Жінка у вікні

82

Сонячне світло каскадом проливається зі стельового вікна, омиває сходи й збирається ставком на сходовому майданчику біля кухні. Коли я вступаю під нього, відчуваю себе під світлом прожектора.

Окрім цього місця, будинок занурений у темряву. Я затягнула усі штори, опустила усі жалюзі. Темрява густа, як дим; я майже можу відчути її запах.

На екрані телевізора — фінальна сцена «Мотузки». Двоє привабливих молодих чоловіків, вбитий однокласник, труп, складений у старовинну скриню посеред вітальні, й знову Джиммі Стюарт; усі задіяні в чомусь схожому на єдиний кадр (взагалі-то це склеєні десятихвилинні фрагменти, але виглядає досить безшовно, як на 1948 рік). «Кішки-мишки, кішки-мишки, — нервується Фарлі Ґрейнджер[264], доки навколо нього тісно затягується сітка. — Але хто тут кішка, а хто — мишка?». Я промовляю ці слова вголос.

Мій власний кіт витягнувся уздовж дивана, його хвіст погойдується, ніби загіпнотизована змія. Панч десь вивихнув задню ліву лапу; бачила, як він зранку важко накульгував. Я наповнила миску їжею на кілька днів, щоб він не…

Лунає дверний дзвінок.

Я зриваюся на дивані. Голова ривком повертається до дверей.

Хто це, в біса?

Не Девід; не Біна. Не доктор Філдінґ, точно — він залишив кілька голосових повідомлень, але сумніваюся, що прийшов би без попередження. Хіба що він попередив про це в повідомленні, яке я проігнорувала.

Дзвінок лунає знову. Я ставлю фільм на паузу, опускаю ноги на підлогу, підводжусь. Підходжу до екрана домофону.

Це Ітан. Його руки затиснуті в кишенях; навколо шиї закручений шарф. Волосся горить у сонячних променях.

Я тисну на кнопку гучномовця.

— Твої батьки знають, що ти тут? — питаю я.

— Усе нормально, — каже він.

Я вагаюсь.

— Дуже холодно, — додає хлопець.

Натискаю на зумер.

За мить він входить до вітальні, за ним тягнеться холодне повітря.

— Дякую, — вихукує він, відсапуючись. — Там так холодно. — Він роззирається навколо. — А тут дуже темно.

— Тому що на вулиці дуже світло, — кажу я, хоча він має рацію. Я вмикаю торшер.

— Можна підняти жалюзі?

— Звісно. Хоча, ні, і так добре. Правда?

— Добре, — каже він.

Я сідаю скраєчку кушетки.

— Можна мені тут сісти? — питає Ітан, показуючи на диван. Можна, можна. Дуже шанобливий, як для підлітка.

— Звісно. — Він сідає. Панч зіскакує з дивана та швидко заповзає під низ.

Ітан обводить поглядом кімнату.

— Цей камін працює?

— Він газовий, але так. Хочеш, щоб я увімкнула?

— Ні, просто цікаво.

Тиша.

— А для чого ці пігулки?

Я стріляю очима на журнальний столик. Пігулки, наче опале листя, розкидані по склу; чотири пляшечки, одна з яких порожня, стоять разом на маленькій пластиковій галявині.

— Я просто перераховувала їх, — пояснюю я. — Поповнювала новими.

— А, ясно.

Ще трохи тиші.

— Я прийшов… — починає він одночасно з тим, як я промовляю його ім’я.

Я веду далі.

— Вибач мене.

Він підводить голову.

— Прошу, вибач мене. — Тепер він знову опускає погляд на свої коліна, а я продовжую тиснути. — За всі проблеми і за те, що затягла тебе у все це. Я була настільки… переконана. Я була така впевнена, що щось відбувалося.

Він киває, не відводячи очей від підлоги.

— Це був… Це був дуже складний рік для мене. — Я заплющую очі; коли знову розплющую їх, бачу, що він дивиться на мене своїм ясним і уважним поглядом.

— Я втратила дитину й чоловіка. — Ковтаю. Вимовляю ці слова. — Вони померли. Вони мертві. — Дихай. Дихай. Один, два, три, чотири.

— І я почала випивати. Більше, ніж зазвичай. І займалася самолікуванням. Що небезпечно й неправильно. — Він пильно дивиться на мене.

— Це не… не те, щоб я вірила в те, що вони справді спілкуються зі мною… Знаєш, з….

— З того світу, — каже він низьким голосом.

— Саме так. — Я посуваюся, нахиляюсь вперед. — Я знала, що їх вже нема. Що вони мертві. Та мені подобалося слухати їхні голоси. І це відчуття… Його дуже важко пояснити.

— Ніби об’єднання?

Я киваю. Він такий непересічний підліток.

— Щодо всього іншого — я не… я навіть не можу пригадати більшість із того. Думаю, я хотіла контактувати з іншими людьми. Чи потребувала цього. — Волосся треться об мої щоки, коли я хитаю головою. Я не розумію. Дивлюся просто на нього. — Але мені дуже шкода. — Я прокашлююсь, випрямляюся. — Знаю, ти прийшов сюди не для того, щоб подивитися, як плаче доросла жінка.

— Я плакав перед вами, — зауважує він.

Я посміхаюсь.

— Справді.

— Я позичав у вас фільм, пам’ятаєте? — Він витягує коробочку з кишені пальта, кладе її на столик. «Повинна настати ніч». Я й забула про це.

— Зміг подивитися? — питаю я.

— Ага.

— Що думаєш?

— Моторошний. Той мужик.

— Роберт Монтґомері.

— Це той, що грав Денні?

— Так.

— Дуже моторошний. Мені сподобався той момент, де він питає дівчину… е-е-е…

— Розалінд Расселл.

— Та, що грала Олівію?

— Так.

— Де він питає її, чи подобається він їй, а вона йому така: «Ні», а він їй: «Всім іншим подобаюсь», — він хихоче. Я розпливаюся в усмішці.

— Рада, що тобі сподобалось.

— Ага.

— Чорно-білі фільми не такі вже й погані.

— Ні, цей хороший.

— Можеш ще позичити будь-який, якщо хочеш.

— Дякую.

— Але я не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками. — Тепер він відвертається, розглядає решітку каміна. — Знаю, вони розлючені, — продовжую я.

Тихе шморгання.

— У них свої проблеми. — Погляд знову повертається до мене. — З ними справді дуже важко жити. Я б сказав, суперважко.

— Я думаю, багато молодих людей так думають про своїх батьків.

— Ні, але вони й справді такі.

Я киваю.

— Не можу дочекатися, коли піду в коледж, — каже він. — Ще два роки. Навіть менше.

— Ти вже знаєш, куди хочеш?

Він хитає головою.

— Не зовсім. Кудись далеко. — Він закидає руку назад, чухає спину. — Все одно в мене тут немає друзів.

— У тебе є дівчина? — питаю я.

Він хитає головою.

— Хлопець?

Здивовано дивиться на мене. Знизує плечами.

— Я намагаюся розібратися в собі, — пояснює він.

— Справедливо. — Цікаво, чи знають його батьки.

Дідусевий годинник вибиває один удар, другий, третій, четвертий.

— Ти знаєш, — кажу я. — Житло внизу звільнилося.

Ітан супиться.

— Що сталося з тим чоловіком?

— Він виїхав. — Я знову прокашлююсь. — Але… якщо хочеш, можеш використовувати його. Той простір. Я знаю, як це, коли хочеться мати власний простір.

Це я так намагаюся помститися Алістеру та Джейн? Не думаю. Не думаю. Та, може, й добре — було б добре, я впевнена, — якби тут був ще хтось. До того ж, молода людина, навіть якщо це самотній підліток.

Я продовжую, ніби в нас торги:

— Телевізора там немає, але я можу дати тобі пароль від вай-фаю. І там є диван. — Я описую все яскраво, переконую саму себе. — Це просто може бути місце, куди ти міг би втікати, коли вдома ставатиме нестерпно.

Його очі загоряються.

— Це було б класно.

Я зриваюся на ноги, доки він не передумав. Ключ Девіда на кухонній стійці, невеликий сріблястий уламок у похмурому світлі. Я беру його, подаю Ітану, який підводиться.

— Класно, — повторює він, запихаючи ключа до кишені.

— Заходь, коли тобі заманеться, — кажу я йому.

Він кидає погляд на двері.

— Мені, мабуть, час іти додому.

— Звісно. — Я не питаю, чи знають його батьки, що він тут.

— Дякую за… — він поплескує по кишені. — І за фільм.

— Немає за що. — Я проводжаю його у передпокій.

Перед тим, як вийти, він повертається, махає котові.

— Сьогодні малий якийсь сором’язливий, — та переводить погляд на мене. — У мене тепер є телефон, — з гордістю каже він.

— Вітаю.

— Хочете глянути?

— Звісно.

Він дістає потертий айфон.

— Це вживаний, та все одно.

— Дуже класно.

— Яка у вас модель?

— Не маю поняття. А в тебе?

— Шостий. Майже найновіший.

— Що ж, це справді класно. Я рада, що тепер у тебе є телефон.

— Я заніс ваш номер. Хочете мій?

— Твій номер?

— Ага.

— Звісно. — Він тицяє по екрану і я відчуваю, як мій телефон вібрує у глибинах халата. — Тепер він у вас, — пояснює Ітан, скидаючи виклик.

— Дякую.

Він тягнеться до ручки дверей, потім опускає руку, дивиться на мене несподівано серйозним поглядом.

— Мені дуже шкода, що з вами все те трапилось, — каже він, і його голос такий м’який, що мені стискає горло.

Я киваю.

Він виходить. Замикаю за ним двері.

Тягнуся назад до дивана. Панч виповзає з-під нього, застрибує мені на коліна.

Я дивлюся на журнальний столик, на сузір’я пігулок, яким він помережаний. Тягнуся, беру в руку пульт. Продовжую дивитися кіно.

«Чесно кажучи, — каже Джиммі Стюарт, — це й справді мене дещо лякає».

Субота, 13 листопада

83

Пів на одинадцяту, і я почуваюся по-іншому.

Можливо, то через сон (дві пігулки темазепаму, дванадцять годин); можливо, то через шлунок — після того, як Ітан пішов, після того, як закінчився фільм, я приготувала собі сандвіч. Вперше за цілий тиждень щось, що хоча б трішки нагадує справжню їжу.

Що б там не було, яка б не була причина, а я почуваюся по-іншому.

Мені краще.

Приймаю душ. Стою під потоком; вода змочує мені волосся, обливає плечі. Минає п’ятнадцять хвилин. Двадцять. Півгодини. Коли я виходжу, розтерта і нашампунена, то почуваюся наче в новій шкірі. Заповзаю в джинси та светр (Джинси! Коли я востаннє одягала джинси?).

Підходжу до вікна, підіймаю жалюзі; світло вибухає в кімнаті. Заплющую очі, даю йому мене погріти.

Почуваюся здатною боротись, готовою до нового дня. Готовою до келиха вина. Лише одного.

Я подорожую вниз, роблячи зупинки в кожній кімнаті, підіймаю жалюзі, розсуваю штори. Будинок заливає світлом.

На кухні наливаю собі на кілька пальців мерло («Тільки скотч міряють пальцями», — чую я слова Еда. Я відштовхую його, доливаю ще один палець).

Тепер «Запаморочення», другий раунд. Вмощуюся на дивані, промотую на початок, до того смертельного епізоду зі стрімким пірнанням камери. Джиммі Стюарт підіймається у кадр, деручись по драбині. Віднедавна я проводжу з ним досить багато часу.

Через годину, під час свого третього келиха:

«Він був готовий помістити свою дружину в заклад, — інтонує судовий чиновник, який керує розслідуванням, — де б її психічне здоров’я було під опікою кваліфікованих фахівців». Я посуваюся на дивані, встаю, аби поповнити келих.

Удень я вирішила, що трохи пограю в шахи і зайду подивитися, що новенького на моєму сайті про класичні фільми, та, можливо, приберу в домі — кімнати нагорі аж просякли пилюкою. За жодних обставин я не спостерігатиму за своїми сусідами.

Навіть за Расселлами.

Особливо за Расселлами.

Коли я стаю перед кухонним вікном, то навіть не дивлюся на їхній будинок. Повертаюся до нього спиною, йду назад до дивана, прилягаю.

Минає трохи часу.

«На жаль, хоча він і знав про її схильності до самогубства…»

Я проводжу поглядом по розсипу пігулок на столику. Тоді сідаю, кладу ступні на килим, зсипаю пігулки собі в руку. Невеликий курган у кулаці.

«Суд присяжних вважає, що Медлін Елстер вчинила самогубство внаслідок психічного розладу».

Ви помиляєтесь, думаю я. Усе сталося не так.

Я по одній складаю пігулки до пляшечки. Міцно закриваю кришкою.

Коли я знову вмощуюся на дивані, то думаю: цікаво, коли прийде Ітан. Може, він захоче більше поспілкуватись.

«Далі я піти не зміг», — каже Джиммі з гіркотою в голосі.

— Не зміг, — повторюю я.

Минає ще година; призахідне світло падає на кухню. Я вже достатньо наклюкалась. Секунду тому в кімнату прикульгав кіт; він нявчить, коли я оглядаю його лапу.

Я кривлюся. За цілий рік я хоча б раз подумала про ветеринара?

— Яка я безвідповідальна, — кажу Панчеві.

Він кліпає, скручується у мене межи ніг.

На екрані Джиммі штовхає Кім Новак вгору, на вершину дзвіниці. «Я не міг йти за нею — бачить Бог, я намагався, — плаче він, тримаючи Кім за плечі. — Не усім випадає другий шанс. Я хочу припинити ці терзання».

— Я хочу припинити ці терзання, — кажу я. Заплющую очі, повторюю. Гладжу кота. Тягнуся за келихом.

«Це вона померла, не ти. Моя справжня дружина, — кричить Джиммі. Його руки змикаються в неї на горлі. — Ти була лише копією. Ти була підробкою».

Щось дзвенить у мене в голові, ніби звук радара. Такий м’який звук, високий та віддалений, але він мене відволікає.

Хоча тільки поверхнево. Я відкидаюся назад, сьорбаю вино.

Монахиня, крик, дзвін і кінець фільму.

— Отак я б хотіла померти, — повідомляю я своєму котові.

Зішкрябую себе з дивана, опускаю Панча на підлогу; він протестує. Несу келих до раковини. Треба почати підтримувати порядок у домі. Ітанові, можливо, захочеться проводити тут час — не в захваті я від ідеї стати новою леді Гевішем[265] (Ще один вибір книжкового клубу Крістін Ґрей. Варто дізнатися, що вони зараз читають. Це точно не завдасть ніякої шкоди).

Нагорі, в кабінеті, я відвідую свій шаховий форум. Минає дві години, за вікном спадає ніч; я виграю третю партію поспіль. Час відсвяткувати. Дістаю з холодильника пляшку мерло — найкраще мені грається, коли всередині усе добре змащене — і наливаю собі дорогою сходами, проливаючи трохи на ротанґ. Пізніше протру.

Ще дві години, ще дві перемоги. Невпинна я. Виливаю залишки вина собі в келих. Я випила більше, ніж хотіла, але завтра я постараюся краще.

Коли починається моя шоста партія, я думаю про останні два тижні, про лихоманку, що охопила мене. То був наче гіпноз, як у Джин Тірні у «Водоверті»; то було наче божевілля, як в Інґрід Берґман у «Газовому світлі». Я робила речі, про які не пам’ятала. Я не робила речі, про які пам’ятала. Клінічний лікар у мені вже потирає руки; справжній випадок дисоціативного розладу? Доктор Філдінґ…

Дідько.

Я випадково пожертвувала королевою — переплутала її зі слоном. Я лаюся, вибухаючи слівцем на літеру «Ф». Я вже кілька днів не лаялась. Я прожовую це слівце, смакую його.

Та все одно. Та королева. «Рук-н-ролл», звісно ж, кидається на неї, забирає.

«Якого милого??? — пише він мені. — Класний хід, лол!!!»

«Я помилилася, думала, то інша фігура», — пояснюю я та підношу келих до рота.

А тоді завмираю.

84

Що, коли…

Думай.

Воно викручується від мене, ніби кров у воді.

Я відставляю келих.

Що, коли…

Ні.

Так.

Що, коли:

Джейн — жінка, яку я знала як Джейн, — ніколи й не була Джейн?

…Ні.

…Так.

Що, коли…

Що, коли вона від самого початку була кимось іншим?

Це те, що мені сказав Литтл. Ні — це половина того, що мені сказав Литтл. Він сказав, що жінка по сусідству, жінка з блискучим волоссям і вузькими стегнами, це абсолютно точно, очевидно, Джейн Расселл. Добре. Прийнято.

Та що, коли жінка, з якою я бачилась, чи думала, що бачилась, була реальною людиною — і просто вдавала із себе Джейн? Фігура, яку я сплутала з іншою фігурою? Слон, якого я сплутала з королевою.

Що, коли вона була копією — та, що померла? Що, коли вона була підробкою?

Келих відпливає геть від моїх губ. Я ставлю його на стіл, відсуваю вбік.

Тоді чому ж?

Думай. Припуст´імо, що вона справді існувала. Так: відкинемо Литтла, відкинемо логіку, і припу´стимо, що я від самого початку мала рацію — чи більш-менш. Вона справді існувала. Вона була тут. Вона була там, у їхньому будинку. Для чого Расселлам заперечувати — чому вони заперечували — її існування? Вони могли правдоподібно наполягати, що то не Джейн, але вони пішли далі.

І звідки вона так багато про них знала? Чому вона вдавала із себе когось іншого?

— Ким вона б могла бути? — питає Ед.

Ні. Припини.

Я встаю, підходжу до вікна. Підіймаю погляд на будинок Расселлів — той будинок. Алістер із Джейн стоять на кухні, розмовляють; він в одній руці тримає ноутбук, у неї руки складені на грудях. Хай обертаються, думаю. В темряві кабінету я почуваюся в безпеці. Почуваюся прихованою.

Краєм ока помічаю якийсь рух. Я переводжу погляд нагору, на кімнату Ітана.

Він біля вікна, наче худа тінь перед світлом лампи, що у нього за спиною. Обидві руки притиснуті до скла, ніби він намагається щось розгледіти крізь нього. За мить він підіймає руку. Махає мені.

У мене прискорюється пульс. Я повільно махаю у відповідь.

Наступний хід.

85

Біна відповідає після першого ж гудка.

— У тебе все добре?

— Я…

— Мені дзвонив твій лікар. Він дуже за тебе хвилюється.

— Я знаю. — Я сиджу на сходах в невеликому потічку місячного світла. Біля ноги — мокрий клаптик, де я перед тим розлила вино. Треба буде витерти.

— Він каже, що намагався до тебе додзвонитися.

— Я знаю. Я в нормі. Скажи йому, що я в нормі. Послухай…

— Ти пила?

— Ні.

— У тебе голос… Говориш нерозбірливо.

— Ні. То я просто спала. Послухай, я тут думала…

— Я думала, ти спала.

Я ухиляюся від цієї ремарки.

— Я тут думала про дещо.

— Про що? — обережно питає вона.

— Про своїх сусідів. Про ту жінку.

— О боже, Анно. — Вона зітхає. — Це… Я хотіла поговорити про це з тобою в четвер, але ти мене навіть не впустила.

— Я знаю. Вибач. Але…

— Тієї жінки навіть не існувало.

— Ні, просто я не можу довести, що вона існує. Існувала.

— Анно, це божевілля. Із цим покінчено.

Я затихаю.

— Нічого доводити. — Напористо, майже сердито; я ще ніколи її такою не чула. — Я не знаю, про що ти думала, чи що з тобою… відбувалося, але це скінчилося. Ти руйнуєш собі життя.

Я слухаю її дихання.

— Чим довше ти тягнеш цю справу, тим довше ти потім від цього відходитимеш.

Тиша.

— Ти маєш рацію.

— Ти серйозно?

Я зітхаю.

— Так.

— Прошу, скажи, що ти нічого не витвориш.

— Не витворю.

— Пообіцяй мені.

— Обіцяю.

— Скажи, що все те було лише у тебе в голові.

— Все це було лише у мене в голові.

Тиша.

— Біно, ти маєш рацію. Вибач. То був просто… ефект післядії чи щось таке. Ніби нейрони, які й далі спалахують після смерті.

— Що ж, — каже вона потеплілим голосом. — Щодо цього не знаю.

— Вибач. Просто хочу сказати, що нічого не робитиму.

— І ти обіцяєш.

— Я обіцяю.

— Тож, коли наступного тижня в нас буде тренування, я не буду слухати нічого такого, що б мене непокоїло.

— Нічого, окрім тих звуків, які я зазвичай видаю.

Я чую, що вона посміхається.

— Доктор Філдінґ сказав, що ти знову виходила з дому. Вийшла до кав’ярні.

Цілу вічність тому.

— Ага.

— І як воно було?

— Ой, жахливо.

— Ну, все одно.

— Все одно.

Знову пауза.

— Востаннє… — каже вона.

— Я обіцяю. Те все було у мене в голові.

Ми прощаємось. Закінчуємо дзвінок.

Моя рука потирає потилицю, як і майже завжди, коли я брешу.

86

Мені потрібно все добре продумати перед тим, як діяти. У мене немає права на помилку. У мене немає союзників.

Або, мабуть, є один. Та я з ним поки що не зв’язуватимусь. Не можу.

Думай. Мені потрібно думати. Але спочатку потрібно поспати. Можливо, то через вино — найпевніше, що через вино, але я несподівано почуваюся страшенно втомленою. Перевіряю телефон. Майже десята тридцять. Час летить.

Я повертаюся до вітальні, вимикаю торшер. Йду в кабінет, вимикаю комп’ютер (Повідомлення від «Рук-н-ролла»: «Де ти зникла???»). Знову нагору, до спальні. Панч іде слідом, спотикаючись. Треба якось дати раду його лапі. Можливо, Ітан міг би віднести його до ветеринара.

Зазираю до ванної. Надто втомлена, щоб умитися, почистити зуби. Між тим, я і те, й те зробила вже сьогодні зранку — завтра надолужу. Я скидаю одяг, беру кота, залажу до ліжка.

Панч обходить простирадла, вмощується в дальньому кутку. Я слухаю його дихання.

І знову, може, справа у вині… Майже точно у вині, та я не можу заснути. Я лягаю на спину, витріщаюся на стелю, на хвильки ліпнини багетів під стелею; перекочуюсь на бік, заглядаю в темряву коридору. Перевертаюсь на живіт, занурюю обличчя в подушку.

Темазепам. Так і стоїть у своїй пляшечці на журнальному столику. Мені потрібно підвестися, піти вниз. Натомість я перекидаюся на інший бік.

Тепер я дивлюся через сквер. Будинок Расселлів уклався спати: на кухні темно; штори вітальні затягнуті; кімната Ітана мерехтить лише примарним сяйвом комп’ютерного монітора.

Я вдивляюся в неї, доки не слабнуть очі.

— Що ти робитимеш, матусю?

Перевертаюся, ховаю обличчя в подушку, міцно склепляю повіки. Не зараз. Не зараз. Зосередься на чомусь іншому, на будь-чому.

Зосередься на Джейн.

Я промотую час назад. Ще раз прослуховую розмову з Біною; бачу Ітана біля вікна, світло за спиною, пальці, розчепірені на склі. Міняю плівку, промотую «Запаморочення», візит Ітана. Самотні години тижня пробігають у зворотному порядку; кухня наповнюється людьми — спочатку детективи, потім Девід, потім Алістер з Ітаном. Тепер прискорюю перемотку, переглядаю невиразні обриси кав’ярні, лікарні, ночі, коли я бачила її смерть, фотоапарата, що випадає мені з рук, — назад-назад-назад, до моменту, коли вона відвернулася від раковини та глянула на мене.

Стоп. Перевертаюся на спину, розплющую очі. Стеля наді мною розгортається на подобу екрана проектора.

А в кадрі Джейн — жінка, котру я знала як Джейн. Вона стоїть біля кухонного вікна, а між плечима звисає ота її коса.

Епізод відтворюється сповільнено.

Джейн повертається до мене, я збільшую її яскраве обличчя, її наелектризовані очі, блискучий срібний кулон. Тепер зменшую зображення, воно стає широкоформатним: склянка води у неї в одній руці, склянка бренді — в іншій. «Не знаю, чи насправді бренді щось дасть!» — щебече вона об’ємним голосом.

Я ставлю кадр на паузу.

Що сказав би Веслі? Удосконалимо наш підхід, Фокс.

Запитання перше: чому вона представляється мені як Джейн Расселл?

…Запитання перше, доповнення: вона справді це робить? Хіба не я заговорила першою, звернувшись до неї на те ім’я?

Я знову відмотую до моменту, коли вперше чую її голос. Вона відвертається назад до раковини. Відтворення: «Я саме йшла до сусіднього будинку…».

Так. Це воно — ось той момент, коли я вирішила, хто вона. Момент, коли я під неправильним кутом глянула на шахову дошку.

Отже, запитання друге: як вона відповіла? Промотую вперед, примружуюся на стелю, зосереджуюся на її губах, коли чую свій голос: «Ви — жінка через сквер, — кажу я. — Ви Джейн Расселл».

Вона червоніє. Розтуляє губи. Вона каже…

А тоді я чую дещо інше, щось поза екраном.

Щось внизу.

Це звук розбитого скла.

87

Якщо я викличу 911, то як швидко вони прибудуть? Якщо я подзвоню Литтлу, чи він підніме слухавку?

Рука падає набік.

Телефону під рукою немає.

Я плескаю по подушці біля себе, нишпорю під ковдрами. Нічого. Телефон десь не тут.

Думай. Думай. Коли я його востаннє використовувала? На сходах, коли розмовляла з Біною. А потім… А потім я пішла до вітальні, щоб вимкнути світло. Що я зробила з телефоном? Принесла його в кабінет? Залишила там?

Не має значення, усвідомлюю я. У мене його немає.

Той звук знову розколює тишу. Хрускіт скла.

Я встаю з ліжка повільно, ставлю на килим спочатку одну ногу, потім другу. Підводжуся. Бачу халат, що висить на спинці крісла, стягую його. Крадуся до дверей.

Зовні сіре світло падає зі стельового вікна. Я прослизаю через нього, притискаюся спиною до стіни. Униз спіральними сходами, я дихаю швидкими ривками, серце, ніби гармата в грудях.

Спускаюся на наступний майданчик. Внизу все тихо.

Повільно… повільно… переступаючи з п’ятки на носок, проходжуся ротанґом, потім килимом. Крізь дверний проріз я оглядаю стіл. Телефона не видно.

Обертаюсь. Ще один поверх. Я неозброєна. Не можу викликати допомогу.

Внизу хрустить скло.

Здригаюся, стукаюсь стегном об ручку дверей комірчини.

Двері комірчини.

Беруся за ручку. Повертаю. Чую клацання, прочиняю двері.

Переді мною зяє вугільна темрява. Ступаю вперед.

Всередині проводжу рукою вправо, намацую пальцями поличку. Мотузка лампочки б’є мені по лобі. Ризикнути? Ні, світло надто яскраве; воно проллється на сходи.

Рухаюся далі в темряві, змахуючи руками перед собою, ніби граю в піжмурки. Доки однією не торкаюся його: прохолодного металу скриньки для інструментів. Знаходжу засувку, відмикаю її, тягнуся всередину.

Канцелярський ніж.

Я виходжу з комірчини зі зброєю в руках, перемикаю фіксатор; виступає лезо, воно блищить під променем місячного сяйва. Я виходжу на сходи, притиснувши лікоть до тіла й виставивши ніж перед собою. Іншою рукою тримаюся за поручень. Ступаю вперед.

І згадую про телефон у бібліотеці. Стаціонарний телефон. Усього за кілька ярдів від мене. Я повертаюся.

Але до того, як зробити крок, я чую інший звук знизу:

— Місіс Фокс, — кличе хтось мене. — Ходіть до мене на кухню.

88

Я знаю цей голос.

Лезо тремтить у мене в руці, доки я спускаюся сходами, обережно, тримаючись за гладеньку поверхню поручня. Чую своє дихання. Чую свої кроки.

— Правильно. Будь ласка, швидше.

Я ступаю на підлогу, зависаю просто біля входу. Так глибоко дихаю, що аж закашлююся. Намагаюся стримати кашель, хоча він все одно знає, що я тут.

— Заходьте.

Я заходжу.

Місячне світло затоплює кухню, встелює кухонну поверхню сріблом, наповнює порожні пляшки біля вікна. Світиться кран; раковина наповнена мерехтінням. Навіть підлога сяє.

Він спирається на кухонний острів, темний силует у білому світлі, плаский, як тінь. Під ногами виблискують рештки: уламки скла розсипані по підлозі. На кухонній поверхні біля нього видніються обриси пляшок і келихів, по вінця наповнених місяцем.

— Вибачте за… — він обводить рукою кімнату, — гармидер. Не хотів підійматися нагору.

Я не відповідаю, тільки сильніше стискаю руків’я ножа.

— Я терпів, місіс Фокс. — Алістер зітхає, повертаючи голову вбік так, що я бачу лише його профіль, окреслений світлом; високе чоло, стрімкий ніс. — Докторко Фокс. Чи як ви там… себе називаєте. — З його слів скрапує алкоголь. Він дуже п’яний, усвідомлюю я.

— Я терпів, — повторює він. — Я багато із чим мирився. — Шморгає носом, бере одну склянку, крутить її в руках. — Усі мирилися, та я найбільше. — Тепер я бачу його чіткіше; куртка застебнута під саме горло, а на руках темні рукавички. До горла підступає клубок.

Я досі не сказала ані слова. Натомість підходжу до вимикача, тягнуся.

Склянка вибухає за пару дюймів від моєї долоні. Я відскакую.

— Тримайся подалі від сраного світла, — гаркає він.

Я завмираю, пальці стискають дверний косяк.

— Хтось мусив би нас попередити про вас. — Він хитає головою, сміється.

Я ковтаю слину. Його сміх приглушується, стихає.

— Ви дали моєму синові ключ від вашої квартири. — Витягує ключ. — Я повертаю його. — Ключ дзенькає, коли він кидає його на острів. — Навіть якби ви не мали… схиблені мізки, я б не хотів, щоб він проводив час із дорослою жінкою.

— Я викличу поліцію, — шепочу я.

Він пирхає.

— Уперед. Ось ваш телефон. — Він підіймає його з поверхні, перекидає з руки в руку раз, двічі.

Так, я залишила його на кухні. І на мить мені здається, що він розтрощить його об підлогу чи швиргоне об стіну; але замість того він кладе його біля ключа.

— Поліція вважає вас жартівницею, — каже він, ступаючи вперед. Я виставляю перед собою ніж.

— Ой! — Він вишкірюється. — Ой! Що це ви задумали з отим? — Робить ще один крок уперед.

Цього разу я також підходжу до нього.

— Забирайся з мого дому, — кажу я йому. Рука тремтить. Лезо блищить на світлі маленьким шматочком сріблястого покриття.

Він зупиняється, припиняє дихати.

— Хто та жінка? — питаю я.

І несподівано його рука кидається мені до горла, змикається на ньому. Він штовхає мене назад так, що я гупаюся об стіну, голову ледь не розколює. Я скрикую. Його пальці стискаються на моїй шкірі.

— У тебе галюцинації. — Його дихання, гаряче від спиртного, обпалює мені обличчя, ріже очі. — Тримайся подалі від мого сина. Тримайся подалі від моєї дружини.

Я давлюся, задихаюся. Однією рукою впиваюся йому в пальці, роздряпую нігтями зап’ясток.

Іншою замахуюся лезом йому в бік.

Та я промахуюсь, і ніж падає на підлогу. Він стає на нього, ще сильніше здавлює горло. Я схрипую.

— Тримайся подалі від усіх нас, курво, — видихає він.

Минає мить.

Ще одна.

Мені тьмариться в очах. По щоках течуть сльози.

Я втрачаю свідомі…

Він відпускає мене. Я сповзаю на підлогу, відкашлююсь.

Тепер він височіє наді мною. Різко шаркає ногою, відштовхуючи лезо в куток.

— Запам’ятай це, — каже він, відсапуючись, і його голос пашіє люттю. Я не можу підняти на нього очі.

Та я чую, він промовляє ще одне слово, дрібне, тендітно м’яке:

— Прошу.

Тиша. Я дивлюся, як його черевики обертаються, відступають.

Коли він проходить повз острів, то проводить по ньому рукою. Хвиля скла розбивається об підлогу, розколюється, розсипається на друзки. Я намагаюся закричати. Горло тільки висвистує.

Він підходить до дверей у передпокій, відсмикує засуви. Я чую грюкіт вхідних дверей.

Однією рукою тримаюся за шию, іншою обхоплюю бік. Я ридаю.

А коли Панч прикульгав до кухні та обережно облизав мені руку, я заридала ще сильніше.