліктя — фактично на його лікті — нависає дрібна, схожа на голуба, жіночка у жовтому халаті медсестри.

— Ви розумієте, що ми говоримо? — питає вона.

Я ще раз кліпаю, а потім киваю. Я відчуваю виверти повітря навколо, ніби воно густе, ніби я досі під водою.

— Ви на Монінґсайд[181], — пояснює медсестра. — Поліція цілий ранок чекала, доки ви прийдете до тями. — Вона говорить голосом, яким дорікають людям, коли ті не почули дверного дзвінка.

— Як вас звуть? Можете сказати? — питає детектив Литтл.

Я відкриваю рота, з якого виривається скрип. Горло зовсім пересохло. Таке враження, ніби я щойно викашляла хмарку пилюки.

Медсестра обходить ліжко, підходить з іншого боку. Я спостерігаю за нею, повільно супроводячи головою, і дивлюся, як вона подає мені склянку. Роблю ковток. Теплувата вода.

— Ви під заспокійливими, — каже вона, ніби виправдовуючись. — Трохи нервували.

Запитання детектива так і зависає в повітрі без відповіді. Я знову повертаюся до гори Литтл.

— Анна, — кажу я, склади застрягають в роті, ніби мій язик — лежачий поліцейський. Чим вони мене, в біса, накачали?

— У вас є прізвище, Анно? — питає він.

Ще один ковток.

— Фокс. — Слово звучить мені неприродно протяжно.

— Зрозуміло. — Він витягує з нагрудної кишені блокнот, щось у ньому переглядає. — Можете вказати, де ви живете?

Я декламую свою адресу.

Литтл, киваючи:

— Ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі, міс Фокс?

— Докторка, — кажу я.

Медсестра стріпується біля мене.

— Лікарка скоро буде.

— Ні. — Я хитаю головою. — Я — докторка[182].

Литтл вибалушує на мене очі.

— Я — докторка Фокс.

На його обличчі, ніби світанок, займається посмішка. Зуби у Литтла майже фосфоресцентно-білі.

— Докторко Фокс, — продовжує він, постукуючи по блокноту пальцем, — ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі?

Я п’ю воду й розглядаю його. Медсестра метушиться біля мене.

— Хто? — питаю я. Правильно: я теж ставитиму запитання. Все одно в мене язик заплітається.

— Спеціалісти «швидкої допомоги». — А тоді, перш ніж я встигаю щось відповісти: — Вони вас підібрали у Гановер-парку. Ви знепритомніли.

— Знепритомніли, — повторює медсестра на випадок, якщо я недочула.

— Ви подзвонили приблизно о десятій тридцять. Вас знайшли в купальному халаті, в кишені якого лежало це. — Він розкриває здоровенну долоню, на якій виблискує ключ від дому. — А ось це лежало біля вас. — Він кладе собі на коліна мою парасолю, її каркас складений.

Це пробуджується десь у моїх нутрощах, рине до легень, крізь серце, до горла, кришиться об мої зуби:

Джейн.

— Перепрошую? — Литтл насуплюється.

— Джейн, — повторюю я.

Медсестра переводить погляд на Литтла.

— Вона сказала «Джейн», — перекладає жінка, завжди готова допомогти.

— Моя сусідка. Я бачила, як її вдарили ножем. — Минає цілий льодовиковий період, доки ці слова нарешті розтоплюються в моєму роті, так що я можу їх випустити.

— Так. Я чув запис дзвінка у службу 911, — каже Литтл.

Так, 911: диспетчер із південним акцентом. А потім похід через бічні двері, у сквер, над головою хитається гілля, вихори світла, ніби якесь нечестиве зілля в казані парасолі. Світ тьмариться в очах. Я задихаюсь.

— Спробуйте заспокоїтись, — наказує мені медсестра.

Я вдихаю ще раз, давлюся.

— Спокійно, — клопочеться медсестра. Я дивлюся в очі Литтла.

— З нею все гаразд, — каже він.

Я бекаю, хриплю, шия озивається різким болем, коли я підіймаю голову над подушкою та уривчасто дихаю. І, незважаючи на свої здавлені груди, на мене находить хвиля люті: звідки йому знати, в якому я стані? Він лише коп, якого я вперше побачила. Якийсь коп; чи це не єдиний коп, якого я знаю? Хіба якийсь спиняв мене на дорозі?

Світло стробоскопом мерехтить перед очима, тигрові смуги темряви, ніби кігті, слабко затуляють зір. Він сам не зводить з мене очей, навіть коли мій погляд дереться по його обличчю і зісковзує з нього, ніби нещасний альпініст. Його зіниці до абсурду великі. Губи повні, добрі.

І коли я дивлюся на Литтла і, разом із тим, пальцями шкребуся по білизні, моє тіло розслаблюється, груди звільняються від тиску, зір стає знову чітким. Що б вони мені не вкололи, воно нарешті допомогло. Зі мною справді все гаразд.

— З нею все гаразд, — повторює Литтл. Медсестра погладжує мої руки. Хороша дівчинка.

Я відкидаю голову, заплющую очі. Виснажена. Захмеліла.

— Мою сусідку вдарили ножем, — шепочу я. — Її звуть Джейн Расселл.

Я чую, як стогне крісло Литтла, коли він нахиляється до мене.

— Ви бачили, хто на неї напав?

— Ні. — Я розмикаю повіки, ніби старі гаражні двері. Звівши поорані зморшками брови, Литтл схилився над своїм блокнотом. Він супиться й киває. Змішані реакції.

— Але ви бачили в неї кров?

— Так. — Якби ж у мене не так заплітався язик. Якби ж він перестав мене допитувати.

— Ви вживали алкоголь?

І багато.

— Є трохи, — визнаю я. — Але… — я вдихаю та відчуваю, як свіжий панічний напад проходить крізь мене. — Ви мусите їй допомогти. Вона… Вона, можливо, вже мертва.

— Я приведу лікарку, — каже сестра, йдучи до дверей.

Вона виходить, і Литтл знову киває.

— Ви знаєте, хто б міг напасти на вашу сусідку?

Я ковтаю слину.

— Її чоловік.

Він укотре киває, укотре супиться, струшує зап’ястя та закриває блокнот.

— Річ у тім, Анно Фокс, — каже він, набравши раптом жвавого, діловитого тону, — що я відвідав Расселлів сьогодні зранку.

— З нею все гаразд?

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною і дали свідчення.

Лікаркою виявилась молода латиноамериканка, настільки вродлива, що мені аж дух забило знову, і не тому, що вона вколює мені лоразепам[183].

— Чи є хтось, із ким потрібно зв’язатися для вас? — питає вона.

Я вже збираюся назвати ім’я Еда, але встигаю схаменутися. Немає сенсу.

— Немає сенсу, — кажу я.

— Перепрошую?

— Ні, немає нікого, — відповідаю я. — У мене немає… Все добре. — Я ретельно опрацьовую кожне слово, ніби то якесь складне ориґамі. — Але…

— Жодних родичів? — Вона дивиться на мою обручку.

— Ні, — відповідаю я, доки права рука нишком накриває ліву. — Мій чоловік… Я не… Ми не разом. Більше.

— Друзі? — Я хитаю головою. Кому б вона могла подзвонити? Не Девіду, точно не Веслі; можливо, Біні, але зі мною справді все добре. А от із Джейн — ні.

— А якийсь ваш лікар?

— Джуліан Філдінґ, — автоматично відповідаю я, не встигнувши стриматись. — Ні. Не дзвоніть йому.

Я бачу, як вона обмінюється поглядом із медсестрою, яка обмінюється поглядом із Литтлом, який кидає погляд знову на лікарку. Якесь мексиканське протистояння[184]. Хочеться засміятись. Я не сміюсь. Джейн.

— Як ви знаєте, вас знайшли непритомною у сквері, — продовжує лікар. — І «швидка допомога» не змогла встановити вашу особу, тому вони привезли вас на Монінґсайд. Коли ви прийшли до тями, у вас стався панічний напад.

— Серйозний, — підтакує медсестра.

Лікарка киває.

— Серйозний. — Пробігає очима по своїй планшетці. — І цього ранку це сталося знову. Ви лікарка, я правильно зрозуміла?

— Не медична, — пояснюю я.

— А яка?

— Психолог. Я працюю з дітьми.

— У вас…

— Жінку вдарили ножем, — голосно перебиваю я. Медсестра відсахується, наче я замахнулась на неї кулаком. — Чому ніхто нічого не робить?

Лікарка перезирається із Литтлом.

— У вас бували панічні напади? — запитує вона.

А тоді, доки Литтл мило слухає зі свого крісла, а сестра тремтить, ніби колібрі, я розповідаю лікарці — розповідаю всім — про свою агорафобію, депресію і, так, панічні напади; розповідаю їм про свій графік прийому ліків, про десять місяців удома, про доктора Філдінґа та його аверсивну терапію. Розповідь займає трохи часу, адже мій голос досі ніби закутаний у вовну; час від часу я заливаю трохи води собі в горло, де вона протікає повз слова, що дзюрчать догори й розливаються мені крізь губи.

Щойно я закінчила та відкинулась на подушці, лікарка звіряється зі своєю планшеткою. Вона повільно киває.

— Зрозуміло, — каже вона. Ще один, різкіший кивок. — Зрозуміло. — Вона підіймає голову. — Дозвольте мені переговорити з детективом. Детективе, можна… — Вона вказує жестом на двері.

Литтл підводиться під акомпанемент скрипучого голосу крісла. Він посміхається до мене і виходить із палати слідом за лікаркою.

Його відсутність створює порожнечу. Тут залишилися лише ми з медсестрою.

— Попийте ще, — радить вона мені.

За кілька хвилин ті двоє повертаються. А можливо, і пізніше; тут немає годинника.

— Детектив запропонував супроводити вас додому, — каже лікар. Я дивлюся на Литтла; він сліпить мене своєю посмішкою. — Я дам вам пару пігулок ативану[185], щоб ви собі потім прийняли. Та потрібно бути впевненим, що у вас не станеться нападу дорогою додому. Тому найбільш певним варіантом буде…

Я знаю, який варіант найбільш певний. І медсестра вже замахується голкою.

37

— Ми думали, що то був розіграш, — пояснює він. — Чи то пак, вони думали. Я мушу казати «ми»… чи, мабуть, ми мусимо казати «ми» — тому що ми усі працюємо разом. Ну, знаєте, «командою». Для спільного блага. Чи щось таке. Слова з таким ефектом. — Він тисне на газ. — Але мене там не було. Тому я не думав, що то розіграш. Я не знав. Якщо ви мене розумієте.

Не розумію.

Ми їдемо по авеню в його цивільному седані; серпанкове полудневе сонце відблискує крізь вікна, ніби камінь, що «жабкою» підстрибує по поверхні ставка. Раптом моя голова гупається об скло, відображення — мій двійник — біля мене, а халат піниться навколо шиї. Литтл, що не поміщається у просторі сидіння, ліктями черкає мої руки.

Я загальмована, мої тіло та мозок мляві.

— Звісно, потім вони побачили, що ви уся зім’ята лежите у траві. Так вони сказали, описуючи ту картину. І ще побачили, що двері у вашому будинку відчинені, тому вони подумали, що там і стався той інцидент, та коли зазирнули досередини, там було порожньо. Їм довелося зазирнути, розумієте. Враховуючи те, що вони почули по телефону.

Я киваю. Я вже не можу пригадати, що саме я тоді говорила.

— У вас є діти? — Я знову киваю. — Скільки? — Відгинаю один палець. — Ха, лише одна? В мене чотири. Ну, буде чотири в січні. Одне на підході. — Він сміється; я — ні. Я ледве ворушу губами. — Сорок чотири роки і четверта дитина попереду. Мабуть, четвірка — моє щасливе число.

Один, два, три, чотири, думаю собі я. Вдих і видих. Відчуваю, як лоразепам розлітається по венах, наче зграя пташок.

Литтл тисне на клаксон і машина перед нами пригазовує.

— Обідня година пік, — каже він.

Я підводжу очі до вікна. Вже десять місяців, відколи я востаннє опинялася на вулиці, або в автомобілі, або на вулиці в автомобілі. Десять місяців, відколи я востаннє бачила місто звідкись, окрім свого будинку; воно здається нереальним, ніби я перебуваю на незнайомій мені місцевості, ніби їду крізь дива цивілізації майбутнього. Будинки виглядають невимовно високими, випинаються, ніби пальці, в омите блакиттю небо. Вивіски та вітрини пролітають повз, палаючи усіма кольорами: «Свіжа піца за 99 центів!!!», «Старбакс»[186], «Хол Фудз»[187] (А це коли встигло тут відкритись?), стара пожежна станція, яку перетворили на кондомініум (Квартири від 1,99 млн доларів). Прохолодні темні алеї; голі вікна під променями сонця. Позаду нас голосить сирена, тому Литтл зсуває авто дещо вбік, щоб дати проїхати машині «швидкої допомоги».

Ми під’їжджаємо до перехрестя, сповільнюємося перед світлофором. Я розглядаю червоне світло, що сяє, ніби лихе око; дивлюся на потоки пішоходів, що проносяться переходом: дві молоді мами у блакитних джинсах котять свої коляски; зігнутий у три погибелі стариган йде, спираючись на костур; підлітки, згорблені під ядуче-рожевими рюкзаками; жінка в бірюзовій паранджі. Зелена повітряна кулька, що відірвалася від ятки із хрусткими солоними претцелями, кружляє у височину. Звуки заполоняють салон: гомін крикливих голосів, глибоководний гуркіт транспортного руху, трель велосипедного дзвоника. Незрима жінка викрикує щось у свій телефон. Шаленство кольорів, повстання звуків. Відчуваю себе на кораловому рифі.

— Поїхали, — бурмоче Литтл, і машина зривається вперед.

Такою я стала? Жінкою, що, ніби рибка гупі, витріщається на звичайну годину пік? Гостею з іншого світу, засліпленою та збентеженою магією появи нової крамниці з продуктами? Глибоко всередині мого закрижанілого мозку щось боляче смикається, зле й придушене. Рум’янець світанком заливає щоки. Ось чим я стала. Тепер я така.

Якби не та ін’єкція, я би почала кричати, доки не потріскали б вікна.

38

— Ось, — каже Литтл. — Тут наш поворот.

Ми заїжджаємо просто на нашу вулицю. Мою вулицю.

Мою вулицю, якою я її не бачила вже майже рік. Кав’ярня на розі: досі на місці, очевидно, досі втелющує своє гіркезне питво. Будинок біля неї: вогнисто-червоний, як ніколи, з повними хризантем ящиками для рослин. Крамниця антикваріату через дорогу: зараз темна та гнітюча, а до вітрини прикріплений знак «Оренда комерційної нерухомості». Навіки занехаяна школа святої Димфни.

І коли перед нами відкривається вулиця, коли ми їдемо в західному напрямку під укриттям голих гілок, я відчуваю, як очі переповнюють сльози. Моя вулиця, чотири пори року по тому. «Дивно», — думаю я.

— Що дивно? — питає Литтл.

Я, мабуть, подумала це вголос.

Коли авто наближається до дальнього кінця дороги, я затамовую подих. Онде наш будинок — мій будинок: чорні вхідні двері, викувані з латуні цифри 2-1-3 над дверним молоточком; по обидва боки — шибки з вітражним склом, біля них — ліхтарі-двійники, що сяють своїм оранжевим електричним світлом; чотири поверхи вікон, що тупо вирячились у світ просто перед собою. Камінь, не такий глянсуватий, як я пам’ятаю, під вікнами проступили водоспади плям, ніби це заплакані очі, а на даху я помічаю, що частина підпорок для рослин прогнила. Вікна було б непогано помити — навіть з вулиці я помічаю бруд. «Найгарніший будинок у цілому кварталі», — колись говорив Ед, а я погоджувалась.

Ми постаріли, будинок і я. Ми занепали.

Авто котиться повз нього, повз сквер.

— Тут, — кажу я Литтлу, махаючи рукою в бік заднього сидіння. — Мій будинок.

— Я б хотів, щоб ми з вами відвідали ваших сусідів і поспілкувалися, — пояснює він, паркуючи машину вздовж бордюру та глушачи мотор.

— Я не можу, — хитаю головою. Він що, не розуміє? Мені потрібно додому. Я морочуся з ременем безпеки, доки усвідомлюю, що це марно.

Литтл дивиться на мене. Погладжує кермо.

— Як же нам це зробити? — запитує він більше себе, ніж мене.

Мені однаково. Мені однаково. Я хочу додому. Можете привести їх до мене. Заштовхати їх усіх досередини. Влаштувати довбану вечірку на цілий квартал. Але зараз же відвезіть мене додому. Будь ласка.

Він так і не відводить від мене погляду, і я усвідомлюю, що знову заговорила до нього. Я зіщулююсь на сидінні.

Стукіт по склу, швидкий та хрумкий. Я підіймаю голову; за вікном стоїть гостроноса жінка з оливковою шкірою, одягнена у водолазку й довге пальто.

— Почекайте, — каже Литтл. Він починає опускати моє вікно, але я здригаюся, скиглю, тож він підіймає його, вивантажує свою тушу із сидіння водія на вулицю та акуратно зачиняє за собою дверцята.

Вони з жінкою про щось розмовляють через дах автомобіля. Мої вуха відсіюють деякі слова — ножем, збентежені, докторка — поки я тону, заплющую очі, влаштовуюся в ніші пасажирського сидіння; його шкіра рипить від моїх рухів, а повітря втихомирюється та завмирає. Косяки слів тріпочуть повз мене — психолог, дім, сім’я, самотня — і мене відносить. Однією рукою я погладжую рукав іншої; пальці запливають під халат, щипають складку шкіри, що звисає на животі.

Я сиджу замкнута у поліцейській машині й голублю свій жирок. Пробила нове дно.

Десь за хвилину — чи, може, годину? — голоси спадають, ніби морські хвилі. Я розплющую одне око, бачу, що жінка дивиться на мене згори, просто пропалює мене поглядом. Я знову заплющую око.

Хрускіт водійських дверцят, коли Литтл їх відчиняє. Прохолодне повітря облизує мені ноги, носиться кабіною, призвичаюється тут.

— Це — детективка Нореллі, моя напарниця, — чую я слова, як крихти кременю в темній ріллі його голосу. — Я розповів їй про вашу ситуацію. Вона приведе деяких людей до вас додому. Ви не проти?

Я опускаю підборіддя і знову підіймаю його.

— Добре. — Авто зітхає, коли він всідається. Цікаво, скільки він важить? Цікаво, скільки важу я?

— Ви не хочете розплющити очі? — пропонує він. — Чи й так нормально?

Я ще раз опускаю підборіддя.

Дверцята із брязкотом зачиняються, і Литтл воскрешає двигун, перемикає коробку передач, здає назад — назад-назад-назад — авто переводить дух, прокочується над швом тротуару, доки ми не спиняємось. Я чую, як Литтл знову вимикає ключ запалювання.

— Приїхали, — повідомляє він, коли я розплющую очі та визираю з вікна.

Приїхали. Будинок височіє наді мною, зяє чорна паща дверей із висолопленим язиком сходів; карнизи утворюють рівні брови над вікнами. Олівія завжди бачить обличчя у традиційних будинків із коричневого пісковика, і тепер я розумію, чому.

— Гарна оселя, — коментує Литтл. — Велика. Чотири поверхи? То підвал?

Я схиляю голову.

— Виходить, п’ять поверхів. — Пауза. Листочок кидається на вікно, тоді злітає з нього. — І ви там сама живете?

— Орендар, — кажу я.

— Де він живе? На підвальному поверсі чи на горішньому?

— На підвальному.

— Ваш орендар вдома?

Я знизую плечима.

— Інколи.

Тиша. Литтл вистукує пальцями по панелі приладів. Я повертаюся до нього. Він перехоплює мій погляд, розпливається у посмішці.

— Тут вас і підібрали, — нагадує мені, висовуючи щелепу в бік скверу.

— Я знаю, — відбуркуюсь.

— Гарний скверик.

— Авжеж.

— І вулиця гарна.

— Так. Усе гарне.

Він знову вишкіряється.

— Добре, — каже Литтл, тоді переводить погляд повз мене, через плече, дивиться у вічі будинку. — Цей підходить і до передніх дверей чи лише до дверей, крізь які минулої ночі увійшли працівники «швидкої»? — Він гойдає ключ, що висить на кільці в нього на пальці.

— До обох, — відповідаю.

— Добре, зрозуміло. — Він розкручує ключ на пальці. — Вас занести?

39

Він не заносить мене, лише допомагає підвестися з машини, проводить через браму, підтримує на сходах. Моя рука обвиває його спину розміром із футбольне поле, ступні ледь тягнуться за мною, парасоля висить на зап’ясті, наче ми вийшли на прогулянку. Прогулянку в наркотичному отупінні.

Сонце фактично провалюється мені під повіки. На ґанку Литтл встромляє ключ у замок, штовхає двері; вони розчахуються й б’ються об стіну так сильно, що здригається скло.

Цікаво, чи дивляться сусіди. Цікаво, чи місіс Вассермен щойно побачила, як якийсь темношкірий чоловік завеликих розмірів економ-упаковки затягнув мене додому. Б’юся об заклад, вона вже викликає копів.

У передпокої нам ледве вистачає місця — я ледь протиснулася з одного боку, пришпилена плечем до стіни. Литтл зачиняє двері, й передпокій занурюється в сутінки. Я заплющую очі, схиляю голову на його руку. Ключ клацає у другому замку.

І тоді я відчуваю: тепло вітальні.

І цей запах: затхле повітря мого дому.

І ці звуки: роздратоване нявчання кота.

Мого кота. Я зовсім забула про Панча.

Я розплющую очі. Усе виглядає так само, як і тоді, коли я пірнула в темряву: посудомийна машина стоїть, роззявившись, веремія покривал на дивані; телевізор світиться завмерлою картинкою меню диска із фільмом «Темний прохід»; а на журнальному столику стоять дві спустошені пляшки вина, що сяють у променях сонця, та чотири баночки з пігулками, одна з яких лежить перекинута, ніби п’яна.

Вдома. Серце ледь не розривається у грудях. Я мало не плачу від полегшення.

Парасоля висковзує з руки, падає на підлогу.

Литтл направляє мене до столу, але я хитаю рукою ліворуч, ніби водій, тож ми звертаємо, звісно, у бік дивана, де Панч вже втиснувся під подушку.

— Ось так, — видихає Литтл, опускаючи мене на диван. Панч спостерігає за нами. Коли детектив відступає назад, кіт зміїться до мене між покривалами, а потім повертається й сичить на мій ескорт.

— І тобі привіт, — вітає його Литтл.

Я спадаю на диван, чую, як серцебиття сповільнюється, як кров м’яко пульсує по венах. Минає якась мить; я беруся за халат, повертаюся до реальності. Вдома. У безпеці. В безпеці. Удома.

Паніка стікає з мене, як вода.

— Чому в моєму домі були люди? — питаю я Литтла.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що люди зі «швидкої» заходили в мій будинок.

Його брови стрибають догори.

— Вони знайшли вас у сквері. Побачили, що двері вашої кухні відчинені. Мусили перевірити, що відбувається.

Я не встигаю відповісти, як він помічає фотографію Лівві на столику збоку.

— Ваша донька?

Я киваю.

— Вона тут?

Хитаю головою.

— Вона зі своїм батьком, — бурмочу я.

Його черга кивнути.

Він повертається, спиняється та оцінює розсип на журнальному столику.

— У когось була вечірка?

Я вдихаю, видихаю.

— То все був кіт, — кажу я. Звідки це? «Боже мій! Що за гуркіт? Тихо ви: То все був кіт». Шекспір?[188] Я хмурюся. Не Шекспір. Надто манірно.

Очевидно, я теж надто манірна, адже Литтл навіть не пробує усміхнутися.

— Це все ваше? — питає він, оцінивши пляшки від вина. — Гарне мерло.

Я посуваюся на дивані. Відчуваю себе нечемною дитиною.

— Так, — визнаю я. — Але… — Виглядає ще гірше, ніж насправді. Чи насправді усе ще гірше, ніж виглядає?

Литтл вивуджує з кишені тубу з капсулами ативану, який призначила та гарненька молоденька лікарка. Він кладе її на столик. Я можу лише промимрити «дякую».

А тоді глибоко в руслі мого мозку щось відокремлюється, несеться припливною течією та підіймається на поверхню.

Це тіло.

Це Джейн.

Я розкриваю рот.

Вперше за весь час помічаю пістолет у кобурі в Литтла на стегні. Я пам’ятаю, як Олівія, якось, роззявивши рота, розглядала поліцейського на коні в центрі міста; вона пожирала його очима секунд із десять, доки я не зрозуміла, що насправді вона дивиться на його зброю, а не на коня. Тоді я посміхнулася, скуйовдила її волосся, але тепер я тут, і пістолет на відстані простягнутої руки, а на моєму обличчі ані сліду посмішки.

Литтл перехоплює мій погляд. Він поправляє пальто над пістолетом, ніби я йому заглядала під сорочку.

— Як щодо моєї сусідки? — питаю я.

Він дістає з кишені телефон, підносить ближче до очей. Цікаво, в нього короткозорість? Тоді проводить по екрану пальцем, опускає руку.

— Увесь цей будинок — ваш, так? — Він йде в бік кухні. — І ще ваш орендар тут живе, — додає, випереджаючи мене. — Вони ведуть униз? — Він тицяє великим пальцем на двері у підвал.

— Так. Як щодо моєї сусідки?

Литтл знову перевіряє телефон, — тоді зупиняється, нагинається за чимось. Коли він підводиться, розгинаючи своє тіло площею із сотню ярдів, у його правій руці котяча миска для води, а в лівій — домашній телефон. Він дивиться спочатку на одне, потім — на інше, ніби зважує їх.

— Малий, мабуть, пити хоче, — каже він і підходить до раковини.

Я спостерігаю за його відображенням на екрані телевізора, чую потік води. В одній із пляшок залишилася дрібненька калюжка мерло. Цікаво, я зможу хильнути її так, щоб він не помітив?

Мисочка для води дзвенить об підлогу, а потім Литтл кладе слухавку на базу, примружується на дисплей.

— Батарея розряджена, — каже він.

— Я знаю.

— Просто кажу. — Він підходить до дверей у підвал. — Можна постукати? — запитує він мене. Я киваю.

Він вистукує кісточками по дереву — «Гоління й стрижка»[189] — і чекає.

— Як звуть вашого орендаря?

— Девід.

Литтл стукає вдруге. Нічого.

Він повертається до мене.

— То де ж ваш телефон, докторко Фокс?

Я кліпаю.

— Мій телефон?

— Мобільний телефон. — Він махає мені своїм. — У вас він є?

Я киваю.

— Адже лікарі його у вас не знайшли. Більшість людей одразу ж потягнулися б за своїм телефоном, якби виявилось, що вони невідомо де провели ніч.

— Не знаю. — Де він? — Я ним рідко користуюся.

Він мовчить.

З мене досить. Я впираюся ногами в килим, випрямляюсь. Кімната навколо мене крутиться, наче дзиґа; але за якусь мить вона заспокоюється, так що я знову зосереджую увагу на Литтлі.

Панч підтримує мене коротким нявчанням.

— З вами усе гаразд? — питає Литтл, роблячи крок до мене. — Усе в порядку?

— Так. — Халат розгортається; я притискаю його до тіла, зав’язую пояс. — Що сталося з моєю сусідкою? — Та він різко зупиняється, прикипівши очима до екрана свого телефона.

Я повторюю:

— Що…

— Добре, — каже він. — Добре. Вони вже йдуть. — А тоді детектив несподівано кидається через кухню, ніби здоровенна хвиля, водячи очима по кімнаті. — Це те вікно, з якого ви бачили вашу сусідку? — показує він.

— Так.

Литтл підходить до раковини, на що йому вистачає одного розмашистого кроку, впирається руками об поверхню, визирає назовні. Я розглядаю його спину, що затуляє вікно. Тоді звертаю погляд на журнальний столик, починаю прибирати.

Він обертається.

— Залишіть усе, як є, — каже він. — І телевізор також не вимикайте. Що за фільм?

— Один старий трилер.

— Любите трилери?

Я здригаюсь. Дія лоразепаму, здається, закінчилась.

— Звісно. Чому я не можу прибрати зі столу?

— Тому що нам треба точно бачити, як усе відбувалося, коли ви побачили, що на вашу сусідку напали.

— Хіба не важливіше, що відбувалося з нею?

Литтл ігнорує мене.

— Може, відведете кудись кота, — каже він. — Здається, він досить гоноровий. Я не хочу, щоб він когось подряпав. — Він повертається до раковини, наповнює водою склянку. — Випийте. Вам треба підтримувати водний баланс. У вас стався шок. — Перетинає кімнату, тицяє склянку мені в руку. В цьому щось є, щось майже ласкаве. Я трохи навіть очікую, що він погладить мене по щоці.

Підношу склянку до рота.

Лунає дзвінок у двері.

40

— Зі мною містер Расселл, — зайве оголошує детективка Нореллі.

У неї слабкий дівчачий голосок, що зовсім не пасує до светра з високим горлом і шкіряного пальта затятої стерви на колесах. Одним поглядом вона оцінює обстановку, а тоді угвинчується своїм склорізним поглядом у мене.

Вона не представляється. Вона, поза сумнівом, у ролі «поганого копа», і я розчаровано усвідомлюю, що ніякова ввічливість Литтла — то лише дим мені в очі.

Алістер слідує за нею, порівняно посвіжілий і жвавий, одягнений у штани-хакі та светр, хоча м’язи в нього на горлі напружено натягнуті, як тятива лука. Можливо, вони завжди такі. Він дивиться на мене, посміхаючись.

— Привіт, — каже він дещо здивовано.

Такого я не очікувала.

Мене хитає убік. Мені зле. Моя система й так досить неповоротка, наче засипаний цукром двигун; а тепер ще й мій сусід зовсім осадив мене своєю посмішкою.

— З вами усе гаразд? — Литтл зачиняє за Алістером вхідні двері, підходить до мене.

Я кручу головою. Так. Ні.

Він пальцем підхоплює мене за лікоть.

— Ми вас…

— Мем, із вами усе гаразд? — кривиться Нореллі.

Литтл підводить руку.

— З нею… З нею все нормально. Вона під седативами.

Мої щоки закипають.

Він підводить мене до кухонної ніші, садить за стіл — той самий стіл, за яким Джейн протринькала цілу пачку сірників, коли ми грали в наші недбалі шахи та розмовляли про дітей, за яким вона порадила мені сфотографувати захід сонця. Той самий стіл, за яким вона розповідала про Алістера і своє минуле.

Нореллі підходить до кухонного вікна з телефоном в руці.

— Міс Фокс, — каже вона.

Литтл її перебиває:

— Докторко Фокс.

На мить у неї стається збій, потім вона перезавантажується.

— Докторко Фокс, наскільки я зрозуміла зі слів детектива Литтла, минулої ночі ви щось бачили.

Я кидаю погляд на Алістера, який сором’язливо залишився стояти біля дверей передпокою.

— Я бачила, як мою сусідку вдарили ножем.

— Яку вашу сусідку? — питає Нореллі.

— Джейн Расселл.

— І ви це бачили крізь вікно?

— Так.

— Яке вікно?

Я показую їй за спину.

— Оте.

Нореллі дивиться в напрямку мого пальця. У неї очі без відблиску, порожні й темні. Я дивлюся, як вони оцінюють будинок Расселлів, справа наліво, наче вона читає рядок тексту.

— Ви бачили, хто це зробив? — каже вона, не відводячи очей від будинку.

— Ні, але я бачила, як у неї текла кров і як щось стирчало в неї з грудей.

— Що стирчало?

Я посуваюся в кріслі.

— Щось сріблясте. — Яке це має значення?

— Щось сріблясте?

Я киваю.

Нореллі також киває; вона дивиться на мене, потім повз мене, на вітальню.

— Хто був із вами минулої ночі?

— Нікого.

— То вся ота обстановка на столі для вас?

Я ще трохи посуваюсь.

— Так.

— Зрозуміло, докторко Фокс. — Але вона дивиться на Литтла. — Зараз я…

— Його дружина… — починаю я, піднявши руку, коли Алістер рухається до нас.

— Хвилинку. — Нореллі робить крок уперед, кладе свій телефон на стіл переді мною. — Зараз я увімкну відтворення запису дзвінка у службу 911, який ви здійснили минулої ночі о десятій тридцять три.

— Його дружина…

— Я думаю, це дасть відповіді на багато запитань. — Вона хльоскає довгим пальцем по екрану, і металевий голос гучномовця б’є мені по вухах: «911. Що…»

Нореллі ледь не підскакує, хапає телефон та знижує гучність.

«…У вас трапилось?».

«Моя сусідка». Вереск. «Її… вдарили ножем! О Боже! Допоможіть їй!». Це я — впізнаю, принаймні, мої слова, — але голос не мій; він невиразний, розплавлений.

«Мем, заспокойтесь». Та протяжна вимова. Навіть зараз я від неї скаженію. «Яка ваша адреса?».

Я дивлюся на Алістера, на Литтла. Вони не зводять очей із телефона Нореллі.

Нореллі, у свою чергу, споглядає мене.

«І ви кажете, що вашу сусідку вдарили ножем?».

«Так. Допоможіть. Вона стікає кров’ю». Я здригаюсь. Я ледь розумію, що говорить той голос.

«Що?»

«Я кажу, допоможіть». Кашель: мокрий, тріскучий. Я ледь не плачу.

«Допомога вже в дорозі, мем. Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Можете представитися?»

«Анна Фокс».

«Добре, Анно. Як звуть вашу сусідку?»

«Джейн Расселл. О Господи». Хрип.

«Ви зараз біля неї?»

«Ні. Вона живе… в сусідньому будинку, за сквером».

Я відчуваю на собі погляд Алістера. Дивлюсь у відповідь. Рахунок зрівняно.

«Анно, ви напали на свою сусідку?»

Пауза. «Що?»

«Ви напали на свою сусідку?»

«Ні».

Тепер вже й Литтл дивиться на мене. Усі троє стоять і дивляться на мене. Я нахиляюся вперед, витріщаюся на телефон Нореллі. Екран згас, але звук голосів не стихає.

«Зрозуміло».

«Я глянула крізь вікно і побачила, як її вдарили ножем».

«Зрозуміло. Ви знаєте, хто це зробив?»

Знову пауза, довша.

«Мем? Ви знаєте, хто…»

Скрегіт і гуркіт. Телефон впав. Там, на килимі в кабінеті, — він там і залишився, ніби покинуте тіло.

«Мем?»

Тиша.

Я витягую шию, дивлюся на Литтла. Він вже відвів погляд.

Нореллі схиляється, протягує пальцем по екрану.

— Диспетчер залишався на лінії ще шість хвилин, — каже вона, — доки працівники «швидкої» не підтвердили, що вони на місці події.

Місце події. І що ж вони знайшли на місці події? Що сталося із Джейн?

— Я не розумію. — Раптом я відчуваю наплив втоми, яка зовсім мене спустошує. Повільно проводжу погляд по кухні, по приборах, що наїжачилися на посудомийній машині, по розбитих пляшках у корзині для сміття. — Що сталося з…

— Нічого не сталося, докторко Фокс, — м’яко говорить Литтл. — Ні з ким.

Я дивлюся на нього.

— Що ви маєте на увазі?

Він підтягує штани на стегнах, присідає навпроти мене.

— Я думаю, — починає він, — що через все оте чудове мерло, яке ви випили, через ліки, які ви прийняли, та фільм, який ви дивилися, ви трохи перехвилювались і побачили щось, чого насправді не було.

Очі лізуть мені на лоба.

Він мені кліпає.

— Ви думаєте, я все це собі науявляла? — мій голос звучить здавлено.

Тепер Литтл хитає своєю масивною головою:

— Ні, мем, я думаю, ви просто перехвилювалися, й вам трохи дало в голову.

У мене відвисає щелепа.

— Ваші ліки мають якісь побічні дії? — натискає він.

— Так, — кажу я. — Але…

— Можливо, галюцинації?

— Не знаю. — Хоча, я знаю, знаю, що мають.

— Лікарка мені сказала, що галюцинації можуть бути побічною дією медикаментів, які ви приймаєте.

— У мене не було галюцинацій. Я бачила те, що бачила. — Я спинаюся на ноги. Кіт пробіг під кріслом, чкурнув до вітальні.

Литтл підіймає руки, демонструючи свої потерті широкі й пласкі долоні.

— Отже, ви щойно почули запис свого дзвінка. Вам було досить важко розмовляти.

Вперед виступає Нореллі.

— Коли в лікарні перевірили вміст алкоголю в крові, у вас була одна ціла двадцять дві сотих, — каже вона. — Це майже утричі більше дозволеного.

— І?

Позаду неї очі Алістера, ніби тенісні м’ячі, перестрибують між нами.

— У мене не було галюцинацій, — проціджую я. Мої слова перекидаються, доки летять через рот, завалюються набік. — Я нічого не уявляла. Я не божевільна.

— Я правильно розумію, ви не живете тут із сім’єю, мем? — каже Нореллі.

— Це запитання?

— Так, запитання.

Алістер:

— Мій син каже, що ви розлучені.

— Я просто живу окремо, — автоматично виправляю я його.

— І з того, що нам каже містер Расселл, — продовжує Нореллі, — ніхто з ваших сусідів ніколи вас не бачить. Мабуть, ви нечасто виходите назовні.

Я мовчу. Я не рухаюсь.

— Тож є інша теорія, — веде далі Нореллі. — Ви вирішили привернути увагу.

Крок назад, я впираюся в кухонну поверхню. Мій халат знову розкривається.

— Ні друзів, ні сім’ї, ви дещо перебрали та вирішили здійняти трохи гамору.

— То ви думаєте, я усе це вигадала? — З розпачливим гарчанням роблю крок уперед.

— Саме так я й думаю, — підтверджує жінка.

Литтл прокашлюється.

— Я думаю, — каже він тим самим м’яким голосом, — що ви, можливо, трохи перенервували серед цих стін і — ми не кажемо, що ви спеціально…

— Це вам усе приверзлося. — Я вказую на них тремтячим пальцем, змахую, ніби жезлом. — Це ви все вигадуєте. Я бачила, як вона стікала кров’ю крізь оте вікно.

Нореллі заплющує очі, зітхає.

— Мем, містер Расселл каже, що його дружини не було вдома. Він каже, що ви з нею ніколи не бачились.

Тиша. Кімната здається наелектризованою.

— Вона тут була, — кажу я повільно й чітко, — двічі.

— Ви не…

— Спочатку вона допомогла мені зайти всередину. А пізніше знову прийшла в гості. І… — спопеляючи Алістера поглядом, — він приходив її шукати.

Він киває.

— Я шукав свого сина, а не дружину. — Ковтає слину. — А ви сказали, що нікого тут не було.

— Я збрехала. Вона сиділа за тим столом. Ми грали у шахи.

Він безпорадно дивиться на Нореллі.

— І через вас вона кричала, — кажу я.

Тепер вже Нореллі повертається до Алістера.

— Вона каже, що чула якийсь крик, — пояснює той.

— Я чула крик. Три дні тому. — Точно три? Мабуть, ні. — Й Ітан сказав мені, що то вона кричала. — Не зовсім правда, але близько.

— Не будемо вплутувати в це Ітана, — каже Литтл.

Я дивлюся на них, що вишикувалися довкола мене, як на тих трьох малих, що кидалися яйцями, трьох малих гівнюків.

Я виведу їх на чисту воду.

— То де ж вона? — питаю я, зчепивши руки на грудях. — Де Джейн? Якщо з нею все добре, то приведіть її сюди.

Вони перезираються.

— Ну ж бо. — Я знову поправляю халат, зав’язую пояс і схрещую руки. — Приведіть її.

Нореллі повертається до Алістера.

— Ви можете… — бурмоче вона, а той киває, виходить до вітальні, по дорозі витягуючи з кишені телефон.

— А опісля, — кажу я Литтлові, — я хочу, щоб ви усі забралися з мого дому. Ви думаєте, що я якась помішана. — Він відступає. — А ви думаєте, що я брешу. — Нореллі ніяк не реагує. — А він каже, що я не бачилася із жінкою, яка була тут двічі. — Алістер щось бурмоче у слухавку. — І ще я хочу точно знати, хто тут ходив, коли й куди, і… — Мій голос переростає в гарчання. Я зупиняюся, переводжу дихання. — Я хочу знати, хто тут ще був.

Алістер повертається до нас.

— Кілька хвилин, — каже він, запихаючи телефон назад до кишені.

Я дивлюся йому просто у вічі:

— Закладаюся, це будуть до біса довгі хвилини.

Усі мовчать. Мій погляд блукає кімнатою. Алістер поглядає на свій годинник; Нореллі безтурботно спостерігає за котом. Тільки Литтл не зводить із мене очей.

Спливає двадцять секунд.

Ще двадцять.

Я зітхаю, опускаю руки.

Це смішно. Жінка була…

Тишу розриває дзвінок у двері.

Я повертаю голову до Нореллі, потім до Литтла.

— Я відчиню, — каже Алістер і підходить до дверей.

Я непорушно спостерігаю, як він натискає на кнопку зумера, повертає ручку, відчиняє двері у передпокій і стає збоку.

За мить, втупившись очима у підлогу, до кімнати плететься сутулий Ітан.

— З моїм сином ви знайомі, — каже Алістер. — А це — моя дружина, — додає він, зачиняючи за нею двері.

Я дивлюся на нього. Дивлюся на неї.

Я вперше у житті бачу цю жінку.

41

Вона висока, проте тонкокоста, темне лискуче волосся обрамляє витесане обличчя. В неї тонкі брови, які гострими арками стоять над парою сіро-зелених очей. Жінка кидає на мене прохолодний погляд, тоді перетинає кухню й простягує руку.

— Ми, здається, незнайомі, — каже вона.

Низький, привабливий голос, майже як у Беколл. Він згущується в моїх вухах.

Я не рухаюсь. Не можу.

Її рука так і зависає у повітрі, на рівні моїх грудей. Через деякий час я відмахуюсь від неї.

— Хто це?

— Це ваша сусідка, — голос Литтла майже сумний.

— Джейн Расселл, — додає Нореллі.

Я дивлюся на неї, потім на нього. А тоді на цю жінку.

— Ні, ти — не вона, — кажу я їй.

Вона відсмикує руку.

Знову детективам:

— Це не вона. Про що ви говорите? Це не Джейн.

— Запевняю вас, — починає Алістер, — вона…

— Ви не повинні нікого ні в чому запевняти, містере Расселл, — каже йому Нореллі.

— Можливо, краще я запевню? — запитує жінка.

Я напосідаю на неї, роблю крок уперед.

— Хто ти така? — Мій голос звучить грубо, гостро, і я із задоволенням помічаю, як вони з Алістером квапливо задкують, ніби в них перев’язані щиколотки.

— Докторко Фокс, — каже Литтл, — заспокойтеся.

Він кладе свою руку на мою. Я здригаюся від цього доторку. Викручуюсь від Литтла, від Нореллі й тепер стою в центрі кухні, детективи під вікном, а Алістер із цією жінкою — перед входом до вітальні.

Я повертаюся до них, наступаю.

— Я двічі бачилася із Джейн Расселл, — повільно та чітко промовляю я. — Ти — не Джейн Расселл.

Тепер вже вона наполягає на своєму.

— Можу показати свої водійські права, — пропонує вона, занурюючи руку до кишені.

Я хитаю головою, повільно й чітко.

— Мені не потрібні твої права.

— Мем, — озивається Нореллі, і я повертаю голову до неї. Вона підходить, стає між нами. — Досить.

Алістер спостерігає за мною своїми широко розплющеними очима. Жінка так і тримає руку в кишені. За ними Ітан відійшов до кушетки, де під ногами в нього скрутився Панч.

— Ітане, — кажу я, і його погляд підіймається на мене, ніби він чекав, що його покличуть. — Ітане. — Я проштовхуюсь між Алістером і жінкою. — Що відбувається?

Вона дивиться на мене. Відвертається.

— Вона — не твоя мама. — Я кладу йому руку на плече. — Скажи їм.

Він підіймає голову, відводить очі ліворуч. Зціплює зуби й ковтає. Колупає ніготь.

— Ви ніколи не бачилися з моєю мамою, — бурмоче він.

Я забираю руку.

Повертаюся, приголомшена, у ступорі.

І вони озиваються одночасно, невеликим хором: «Можна, ми…», — питає Алістер, киваючи на передпокій; тим часом Нореллі проказує: «Тут ми закінчили»; а Литтл пропонує мені: «…Трохи відпочити».

Я тільки кліпаю на них очима.

— То можна ми… — вдруге пробує Алістер.

— Дякую, містере Расселл, — каже Нореллі. — І вам, місіс Расселл.

Вони удвох обережно розглядають мене, наче я тварина, якій щойно вкололи транквілізатор, а тоді йдуть до дверей.

— Ходімо, — різко каже Алістер. Ітан, невідривно усвердливши очі у підлогу, підводиться й переступає через кота.

Доки вони проходять до дверей, Нореллі прилаштовується вервечкою за ними.

— Докторко Фокс, це кримінальний вчинок — неправдивий виклик поліції, — інформує вона. — Ви розумієте?

Я витріщаюсь на неї. Здається, киваю.

— Добре. — Вона смикає себе за комір. — У мене все.

Двері зачиняються за нею. Я чую, як відмикається засув вхідних дверей.

Лише я та Литтл. Я дивлюся на його броґи[190], чорні, гостроносі, та згадую (як? чому?), що пропустила сьогодні урок французької з Івом.

Лише я та Литтл. Les deux[191].

Скриплять, зачиняючись, вхідні двері.

— Я можу вас залишити? — запитує він.

Я киваю з відсутнім виразом обличчя.

— Є хтось, із ким ви б могли поговорити?

Я знову киваю.

— Ось, — каже він, витягуючи картку зі своєї нагрудної кишені та втуляючи її мені в руку. Я розглядаю тонкий папір. «Детектив Конрад Литтл, департамент поліції Нью-Йорка». Два номери телефонів. Адреса електронної пошти.

— Якщо вам щось знадобиться, зателефонуйте. Агов! — Я підводжу погляд. — Тільки зателефонуйте. Добре?

Я киваю.

— Добре?

Слово женеться по моїй горлянці, розпихаючи ліктями усі інші.

— Добре.

— Чудово. Вдень чи вночі. — Він перекидає телефон з однієї руки в іншу. — У мене ж діти. Я не сплю. — Знову в першу руку. Він перехоплює мій погляд, завмирає.

Ми дивимось одне на одного.

— Тримайтеся, докторко Фокс. — Литтл йде до дверей у передпокій, відчиняє їх, потім м’яко зачиняє за собою.

Знову скриплять вхідні. Знову зачиняються.

42

Несподівана, напружена тиша. Світ натиснув на гальма.

Я на самоті, вперше за цілий день.

Розглядаю кімнату. Пляшки з-під вина блищать під похилими променями сонця. Повернутий стілець біля кухонного стола. Кіт патрулює диван.

Часточки пилу неквапно прогулюються під світлом.

Я кидаюся до дверей у передпокій, притьмом замикаю їх на ключ, на засув.

Знову повертаю обличчя до кімнати.

Це справді щойно сталося?

Що це щойно сталося?

Я бреду до холодильника, видобуваю пляшку рожевого. Заганяю коркотяг, вириваю корок. Добряче хлюпаю собі в келих. Підношу його до губ.

Я думаю про Джейн.

Спустошую келих, а потім притискаю до губ саму пляшку, перехиляю її. П’ю довгими, глибокими ковтками.

Я думаю про ту жінку.

Петляю до вітальні, прискорююсь; дві пігулки брязкають дорогою на мою долоню. У танці вони летять моїм стравоходом.

Я думаю про Алістера. «А це — моя дружина».

Так і стою, хлебчу, ковтаю, доки не починаю захлинатись.

І коли я відставляю пляшку, то думаю про Ітана, про те, як він відвернувся від мене, як він повернув голову. Як він ковтнув слину перед тим, як відповісти мені. Як він чухав свого нігтя. Як він мимрив.

Як він збрехав.

Тому що він таки збрехав. Відведені очі, погляд ліворуч, пауза перед відповіддю, нервові рухи — усі симптоми брехуна. Я знала це ще до того, як він розкрив рота.

Хоча він ще й скреготнув зубами: а це свідчить про дещо інше.

Це ознака страху.

43

Телефон лежить на підлозі кабінету, там, де я його і впустила. Проводжу пальцем по екрану й одночасно кладу пляшечки з пігулками до шафки з ліками в моїй вбиральні. Доктор Філдінґ, наскільки мені пречудово відомо, володіє званням доктора медицини і блоком бланків для рецептів; але тут він мені нічим не зарадить.

— Можеш прийти? — кажу я, щойно вона підіймає слухавку.

Пауза.

— Що? — Її голос звучить збентежено.

— Можеш прийти? — Я підходжу до ліжка, залажу на нього.

— Зараз? Я не…

— Біно, будь ласка.

Знову пауза.

— Я підійду до тебе десь близько… дев’ятої, дев’ятої тридцять. У мене ще плани на вечір, — додає вона.

Мені однаково.

— Добре. — Я лягаю на спину, подушка заповнює мені вухо. За вікном гойдаються гілки, розсипають листя, ніби жаринки; воно іскриться на склі й відлітає геть.

— Тбе зедоре?

— Що? — Це темазепам закупорює мені мізки. Відчуваю щось подібне до коротких замикань. — Питаю, чи в тебе все добре? — повторює вона.

— Ні. Так. Я все поясню, коли приїдеш. — Повіки схиляються, падають.

— Добре. Побачимось увечері.

Та мене вже роздробило у сон.

Це був морок без сновидінь, невелике забуття, а коли внизу прокрекотів зумер дзвінка у двері, я прокидаюся геть перевтомленою.

44

Біна витріщається на мене, роззявивши рота.

Нарешті вона його стулює, повільно, але твердо, ніби мухоловка[192]. Не каже ані слова.

Ми в Едовій бібліотеці, я згорнулася клубочком у м’якому кріслі, Біна розвісилась на шкіряному, там, де зазвичай паркується доктор Філдінґ. Вона зігнула свої схожі на стічні труби ноги під собою, а Панч кружляє навколо її щиколоток, ніби дим.

За решіткою каміну — низькі полиски вогню.

Вона переводить погляд на дрібні хвильки полум’я.

— І скільки ж це тобі довелося випити? — питає вона, морщачись, ніби боїться, що я її вдарю.

— Не так багато, щоб у мене були галюцинації.

Вона киває.

— Добре. А пігулки…

Я стискаю ковдру на колінах, викручую її.

— Я бачилася із Джейн. Двічі. Протягом двох різних днів.

— Так.

— Я бачила її із сім’єю в їхньому домі. Не раз.

— Так.

— Я бачила, як вона стікала кров’ю. Коли у неї з грудей стирчав ніж.

— То точно був ніж?

— Принаймні, то не була чортова брошка.

— Я просто… О’кей, гаразд.

— Я бачила це все через свій фотоапарат. Дуже чітко.

— Але ти не сфотографувала.

— Ні, не сфотографувала. Я намагалася допомогти їй, а не… зафіксувати той момент.

— Добре. — Вона ліниво погладжує пасмо волосся. — А тепер вони кажуть, що нікого ножем не били.

— І ще вони хочуть показати, що Джейн — інша людина. Чи якась інша людина — це Джейн.

Біна намотує волосся на свій довгий палець.

— Ти впевнена, — починає вона, і я напружуюсь, адже знаю, що зараз буде. — Ти абсолютно точно впевнена, що це не якесь непоро…

Я нахиляюся вперед.

— Я знаю, що бачила.

Біна опускає руки.

— Я не… знаю, що сказати.

Говорю повільно, ніби навшпиньках пробираюся через бите скло.

— Вони не повірять, що щось трапилося із Джейн доти, — кажу я більше собі, ніж Біні, — доки не повірять, що та жінка, яка видає себе за Джейн, нею не є.

Це замкнуте коло, але вона киває.

— Але… невже поліція не спитала б у цієї людини якийсь документ?

— Ні. Ні. Вони би просто послухали, що скаже її чоло… послухали, що скаже її нібито «чоловік». Хіба ні? Чому б і ні? — Кіт пробігає через килим, прокрадається мені під крісло. — І ніхто її раніше не бачив. Вони тут лише трохи більше тижня живуть. Вона могла бути ким завгодно. Якоюсь родичкою. Чи коханкою. Чи «нареченою поштою»[193]. — Я шукаю рукою випивку, але згадую, що її тут немає. — Але я бачила Джейн з її сім’єю. Бачила її медальйон із фотографією Ітана всередині. Я бачила… Вона через нього подарувала мені свічку, тож Бога ради.

Біна знову киває.

— А її чоловік не поводився…

— Так, наче він саме когось зарізав? Ні.

— Це точно він…

— Що?

Вона повертається.

— Зробив це.

— Хто б іще це міг бути? Їхній малий — просто янгол. Якби він і… збирався когось убити, то це був би його батько. — Я знову тягнуся по келих, махнувши рукою в повітрі. — І я бачила його за комп’ютером саме перед тим; тому, хіба що уявити, ніби він кинувся донизу, щоб різонути свою маму, а в іншому випадку — він чистий.

— Ти ще комусь про це розповідала?

— Ще ні.

— Доктору?

— Розповім. — І ще Едові. Пізніше з ним поговорю.

Стало тихо — лише невеликі брижі полум’я у каміні.

Я дивлюся на неї, бачу, як її шкіра рум’яниться міддю в заграві вогню, і думаю, чи вона лише підігрує мені, чи сумнівається. Неймовірна історія, чи не так? Мій сусід вбив свою дружину, а тепер якась самозванка видає себе за неї. А їхній син надто наляканий, щоб сказати правду.

— І де зараз Джейн, як думаєш? — м’яко питає Біна.

Тиша.

— Я навіть не взяла до уваги, коли ти про неї розповідала, — каже Біна, нахилившись над моїм плечем, створюючи своїм волоссям завісу між мною та настільною лампою.

— Надзвичайна краля у п’ятдесятих роках[194], — муркочу я. — Пізніше — ревна «пролайферка»[195].

— Ох.

— Сама перенесла невдалий аборт.

— Овва.

Ми за моїм столом прокручуємо двадцять дві сторінки фотографій Джейн Расселл — обвішаної коштовностями («Джентльмени віддають перевагу білявкам»), напівоголеної на сіні («Поза законом»[196]), у вируючій циганській спідниці («Гаряча кров»[197]). Також ми проконсультувалися у «Пінтерест»[198]. Прошкребли до дір «Інстаґрам». Обнишпорили бостонські місцеві газети та веб-сайти. Навіть відвідали галерею фотографій Патрика Макмаллена[199]. Нічого.

— Чи це не дивовижно, — каже Біна, — що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?

З Алістером легше. Он і він, наче сарделька, затиснутий у замалому костюмі, у дворічної давнини статті у «Консалтінґ меґезін»[200]; «Расселл переїздить до Аткінсона»[201], — пояснює заголовок. На його профілі в «ЛінкдІні» — та сама фотографія. Ще є портрет у віснику випускників Дартмута[202], де він підіймає келих на благодійному вечорі.

Але ані сліду Джейн.

Що дивніше: ані сліду Ітана. Його немає у «Фейсбуку»… як і на «Форсквеа»[203] чи деінде, а Ґуґл не видає нічого, окрім різноманітних посилань на фотографа із таким самим ім’ям.

— Хіба ще не усі діти сидять у «Фейсбуку»? — питає Біна.

— Йому не дозволяє батько. Б’юсь об заклад на що завгодно. В нього навіть немає мобільного. — Я закочую один звислий рукав. — А ще він навчається вдома. Хлопець, мабуть, мало з ким взагалі знайомий. Можливо, він взагалі не знає нікого.

— Але хтось повинен знати його маму, — каже вона. — Хтось у Бостоні, або… просто хтось. — Підходить до вікна. — Мусили би бути якісь фотографії, хіба ні? У них же вчора в домі була поліція?

Я обдумую це.

— Можемо припустити, що у них були фотографії цієї іншої жінки. Алістер міг би показати їм будь-що, сказати будь-що. Вони не збиралися обшукувати їхній будинок чи щось таке. Це було чітко зрозуміло.

Вона киває, повертається та оглядає будинок Расселлів.

— Жалюзі опущені, — каже вона.

— Що? — Я підходжу до неї біля вікна та бачу все сама: кухня, вітальня, кімната Ітана — усі вікна прикриті від чужих поглядів.

Будинок заплющив очі. І міцно їх загвинтив.

— Бачиш? — кажу я їй. — Вони більше не хочуть, щоб я дивилася.

— І я їх не звинувачую.

— Вони обережні. Хіба це не доводить мою правоту?

— Це підозріло, так. — Біна схиляє голову набік. — Вони часто опускають жалюзі?

— Ніколи. Ніколи. Раніше то було наче заглядати в акваріум.

Вона вагається.

— Ти не думаєш… Не думаєш, що можеш опинитися… Ну, знаєш, у небезпеці?

Це мені на думку не спадало.

— Чому? — повільно питаю я.

— Адже, якщо те, що ти бачила, трапилося насправді…

Я здригаюся.

— Так і було.

— Тоді ти, ну, розумієш, — свідок.

Я роблю вдих, потім ще один.

— Будь ласка, можеш переночувати зі мною?

Її брови стрибають вгору.

— Ти мене в ліжко хочеш затягнути?

— Я заплачу тобі.

Вона дивиться на мене напівзаплющеними очима.

— Справа не в тому. Мені завтра рано вставати, а усі мої речі…

— Будь ласка! — Я заглядаю їй глибоко у вічі. — Будь ласка!

Вона зітхає.

45

Темрява… густа, насичена. Темрява бомбосховища. Темрява відкритого космосу.

А тоді, вдалечині, самотня зірка, точка світла.

Ближче.

Світло тремтить, випинається, пульсує.

Серце. Маленьке серце. Б’ється. Світиться.

Розсіює темряву навколо, підіймається, наче сонце, над шовковисто-тендітним ланцюжком. Блузка… біла, наче привид. Позолочені світлом плечі. Лінія шиї. Рука, що пальцями бавиться маленьким пульсуючим серцем.

І над усім цим обличчя: Джейн. Справжня Джейн, сяюча. Дивиться на мене. Посміхається.

Я посміхаюся у відповідь.

А тоді перед нею виникає віконне скло. Вона притискає до нього долоню, залишивши невеличку мапу своїх відбитків пальців.

А за нею несподівано темрява розкриває сцену: диванчик, пошкрябаний білими й червоними лініями; два торшери, які щойно вибухнули світлом; килим — квітучий сад.

Джейн опускає погляд на медальйон, ніжно торкається його пальцями. Дивиться на свою променисту блузку. Потім — на чорнильну пляму крові, що розходиться, розбухає, сягає її коміру, полум’янить її шкіру.

А коли вона підіймає голову та кидає погляд на мене, я бачу обличчя іншої жінки.