Жінка у вікні

10

Слабке ранкове світло просочується крізь вікна спальні. Я перевертаюся; стегно грюкає по ноутбуку. Допізна вночі гидотно грала в шахи. Мої коні спотикалися, мої тури обвалювались.

Я волочу себе в душ, а потім витягую з нього, рушником сушу волосся, ковзаю дезодорантом під пахвами. Готова до боротьби, як каже Саллі. Веселого Гелловіну.

Звісно, двері я сьогодні нікому не відчинятиму. Девід виїде о сьомій, говорив, що збирається в центр, здається. Закладаюся, це буде весело.

Він ще запропонував залишити миску із солодощами на ґанку.

— Діти розберуть усе за якусь хвилину, як цукерки, так і миску, — відповіла я на це.

Його це, здається, дратує.

— Я дитячим психологом не працював, — відповідає він.

— Для цього й не треба бути дитячим психологом. Вистачає побути колись дитиною.

Тому я збираюся повимикати всюди світло і вдавати, що нікого немає вдома.

Заходжу на свій сайт із фільмами. Ендрю онлайн; він виклав посилання на відгук Полін Каель[96] на «Запаморочення»[97] — «дурний» та «пустопорожній», — а під посиланням він створив відкритий список із запитанням: «Найкращий нуар-фільм, щоб дивитися, тримаючись за руки?». («Третій чоловік». Одні тільки останні кадри чого варті[98].)

Я читаю огляд Каель, кидаю йому повідомлення. За п’ять хвилин він виходить із мережі.

Не можу пригадати, коли мене востаннє хтось тримав за руку.

11

БУХ.

Знову вхідні двері. Цього разу я, скрутившись на дивані, дивлюсь «Чоловічу гризотню»[99] — розширену сцену крадіжки, півгодини без жодної репліки діалогу чи музичної ноти, тільки дієгетичний[100] звук та гул крові у вухах. Ів порадив мені більше часу витрачати на французький кінематограф. Імовірно, він не мав на увазі напівніме кіно. Quel dommage[101].

Тоді знову тупе бух у двері, вже вдруге.

Я витягую ноги з-під ковдри, підхоплююсь, знаходжу пульт і ставлю фільм на паузу.

Зовні просіюються сутінки. Я підходжу до дверей та відчиняю.

Бух.

Входжу в передпокій — єдину частину будинку, яка мені не подобається і якій я не довіряю, холодна сіра зона між моїми володіннями та зовнішнім світом. Зараз він наповнений присмерковим мороком, темні стіни, наче руки, що от-от зімкнуться на моєму тілі.

Смуги вітражного скла прикрашають вхідні двері. Я підходжу, вдивляюсь крізь одну з них.

Тріск, вікно задрижало. У нього поцілили дрібним снарядом: яйце, що вибухнуло, розкидавши навколо блискучі нутрощі. Відчуваю, як хапаю ротом повітря. Крізь розмазаний жовток бачу на вулиці трьох дітей із сяючими обличчями та сміливими посмішками, один з них тримає яйце в кулаку.

Ноги не тримають мене, рукою я обпираюся на стіну.

Це мій дім. Це моє вікно.

Горло здавлює. Очі наповнюються слізьми. Я здивована, а тоді відчуваю сором.

Бух.

Тоді злість.

Я не можу розчахнути двері й прогнати їх. Я не можу вискочити назовні та протистояти їм. Я грюкаю по вікну, різко…

Бух.

Я ляскаю долонею по дверях.

Б’ю кулаком.

Я гарчу, далі реву, мій голос відскакує від стін маленького темного передпокою — приміщення відлунь.

Я безпорадна.

Аж ніяк, чую я голос доктора Філдінґа.

Вдих-два-три-чотири.

Зовсім ні.

Я не безпорадна. Я майже десять років долала перепони на аспірантурі. Протягом п’ятнадцяти місяців відбувала практику в школах у неблагополучних районах. Сім років я працювала. Я сильна, запевняла я Саллі.

Я закидаю волосся назад, повертаюся до вітальні, висмикую собі подихом повітря та тицяю пальцем по кнопці домофона.

— Забирайтеся геть від мого дому, — сичу я. Авжеж, вони почують цей клекіт ізсередини.

Бух.

Палець дрижить на кнопці.

— Забирайтеся геть від мого дому!

Бух.

Спотикаючись, я біжу через кімнату, підіймаюся сходами, забігаю у свій кабінет, до вікна. Он вони, зібралися гуртом, як мародери, починають облогу мого дому, відкидаючи неозорі тіні в останніх променях вечірнього сонця. Я стукаю по склу.

Один з них показує на мене пальцем, сміється. Замахується рукою, ніби пітчер[102]. Шпурляє ще одне яйце.

Я грюкаю сильніше, шибка ледь не вилітає з рами. Це мої двері. Це мій дім.

Світ тьмариться в очах.

Раптом я розумію, що вже лечу вниз сходами; раптом я знову опиняюся в темряві передпокою, босі ноги ковзають по кахлю, долоня лягає на дверну ручку. Гнів душить мене; перед очима все пливе. Я хапаю ротом повітря, раз, ще раз.

Вдих-два-три…

Я штовхаю двері. Світло й повітря обдають мене вибуховою хвилею.

На мить усе довкола німіє, стає тихо, як у німому фільмі, повільно, як при заході сонця. Будинки навпроти. Троє дітей посередині. Вулиця навколо них. Тихо й спокійно, спинений годинник.

Присягаюся, я чую гуркіт, наче від поваленого дерева.

А тоді…

…а тоді він напирає на мене, роздувається, несеться, наче брила, що вилетіла з катапульти; штовхає мене з такою силою, що я згинаюся від його удару в живіт. Рот розчахується, наче вікно. Всередину кидається вітер. Я — порожній будинок, зігнилі крокви й завивання вітру. Зі стогоном мій дах провалюється…

…і я стогну, зсуваюся, падаю лавиною, поки одна рука дряпає цегляну стіну, а інша рине кудись у просторі. Очі крутяться та смикаються: вогненна червінь листя, тоді темрява; сяйво над жінкою в чорному; світ втрачає кольори, блякне, поки розплавлена білість наповнює мої очі та вирує в них, густа та глибока. Я намагаюся закричати, губи торкаються чогось зернистого. Відчуваю смак бетону. Відчуваю смак крові. Відчуваю, як мої кінцівки викручуються на землі. Поверхня труситься під моїм тілом. Тіло труситься під тиском повітря.

Десь на горищі свого мозку я згадую, що таке вже траплялося раніше, на цих же сходах. Я пам’ятаю низьку хвилю голосів, пробоїну дивних слів, чітких та зрозумілих: впала, сусідка, хтось, божевільна. Цього разу — тиша.

Моя рука закинута навколо чиєїсь шиї. Волосся, жорсткіше, ніж моє, треться об моє обличчя. Ноги слабко човгають по землі, по підлозі; і ось я всередині, у прохолоді передпокою, у теплі своєї вітальні.

12

— Ви впали!

Зір наповнюється кольорами та образами, як поляроїдне фото. Я дивлюся на стелю, на вмонтований патрон для лампочки, що витріщається у відповідь своїм блискучим оком.

— Я принесу вам щось… Секундочку…

Я дозволяю своїй голові завалитися набік. Оксамит шелестить у вухах. Кушетка у вітальні — кушетка для пацієнтів. Ха.

— Секунду, секунду…

Біля кухонної раковини стоїть жінка, я бачу лише її спину, по якій тягнеться канат із темного волосся.

Я підношу долоні до обличчя, накриваю ними рота і носа, вдих, видих. Спокійно. Спокійно. Болить губа.

— Я саме йшла до сусіднього будинку, коли побачила, як ті малі гівнюки кидаються яйцями, — пояснює вона. — Я їм сказала: «Що це ви робите, гівнюки малі?» — а потім ви наче… похилилися з дверей і полетіли вниз, як мішок… — Вона замовкає посеред речення. Цікаво, вона хотіла сказати гівна?

Натомість вона повертається, тримаючи в кожній руці по склянці, одна — з водою, інша — з чимось густим і золотавим. Сподіваюся, що то бренді з бару.

— Не знаю, чи справді бренді щось дасть, — каже жінка. — Почуваю себе, ніби в «Абатстві Даунтон»[103]. Я ваша Флоренс Найтінґейл![104]

— Ви — жінка через сквер, — ледве промимрюю я. Слова похитуються та валяться мені з язика, як п’янчуги біля бару. Я сильна. Жалюгідна.

— Що ви кажете?

Й тоді я, пересилюючи себе:

— Ви — Джейн Расселл.

Вона зупиняється, здивовано дивиться на мене, а тоді сміється, виблискуючи усмішкою в напівтемряві.

— Як ви про це дізналися?

— Ви говорили, що йшли до сусіднього будинку? — Намагаюся вимовляти все чітко. «На горі Арарат», думаю я. «Королева кавалеру каравелу». — Приходив ваш син.

Я розглядаю її крізь тенета власних вій. Вона — з тих, кого Ед схвально назвав би зрілою жінкою: повні губи та стегна, пишний бюст, радісне обличчя, очі кольору блакитного газу. На ній джинси кольору індиго та чорний светр із глибоким декольте, груди прикрашає срібний кулон. Їй десь під сорок, як мені здається. Вона, мабуть, сама ще була дитиною, коли народила свою.

Як і її син, вона подобається мені з першого погляду.

Вона підходить до кушетки, штовхає моє коліно своїм.

— Сядьте. На випадок, якщо у вас струс мозку. — Я підкоряюся, підтягуючи своє тіло, а вона тим часом розкладає склянки на столику, тоді присідає навпроти мене, туди, де вчора сидів її син. Вона повертається у бік телеекрана, морщить лоба.

— Що ви дивитеся? Чорно-білі фільми? — Вражено.

Я тягнуся за пультом та вимикаю телевізор. Екран гасне.

— Темнувато тут, — помічає Джейн.

— Можете увімкнути світло? — запитую я. — Я трохи… — не можу закінчити речення.

— Звісно. — Вона тягнеться через спинку дивана, вмикає торшер. Кімната наповнюється світлом.

Я закидаю назад голову, розглядаю скошені багети на стелі. Вдих-два-три-чотири. Їх би не завадило підправити. Треба буде запитати Девіда. Видих-два-три-чотири.

— Отже, — каже Джейн, спершись ліктями на коліна, уважно мене розглядаючи. — Що там сталося?

Я заплющую очі.

— Панічний напад.

— О, Господи, люба… Як вас звуть?

— Анна. Фокс.

— Анно. То просто дурні дітлахи.

— Ні, суть не в тому. Я не можу виходити на вулицю. — Я опускаю погляд, хапаю склянку з бренді.

— Але ж ви таки вийшли на вулицю? Обережно з цим, — додає вона, коли я лигаю випивку.

— Мені не варто було виходити назовні.

— Чому? Ви вампірка?

Фактично так, думаю я собі, оцінюючи свою руку — білу, як риб’яче черево.

— У мене агорафобія? — кажу я.

Вона зморщує губи.

— Це запитання?

— Ні, я просто не була впевнена, чи ви знаєте, що я маю на увазі.

— Звісно ж, я знаю. Ви не терпите відкритого простору.

Я знову заплющую очі, киваю.

— Але я думала, що агорафобія це коли ви, ну, знаєте, не можете піти кудись у похід. Щось таке, дуже відкрите.

— Я нікуди не можу виходити.

Джейн облизує зуби.

— І скільки у вас це триває?

Я перехиляю залишки бренді.

— Десять місяців.

Тему вона вирішує не продовжувати. Я глибоко дихаю, кашляю.

— Можливо, вам потрібен якийсь інгалятор чи щось подібне?

Я хитаю головою.

— Це тільки погіршить стан. Прискорить серцебиття.

Вона роздумує над цим.

— Можливо, паперовий пакет?

Я ставлю склянку на стіл, тягнуся за водою.

— Ні. Ну, тобто деколи і він стає в пригоді, але не зараз. Дякую, що занесли мене. Мені дуже незручно.

— Ой, та що ви таке…

— Ні, справді. Дуже. Такого більше не повториться, обіцяю.

Вона знову зморщує губи. Дуже жвавий у неї рот, як я бачу. Можливо, вона курить, хоча від неї пахне олією дерева ши[105].

— Отже, з вами таке вже траплялося раніше? Ви виходили на вулицю і…

Моє обличчя викривлюється у гримасі.

— Ще навесні. Кур’єр доставки залишив мої продукти на передніх сходах, і я подумала, що зможу просто… витягти їх.

— Але не змогли.

— Не змогла. Та багато людей тоді проходили повз. Їм знадобилася десь хвилина, щоб зрозуміти, що я не божевільна й не безпритульна.

Джейн розглядає кімнату.

— Ви точно не безпритульна. Це місце… просто вау. — Вона замовкає, а перегодом витягує з кишені телефон, перевіряє дисплей. — Мені треба повертатися додому, — каже вона, підводячись.

Я намагаюся встати слідом, але мої ноги не бажають співпрацювати.

— Ваш син — дуже гарний хлопець, — кажу я. — Він приніс оце. Дякую, — додаю.

Вона кидає погляд на свічку, що стоїть на столі, торкається ланцюжка на шиї.

— Він хороший малий. Завжди таким був.

— І дуже вродливий.

— Завжди таким був! — Вона просовує ніготь великого пальця в кулон; той розкривається, і вона нахиляється до мене, так що ланцюжок вільно звисає в неї із шиї. Я бачу, що вона хоче, щоб я взяла подивитися. Такий дивний та інтимний момент, ця незнайомка, що нависає наді мною, а я тримаю в руках її кулон. Або ж я просто відвикла від контактів із людьми.

У кулоні маленька фотографія, глянцева та яскрава: маленький хлопчик, років чотирьох, чи близько того, чуприна солом’яного волосся, зубки, наче ряд частоколу після урагану. Одна брова розколота шрамом. Ітан, безперечно.

— Скільки йому тут?

— П’ять. Та він виглядає молодшим, чи не так?

— Я б подумала — чотири.

— Саме так.

— Коли це він встиг так вимахати? — запитую я, відпускаючи кулон.

Вона ніжно закриває його.

— Та десь між тоді й тепер! — сміється вона. А тоді раптом: — Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?

— Не перенасичуся.

— Може, хочете ще бренді? — запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком — там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.

— Я обійдуся водою, — брешу я.

— Добре. — Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. — Добре, — повторює. — Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. — Вона дивиться на мене. — То ваш чоловік?

— Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.

— То він ваш орендар? — рипить Джейн. — Краще б моїм був!

Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.

Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.

Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при якому людина переконана, що вона мертва. Рідкісний розлад, випадки у дітей взагалі одиничні; рекомендоване лікування включає антипсихотичний режим або, у важких випадках, електрошокову терапію. Та мені вдалося вилікувати хлопчика розмовами. То був мій перший значний успіх, який і привернув увагу Веслі до моєї особи.

Той маленький хлопчик зараз вже десь у підлітковому віці, такий же, як Ітан, майже вполовину молодший за мене. Сьогодні я думаю про нього, тримаючи погляд на стелі, відчуваючи себе мерцем. Мертва, хоч і не зникла, я бачу, як життя пролітає повз мене, а я безсила якось на це вплинути.