Жінка у вікні

27

Він лежить на спині. Я пробігаю пальцями вздовж частоколу темного волосся, що розділяє його торс від пупка до грудей.

— Мені подобається твоє тіло, — кажу я йому.

Він зітхає й усміхається.

— Дарма, — каже; а тоді, доки моя рука відпочиває в заглибинах його шиї, він починає перелічувати кожен свій недолік: суха шкіра, що, ніби терраццо[164], розпростерлася по спині; самотня родимка поміж лопаток, наче ескімос, якого кинули напризволяще посеред зморщеної криги; деформований ніготь; горбкуваті зап’ястки; дрібний білий шрам, що дефісом з’єднує його ніздрі.

Я лізу до старої рани пальцем. Мізинець пробирається йому до носа; він фиркає.

— Як це трапилося? — питаю я.

Він накручує моє волосся собі на великий палець.

— Мій двоюрідний брат.

— Я й не знала, що в тебе був двоюрідний брат.

— Двоє. Цього звали Робін. Він підніс лезо мені до носа і сказав, що переріже перегородку, щоб у мене була одна ніздря. А коли я похитав головою, лезо мене різонуло.

— Господи…

Він видихає.

— Знаю. Якби я ствердно кивнув, усе було б добре.

Я усміхаюсь.

— Скільки вам тоді було?

— Та це сталося минулого вівторка.

Тепер я сміюся, і він зі мною.

Я виринаю, і сон стікає з мене, ніби вода. Не сон, а спогад, точніше. Намагаюся зачерпнути його долонею, та пізно.

Притуляю долоню до лоба, сподіваючись, що це допоможе від похмілля. Відкидаю простирадло вбік, по дорозі до комоду з одягом скидаю із себе нічну білизну, дивлюся на годинник на стіні: 10:10, на циферблаті — навощені вусики. Я проспала 12 годин.

Учорашній день зів’яв, наче пожовкла заслабла квітка. Домашню сварку, неприємну, але нічого надзвичайного зрештою, — ось що я почула. Підслухала, вірніше; це мене не стосується. Мабуть, Ед має рацію, думаю я після вдягання, важко спускаючись до свого кабінету.

Звісно, він має рацію. Багато подразників: так, справді забагато. Я забагато сплю, забагато п’ю, забагато думаю; забагато, забагато. De trop[165]. Чи захоплювалась я так Міллерами, коли вони поселилися ще в серпні? Вони ніколи до мене не заходили, ні, та я все одно вивчала їхнє життя, відслідковувала їхні пересування, переслідувала їх, ніби акула. Отже, справа не в тому, що Расселли якісь цікавіші. Вони просто живуть ближче.

Я хвилююся за Джейн, справді. А ще більше за Ітана. «Він просто погарячкував» — мабуть, страшно опинитися там, де Алістер гарячкує. Та я не можу звернутися до, скажімо, Служби захисту дітей; немає з чим звертатися. У такій ситуації я більше нашкоджу, ніж допоможу. Це я точно знаю.

Дзвонить телефон.

Це відбувається так рідко, що на якусь мить я розгублююсь. Визираю надвір, наче то звучить пташиний щебет. Телефон не в кишенях мого халата; я чую, як він дзижчить десь наді мною. Доки я дійшла до спальні та віднайшла його поміж простирадлами, пристрій замовк.

На екрані напис: Джуліан Філдінґ. Я передзвонюю.

— Алло?

— Вітаю, докторе Філдінґ. Щойно я пропустила ваш дзвінок.

— Анно, привіт.

— Привіт, рада чути. — Щоб ви довго жили. Голова пульсує болем.

— Я дзвоню, щоб… хвилинку… — Його голос затихає, а тоді різко повертається, боляче луплячи мені у вухо. — Я зараз у ліфті. Дзвоню, щоб уточнити, чи ти замовила ліки за рецептом.

Яким рец… ой, дійсно; ті пігулки, що їх Джейн забирала в кур’єра під дверима.

— Між іншим, так.

— Добре. Сподіваюся, ти не вважаєш таку мою перевірку зверхністю?

Між іншим, вважаю.

— Зовсім ні.

— Ти відчуєш ефект досить швидко.

Ротанґ шкрябає мої ступні.

— Миттєвий результат.

— Ну, я б радше назвав це саме ефектом, а не результатом.

Він дійсно не пісяє під душем.

— Триматиму вас у курсі справ, — запевняю я його, спускаючись до кабінету.

— Я дещо занепокоєний після нашого минулого сеансу.

Я мовчу.

— Я… — Ні, не знаю, що сказати.

— Сподіваюся, що ці корективи з медикаментами підуть на користь.

Я продовжую мовчати.

— Анно?

— Так. Я також на це сподіваюся.

Його голос знову десь затирається.

— Що ви кажете?

За мить він вже звучить на повну потужність.

— Ці пігулки, — каже він, — не можна вживати з алкоголем.

28

На кухні я заливаю в себе червоного сухого навздогін пігулкам. Розумію турботу доктора Філдінґа, справді; усвідомлюю, що алкоголь — це депресант, тож навіть сам по собі не підходить для людини в депресії. Я тямлю. Я навіть писала про це: «Юнацька депресія та зловживання алкоголем» у «Журналі педіатричної психології» (том 37, номер 4), співавтор — Веслі Бріл. Я можу процитувати наші висновки, якщо треба. Як казав Бернард Шоу, я часто цитую себе, і це додає пікантності моїм розмовам. Шоу також говорив, що алкоголь — це анестезія, за допомогою якої ми переживаємо операцію життя. Старий добрий Шоу[166].

Тому, їй-богу, Джуліане: це ж не антибіотики. До того ж, я майже рік змішувала свої ліки, і подивись на мене тепер.

Мій ноутбук лежить на кухонному столі, під шибкою, з якої на нього проливається сонячне світло. Я розкриваю його, відвідую «Агору», проводжу інструктаж для двох новеньких, долучаюся до чергової дискусії щодо ліків («Жодні ліки ні в якому разі не можна приймати з алкоголем», — проповідую я). Один — лише однісінький — раз я кидаю швидкий погляд на будинок Расселлів. Ітан у своїй кімнаті за столом щось клацає за комп’ютером — мабуть, у щось грається або пише проект; у будь-якому випадку, не в інтернеті лазить… А у вітальні сидить Алістер із планшетом у руках. Сім’я двадцять першого століття. Джейн не видно, але це й на краще. Мене це не стосується. Забагато подразників.

— До зустрічі, Расселли, — кажу я та повертаюся до екрана телевізора. «Газове світло» — Інґрід Берґман, соковита, як ніколи, повільно божеволіє[167].

29

Після ланчу я знову сиджу із ноутбуком, коли бачу, що «БабуняЛіззі» зайшла на «Агору», маленька іконка навпроти її імені перетворилася на усміхнене личко-смайлик, так ніби бути присутнім на цьому форумі — велике задоволення та щастя. Я вирішую випередити її.

доктор_тут: Привіт, Ліззі!

БабуняЛіззі: Привіт, докторко Анно!

доктор_тут: Як там погодка у Монтані?

БабуняЛіззі: Надворі дощить. Тим краще для такої домашньої дівки, як я!

БабуняЛіззі: А яка погода у місті Нью-Йорку?

БабуняЛіззі: Це не по-селюцькому так говорити? Може, мені краще писати просто НЙ?

доктор_тут: І так, і так нормально! Тут сонячно. Як ваші справи?

БабуняЛіззі: Сьогодні важче, ніж учора.

Я сьорбаю вино, перекочую його язиком.

доктор_тут: Буває. Прогрес не завжди йде гладко.

БабуняЛіззі: І не кажіть! Мої сусіди принесли мені додому продукти.

доктор_тут: Як чудово, що ва соточують такі хорші люди.

Дві помилки. Більше двох келихів вина. Досить непоганий середній рівень, думаю я собі. «Досить, курва, непоганий», — повторюю я сама собі, роблячи черговий ковток.

БабуняЛіззі: АЛЕ: є велика новина, що… мої сини приїдуть до мене в суботу. Я справді хочу мати змогу вийти з ними прогулятися. Справді-справді!

доктор_тут: Не будьте надто суворою до себе, якщо з першого разу не вдасться.

Пауза.

БабуняЛіззі: Знаю, це важке словечко, але мені складно не відчувати себе «божевільною».

Справді важке, воно прохромлює й мені серце. Я осушую келих, закочую рукави халата, пальці кидаються на клавіатуру.

доктор_тут: Ви НЕ божевільна. Ви — жертва обставин. Те, що ви переживаєте — справжнє пекло. Я просиділа вдома останні десять місяців і як ніхто інший знаю, наскільки це важко. ПРОШУ, ніколи не вважайте себе божевільною, невдахою чи ще кимось, окрім як міцною та винахідливою людиною, яка набралася смілилвості попросити про допомогу. Ваші сини повинні вами пишатися, а ви повинні пиаштися[168] сама собою.

Fin[169]. Не поезія. Навіть не назвеш правильною англійською — пальці постійно зісковзували з клавіш — та кожнісіньке слово несе правду. Чітку правду.

БабуняЛіззі: Це чудово.

БабуняЛіззі: Дякую вам.

БабуняЛіззі: Не дивно, що ви психологиня. Точно знаєте, що сказати та як це сказати.

Відчуваю, як по губах розповзається посмішка.

БабуняЛіззі: У вас є своя сім’я?

Посмішка завмирає.

Перед тим, як відповісти, наливаю собі ще вина. Воно по вінця заповнює келих; нахиляю голову й відсьорбую скраю. Вино тече підборіддям, скрапує на халат.

Я вмащую його у махрову тканину. Як добре, що Ед цього не бачить. Як добре, що ніхто цього не бачить.

доктор_тут: Є, але ми не живемо разом.

БабуняЛіззі: Чому ж так?

Справді, чому? Чому ви не живете разом, Анно? Я підношу келих до рота, потім відставляю вбік. Картина розкривається переді мною, наче японське віяло: широкі пласти снігу, готель, схожий на коробку цукерок, застарілий автомат із льодом.

І, на власний подив, я починаю їй розповідати.

30

Десять днів перед тим ми вирішили жити нарізно. Це була відправна точка, «одного разу» цієї історії. Чи, радше — якщо бути повністю чесною, казати чітку правду — Ед вирішив, а я погодилася, у принципі. Визнаю, я не думала, що так станеться, навіть коли він викликав маклера. Думала, він мене розігрує.

Чому, міркую я, Ліззі хай не хвилює і до себе не прикладає. Це не до прикладання для Ліззі, як сказав би Веслі; він любив таку побудову речень. Думаю, він не змінився. Але ні: «чому» не таке важливе, не в цьому випадку. «Де» та «коли» я розповісти можу.

Вермонт, минулого грудня, відповідно, коли ми упакували Олівію в «Ауді» та погнали по шосе 9A, через Генрі Гадсон Брідж[170], геть від Мангеттену. За дві години, пробігаючи через північ штату Нью-Йорк, ми звернули на те, що Ед любив називати манівцями: «…де купа придорожніх закусочних і кав’ярень із млинцями, саме те, що нам треба», — обіцяв він Олівії.

— Мама не любить млинці, — сказала вона.

— Тоді вона може відвідати магазин із рукоділлям.

— Мама не любить рукоділля, — сказала я.

Як виявилось, манівці того регіону абсолютно відсталі в тому, що стосується млинців і крамниць із рукоділлям. Ми знайшли єдиний «АйГОП»[171] у найсхіднішій частині Нью-Йорка, де Олівія змогла вимочити вафлі у кленовому сиропі (який виготовляли тут же, як було вказано в меню), а ми з Едом пронизували одне одного швидкими поглядами через стіл. Зовні почало трусити легеньким сніжком, крихкі маленькі сніжинки-камікадзе розбивалися об вікна. Олівія показала виделкою та вереснула.

Я перехопила її виделку своєю.

— Ще надивишся на сніг у «Синій річці», — заспокоїла я її. То був наш пункт призначення, гірськолижний курорт у центральному Вермонті, який колись відвідувала подруга Олівії. Однокласниця, не подруга.

Назад до машини, назад на дорогу. Загалом, поїздка була тихою. Ми нічого не говорили Олівії; немає сенсу псувати їй відпочинок, казала я, а Ед кивав. Ми старалися для неї.

Тому в тиші ми минали широкі поля, поглазуровані кригою дрібні річечки й забуті села, занурюючись у кволу хуртовину біля кордону Вермонта. В якийсь момент Олівію потягнуло на «Через поле й через ліс»[172], і я наважилася підтримати пісню, намагаючись, але не будучи у змозі відтворити гармонію.

— Татку, а ти чому не співаєш? — прохально запитала Олівія. Вона завжди так робила: питала, а не наказувала. Досить незвично для дитини. Досить незвично для будь-кого, інколи думаю я.

Ед прокашлявся і теж заспівав.

Тільки після того, як ми доїхали до Зелених гір[173], що випиналися із землі, наче плечі, Ед трохи відтанув. Олівії перехопило подих.

— Я ще ніколи такого не бачила, — видихнула вона, а я подумала, де вона почула ці слова саме в такому порядку.

— Подобаються гори? — спитала я.

— Вони виглядають, наче зім’ята ковдра.

— Дійсно.

— Ніби ліжко велетня.

— Ліжко велетня? — повторив Ед.

— Так… Наче то велетень спить під ковдрою. Тому вона й така горбаста.

— Завтра кататимешся на лижах на одній із тих гір, — пообіцяв Ед, коли машина обігнула крутий поворот. — Ми поїдемо вгору-вгору-вгору на підйомнику, а потім з’їдемо вниз-униз-униз, під самий підніжок гори.

— Вгору-вгору-вгору, — повторила мала. Слова прошелестіли на її губах.

— Саме так.

— І вниз-униз-униз.

— Знову правильно.

— Ота схожа на коня. Он які вушка. — Вона показала на пару шпилястих вершин вдалечині. В Олівії був саме той вік, коли усе їй нагадувало коней.

Ед усміхнувся.

— Якби в тебе був кінь, як би ти його назвала, Лів?

— Ми не купуємо коня, — додала я.

— Я б назвала його Лискою.

— Лиска — це ж лисиця, — сказав Ед. — Лисичка-сестричка.

— Він був би швидким, як лисичка.

Ми поміркували над цим.

— А як би ти назвала коня, мам?

— Ти не хочеш називати мене матусею?

— Ну добре.

— Ну добре?

— Ну добре, матусю.

— Я б назвала коня Так-Так[174]. — Я глянула на Еда. Нічого.

— Чому? — спитала Олівія.

— Це з однієї пісні з телевізора.

— Якої пісні?

— Зі старої програми про коня, який вмів говорити.

— Кінь, який говорить? — Вона зморщила ніс. — Ну й дурниця.

— Погоджуюсь.

— Татусю, а як би ти назвав коня?

Ед глянув у дзеркало заднього виду.

— Мені також подобається Лиска.

— Вау, — видихнула Олівія. Я повернулась.

Біля нас та під нами розкрився простір, широке провалля, вирва в землі внизу, здоровенна чаша порожнечі; на її дні виднілися очеретяні вершини ялинок, обвішані клаптиками туману, ніби притягнутого з неба. Ми опинилися так близько до краю дороги, що на мить здалося, ніби машина летить. Ми могли заглянути в колодязь світу.

— Наскільки воно глибоке? — спитала вона.

— Дуже глибоке, — відповіла я, перевівши погляд на Еда. — Ми можемо трішки притримати хід?

— Притримати хід?

— Знизити швидкість тобто. Просто… їхати повільніше.

Він злегка сповільнився.

— Можна ще повільніше?

— Та усе нормально, — відповів Ед.

— Так страшно, — обірвано-стиснуто протягнула Олівія, доки її долоні повільно підносилися до очей, після чого Ед ще трохи підняв ногу над педаллю газу.

— Не дивися вниз, Гарбузику, — сказала я, повернувшись до неї. — Дивися на матусю.

Вона так і зробила, звівши на мене свої широченні оченята. Я взяла її за руку, обхопила пальчики.

— Усе добре, — сказала я їй. — Просто дивися на матусю.

Ми домовилися про поселення неподалік «Двох сосен», за півгодини їзди від самого курорту: «Найкращий історичний готель-трактир центрального Вермонту», — хвалився на своєму сайті заклад «Фішер Армз», чепурний котедж із розквітлими вогнищами в камінах та прикрашеними снігом шибками.

Ми припаркувалися у невеличкому дворику. Бурульки, наче ікла, звисали над входом. Усередині — сільський декор Нової Англії: круто скошена стеля, старовинно-вишукані меблі, язики полум’я витанцьовують в одному з тих фотогенічних камінів. Портьє, пишна молода блондинка з іменем «Марі» на бейджику, запросила нас розписатися у журналі для гостей і поправила іриси на столі, доки ми цим займалися. Я задумалась, чи звертатиметься вона до нас «нàрід»?

— Що, нàрід, на лижі приїхали?

— Саме так, — сказала я. — На «Синю річку».

— Рада, що ви вчасно приїхали. — Марі осяяла усмішкою Олівію. — Надходить буря.

— Нор-ост?[175] — запитав Ед, який завжди намагався звучати як місцевий.

Вона навела свою променисту посмішку на нього.

— Нор-осте — то радше прибережний шторм, сер.

Він ледь не підскочив.

— Он як.

— То звичайний шторм як шторм. Але цього разу буде ще та шуря-буря. Нарід, не забудьте на ніч позачиняти вікна.

Мені хотілося спитати, чому взагалі хтось би відчиняв вікна за тиждень до Різдва, але Марі вже дала мені ключі й побажала нам, наріду, приємного вечора.

Ми покотили валізи коридором — серед «усіх зручностей» у «Фішер Армз» не знайшлося місця для носильника — та увійшли в наш номер. Картини з фазанами оточили камін; наче тортові коржі, ковдри лежали на краях ліжок.

Олівія одразу ж побігла до туалету, залишивши двері відчиненими; їй було страшно у незнайомих вбиральнях.

— Гарно тут, — пробурмотіла я.

— Лів, — покликав Ед, — як тобі туалет?

— Холодний.

— На якому ліжку ти хочеш спати? — запитав мене Ед. На свята ми з ним завжди спали окремо, адже, коли Олівія неминуче залазила до нас, місця ставало надто мало. Інколи вона по кілька разів за ніч переселялася з Едового ліжка до мого і навпаки; Ед називав її Понґ, за назвою гри на «Атарі»[176], де чотирипіксельний м’ячик стрибав туди-сюди між двома платформами.

— Ти лягай біля вікна. — Я сіла скраєчку іншого ліжка, розстібнула свою валізу. — Краще перевір, чи воно зачинене.

Ед гепнув свою валізу на матрац. Мовчки ми почали розпаковуватись. За вікном хиталися завіси зі снігу, сіро-білі в сутінках.

Через деякий час він засукав один рукав та почухав передпліччя.

— Знаєш… — почав Ед. Я повернулася до нього.

З туалету долинув звук зливу, до кімнати заскочила Олівія, перестрибуючи з однієї ноги на іншу.

— Коли ми підемо кататися?

Вечеря складалася з приготованих ще вдома сандвічів із арахісовим маслом і джемом, хоча я спакувала і пляшку совіньйон-блан[177] поміж светрами. Тепер температура стала кімнатною, а Ед любив, щоб його біле вино було «справді сухим і справді холодним», як він завжди пояснював офіціантам. Я подзвонила на рецепцію, попросила льоду.

— Біля вашої кімнати у коридорі є автомат, — пояснила Марі. — Тільки добряче шарпніть кришку.

Я взяла відерце для льоду з міні-бару під телевізором, вийшла у коридор, побачила стару модель «Лума Комфорт», що гула в ніші за кілька кроків.

— Рипиш, як матрац, — повідомила я її. Добряче шарпнула кришку, й вона відсунулась. Автомат видихнув мені в обличчя морозне повітря, як люди з реклами м’ятних жувальних гумок.

Лопатки там не було. Я полізла всередину, обпалюючи холодом собі руки, та набрала кубики відерцем. Вони прилипали до шкіри. От вам і Лума, от вам і Комфорт.

Там Ед і запопав мене, по зап’ясток у льоду.

Він несподівано з’явився збоку, сперся на стіну. Якусь мить я вдавала, що не бачу його; я витріщалася на резервуар автомата з льодом, наче його вміст мене вразив, та продовжувала зачерпувати лід, жадаючи, щоб він підійшов, щоб він обійняв мене.

— Цікаво?

Я повернулася, не турбуючись за те, щоб зімітувати несподіванку.

— Слухай, — сказав він, і подумки я завершила речення замість нього. Обдумаймо усе це ще раз, мабуть. Можливо, навіть, я погарячкував.

Натомість він закашлявся — боровся із застудою останніми днями, ще з тієї вечірки. Я чекала.

Тоді він продовжив.

— Я не хочу робити усе це так.

Я стиснула кубики льоду в кулаці.

— Робити що? — моє серце завмерло. — Робити що? — повторила я.

— Це, — відповів, майже просичав він, змахнувши рукою. — Весь цей веселий сімейний відпочинок, а тоді, після Різдва, ми…

Серце сповільнилося; пальці палали.

— Чого ж ти хочеш? Сказати їй зараз?

Він не відповів.

Я витягла руку з автомата, засунула кришку. Але недостатньо шарпнула: вона застрягла на середині. Я підперла відерце з льодом стегном, спробувала посунути її далі. Ед ухопив ручку і щосили сіпнув.

Відерце впало й покотилося підлогою, стукаючи по килиму, розсипаючи по дорозі кубики льоду.

— Гадство.

— Забий, — сказав Ед. — Я вже не хочу нічого пити.

— Я хочу. — Я вклякла, щоб згребти кубики назад до відерця. Ед спостерігав за мною.

— Що ти з ними робитимеш?

— Мені що, залишити їх тут танути?

— Так.

Я підвелася й поставила відерце на автомат.

— Ти справді хочеш зробити це зараз?

Він зітхнув.

— Я не розумію, для чого нам…

— Тому що ми вже тут. Ми вже… — я вказала на двері нашого номера.

Він кивнув.

— Я про це думав.

— Багато ж ти думаєш останнім часом.

— Я думав, — продовжив він, — що…

Він замовк, і я почула клацання дверей позаду. Повернула голову, побачила жінку середнього віку, яка пішла коридором у наш бік. Вона сором’язливо посміхнулася, відвела очі; і, обминаючи розсипаний лід, попрямувала до вестибюлю.

— Я думав, що тобі захочеться одразу ж почати своє лікування. Ти б так і сказала своїм пацієнтам.

— Не кажи… Прошу тебе, не кажи мені, що б я мала сказати, а що — ні.

Він промовчав.

— І я б не говорила так із дитиною.

— Ти б так говорила з її батьками.

— Не кажи мені, як би я говорила.

Ще мовчання.

— Наскільки їй відомо, ще немає чого лікувати.

Він знову зітхнув, потер пляму на відерці.

— Суть у тому, Анно, — сказав він, і я могла побачити важкість у його очах, те широке урвище його брови, що от-от обвалиться, — що я вже не витримую.

Я опустила очі, розглядаючи кубики льоду, що вже танули на підлозі.

Ми мовчали. Ми не рухались. Я не знала, що сказати.

А тоді я почула свій м’який, низький голос.

— Тільки мене не звинувачуй, якщо вона плакатиме.

Пауза. А тоді його голос, ще м’якше.

— Я звинувачую тебе, — він вдихнув, видихнув. — Ти була моєю ідеальною дівчинкою, — сказав він.

Я приготувалася до гіршого.

— Але зараз я навіть не можу на тебе дивитись.

Я зчавила очі повіками, вдихнула прохолодний дух льоду. І згадала не наше весілля, не день, коли народилася Олівія, а ранок, коли ми збирали журавлину в Нью-Джерсі — блискуча від крему проти засмаги Олівія пищала й сміялася у своїх гумових чобітках; небо низько над головою, нас просякло вересневе сонце; навколо — широке море рожево-червоних ягід. Ед із повними руками та сяючими очима; я стискаю липке рученя нашої доньки. Я пам’ятаю, як болотяна вода піднялася нам до стегон, як вона залила мені серце, погнала по венах, піднялася до очей.

Я підняла голову, поглянула Едові в очі, ті його темно-карі очі; «Абсолютно звичайнісінькі очі», — запевняв він мене на нашому другому побаченні, але для мене вони були найгарнішими. І дотепер залишаються.

Він перехопив мій погляд. Автомат із льодом гудів між нами.

А тоді ми пішли розповісти усе Олівії.

31

доктор_тут: А тоді ми пішли розповісти усе Олівії.

Пауза. Скільки ще їй захочеться знати? Скільки ще я зможу їй розповісти? Я справді відчуваю, як болить моє серце, як воно щемить за грудною кліткою.

Хвилина… Жодної відповіді. Цікаво, чи не зачіпає це Ліззі за живе; ось я розповідаю, як тимчасово розійшлася зі своїм чоловіком, коли вона свого втратила безповоротно. Цікаво, чи…

БабуняЛіззі покинула чат.

Я витріщаюсь на екран.

Тепер доведеться самій пригадувати решту історії.

32

«Хіба вам не самотньо тут самій?».

Я вислизаю зі сну, коли рівний чоловічий голос питає мене. Розклеюю повіки.

«Я, мабуть, народилася самотньою». Тепер жіночий голос. Кремове контральто.

Світло й тінь миготять перед очима. Це з «Темного проходу» — сцена, де Боґі та Беколл обмінюються кокетливими поглядами через журнальний столик.

«Тому ви відвідуєте судові процеси над вбивцями?».

На моєму ж журнальному столику — залишки вечері: дві порожні пляшки мерло та чотири баночки з пігулками.

«Ні. Я прийшла тому, що ваша справа схожа на справу мого батька».

Я вдаряю по пульту біля себе. Ще раз.

«Знаю, він не вбивав мою мачуху…». Екран гасне, а разом з ним і вітальня.

Скільки я випила? Правильно: дві пляшки. І ще за обідом. Це… до біса багато вина. Визнаю.

А ще пігулки: я правильну кількість прийняла зранку? Я взагалі правильні ліки приймаю? Останнім часом я стала недбалою, знаю. Не дивно, що доктор Філдінґ вважає, що мій стан погіршується. «Ти — погана», — дорікаю я собі.

Заглядаю в баночки. Одна майже порожня; на денці сховалися дві пігулки, дві маленькі пігулки по обидва боки.

Боже, яка ж я п’янюча.

Підіймаю голову, визираю у вікно. Надворі темно, глупа ніч. Тягнуся за телефоном, та не можу його знайти. Дідусевий годинник, що бовваніє у кутку, цокає, ніби хоче привернути мою увагу. Дев’ята п’ятдесят. «Дев’та п’десятт», — вимовляю я. Так не піде. Спробуй: десята десять. «Десята десять». Так краще. Я киваю на годинник. «Дякую», — кажу йому. Він дивиться на мене, весь такий набундючено-серйозний.

Нетвердо хилюся до кухні. Хилюся… Хіба не це ж слово використала Джейн Расселл, коли описувала, як я випала з дверей того дня? Ті малі гівнюки зі своїми яйцями. Похилилася. Як дворецький у «Сімейці Адамсів»[178], Ларч. Кремезний дворецький. Ходив похилений. Олівія обожнює ту мелодію. Клац-клац.

Я хапаюся за водопровідний кран, опускаю під нього голову, тягну догори вентиль. Батіг білої води. Підставляю рот, роблю великий ковток.

Проводжу рукою по обличчю, а далі шкандибаю до вітальні. Очі мимовільно ковзають по будинку Расселлів: примарне сяйво комп’ютера Ітана, за яким сидить сам хлопець, на кухні нікого. Радісна, залита світлом вітальня. Там Джейн у білосніжній блузці сидить на тому смугастому диванчику. Я махаю їй рукою. Вона мене не бачить. Махаю ще раз.

Вона мене не бачить.

Однією ногою, потім іншою, потім знову першою. Тоді іншою — не забудь про це. Я розтікаюся по дивану, схиляю голову на плече. Заплющую очі.

Що трапилося з Ліззі? Я щось не так сказала? Відчуваю, як обличчя насуплюється.

Болота з журавлиною розкидаються перед моїми очима, вони танцюють у мерехтливому світлі. Рука Олівії тримає мою.

Відерце з льодом грюкає по підлозі.

Я додивлюся фільм.

Розплющую очі, добуваю з-під себе пульт. З колонок виривається органна музика, на екрані Беколл грається в «ку-ку» через плече. «З тобою все буде гаразд, — запевняє вона: затамуй подих, схрести пальці». Сцена операції — Боґі накачаний анестезією, фантоми кружляють навколо нього в бісівській каруселі. «Він вже у твоїй крові». Оргàн гуде. «Впусти мене». Аґнес Мургед тарабанить по об’єктиву камери. «Впусти мене». Полум’я колишеться… «Вогнику?» — питає таксист.

Вогник. Я повертаюся у бік будинку Расселлів. Джейн досі у вітальні, тепер стоїть, беззвучно щось кричить.

Я обертаюся на місці. Струнні, ціла флотилія струнних, а під ними пронизливі баси органа.

Я не бачу, на кого чи до кого вона кричить, — стіна будинку ховає від мене решту кімнати.

«Затримай подих, схрести пальці».

Вона дійсно аж волає, обличчя усе побагровіло. Я кидаю погляд на «Нікон», що лежить на кухонній поверхні.

«Він вже у твоїй крові».

Я підіймаюся з дивана, перетинаю кухню, обмацую фотоапарат рукою. Підходжу до вікна.

«Впусти мене. Впусти мене. Впусти мене».

Нахиляюся до скла й підіймаю фотоапарат. На мить усе темнішає, а тоді у видошукачі з’являється Джейн, обриси її тіла розмиті; я обертаю об’єктив, і все стає чіткішим, виразнішим — я навіть бачу, як блищить її медальйон. Її очі звузились, а рот широко розкритий. Вона штрикає пальцем повітря — «Вогнику?» — а потім вдруге. Пасмо волосся звисає над її обличчям, пурхає перед щокою.

Я збільшую зображення, аж раптом Джейн кидається ліворуч, геть із виду.

«Затамуй подих». Я повертаюся до телевізора. Знову Беколл, майже муркоче. «Схрести пальці», — в унісон з нею кажу я. Знову до вікна, фотоапарат перед оком.

Джейн знову потрапляє у кадр — та цього разу її хода якась дивна, повільна. Вона похитується. Темно-кривавий клаптик заплямував верх її блузки; я бачу, як він розходиться до її живота. Руки Джейн роздряпують груди. Там засіло щось тонке та сріблясте, наче руків’я чогось.

Це і є руків’я.

Тепер кров кидається їй до горла, обливає червоним. Її рот криво розтягується; брови зведені, ніби вона дуже здивована. Однією рукою вона мляво хапається за те руків’я. Іншою тягнеться уперед, пальцем вказуючи на вікно.

Вона вказує просто на мене.

Фотоапарат падає мені з рук, я відчуваю, як він скочується по ногах, лямка зачіпається за пальці.

Рука Джейн згинається на вікні. Очі широко розкриті, в них мольба. Вона вимовляє щось, чого я не чую та не можу прочитати по губах. А тоді, коли час уповільнюється майже до повної зупинки, вона притуляє руку до вікна та падає набік, вимащуючи жирною смугою крові вікно.

Я заклякла на місці.

Не можу поворухнутись.

Кімната завмерла. Завмер світ.

А потім, коли час зрушує вперед, я виходжу з трансу.

Повертаюся, відпускаю ремінець фотоапарата, кидаюся через кімнату, вдаряючись ногою об стіл. Я спотикаюсь, тягнуся до кухонної поверхні, висмикую домашній телефон із його бази. Натискаю на кнопку живлення.

Нічого. Тиша.

Десь, згадую я, Девід говорив мені те саме. Він навіть не під’єднаний…

Девід.

Я впускаю телефон та кидаюся до дверей у підвал, викрикую його ім’я, кричу, кричу, кричу. Хапаюся за дверну ручку, щосили тягну.

Нічого.

Біжу до сходів. Вгору — б’ючись об стіну — раз, два — повертаю на сходовому майданчику, перечіпаюся через останню сходинку, ледь не повзу до кабінету.

Дивлюся на стіл. Телефона немає. Клянуся, я його тут залишила.

«Скайп».

Руки трусяться, я хапаюся за мишку та шарпаю нею по столі. Подвійне клацання на іконці «Скайпу», ще раз, лунає вітальна мелодія, я луплю по цифрах 911 на клавіатурі.

На екрані загоряється червоний трикутник. «Аварійні дзвінки недоступні. Скайп — це не служба, що замінює телефон».

— Та пішов ти до сраки, «Скайп», — кричу я.

Вибігаю з кабінету, кидаюся по сходах, звертаю на майданчику, влітаю крізь двері спальні.

Тумбочка біля ліжка: келих, фотографія в рамці. Інша тумбочка: дві книжки, окуляри для читання.

Ліжко — невже він знову в ліжку? Я хапаю ковдру обома руками та рвучко стягую.

Телефон злітає в повітря, наче снаряд.

Я кидаюся за ним ще до того, як він встигає приземлитися, вибиваю його під крісло, витягую та розблоковую. Вводжу пароль. Пристрій здригається. Код невірний. Ще раз, пальці ковзають по екрану.

З’являється домашній екран. Я штрикаю значок «Телефон», потім «Клавіатура», набираю 911.

— Служба 911, що у вас трапилося?

— Моя сусідка, — кажу я, запинаючись і вперше за останні дев’яносто секунд не рухаючись. — Її… вдарили ножем! О Боже! Допоможіть їй!

— Мем, заспокойтесь, — голос говорить повільно, ніби за зразком, із млосним манірним акцентом вихідця із Джорджії. Це дратує. — Яка ваша адреса?

Я вичавлюю цю інформацію зі свого мозку, зі свого горла, постійно заїкаючись. Крізь вікно я бачу радісну вітальню Расселлів, ту дугу з крові, розмазану по вікні, наче військове розфарбування.

Він повторює адресу.

— Так. Так.

— І ви кажете, що вашу сусідку вдарили ножем?

— Так. Допоможіть. Вона стікає кров’ю.

— Що?

— Я кажу, допоможіть. — Чому він не допомагає? Я хапаю ротом повітря, кашляю, хапаю ще.

— Допомога вже в дорозі, мем. Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Можете представитися?

— Анна Фокс.

— Добре, Анно. Як звуть вашу сусідку?

— Джейн Расселл. О, Господи.

— Ви зараз біля неї?

— Ні. Вона живе… в сусідньому будинку, за сквером.

— Анно, ви…

Він заливає слова мені до вух, наче сироп — яка диспетчерська служба надзвичайних ситуацій наймає таких неквапливих людей? — коли раптом відчуваю, як щось шурхає об мою ногу. Я опускаю голову та бачу Панча, що треться об мене своїм боком.

— Що?

— Ви напали на свою сусідку?

У темряві вікна, я бачу, як роззявляється мій рот.

— Ні.

— Зрозуміло.

— Я визирнула крізь вікно і побачила, як її вдарили ножем.

— Зрозуміло. Ви знаєте, хто це зробив?

Я примружуюсь, вдивляюся у вікна вітальні Расселлів — вона на один поверх нижче, від місця, де стою я, — та не бачу на підлозі нічого, окрім розшитого квітками килима. Я стаю навшпиньки, витягую шию.

Все одно нічого.

А тоді вона з’являється: рука на підвіконні.

Тягнеться догори, наче голова солдата, що вигулькує з окопу. Я бачу, як вона проводить пальцями по склу, малюючи кров’ю лінії.

Вона ще жива.

— Мем? Ви знаєте, хто…

Та я вже вистрибнула з кімнати, кинувши телефон на підлогу, а кіт понявчав мені у спину.

33

Парасоля стоїть у своєму кутку, зіщулена під стіною, наче налякана наближенням якоїсь загрози. Я беруся за прохолодну ручку, що гладенько лягає в мою змокрілу долоню.

«Швидкої допомоги» нема, але є я, лише за кілька кроків від Джейн. За цими стінами, за парою дверей, вона виручила мене, прийшла на допомогу… А зараз у неї із грудей стирчить лезо. Моя клятва психотерапевта: «Перш за все я не маю права нашкодити. Я сприятиму зціленню та добробуту і ставитиму чужі інтереси понад своїми».

Джейн десь там, за сквером, рукою розгрібає кров із рани.

Я відчиняю двері у передпокій.

Крізь тамтешню загуслу темряву пробираюся до вхідних дверей. Відмикаю засув і клацаю пружиною парасолі, відчуваю, як вона розганяє повітря, розцвітаючи в чорноті; кінчики ребер зачіпають стіну, тягнуться, ніби маленькі кігті.

Один. Два.

Рука обхоплює дверну ручку.

Три.

Ручка повертається.

Чотири.

Я залишаюся стояти, стискаючи в кулаці холодну латунь.

Не можу поворухнутись.

Відчуваю, як зовнішній світ хоче пролізти всередину, — хіба не так це описувала Ліззі? Він розбухає над дверми, випинає свої м’язи, грюкає по дереву; я відчуваю його подих, з ніздрів валить пара, зуби люто скрегочуть. Він розчавить мене; він розірве мене; він поглине мене.

Я спираюся головою на двері, видихаю. Один. Два. Три. Чотири.

Вулиця — глибокий просторий каньйон. Надто відкритий простір. Я не зможу.

Вона всього за пару кроків. За сквером.

За сквером.

Я виходжу з передпокою, тягнучи за собою парасолю, та заходжу на кухню. Он вони, просто за посудомийною машиною: бічні двері, що ведуть просто у сквер. Майже рік вони стояли замкнені й незрушні. Перед ними я поставила корзину зі сміттям, з пащі якої тепер, наче зламані зуби, стирчали горлечка пляшок.

Я відсуваю корзину — під акомпанемент брязкоту скла — і відмикаю замок, відводжу засув.

А якщо двері замкнуться за мною? Якщо я не зможу повернутися? Погляд ловить ключ, що висить на гачку біля прорізу. Знімаю його та кидаю собі до кишені халата.

Я націлюю парасолю перед собою — моя таємна зброя; мій щит і меч — і нахиляюся, щоб взятися за дверну ручку. Обертаю її.

Штовхаю двері.

Потік повітря розбивається об моє тіло, різко та холодно. Я заплющую очі.

Спокій. Темрява.

Один.

Два.

Три.

Чотири.

Я виходжу назовні.

34

На першій сходинці я зовсім промахуюсь, зіскакую на другу і далі, хитаючись, іду в темряві з парасолею перед собою. Інша нога спотикається, я тільки й встигаю гомілкою іззаду черкнути сходи та хлюпнутися на траву.

Я склепляю очі. Голова треться об навіс парасолі. Вона захищає мене, наче намет.

Зіщулившись в такій оболонці, я витягую руку по сходах, вгору-вгору-вгору, крадучись пальцями по сходинках, поки не намацую верхню. Я виглядаю з-під парасолі. Двері стоять відчинені, кухня заманює золотавим світлом. Я тягнуся, ніби хочу вхопити те світло, притягнути його до себе.

Вона там помирає.

Я знову повертаю голову до парасолі. Чотири чорні квадрати, чотири білі лінії.

Обіпершись на шорстку поверхню сходів, я підіймаю себе на ноги, вгору-вгору-вгору.

Я чую, як над головою скриплять гілки дерев, маленькими ковтками вдихаю холодне повітря. Я вже й забула, яке на смак холодне повітря.

І — один, два, три, чотири — я йду далі. Мною хилитає, наче п’янчугою. Я і є п’янчуга, нагадую собі.

Один, два, три, чотири.

…

На третьому році ординатури я познайомилася з дитиною, яка після операції у зв’язку з епілепсією проявляла цікаву модель поведінки. До лобектомії[179] вона, за всіма ознаками, була щасливою десятирічною дівчинкою, хоча й схильною до серйозних епілептичних епізодів («епілепізодів», як хтось саркастично зауважив); але після операції вона віддалилася від сім’ї, почала ігнорувати свого молодшого брата, не витримувала батьківських дотиків.

Спочатку вчителі запідозрили жорстоке поводження у сім’ї, але потім хтось помітив, наскільки дружнішою дівчинка була з людьми, яких вона ледве знала чи й узагалі не знала, — вона обіймала своїх лікарів, брала за руки випадкових перехожих, розмовляла із продавчинями, наче то її старі подруги. І разом з тим її близьких — колись найближчих людей — трусило від її холоду.

Ми так і не визначили причину. Але результат ми назвали «вибірковим емоційним відчуженням». Цікаво, де вона зараз; цікаво, як справи в її сім’ї.

Я думаю про ту маленьку дівчинку, її тепле ставлення до незнайомців, симпатію до невідомого, поки бреду через сквер, щоб урятувати жінку, з якою розмовляла двічі.

І коли я про це думаю, парасоля стукається об щось, і я зупиняюся, немов укопана.

Це лавка.

Це лавка, єдина в цьому сквері, пошарпане маленьке дерев’яне сідало з френзлюватими бильцями та пам’ятною дощечкою на спинці. Колись я зі свого гнізда на будинку спостерігала, як тут сиділи Е з Олівією; він гаяв час за планшетом, вона гортала книжку, а потім вони мінялися. «Фанатієш від дитячої літератури?» — питала я його опісля.

«Експеліармус»[180], — парирував він.

Верхівка парасолі застрягла між планками сидіння. Я обережно висмикую її… а тоді усвідомлюю, чи, точніше, згадую: лавка стоїть просто за ворітьми до скверу. Я не зможу дістатися будинку Расселлів, окрім як через вулицю.

Я про це не подумала.

Один. Два. Три. Чотири.

Я стою посеред чвертьакрового скверу, озброєна лише нейлоном і бавовною, на півдорозі до будинку, де зарізали жінку.

Починаю чути загрозливе шумовиння ночі. Воно огортає мої легені, облизує мої губи.

Я зможу, думаю я, але коліна підкошуються під вагою тіла. Ну ж бо: вгору-вгору-вгору. Один, два, три, чотири.

Я сунуся уперед — дрібний крок, але хоч якийсь. Дивлюся собі на ноги, з-під капців вибивається зелена трава. Я сприятиму зціленню та добробуту.

Тепер ніч впилася своїми кігтями у моє серце. Вона стискає його. Я зірвусь. Я зараз зірвусь.

І ставитиму чужі інтереси понад своїми.

Джейн, я йду. Я тягну іншу ногу вперед, але тіло вже опускається, тоне. Один, два, три, чотири.

Здалеку стогнуть сирени, наче плакальниці на поминках. Криваво-червоне світло заливає купол парасолі. Не встигнувши спинити себе, я повертаюся до шуму.

Вітер завиває. Я сліпну від світла фар.

Один. Два. Три…