Жінка у вікні

66

— Еде.

А потім, за мить — чи, можливо, за годину:

— Лівві.

Мій голос перетворився на хмарку повітря. Я бачила його, невеликого духа, що проплив перед обличчям, примарно-білий у морозяному повітрі.

Десь неподалік — попискування, знову й знову, невпинно — єдиним тоном, ніби поклик божевільної пташки.

А потім усе припинилось.

Зір плив уповільненою течією червоних хвиль. Голова пульсувала. Ребра боліли. Здавалося, я зламала спину. Горло наче щось обпалило.

Збоку в обличчя вдулась прим’ята подушка безпеки. Панель приладів сяяла багряним. Лобове скло прогнулося на мене, потріскане та обвисле.

Я скривилась. Якісь процеси поза моїми очними яблуками продовжували перезапускатись, ніби якийсь системний збій, гудіння у машині.

Я дихала, задихаючись. Чула свої хрипи болю. Повернула голову, відчуваючи, як моя маківка крутнулася по стелі. Це було небуденно, хіба ні? А ще — як слина набігає мені на піднебіння. Як це…

Гудіння стихло.

Ми лежали догори дриґом.

Я знову почала задихатись. Руки полетіли і впали, занурившись у тканину навколо голови, так ніби намірялися перекинути машину в нормальне положення, вертикально підняти мене. Знову почула свій стогін, своє шипіння.

Повернула голову далі вбік. І побачила Еда, що відвернувся від мене й не рухався. З його вуха сочилася кров.

Я покликала його, чи принаймні спробувала, односкладовий видих у холоді, одна маленька хмарка пари. Трахею пронизав біль. Ремінь безпеки тісно стягнувся навколо шиї.

Я облизала губи. Язик заглибився у порожнину у верхньому ясні. Я втратила зуб.

Ремінь безпеки розсікав і мою талію, ніби тятива. Правою рукою я натиснула на пряжку, потім натиснула сильніше й ахнула, коли та клацнула. Ремінь зісковзнув з мого тіла, і я впала плечима на стелю.

Те попискування. То заїкався сигнал мого ременя про небезпеку. А потім замовк.

Дихання почало фонтанувати з мого рота парою, червоною під світлом панелі приладів, коли я розкинула руки по стелі. Зіпнулась на них. Повернула голову.

Олівія була пристебнута на задньому сидінні й тепер вона там зависла на ремені, а хвостик волосся продовжував погойдуватись. Я вигнула шию, випрямила плечі, обіпершись об стелю, потягнулася до її щоки. Пальці трусилися.

Її шкіра була крижаною.

Я зігнула лікоть: мої ноги впали набік, і я твердо приземлилася на павутину скляного люка автомобіля. Піді мною він захрустів. Я спробувала швидко випрямитись, обдираючи коліна, та поповзла до неї під барабанний дріб серця. Взяла за плечі. Струснула. Закричала.

Мене тіпало. Її тіпало також, і в такт із цим похитувалося її волосся.

— Лівві, — скрикнула я палаючим горлом і відчула смак крові в роті, на губах.

— Лівві, — покликала я, і з очей полилися сльози.

— Лівві, — видихнула я, і її очі розплющились.

На мить моє серце зупинилось.

Вона подивилась на мене, зазирнула в мене, і вимовила єдине слово:

— Матусю.

Я втопила палець у пряжку її ременя безпеки. Ремінь із сичанням попустився, і я, притримуючи голову, на руках її опустила, її кінцівки розкинулись по стелі з торохкотливим звуком брязкальця для немовлят. Одна з рук вільно звисла в рукаві.

Я вклала її уздовж люка.

— Ш-ш-ш, — заспокоювала я її, хоча вона не видала жодного звуку, хоча її очі знову були заплющені. Вона виглядала ніби принцеса.

— Агов, — я потрусила її плече. Вона вдруге на мене глянула. — Агов, — повторила я. Спробувала посміхнутись. Але моє обличчя, схоже, заніміло.

Я поквапилася до дверцят, вхопилася за ручку, смикнула. Смикнула знову. Почула клацання замка. Натиснула на вікно, розтягнувши пальці по склу. Двері відчинилися навстіж, беззвучно проковзнувши у темряву.

Я потяглася вперед і сперлася руками на землю, відчуваючи, як під долонями палає сніг. Далі встромила в нього лікті, розслабила коліна та потягла себе. Витягла тулуб з машини, наполовину занурившись у зледенілий сніг. Він рипнув піді мною. Я потяглася далі. Талія. Стегна. Коліна. Гомілки. Стопи. Манжета у мене на щиколотці зачепилася за гачок для одягу в салоні; ривком я висмикнула ногу й вибралася з машини.

І перевернулася на спину. Хребет пронизало розрядом болю. Я втягнула повітря. Здригнулась. Голова закинулася так, ніби відділилася від шиї.

Немає часу. Немає часу. Я зібралася, підтягнула ноги, поставила їх у робочу позицію та стала на коліна біля машини. Роззирнулася навколо.

Поглянула вгору. Зір плив обертом.

Небо було перевернутим казаном із зірок і простору. Місяць був уповні, світлою планетою бовванів замість Сонця, а каньйон внизу сяяв тінню та світлом, різко, наче гравюра. Снігопад майже припинився, у повітрі пропливали тільки дрібні приблуди пластівців. Світ виглядав, ніби новостворений.

І звук…

Тиша. Повна, абсолютна тиша. Ні дихання вітру, ні шуму гілок. Німе кіно, завмерлий фотокадр. Я повернулася на колінах, почула, як під ними рипить сніг.

Назад, на землю. Машина впала на передок, її ніс розтрощило об землю, а задок після перекидання вихилило дещо вгору. Я побачила оголене шасі, ніби нижню частину комахи. Мене пересмикнуло. Хребет сіпнуло від болю.

Я запірнула назад до салону, вхопилася пальцями за низ куртки Олівії. І потягнула. Повз люк, повз підголівники, витягла її з машини. Обхопила її обім’якле тільце, ніби ганчіркову ляльку, взяла на руки. Промовила її ім’я. Ще раз. Вона розплющила очі.

— Привіт, — сказала я.

Із тріпотінням її очі заплющились.

Поклала її біля машини, а тоді відтягнула дещо назад на випадок, якщо б авто посунулось униз. Її голова схилилась на плече; я взяла її — ніжно-ніжно — та повернула обличчям до неба.

Я перепочила, легені натужно гарували, як ковальські міхи. Глянула на свою дитинку, на янголятко у снігу.

Легенько торкнулася її пораненої руки. Вона не відреагувала. Торкнулася знову, сильніше, й побачила, як від болю зморщилося її обличчя.

Далі Ед.

Я заповзла досередини ще раз, доки не зрозуміла, що ніяк не зможу витягнути його назовні через заднє сидіння. Рушила назад, човгаючи по стелі гомілками вперед; вийшла з машини; потягнулася до ручки передніх дверцят. Стиснула її. Стиснула вдруге. Замок піддався, клацнув. Дверцята відчинилися.

Ось і він, його шкіра тепло червоніла від лампочки «швидкої допомоги» на панелі приладів. Доки розстібала його ремінь безпеки, я задумалась над тим освітленням, як батарея змогла вижити після зіткнення. Він опустився до мене, розмотавшись, ніби на буксирному тросі. Я взяла його під пахви.

І потягнула, стукнувшись головою об важіль коробки передач, буксируючи його тіло по стелі. Коли ми вибралися з машини, я помітила, що його обличчя закривавлене.

Піднявшись, я потягла далі, похитуючись, доки ми не опинилися біля Олівії, а тоді опустила його біля неї. Вона поворухнулась. Він — ні. Я взяла його за руку, засукала рукав від зап’ястка, притиснула палець до шкіри. Пульс тремтів.

Ми вибралися з машини. Усі троє тепер під розсипом зірок, на підлозі Всесвіту. Було чути тільки сухе локомотивне пихтіння — моє дихання. Я задихалась. Піт стікав мені по боках, лиснів у мене на шиї.

Я загнула руку за спину, обережно почала обмацувати, спинаючись пальцями по хребту, ніби по драбині. Між лопатками хребці спалахнули болем.

Я вдихнула, видихнула. Зауважила, як тоненькі цівки пари кволо пробивалися з рота Олівії та Еда.

Озирнулася.

Очі зміряли те, що скидалося на сотню ярдів[236] стрімкого урвища, вкритого чагарниками, обдутого білим флуоресцентним сяйвом Місяця. Незрима дорога лежала десь над головою, але до неї не вів ніякий шлях, жодної стежинки не було видно навколо. Наша аварійна посадка припала на невеликий поріг, маленький скелястий виступ у горі; поза ним, унизу, — безодня. Зірки, сніг, простір, тиша.

Мій телефон.

Я ляснула себе по кишенях — передніх, задніх, пальто, а тоді згадала, як Ед схопив його, відвів від мене; як він впав на підлогу, покрутився там, брязкаючи у мене між ногами, а літери того імені горіли на екрані.

Я втретє запірнула до машини, обмацала стелю, нарешті знайшла його на лобовому склі, екран лишився неушкодженим. Несподівано було побачити його таким непошкодженим; мій чоловік стікав кров’ю, донька важко травмувалась, я й сама травмувалась, наш позашляховик розтрощило, а на телефоні — жодного сліду. Ніби релікт з іншої ери, іншої Землі. Екран показував 22:27. Ми пробули тут майже півгодини.

Присівши у кабіні, я провела пальцем по цифрах 911 на екрані та піднесла телефон до вуха, відчувши, як він дрижить у мене на щоці.

Нічого. Я скривилась.

Завершила виклик, вилізла з машини, перевірила екран. Сигнал відсутній. Я вклякла на снігу. Набрала номер знову.

Нічого.

Ще двічі.

Нічого. Нічого.

Я підвелася, впилася у кнопку гучномовця, підвела руку догори. Нічого.

Обійшла машину, спотикаючись у снігу. Набрала знову. І знову. Чотири рази, вісім разів, тринадцять разів. Я втратила лік.

Нічого.

Нічого.

Нічого.

Я закричала. Крик вирвався з мене, обпалюючи горло, розколюючи ніч, ніби льодову кірку, згасаючи у зграї відлунь. Я кричала, доки не почав пекти язик, доки у мене не зник голос.

Крутнулась. Запаморочилося в голові. Швиргонула телефон на землю. Він загруз у снігу. Я підняла його, глянула на вологий екран і шпурнула ним знову, подалі. Паніка нахлинула на мене. Кинулась, попорпалась у снігу. Зімкнула на ньому руки. Струсила сніг, подзвонила знову.

Нічого.

Я повернулася до Еда з Олівією; вони так і лежали, пліч-о-пліч, нерухомі, відблискуючи під Місяцем.

Ридання виштовхнулося мені з рота, розпачливо шукаючи повітря, хльоснуло мені крізь губи. Ноги підкосилися піді мною, коліна зігнулися, ніби складані ножі. Я поточилася на землю. Підповзла до чоловіка й доньки. Я плакала.

Коли я прокинулась, мої пальці скрючилися й посиніли, заклякши навколо телефону. На ньому — 00:58. Батарея майже розрядилась, залишилось 11 %. Не має значення, подумала я; не могла подзвонити на 911, не могла подзвонити нікому.

Все одно, спробувала ще раз. Нічого.

Повернула голову ліворуч, праворуч: Ед і Лівві, по обидва боки від мене, їхнє дихання неглибоке, але рівне, кров на обличчі в Еда запеклася, Олівії до щік поприлипало волосся. Я притиснула долоню до її лоба. Холодний. Може, краще було лишитися в машині? Але що, коли… Не знаю… Що, коли вона скотиться? Якщо вона вибухне?

Я сіла. Підвелася. Зиркнула на потрощений корпус машини. Оглянула небо — Місяць уповні, розсип зірок. Повільно повернулася до гори.

Я підійшла до неї, розмахуючи телефоном перед собою, ніби чарівною паличкою. Натиснула великим пальцем на екран, увімкнула ліхтарик. Жорстке світло, дрібна зірка в моїй руці.

Поверхня скелі в такому освітленні була гладкою й бездоганною. Нікуди просунути пальці, нічого вхопити, жодної бур’янини чи гілки, жодного виступу — тільки порода і голяк, непривітний, як стіна. Я вшир обійшла наш невеличкий стрімчак, оглянула кожен дюйм. Я націлилася світлом вгору, доки ніч не задушила його.

Нічого. Усе стало нічим.

Залишилося 10 % заряду. Час — 01:11.

Дівчинкою я любила сузір’я, досліджувала їх, літніми вечорами на задньому дворі малювала свої мапи зоряного неба на сувоях цупкого обгорткового паперу, в оточенні млявих синіх мух і трави, що поколювала лікті. Тепер вони розкинулися переді мною, зимові герої, що обсипали ніч. Яскравий і підперезаний Оріон; за ним стрибає Великий Пес; Плеяди, що, ніби коштовності, виструнчилися на плечі у Тільця. Близнята. Персей. Кит.

Своїм зраненим голосом я бурмотіла їхні імена, ніби замовляння для Еда та Лівві, доки їхні голови підіймалися та опускалися у мене на грудях разом із диханням. Я погладжувала їхнє волосся, губи, щоки.

Усі ті зірки були яскраво-холодними. Ми трусилися під ними. Ми засинали.

Час 04:34. Я прокинулася від тремтіння. Перевірила їх обох: спочатку Олівію, потім Еда. Я трохи протерла йому обличчя снігом. Він не рухався. Я втерла снігу йому в шкіру, скидаючи пласти сукровиці; він смикнувся.

— Еде, — сказала я, торсаючи його плече. Ніякої відповіді. Я ще раз перевірила його пульс. То швидший, то слабший.

Поскаржився мій шлунок. Ми так і не повечеряли, згадала я. Вони, мабуть, вмирають із голоду.

Пригнувшись, я залізла до машини, де світло від панелі потьмяніло, згасаючи. Он він, причавлений на боковому пасажирському вікні — речовий мішок, куди я спакувала сандвічі й пакети із соком. Я вхопила лямку в кулак, і в той момент панель згасла.

Знову назовні, я зняла поліетиленову обгортку з одного сандвіча, скинула набік, після чого її підхопив легкий вітерець, і я прослідкувала, як та відлетіла геть, делікатно, ніби фея, ніби блукаючий вогник[237]. Я відірвала шматочок хліба, піднесла його Олівії.

— Агов, — пробурмотіла я, погладжуючи її по щоці, й її очі розплющились. — Ось. — Я дала їй хліба, запихаючи його в кутик рота. Вона розтулила губи; хліб там покрутився, ніби невмілий плавець, а тоді потонув у неї під язиком. З пакета соку я зняла соломинку, проколола упаковку. Крізь отвір полився лимонад, скрапуючи на сніг. Я підклала руку під голову Олівії, піднесла її обличчя до соломинки, натиснула на пакет. Лимонад пролився їй із рота. Вона закашлялась.

Я підняла її голову ще вище, і ковточками колібрі вона потягла рідину. Через мить її череп прихилився мені на руку, а повіки ковзнули, приховуючи очі. Я ніжно поклала її на землю.

Далі Ед.

Я вклякла перед ним, але він не відкривав рота, навіть очі не розплющував. Я штовхала шматочок хліба йому між губ, гладила його щоку, ніби це могло розімкнути його щелепи, але він все одно не рухався. Усередині розросталася паніка. Я приклала голову йому до обличчя. Потік дихання, слабкий, але наполегливий, нагрів мені шкіру. Я видихнула.

Хоч він і не міг їсти, він точно міг пити. Я обтерла його сухі губи грудкою снігу, потім просунула соломинку до рота. Стиснула пакет пальцями. Сік потік по обох щоках, збираючись у щетині.

— Ну ж бо, — благала я, але рідина продовжувала стікати йому по підборідді.

Я витягла соломинку й поклала ще одну грудку зледенілого снігу йому на губи, потім на язик. Хай він тане й стікає йому до рота.

Я всілася на снігу, посмоктала соломинку. Лимонад був надто солодкий. Та я все одно спорожнила упаковку.

У витягнутому з машини речовому мішку були теплі куртки й лижні штани. Я повитягувала їх, вкрила Лівві та Еда.

Поглянула на небо. Воно було до неможливості великим.

Світло осіло на моїх повіках, ніби мало вагу. Я розплющила очі.

І одразу ж примружилась. Над головою розпростерлося небо, непорушне, нескінченне, глибоке море хмар. Сніг просіювало цвітом кульбаби, який розривався у мене на шкірі. Я перевірила телефон: 07:28; 5 % заряду.

Олівія трохи посунулася уві сні, навалилася на свою ліву руку, тоді як права так і лежала відкинута осторонь. Щокою вона притулилася до землі. Я повернула її на спину, витерла сніг зі шкіри. Ніжно обмацала мочку її вуха.

Ед не рухався. Я прихилилася до його обличчя. Він ще дихав.

Перед тим я запхала телефон у кишеню джинсів. Тепер вихопила його, стиснула на удачу, вкотре набрала 911. На одну бездиханну секунду я уявила, що додзвонилася, майже почула трель гудків у вусі.

Нічого. Я витріщилася на екран.

Перевела погляд на машину, що безпорадно лежала на спині, ніби поранена тварина. Вона виглядала неприродно, навіть збентежено.

Кинула погляд на долину під нами, всипану колючими деревами, а вдалині розгорнулась тонка срібляста стрічка ріки.

Я підвелась. Озирнулась.

Гора височіла переді мною. В денному світлі я змогла помітити, що недооцінила, як задалеко ми звалилися, — дорога над нами височіла як мінімум ярдів за двісті, а гладінь скелі виглядала ще неприступнішою, ніж вночі. Вгору-вгору-вгору дерся мій погляд, доки не дотягнувся до вершини гори.

Рука потяглася до горла. Ми пролетіли аж звідти. Ми вижили.

Я закинула голову ще далі назад, щоб вихопити поглядом небо. І примружилась. Воно здавалося надто широким, якимось надто масивним. Я відчула себе фігуркою в ляльковому будинку. Могла побачити себе ззовні, здалеку, маленьку цяточку. Я крутнулася навколо своєї осі, захиталась.

Світ поплив перед очима. Якийсь спазм обхопив мої ноги.

Я струснула головою, протерла очі. Світ угамувався, повернувшись у свої рамки.

Кілька годин я подрімала між Едом та Олівією. Коли я прокинулась, було 11:10; сніг сипав на нас хвилями, вітер над головою тріщав, як батіг. Неподалік зазвучав низький гуркіт грому. Я стерла снігові пластівці з обличчя, зіп’ялась на ноги.

Те саме мерехтіння зору, ніби брижі на воді, і цього разу мої коліна зімкнулися одне з одним, ніби два магніти. Я почала сповзати на землю.

— Ні, — промовила я згрубілим, потрісканим голосом. Опустила руку на сніг, сперлася на неї.

Що зі мною не так?

Немає часу. Немає часу. Я відштовхнулася від землі, підвелась. Побачила Еда та Олівію на землі, напівпохованих під снігом.

І почала затягувати їх до машини.

Як тоді повз час? За наступний рік здавалося, що місяці минали швидше, ніж ті години з Едом і Лівві на тій перевернутій стелі, доки сніг за вікнами підіймався, ніби хвиля припливу, а лобове скло скрипіло й тріщало під його блискучою вагою.

Я співала їй — популярні пісні, дитячі віршики, мелодії, які сама вигадувала, — доки шум іззовні усе голоснішав, а всередині салону все темнішало. Я розглядала її вушні раковини, погладжувала їх пальцем, мугикала в них. Узяла його долоні у свої, обвила його ноги своїми, зв’язала його руки своїми. Я згризла сандвіч, вижлуктила ще пакет соку. Відкоркувала вино, доки не згадала, що воно призведе до зневоднення. Але я хотіла. Я хотіла вина.

Здавалося, ніби ми опинилися під землею; ми зарилися в якомусь таємному темному місці, ми заховалися від світу. Я не знала, коли ми виберемося на поверхню. Як ми виберемося. Якщо.

В якусь мить телефон розрядився. Я заснула о 15:40, з двома відсотками заряду, а коли прокинулася, екран був темним.

Світ мовчав, його тишу переривали тільки лементи вітру, інколи ще Лівві, котра висмикувала диханням повітря, та Ед, у якого в горлі щось кволо потріскувало. Та я, зі схлипуваннями, що зачаїлися десь усередині.

Тиша. Абсолютна тиша.

У лоні кабіни я опритомніла з посоловілими очима. А тоді я побачила світло, що ззовні заливало машину, побачила похмуре сяйво за лобовим склом і почула тишу так, як раніше чула шум. Вона оселилася в машині, ніби жива істота.

Я звелася на руки й коліна і потяглася до ручки дверцят. Ручка підбадьорливо клацнула, але двері не піддались.

Ні.

Колінами я посунулась, перекотилася на болючу спину, вперлася ногами у дверцята й натиснула. Вони посунулися по снігу, а тоді спинились. Я вдарила по вікну, цокнула по ньому своїми підборами. Затинаючись, дверцята відчинились. Невелика лавина снігу просипалась у салон.

На животі я виповзла назовні, зімкнувши очі від світла. Коли я знову їх розплющила, то побачила світанок, що кипів над далекими горами. Я зіп’ялася на коліна, оглянула світ навколо себе: просочену білизнòю долину; ту віддалену річку; плюшеві снігові опади у себе під ногами.

Мене хитало на колінах. А тоді я почула тріск і здогадалася, що то руйнується лобове скло.

Я занурила у сніг спочатку одну ногу, потім другу, доки наткнулася ногами на передок машини, переконалася, що скло проламується всередину. Назад до пасажирських дверцят, назад у салон. Я знову витягла їх із розтрощеної машини, спочатку Лівві, потім Еда; знову я поклала їх пліч-о-пліч на землі.

І коли я отак стояла над ними, виштовхуючи перед собою пару з рота, світ знову почав розпливатися перед очима. Небо, здавалося, випнулося на мене, почало на мене тиснути; зім’ята ним, я впала, стиснувши повіки, моє серце молотом гупало у грудях.

Я завила, як дика тварина. Я перевернулася на живіт, обхопила руками Олівію та Еда, притисла їх до себе, а сама ридала у сніг.

Так вони нас і знайшли.

67

У понеділок зранку я прокидаюся з бажанням поговорити з Веслі.

Я заплуталася у простирадлах, доводиться здирати їх із себе, ніби шкірку яблука. Сонце заливає світло крізь вікна, осяваючи постільну білизну. Моя шкіра світиться від тепла. Почуваюся на диво прекрасно.

Мій телефон лежить на подушці біля мене. На мить, доки гудок муркоче мені у вусі, я думаю, чи не міг він змінити номер, та потім чую, як гримить його голос, непереборно гучний, як завжди: «Залиште повідомлення», — командує він.

Цього я не робитиму. Натомість я телефоную в офіс.

— Це Анна Фокс, — кажу я жінці, яка відповідає на дзвінок. Голос у неї молодий.

— Докторко Фокс, це Фібі.

Я помилилась.

— Перепрошую, — кажу я. З Фібі я працювала близько року. Точно не молода. — Я вас не впізнала. Ваш голос.

— Усе нормально. Я, здається, застудилася, тому, мабуть, і голос у мене інший. — Вона есенційно ввічлива. Типова Фібі. — Як ваші справи?

— Усе добре, дякую. Веслі на місці? — Звісно, Фібі досить офіційна та, найімовірніше, назве його…

— Доктор Бріл, — каже вона, — протягом ранку на сеансах, та я можу попросити його дзенькнути вам пізніше.

Я дякую їй, хочу продиктувати свій номер телефону.

— Так, це той, що вказаний у моїй особовій справі, — та вішаю слухавку.

Цікаво, передзвонить він чи ні.

68

Я спускаюся вниз. Сьогодні ніякого вина, вирішила я, чи принаймні не зранку; мені потрібно, щоб голова була чиста, для Веслі. Доктора Бріла.

Та спочатку дещо інше: я йду на кухню, бачу драбину там же, де я її й залишила, спертою на двері підвалу. В ранковому світлі, майже вибухово-яскравому, вона здається неміцною, безглуздою; Девід міг би перекинути її одним ударом плеча. На мить сумнів закрадається мені в голову: отже, у нього на тумбочці сережка якоїсь жінки; то й що? Ти не знаєш, чи це її, сказав Ед, і це правда. Три дрібні перлини — думаю, в мене самої є схожа пара.

Я дивлюся на драбину так, ніби вона може посунути на мене на своїх кволих алюмінієвих ногах. Вихоплюю поглядом пляшку мерло, що блищить на стійці, біля ключа від дверей на гачку. Ні, ніякого бухла. До того ж, дім вже, мабуть, захаращений пляшками від вина (Де я вже таке бачила? Так: у тому трилері «Знаки»[238] — посереднє кіно з розкішним музичним супроводом у стилі Бернарда Германа[239]. Надто розумна, як на свій вік, донька, всюди недопиті чашки з водою, а закінчується все тим, що вони відлякують космічних загарбників. «Навіщо інопланетянам прибувати на Землю, якщо в них алергія на воду?» — проповідував Ед. То було наше третє побачення).

Я відволікаюсь. За мною, командую, нагору, до кабінету.

Паркуюся за своїм столом, ляскаю телефоном біля килимка для мишки, перевіряю час на екрані комп’ютера: кілька хвилин по одинадцятій. Пізніше, ніж я думала. Той темазепам дійсно відключив мене. Ті темазепамки, якщо бути точною. У множині.

Я визираю з вікна. На іншому боці вулиці, чітко за розкладом, місіс Міллер з’являється перед вхідними дверима свого будинку, беззвучно зачиняючи їх за спиною. Я бачу, що цього ранку вона в чорному пальті, й білі хмарки повітря випливають у неї з рота. Натискаю на додаток «Погода» в себе на телефоні. Надворі дванадцять градусів. Підводжуся, бреду до термостата на сходовому майданчику.

Цікаво, чим там займається чоловік Рити? Сто років минуло, відколи я востаннє його бачила, відколи востаннє шукала.

Знову за столом, кидаю погляд через кімнату, через сквер, на будинок Расселлів. Його вікна зяють порожнечею. Ітан, думаю я. Мені потрібно дістатися до Ітана. Вчора я відчула його вагання. Мені страшно, сказав він із широко розплющеними, майже здичавілими очима. У хлопчика горе. Мій обов’язок — допомогти йому. Що б не сталося із Джейн, де б вона зараз не була, я мушу захистити її сина.

Який наступний хід?

Я закушую губу. Заходжу на форум шахів. Починаю нову партію.

Спливла година, вже пополудні, а жодна ідея мені не сяйнула.

Я тільки-но прицілила пляшку до келиха — знову ж таки, вже пополудні — і думаю. Проблема дзижчить у моїй голові, ніби зовнішній звук. Як дістатися до Ітана? Щоп’ять хвилин я визираю через сквер, ніби відповідь сама з’явиться, нашкрябана на стіні будинку. Я не можу подзвонити йому на стаціонарний телефон; у нього немає власного; якщо я якимось чином спробую подати йому сигнал, його батько або та жінка можуть побачити мене раніше. Ані електронної пошти, як він мені сказав, ані сторінки на «Фейсбук». Може просто не існувати.

Він майже так само ізольований, як і я.

Я відкидаюся у кріслі, роблю ковток. Дивлюся, як полудневе світло повзе над підвіконням. Цвірінькає комп’ютер. Я роблю хід конем, гаком вигинаю його навколо шахової дошки. Чекаю наступного ходу.

Годинник на екрані показує 12:12. Дзвінка від Веслі немає, але він, звісно, зателефонує. Чи спробувати ще раз? Я тягнуся до телефона, оживляю його порухом пальця.

Дзвіночок із комп’ютера — папка вхідних. Я беруся за мишку, відводжу курсор від шахової дошки. Клацаю на іконку браузера. Іншою рукою підношу келих до губ. Він мерехтить від сонячних промінців.

Дивлюся понад келихом на папку вхідних, де тільки єдине повідомлення, тема порожня, ім’я адресата жирним шрифтом.

Джейн Расселл.

Зуби цокають об келих.

Я витріщаюся на екран. Повітря навколо мене раптово розріджується.

Рука тремтить, коли я ставлю келих на стіл, всередині хлюпоче вино. Мишка випинається в моїй руці, коли я стискаю її. Я не дихаю.

Курсор прямує до її імені. Джейн Расселл.

Я клацаю.

Повідомлення відкривається, біле порожнє поле. Тексту немає, тільки іконка вкладення, маленька скріпка. Я двічі клацаю по ній.

Екран темнішає.

Тоді починає завантажуватися зображення. Повільно, смужка за смужкою. Зернисті блоки темно-сірого.

Я заціпеніла. Так і не можу нормально дихати.

Лінія за лінією на екрані ніби повільно падає завіса темряви. Минає якась мить. Ще одна. Тоді… Тоді плутанина… Гілок? Ні: волосся, чорне й сплутане, крупним планом.

Вигин блідої шкіри.

Заплющене око, повернене вгору, облямоване оторочкою вій.

Це хтось лежить на боці. Дивлюся на обличчя сплячої людини.

Дивлюся на своє спляче обличчя.

Фотографія несподівано розгортається повністю, нижня половина з’являється на виду, — і ось вона, я, моя голова крупним планом. Пасмо волосся звисає мені над бровою. Мої очі міцно заплющені, рот привідкритий. Щока напівзатонула у подушці.

Я зриваюся на ноги. Крісло перекидається позаду мене.

Хтось[240] надіслав мені фотографію того, як я сплю. Ідея повільно завантажується мені в голову, так само, як і фото перед тим, запинаючись, лінія за лінією.

Хтось уночі побував у моєму будинку.

Хтось пробрався до мене у спальню.

Хтось дивився, як я сплю.

Я стою на місці, ошелешена, будинок заполоняє оглушлива тиша. А тоді я бачу примарні знаки у правому нижньому куті. Відмітка часу — сьогоднішня дата, 02:02.

Сьогодні вночі. О другій ночі. Як таке можливо? Я знову дивлюся на адресу електронної пошти:

guesswhoanna@gmail.com [241]

69

Отже, не Джейн. Хтось ховається під її іменем. Хтось із мене глузує.

Мої думки, ніби стріла, націлюються вниз. На Девіда, за тими дверима.

Я обхоплюю себе руками. Думай. Не панікуй. Заспокойся.

Він зміг посунути двері? Ні — я бачила драбину там же, де й залишила.

Отже… Руки трусяться, притиснувшись до тіла; я нахиляюся вперед, кладу їх на стіл. Отже, він зробив собі копію мого ключа? Я чула якісь звуки тієї ночі, коли провела його до ліжка; він побродив будинком і викрав ключ у мене з кухні?

От тільки я бачила його на гачку лише годину тому, а ще я забарикадувала двері до підвалу майже одразу ж після того, як він пішов — іншого виходу не було.

Хіба що… Але, звісно, звісно, був інший вихід: він міг зайти в будинок, коли захоче, за допомогою дубліката ключа. Замінивши оригінал.

Але він учора поїхав. У Коннектикут.

Принаймні, так він мені сказав.

Я вдивляюся у себе на екрані, на півмісяці своїх вій, на лінію зубів, що виглядають з-під моєї верхньої губи: зовсім непритомна, зовсім беззахисна. Я здригаюсь. Десь у горлі завирувала кислота.

«Вгадайхтоанно». Хто, якщо не Девід? Але для чого, скажіть мені? Хтось не тільки вдерся у мій дім, заліз до мене у спальню, сфотографував мій сон, але цей хтось також хоче, щоб я про це знала.

Хтось, хто знає про Джейн.

Обома руками тягнуся до келиха. П’ю, п’ю великими ковтками. Відставляю вбік і підіймаю телефон.

Голос Литтла зморщений і м’який, ніби подушка. Може, він спав. Не має значення.

— Хтось був у моєму домі, — кажу я йому. Я зараз на кухні, тримаю телефон в одній руці, келих — в іншій, свердлю поглядом двері до підвалу; коли я промовляю вголос ці слова, ці неймовірні слова, вони звучать нецікаво, непереконливо. Нереально.

— Докторко Фокс, — весело каже він, — це ви?

— Хтось проник у мій будинок сьогодні о другій ночі.

— Стривайте. — Я чую, як він перекладає телефон до іншого вуха. — Хтось був у вашому домі?

— Сьогодні о другій ночі.

— Чому ви не повідомили про це раніше?

— Тому що я в цей час спала.

Його голос теплішає. Він думає, що підловив мене.

— Тоді звідки ж ви знаєте, що хтось був у вас вдома?

— Тому що цей хтось зробив фотографію та надіслав мені електронною поштою.

Пауза.

— Яку фотографію?

— Фотографію мене. Сплячої.

Коли він знову говорить, чути, що він підніс телефон ближче до рота.

— Ви впевнені?

— Так.

— І… зараз… Не хочу вас лякати…

— Я вже налякана.

— Ви впевнені, що зараз у вашому будинку нікого немає?

Я завмираю. Це мені на думку не спадало.

— Докторко Фокс? Анно?

— Так. — Звісно, тут нікого нема. Звісно, я б вже помітила.

— Ви можете… Ви у змозі вийти на вулицю?

Я ледь не сміюсь. Натомість лише видихаю:

— Ні.

— Добре. Просто… залишайтеся на місці. Не… Просто залишайтеся на місці. Ви хочете, щоб я повисів з вами на дроті?

— Я хочу, щоб ви приїхали.

— Ми їдемо. — Ми. Отже, Нореллі буде з ним. Добре — я хочу, щоб вона на це приїхала. Тому що це — по-справжньому. Це вона не заперечить.

Литтл продовжує говорити, його дихання тріпотить у телефоні.

— Я хотів би, щоб ви дещо зробили, Анно. Підійшли до вхідних дверей. На випадок, якщо вам доведеться вийти. Ми будемо на місці дуже швидко, всього за кілька хвилин, але у випадку, якщо вам доведеться вийти…

Я дивлюся на двері у передпокій, рухаюся до них.

— Ми вже в машині. Будемо дуже скоро.

Я неквапно киваю, помічаючи, як двері притягають мене усе ближче.

— Ви дивилися якісь фільми нещодавно, докторко Фокс?

Не можу зібратися із силами, щоб їх відчинити. Не можу ступити в зону сутінків. Я хитаю головою. Волосся торкається щік.

— Якісь ваші старі трилери?

Я знову хитаю головою, починаю казати йому, що ні, а потім усвідомлюю, що досі тримаю в руці келих. Тут зловмисник чи ні — а я не думаю, що він ще тут, — я не відчиню двері в такому вигляді. Потрібно його позбутися.

Але рука труситься, і тепер вино вихлюпується мені спереду на халат, вимащуючи його криваво-червоним, просто над серцем. Схоже на рану.

Литтл продовжує торохтіти мені у вухо:

— Анно? У вас там усе в порядку? — я саме повертаюся на кухню з притиснутим до скроні телефоном і кладу келих в раковину.

— Усе добре? — перепитує Литтл.

— Чудово, — відповідаю я. Вмикаю змішувач, скидаю халат, підставляю його під потік води, стоячи у футболці й трениках. Пляма від вина википає під потоком, стікає кров’ю, розводиться, стає блідо-рожевою. Я стискаю те місце, пальці бліднуть від холодної води.

— Ви зможете дістатися вхідних дверей?

— Так.

Закриваю кран. Витягую халат із раковини та викручую його.

— Добре. Залишайтеся на місці.

Насухо витріпавши халат, я помічаю, що у мене закінчилися паперові рушники — стоїть лише оголена втулка. Я тягнуся до шухляди зі столовою білизною, відчиняю її. І всередині, над стосом складених серветок, знову бачу себе.

Не крупним планом посеред сну, не зануреною в подушку, а випрямленою, із сяючою посмішкою, закинутим назад волоссям, ясними й бадьорими очима — моя подоба чорнилами на папері.

Майстерність, визнала я тоді.

— Оригінал Джейн Расселл, — сказала вона.

А потім підписала.

70

Папірець тремтить у мене в руці. Я дивлюся на підпис у кутку.

Я майже сумнівалася в цьому. Я майже засумнівалася в ній. Але ось воно — сувенір з майже зниклого вечора, якого нібито не існувало. Memento[242]. Memento mori. Пам’ятай про смерть.

Пам’ятай. Згадуй.

Саме це я й роблю: згадую шахи та шоколад; згадую сигарети, вино, екскурсію будинком. Найкраще за все я, ніби кольорову картинку, згадую саму Джейн, тріскотливу та зап’янілу; її срібні пломби; те, як вона перехилялася з вікна, коли розглядала свій будинок: «Непогане місце», — промурмотіла вона тоді.

Вона була тут.

— Ми вже майже біля вас, — каже Литтл.

— Я знай… — Прокашлююсь. — Знайшл… — він перебиває мене.

— Ми повертаємо на…

Та я не чую, де вони, тому що крізь вікно я бачу, як Ітан виходить зі свого дому. Він, мабуть, увесь цей час був усередині. Я, ніби «жабки» на воду, годину кидала погляди на його будинок, стрибаючи очима від кухні до вітальні, від вітальні до спальні; не знаю, як я його випустила з очей.

— Анно? — голос Литтла звучить здрібніло, зіщулено. Я опускаю очі, бачу телефон у руці, біля стегна; бачу розпластаний халат у себе під ногами. Тоді я хляпаю телефон на кухонну стійку й кладу портрет біля раковини. Щосили грюкаю по вікні.

— Анно? — знову кличе Литтл. Я ігнорую його.

Гупаю ще сильніше. Ітан вже повертає на тротуар, в напрямку мого дому. Так.

Я знаю, що мені робити.

Пальці обхоплюють віконну раму. Я напружую їх, барабаню ними, згинаю. Заплющую очі. І підіймаю її.

Холодне повітря обхоплює моє тіло так різко, що на мить завмирає серце; вихор закручує мій одяг, розтріпує його навколо мене. Звуки вітру забивають мені слух. Я наче заповнююся холодом, просякаюся холодом.

Але все одно я викрикую його ім’я, роблю це єдиним ревом; три склади, що зістрибують з мого язика, ніби гарматні ядра вилітають у зовнішній світ: І-та-не.

Чую, як на друзки розбивається тиша. Подумки уявляю, як здіймається зграя птахів, як зупиняються пішоходи.

А тоді, з наступним видихом, останнім видихом:

Я знаю.

Я знаю, що твоя мама — це жінка, про яку я говорила; я знаю, що вона була тут; я знаю, що ти брешеш.

Я хряскаю вікном, спираюся лобом на скло. Розплющую очі.

Він там, стоїть, заклякнувши, на тротуарі, одягнений в задовге пальто та закороткі джинси, пасма його волосся розвіває прохолодний легіт. Він дивиться на мене, дихання хмариться перед його обличчям. Я дивлюся на нього, мої легені здіймаються, а серце женеться зі швидкістю дев’яноста миль на годину.

Він хитає головою. І йде далі.

71

Я спостерігаю, доки він не зникає з овиду, мої легені здуваються, плечі опускаються, вихор прохолоди облітає кухню. То було найкраще, на що я спромоглась. Принаймні, він не втік додому.

Та все одно. Та все одно. Детективи прибудуть сюди з хвилини на хвилину. У мене є портрет — ось він, лежить долілиць на підлозі, підхоплений протягом. Я нахиляюся, щоб підняти його, підхоплюю мокрий халат.

Лунає дзвінок у двері. Литтл.

Я випрямляюсь, поспішаю до дверей, гупаю кулаком по зумеру, відводжу засуви. Дивлюся крізь матове скло. Здіймається тінь, виформовується в силует.

Аркуш паперу тремтить у руках. Не можу чекати. Тягнуся до ручки, обертаю її, прочиняю двері.

Це Ітан.

Я надто здивована, щоб привітатися з ним. Завмираю з аркушем, затиснутим між пальцями, у халаті, з якого мені на ноги ще скрапує вода.

Його щоки рум’яні від холоду. Йому варто підстригтися; волосся вже прикриває брови, закручується навколо вух. Його очі палають.

Ми дивимось одне на одного.

— Ви не можете отак просто кричати до мене, знаєте, — тихо каже він.

Це несподівано. Я не встигаю стримати ці слова:

— Я не знала, як по-іншому до тебе дістатись, — кажу я.

Вода скрапує мені на ноги, на підлогу. Я підбираю халат.

Панч риссю забігає до кімнати зі сходів, вирушає прямісінько Ітанові до ніг.

— Що таке? — питає хлопець, опустивши очі. Не можу зрозуміти: він питає мене чи кота.

— Я знаю, що твоя мама була тут, — кажу я.

Він зітхає, хитає головою.

— Ви… помішана. — Це слово виходить з його рота ніби на ходулях, ніби він раніше його не знав. Я не задумуюсь над тим, де він його почув. Чи в розмові про кого.

Я, у свою чергу, хитаю головою.

— Ні, — кажу я, і відчуваю, як губи вигинаються в усмішці. — Ні, я знайшла оце. — Підношу портрет йому до очей.

Він дивиться на нього.

У будинку тихо, чути лише, як Панч своєю головою треться об Ітанові джинси.

Я не зводжу з нього погляду. Він просто витріщається на малюнок.

— Що це таке? — питає він.

— Це я.

— Хто це намалював?

Нахиляю голову, роблю крок уперед.

— Можеш прочитати підпис.

Він бере аркуш. Звужує очі.

— Але…

Від дзвінка у двері зриваємося ми обоє. Голови різко повертаються до виходу. Панч відстрибує на диван.

Доки Ітан дивиться, я тягнуся до зумера, натискаю на нього. У передпокої чуються кроки, і в кімнату штормовою хвилею заходить Литтл, Нореллі ступає слідом.

Спочатку вони помічають Ітана.

— Що тут відбувається? — питає Нореллі, переводячи гострий погляд звужених очей з нього на мене.

— Ви сказали, що хтось проник у ваш дім, — каже Литтл.

Ітан дивиться на мене, ковзає поглядом на двері.

— Залишся, — кажу я.

— Ти можеш іти, — каже Нореллі.

— Стій, — гаркаю я, і він не рухається.

— Ви перевірили будинок? — питає Литтл. Я хитаю головою.

Він киває Нореллі, яка проходить через кухню, зупинившись біля дверей до підвалу. Розглядає драбину, потім переводить погляд на мене.

— Орендар, — кажу я.

Вона йде далі до сходів, не зронивши ні слова.

Я повертаюся до Литтла. Його руки сховані в кишенях; очі зосереджені на моїх. Я вдихаю.

— Стільки… стільки всього трапилось, — кажу я. — Спочатку я отримала… — мої пальці заглиблюються в кишеню халата й дістають звідти телефон, — …це повідомлення. — Халат зі сплеском ляпається на підлогу.

Я відкриваю електронну пошту, збільшую зображення. Литтл бере у мене телефон, тримає його своєю масивною долонею.

Поки він розглядає екран, я здригаюся — тут стало прохолодно, а без халату я одягнена лише у спальну футболку та спортивні штани. Моє волосся, я знаю, ніби клоччя, сплутане зі сну. Трохи ніяково. Так само, як і Ітанові, судячи з того, як він переступає з ноги на ногу. Біля Литтла він виглядає неймовірно делікатним, майже крихким. Хочеться обійняти його.

Детектив Литтл тицяє великим пальцем по екрану.

— Джейн Расселл.

— От тільки там не вона, — кажу я йому. — Гляньте на адресу електронної пошти.

Вгадайхтоанно@джімейл. ком, — обережно вимовляє він.

Я киваю.

— Фото зроблене сьогодні о 02:02. — Він дивиться на мене. — А надіслали його сьогодні о 12:11.

Я знову киваю.

— Ви коли-небудь раніше отримували листи з цієї електронної адреси?

— Ні, але ж ви хіба не можете… відслідкувати її?

Позаду мене озивається Ітан.

— Що там?

— Фотографія… — починаю я, але Литтл перебиває:

— Як хтось міг би пробратися до вашого дому? У вас немає сигналізації?

— Ні. Я завжди вдома. Для чого мені… — я замовкаю. Відповідь лежить у Литтла в руці. — Ні, — повторюю я.

— Що там за фотографія? — питає Ітан.

Цього разу Литтл дивиться на нього, прошпилюючи поглядом.

— Досить запитань, — каже він, і Ітан смикається. — Ти — туди. — Ітан підходить до дивана, сідає біля Панча.

Литтл ступає на кухню, до бічних дверей.

— Отже, хтось міг тут пройти. — Він говорить різко. Відмикає замок, відчиняє й зачиняє двері. Струмінь холодного повітря проноситься кімнатою.

— Хтось таки пройшов тут, — зазначаю я.

— Не вимикаючи сигналізацію, тобто.

— Так.

— У домі щось зникло?

Це мені на думку не спадало.

— Не знаю, — зізнаюся я. — Мої комп’ютер та телефон на місці, але можливо… Я не знаю. Не перевіряла. Я злякалась, — додаю.

Його вираз обличчя теплішає.

— Я вас розумію, — вже м’якше. — Ви маєте хоч якесь поняття, хто б міг вам це надіслати?

Я вагаюсь.

— Єдина людина з ключем… Єдиний, хто б міг мати ключ, це мій орендар. Девід.

— І де він зараз?

— Я не знаю. Він сказав, що виїжджає з міста, але…

— То в нього є ключ, чи може бути ключ?

Я схрещую руки.

— Може. В його житлі… В його дверях інший замок, але він міг… вкрасти мій ключ.

Литтл киває.

— У вас були якісь проблеми з Девідом?

— Ні, тобто… Ні.

Литтл киває.

— Ще щось?

— Так… він… він позичав у мене лезо. Канцелярський ніж тобто. А потім поклав його на місце, не повідомивши мене.

— І ніхто інший не міг проникнути?

— Ніхто.

— Просто думки вголос. — Потім він вдихає повні груди повітря й волає так, що мої нерви здригаються: — Агов, Вел?

— Ще нагорі, — відзивається Нореллі.

— Є щось цікаве?

Тиша. Чекаємо.

— Нічого, — викрикує вона.

— Безлад?

— Ніякого безладу.

— У комірчині?

— У комірчині нікого. — Я чую її кроки на сходах. — Спускаюся.

Литтл повертається до мене.

— Отже, є хтось, хто проліз усередину невідомо як, сфотографував вас, але більше нічого не забрав.

— Так. — Він сумнівається у моїх словах? Я знову вказую на телефон у його руці, так, ніби він може відповісти на його запитання. Він може відповісти на його запитання.

— Перепрошую, — каже він та повертає телефон мені.

Нореллі входить на кухню, пальто розвівається у неї за спиною.

— Усе добре? — питає Литтл.

— Усе добре.

Він посміхається мені.

— Небезпека минула, — каже він. Я не відповідаю.

Нореллі підступає до нас.

— Щось прояснилося з нашими зломом і проникненням?[243]

Я протягую їй телефон. Вона не бере його, тільки дивиться на екран.

— Джейн Расселл? — питає вона.

Я вказую на адресу біля імені Джейн. Вираз люті пробігає її обличчям.

— Вони раніше щось вам писали?

— Ні. Я ж говорила, дет… Ні.

— Це адреса «Джімейл», — зазначає вона. Я бачу, як вони з Литтлом перезираються.

— Так. — Обхоплюю плечі руками. — Ви можете її відслідкувати? Якось відстежити?

— Що ж, — каже вона, похитуючись назад, — це проблема.

— Чому?

Вона киває в бік свого колеги.

— Це «Джімейл», — каже він.

— Так. І що?

— Те, що «Джімейл» приховує АйПі-адреси[244].

— Я не знаю, що це означає.

— Це означає, що профіль «Джімейл» неможливо відстежити, — продовжує він.

Я витріщаюсь на нього.

— Усе, що ми знаємо, — висновує Нореллі, — це те, що ви могли й сама собі це надіслати.

Я обертаюся, аби подивитися на неї. Її руки складені на грудях.

З мене виривається нервовий смішок.

— Що? — кажу я, адже що ще я можу на це сказати?

— Ви могли надіслати цей лист собі з цього ж телефона, і ми б не змогли нічого довести.

— Для… для чого? — затинаюсь я. Нореллі опускає погляд на промоклий халат. Я згинаюся, щоб підняти його, тільки щоб щось зробити, тільки щоб повернути собі якесь відчуття впорядкованості.

— Це фото, як на мене, схоже на маленьке опівнічне селфі[245].

— Я ж спала, — заперечую я.

— У вас заплющені очі.

— Тому що я сплю.

— Або тому, що ви хотіли здаватися сплячою.

Я повертаюся до Литтла.

— Подивіться на це з іншого боку, докторко Фокс, — каже він. — Ми не знайшли жодних ознак того, що тут хтось був. Скидається на те, що нічого не зникло. Вхідні двері в порядку, оті в порядку, — вказує він пальцем на бічні двері. — А ви кажете, що більше ніхто не має ключа.

— Ні, я сказала, що у мого орендаря міг би бути ключ. — Хіба я цього не сказала? Розум збовтується на піну. Я знову здригаюсь; повітря, здається, накачане холодом.

Нореллі вказує на драбину.

— У чому тут справа?

— Суперечка з орендарем, — відповідає Литтл, випереджаючи мене.

— Ти питав її про… ну, про чоловіка?

— Виявляється, це не міг бути він. — Є щось у його тоні таке, чого я не можу розгадати, якийсь мінорний акорд. Нореллі підіймає брову.

А тоді звертається до мене.

— Міс Фокс, — цього разу я її не виправляю, — я вже вас попереджала про витрату…

— Це не я тут марно витрачаю час, — гарчу я. — Це ви. Це ви. Хтось проник у мій будинок, і я дала вам доказ, а ви стоїте тут і розповідаєте, нібито я це вигадала. Як і минулого разу. Я бачила, як людину зарізали, а ви мені не повірили. Що я маю зробити, щоб ви…

Портрет.

Я різко обертаюсь, бачу Ітана на дивані, з Панчем, що розплескався у хлопця на колінах.

— Іди сюди, — кажу я йому. — Подай мені малюнок.

— Не будемо вплутувати в це його, — перебиває Нореллі, але Ітан вже йде до мене, з котом на одній руці та аркушем в іншій. Він подає його мені майже так само урочисто, як у храмах подають гостію[246].

— Ви це бачите? — питаю я, штрикаючи аркушем перед Нореллі так, що їй доводиться зробити крок назад. — Погляньте на підпис, — додаю я.

Вона зморщує лоба.

І, втретє за сьогодні, лунає дзвінок у двері.

72

Литтл дивиться на мене, тоді йде до дверей і розглядає екран домофону. Тисне на зумер.

— Хто там? — питаю я, але він вже відчиняє двері.

Кілька бадьорих кроків, і з’являється закутаний у кардиган[247] Алістер Расселл із червоним від холоду обличчям. Він, здається, постарів, відколи я його востаннє бачила.

Його погляд, ніби яструб, облітає кімнату. Зупиняється на Ітані.

— Ти йдеш додому, — каже він своєму синові. Ітан не рухається. — Поклади кота і вийди.

— Я хочу, щоб ви це побачили, — починаю я, вимахуючи малюнком у його бік, але він ігнорує мене й звертається до Литтла.

— Радий, що ви тут, — каже він із виглядом не надто радісної людини. — Моя дружина каже, що чула, як ця жінка кричала з вікна до мого сина, а потім я побачив, як ви під’їхали. — Під час свого попереднього візиту, пригадую, він був більш ввічливим, навіть спантеличеним. Зараз — ні.

Литтл підходить до нього.

— Містере Расселл…

— Вона дзвонила мені додому — ви це знали? — Литтл не відповідає. — І в мій колишній офіс. Вона дзвонила в мій колишній офіс.

Отже, Алекс, виявляється, ябеда.

— Чому вас звільнили? — питаю я, але він налаштований тільки на атаку, шаленіючи, дослухаючись тільки до власних слів.

— Вчора вона переслідувала мою дружину — вона вам казала? Думаю, що ні. Переслідувала її до кав’ярні.

— Ми це знаємо, сер.

— Намагалася… залякати її. — Я крадькома поглядаю на Ітана. Здається, він не казав батькові, що потім бачився зі мною.

— Це вже вдруге ми тут усі зібралися. — Голос Алістера починає текти необроблено. — Спочатку вона доводить, що бачила, як у моєму домі на когось напали. Тепер затягує мого сина до себе. Це потрібно припинити. Чи буде цьому край? — Він дивиться просто на мене. — Вона становить загрозу оточуючим.

Я тицяю пальцем у малюнок.

— Я знаю твою дружину…

— Не знаєш ти моєї дружини! — кричить він.

Я замовкаю.

— Ти не знаєш нікого. Ти сидиш у себе вдома й тільки підглядаєш за людьми.

Це, звісно, правда, всі ми це знаємо, але приплив крові все одно повзе мені по шиї. Рука спадає на бік.

Він не закінчив.

— Ти вигадала собі якісь… зустрічі з якоюсь жінкою, не моєю дружиною, і яка навіть не… — я чекаю на наступне слово, ніби готуюся до удару, — …якої навіть не існує, — каже він. — А тепер ти загрожуєш моєму синові. Ти загрожуєш усім нам.

Кімната затихає.

Нарешті вступає Литтл.

— Гаразд.

— Вона помішана, — додає Алістер. Ось і воно. Я дивлюся на Ітана; він втупився у підлогу.

— Гаразд-гаразд, — повторює Литтл. — Ітане, думаю, тобі час піти додому. Містере Расселл, якщо ви можете залишитись…

Але тепер моя черга.

— Залишся, — кажу я Алістеру примирливо. — Може, ти поясниш оце. — Я знову підводжу руку високо над головою, на рівень очей Алістера.

Він тягнеться за малюнком, бере його.

— Що це таке?

— Це малюнок, який намалювала твоя дружина. — Його обличчя вмить втрачає усі емоції. — Коли вона була тут. За отим столом.

— Що це? — запитує Литтл, підходячи до Алістера.

— Джейн намалювала його мені.

— Це ви, — каже Литтл.

Я киваю.

— Вона була тут. Це все доводить.

Алістер вже зібрався з думками.

— Це не доводить нічого, — проціджує він. — Ні, це доводить, що ти настільки скажена, що насправді намагаєшся… підробити докази. — Він фиркає. — Ти геть втратила глузд.

Бац, геть втратила глузд, думаю я. «Дитина Розмарі»[248]. Відчуваю, як насуплюється обличчя.

— Що ти маєш на увазі, підробляю докази?

— Ти сама це намалювала.

Між нами озивається Нореллі.

— Так само, як ви могли зробити те фото та надіслати його собі, а ми б не змогли нічого довести.

Я задкую, ніби щойно прийняла удар.

— Я…

— З вами зараз усе добре, докторко Фокс? — питає Литтл, роблячи крок до мене.

Халат знову випадає з рук, сповзає на підлогу.

Мене хитає. Кімната розкручується, ніби карусель. Алістер свердлить мене лютим поглядом; очі Нореллі ще потемнішали; рука Литтла нависає у мене над плечем.

Ітан відступає назад разом із котом, що досі висить у нього на руці. Вони кружляють навколо мене, усі вони; немає за кого вхопитись, немає опори, на яку можна стати.

— Я не малювала це. Це Джейн. Отам. — Я вказую пальцем у бік кухні. — І я не робила тієї фотографії. Я… Щось відбувається, а ви не допомагаєте. — Я не знаю, як по-іншому це сказати. Намагаюся вхопитись за кімнату, але вона висковзує у мене з пальців. Я плентаюся до Ітана, тягнуся, змикаю свою тремтячу руку в нього на плечі.

— Тримайся подалі від нього, — вибухає Алістер.

Але я заглядаю Ітанові в очі, підвищую голос:

— Щось відбувається.

— Що відбувається?

Ми всі як один обертаємось.

— Вхідні двері були відчинені, — каже Девід.

73

Він стоїть, обрамлений дверним косяком, з руками в кишенях, з пошарпаним рюкзаком, закинутим на одне плече.

— Що відбувається? — знову запитує він, доки я відпускаю Ітана.

Нореллі опускає руки.

— Ви хто?

Девід, у свою чергу, схрещує свої на грудях.

— Я живу внизу.

— Отже, — каже Литтл, — ви — славнозвісний Девід.

— Нічого про це не знаю.

— У вас є прізвище, Девіде?

— Як і в багатьох людей.

— Вінтерс, — кажу я, викопуючи його з глибин мозку.

Девід ігнорує мене.

— Хто ви усі такі?

— Поліція, — відповідає Нореллі. — Я — детективка Нореллі, це — детектив Литтл.

Девід зводить щелепу в бік Алістера.

— Його я знаю.

Алістер киває.

— Може, ти поясниш, що не так із цією жінкою?

— А хто каже, що з нею щось не так?

Я наливаюся вдячністю. Відчуваю, як наповнюються легені. Хоч хтось на моєму боці.

А тоді я згадую, ким є цей хтось.

— Де ви були минулої ночі, містере Вінтерс? — питає Литтл.

— У Коннектикуті. На роботі. — Він скрегоче щелепою. — Чому ви питаєте?

— Хтось сфотографував докторку Фокс, доки вона спала. Близько другої ночі. А тоді електронною поштою надіслав їй те фото.

Очі Девіда спалахують.

— Ну й чортівня. — Він дивиться на мене. — Хтось проник у будинок?

Литтл не дає мені відповісти.

— Хтось може довести, що минулої ночі ви були у Коннектикуті?

Він ступає однією ногою вперед.

— Жінка, з якою я був.

— Хто ж це така?

— Не пам’ятаю її прізвища.

— У неї є телефон?

— А хіба у більшості його зараз немає?

— Нам знадобиться її номер, — каже Литтл.

— Він — єдиний, хто міг мене сфотографувати, — наполягаю я.

Удар. Одна брова Девіда випинається вгору.

— Що?

Дивлячись на нього, заглядаючи в ті бездонні очі, я відчуваю, як мене похитує.

— Це ти зробив те фото?

Він вишкірюється.

— Ти думаєш, я прийшов і…

— Ніхто так не думає, — каже Нореллі.

— Я думаю, — кидаю я їй.

— Не маю уявлення, що в дідька ви тут обговорюєте. — Девіду майже нудно. Він подає Нореллі свій телефон. — Ось. Дзвоніть. Її звуть Елізабет. — Нореллі ступає до вітальні.

Далі я не можу вимовити й слова, нічого перед тим не випивши. Відходжу від Литтла, тримаю курс на кухню; позаду чую його голос.

— Докторка Фокс каже, що бачила, як напали на жінку по сусідству. В будинку містера Расселла. Ви щось про це знаєте?

— Ні. Це тому вона мене питала про крики того разу? — Я не можу до них повернутися; якраз націджую собі вина у склянку. — Як я вже сказав, я нічого не чув.

— Звісно, що не чув, — каже Алістер.

Я повертаюся обличчям до них зі склянкою в руці.

— Але Ітан сказав…

— Ітане, марш звідси, — кричить Алістер. — Скільки ще разів…

— Заспокойтеся, містере Расселл. Докторко Фокс, я щиро не рекомендую вам цього зараз, — каже Литтл, махаючи на мене пальцем. Я відставляю склянку на кухонну стійку, але не випускаю її з рук. Почуваю себе виклично.

Він повертається знову до Девіда.

— Ви помічали щось незвичайне в сусідньому будинку?

— В нього? — питає Девід, кидаючи погляд на Алістера, який одразу наїжачується.

— Це просто… — починає він.

— Ні, я нічого не бачив. — Рюкзак Девіда зсувається йому з плеча; він випрямляється, поправляє його. — Та я й не надто приглядався.

Литтл киває.

— Ага. А ви бачилися з місіс Расселл?

— Ні.

— Звідки ви знаєте містера Расселла?

— Я найняв його… — пробує втрутитись Алістер, але Литтл зупиняє його, виставивши долоню.

— Він найняв мене для деякої роботи, — каже Девід. — З його дружиною я не бачився.

— Але у тебе у спальні її сережка.

Усі погляди перестрибують на мене.

— Я бачила сережку в тебе у спальні, — кажу я, стоячи зі склянкою в руках. — На тумбочці біля ліжка. З трьома перлинами. Це сережка Джейн Расселл.

Девід зітхає.

— Ні, це сережка Кетрін.

— Кетрін? — кажу я.

Він киває.

— Жінка, з якою я зустрічався. Навіть не зустрічався. Жінка, з якою ми кілька разів провели ніч.

— Коли це було? — питає Литтл.

— Минулого тижня. Яке це має значення?

— Не має, — запевняє його Нореллі, повертаючись до Девіда. Вона кладе телефон йому в руку. — Елізабет Г’юз каже, що була з ним у Дерієні[249] минулої ночі від півночі до десятої ранку.

— Потім я одразу приїхав сюди, — додає Девід.

— То чому ви були у нього у спальні? — питає мене Нореллі.

— Нишпорила там, — відповідає Девід.

Я червонію, парирую удар.

— Ти взяв у мене канцелярський ніж.

Він робить крок вперед. Я бачу, як напружується Литтл.

— Ти сама дала його мені.

— Так, а потім ти поклав його на місце, нічого мені не сказавши.

— Ага, він був у мене в кишені, коли я йшов відлити, тож я повернув його туди, звідки й узяв. Будь ласка.

— Просто виходить так, що ти поклав його на місце одразу після того, як Джейн…

— Так, досить цього, — шипить Нореллі.

Підношу склянку до рота, вино хлюпається туди-сюди. В усіх на очах перехиляю її собі в горлянку.

Портрет. Фотографія. Сережка. Ніж. Усі вони збиті з пантелику, усі напружилися, ніби бульбашки перед лопанням. Не залишилось нічого посилюючого.

Майже нічого.

Я ковтаю, вдихаю.

— А знаєте, він сидів у тюрмі.

Навіть коли ці слова вириваються у мене з рота, я ще не можу повірити, що справді вимовляю їх, не можу повірити, що чую їх.

— Він сидів у тюрмі, — повторюю я. Почуваюся відділено від тіла. І продовжую. — За напад.

Девід стискає щелепи. Алістер витріщається на нього; Нореллі та Ітан — на мене. А Литтл… Литтл виглядає невимовно сумним.

— То чому ви не дасте йому чортів? — питаю я. — Я бачила, як вбили жінку… — розмахую телефоном, — а ви кажете, що я все вигадую. Кажете, що я брешу. — Шпурляю телефон на кухонний острів. — Я показую вам портрет, який вона намалювала та підписала… — показую на Алістера, на портрет у його руці, — а ви кажете, що це моїх рук справа. У сусідньому будинку живе жінка, яка не та, за кого себе видає, але ви навіть не потрудилися це перевірити. Ви навіть не спробували.

Я роблю крок уперед, лише маленький крок, але усі навколо сахаються, ніби я буря, ніби я хижак. Добре.

— Хтось заходить до мене в дім, доки я сплю, фотографує мене і надсилає мені фото, а ви звинувачуєте мене. — Я чую, як до горла підступає клубок, як надломлюється мій голос. Сльози течуть мені по щоках. Я продовжую.

— Я не божевільна, я нічого не вигадую. — Тицяю тремтячим пальцем в Алістера з Ітаном. — Мені не ввижається щось, чого немає. Усе почалося з того, що я побачила, як його дружину та його маму вбили. Ось що ви повинні розслідувати. Ось запитання, на які ви маєте шукати відповіді. І не кажіть мені, що я цього не бачила, адже я знаю, що я бачила.

Тиша. Вони заклякли, як жива картина. Навіть Панч завмер, скрутивши хвоста знаком питання.

Я утираю обличчя тильним боком долоні, проводжу нею по носі. Відкидаю волосся з очей. Підношу келих до рота, спустошую його.

Оживає Литтл. Він підходить, одним повільним широким кроком перетинаючи півкухні і не зводячи з мене очей. Ми дивимось одне на одного через острів.

Він накриває долонею мою спорожнілу склянку. Відсуває її, ніби то якась зброя.

— Річ у тім, Анно, — каже він низьким, повільним голосом, — що вчора я розмовляв із вашим лікарем, після нашої з вами телефонної розмови.

У мене пересихає в роті.

— З доктором Філдінґом, — продовжує він. — Ви згадували його в лікарні. Я лише хотів уточнити деякі деталі з кимось, хто вас знає.

Моє серце тріпоче.

— Він дуже за вас турбується. Я сказав йому, що мене хвилює те, що ви говорили мені. Нам. І я хвилююся за вас, саму в цьому великому будинку, тому що ви сказали мені, що ваша сім’я десь далеко, і вам нема з ким поговорити. І…

І… І я знаю, що він зараз скаже; і я така вдячна, що саме він це скаже, тому що він добрий, у нього теплий голос, і по-іншому я це не витримаю, я б не витримала…

Але натомість його обриває Нореллі.

— Виявляється, ваші чоловік і донька мертві.

74

Ніхто ще мені так цього не говорив, такими словами, у такому порядку.

Ні лікар «швидкої допомоги», який сказав мені, що «Вашого чоловіка не стало», доки інші займалися моєю пораненою спиною, моєю ушкодженою трахеєю.

Ні головна медпрацівниця, яка хвилин через сорок сказала: «Мені дуже шкода, місіс Фокс…», — навіть не закінчивши речення, та їй і не треба було.

Ні друзі — Едові, як на те пішло; через гіркий досвід я виявила, що у Лівві та в мене було не так вже й багато друзів, які висловили співчуття, відвідали похорон, рідко навідувались, доки тягнулися місяці. «Вони відійшли», — сказали б вони, чи «Їх більше немає з нами», чи (ті, з грубіших) «Вони померли».

Ні навіть Біна. Ні навіть доктор Філдінґ.

Але Нореллі це зробила, зламала прокляття, сказала несказанне: «Ваші чоловік і донька мертві».

…

Мертві. Так. Їх не стало, вони відійшли, вони померли — вони мертві. Я не заперечую.

«Але хіба ти не бачиш, Анно… — тепер я чую голос доктора Філдінґа, майже благальний, — що саме це воно і є. Заперечення».

Чітка правда.

…

Все одно:

Як я можу пояснити? Будь-кому — Литтлу, чи Нореллі, чи Алістеру, чи Ітану, чи Девіду, чи навіть Джейн? Я чую їх; їхні голоси відлунюють всередині мене, навколо мене. Я чую їх, коли мене переповнює біль від їх відсутності, від втрати — я можу сказати це: від їх смерті. Я чую їх, коли мені потрібно з кимось поговорити. Я чую їх, коли найменше цього очікую. «Вгадай, хто», — кажуть вони, і я посміхаюсь, і співає моє серце.

І я відповідаю.

75

Слова зависають у повітрі, хитаються в ньому, ніби клуби диму.

За плечима Литтла я бачу Алістера та Ітана із широко розплющеними очима; я бачу Девіда, у якого відвисла щелепа. Нореллі чомусь опускає погляд долу.

— Докторко Фокс?

Литтл. Я фокусуюся на ньому через кухонний острів, на його обличчі, залитому яскравим денним світлом.

— Анно, — каже він.

Не рухаюсь, не можу поворухнутись.

Він вдихає, затамовує подих. Виштовхує із себе:

— Доктор Філдінґ розповів мені вашу історію.

Я склепляю очі. Усе, що я бачу, — це темрява. Усе, що чую, — це голос Литтла.

— Він сказав, що поліцейський штату знайшов вас в урвищі.

Так. Я пам’ятаю його голос, той глибокий крик, що спустився по гладіні гори.

— І на той час ви вже провели там дві ночі. Під час снігової бурі. Посеред зими.

Тридцять три години від моменту, коли ми вилетіли з дороги, до моменту, коли з’явився гелікоптер, розкручуючи своїми лопатями в нас над головами, ніби у водоверті.

— Він сказав, що Олівія була ще жива, коли вони до вас спустилися.

«Матусю», — прошепотіла вона, коли вони поклали її на носилки, закутали її маленьке тільце в ковдру.

— Але ваш чоловік вже помер.

Ні, він не помер. Він був там, зі мною, навіть дуже зі мною, занадто зі мною, доки його тіло охолоджувалось у снігу. «Внутрішня травма, — сказали вони мені, — і мороз. Ви б не змогли нічого вдіяти».

Я стільки всього могла б вдіяти.

— Тут і почалися ваші проблеми. Проблеми з виходом на вулицю. Посттравматичний стрес. Що я… тобто, мені важко собі уявити.

Господи, як я зіщулювалася під флуоресцентними лампами лікарні; як я панікувала у поліцейській машині. Як я зомлівала ті перші рази, коли виходила з дому, вперше, і вдруге, і ще двічі, доки нарешті я не затягла себе назад у дім.

І позамикала двері.

І позачиняла вікна.

І поклялася, що ховатимусь тут.

— Вам потрібно було якесь безпечне місце. Я розумію. Вони знайшли вас напівзамерзлою. Ви пройшли крізь пекло.

Нігтями я здавлюю собі долоні.

— Доктор Філдінґ сказав, що інколи ви… чуєте їх.

Я сильніше стискаю очі, заглиблюю їх у ще більшу темряву. «Це не… розумієте, вони — не галюцинації, — говорила я йому. — Я просто вдаю, що вони тут, зі мною, час від часу. Як захисний механізм. Я знаю, що погано зачасто з ними отак контактувати».

— Й інколи відповідаєте.

Відчуваю сонячні промені в себе на шиї. «Було б краще, якби ви не зловживали участю в таких розмовах, — попередив він мене. — Нам би не хотілося, щоб ви надто до цього призвичаювались».

— Розумієте, я був трохи здивований, адже, судячи з того, що ви говорили, звучало так, ніби вони десь в іншому місці. — Я не відзначаю, що технічно це правда. У мені не залишилося сил боротись. Я порожня, як пляшка.

— Ви сказали мені, що живете окремо. Що ваша донька з вашим чоловіком. — Ще одна технічна деталь. Я така змучена.

— Мені ви так само казали. — Я розплющую очі. Світло тепер заливає кімнату, просочує тіні. Їх п’ятеро, стоять переді мною, ніби шахові фігури. Я дивлюся на Алістера.

— Ви сказали мені, що вони живуть десь в іншому місці, — каже він, відкопилюючи губу. Схоже, що йому гидко. Я так не казала, звісно, — я ніколи не говорила, що вони десь живуть. Я обережна. Та це вже не має значення. Нічого вже не має значення.

Литтл тягнеться через острів, накриває мою долоню своєю.

— Я думаю, що весь цей час був для вас пеклом. Я думаю, що ви справді вірите в те, що бачилися з цією жінкою, так само, як і вірите в те, що розмовляєте з Олівією та Едом. — Коротка пауза перед останнім словом, ніби він не впевнений, як правильно звати Еда, хоча, можливо, він так стримувався. Я зазираю йому в очі. Бездонні.

— Але те, про що ви тут думаєте, воно несправжнє, — каже він своїм м’яким, як снігова пороша, голосом. — І я хочу, щоб ви позбулися цієї ідеї.

Я ловлю себе на тому, що киваю. Тому що він має рацію. Я зайшла надто далеко. «Це мусить припинитися», — казав Алістер.

— Ви знаєте, що у вас є люди, які за вас турбуються. — Рука Литтла стискає мої пальці. Хрустять кісточки. — Доктор Філдінґ. І ваша фізіотерапевтка. — І? Хочеться сказати мені. І? — І… — на мить моє серце підстрибує; хто ще про мене турбується? — Вони хочуть вам допомогти.

Я опускаю очі, дивлюся на свою долоню, загорнуту в його. Вивчаю поглядом матове золото його обручки. Розглядаю свою.

Стало ще тихіше.

— Доктор казав… він сказав мені, що ліки, які ви приймаєте, можуть спричинити галюцинації.

І депресію. І безсоння. І самозаймання. Але це не галюцинації. Це…

— І, можливо, для вас це не проблема. Знаю, для мене це б не було проблемою.

Втручається Нореллі.

— Джейн Расселл…

Але Литтл підіймає іншу руку, не відвертаючи свого погляду від мене, і Нореллі замовкає.

— Вона не самозванка, — каже він. — Жінка у двісті сьомому. Вона та, за кого себе видає. — Я не питаю, звідки вони знають. Мене це вже не хвилює. Дуже, дуже змучена. — І ця жінка, яку ви кажете, що зустріли… Я думаю, що цього… не було.

На свій власний подив, я відчуваю, що знову киваю. Але, як тоді…

От тільки він мене вже випереджає:

— Ви кажете, що вона допомогла вам зайти в дім. Але, можливо, то були ви самі. Можливо вам… не знаю… наснилося.

«Якщо мені сняться сни, коли я не сплю…»[250]. Де я це чула?

І я уявляю собі цю картину, ніби в кіно, кольоровому кіно: я волочу своє тіло з ґанку, видираюся тими передніми сходами. Затягую себе в передпокій, в будинок. Я майже згадую це.

— І ви казали, що вона була тут, грала з вами у шахи, малювала малюнки. Але знову ж таки…

Так, знову ж таки. О Боже. Знову ж таки, я бачу все це перед собою: пляшки; баночки з ліками; пішаки, королеви, наступ двобарвних армій — мої руки над шаховою дошкою літають, ніби гелікоптери. Мої вимазані чорнилом пальці, між якими затиснута ручка. Я відпрацювала той підпис, дійсно, виводячи її ім’я на дверцятах душової кабіни, поміж пари та бризків води, ті літери, що кривавили на склі й зникали з моїх очей.

— Ваш лікар сказав, що нічого про це не знає. — На мить він замовкає. — Я думав, що, можливо, ви не розповідали йому, тому що не хотіли, щоб він… відмовляв вас від цього.

Моя голова гойдається, киває.

— Не знаю, що то був за крик, який ви чули…

Я знаю. То, мабуть, був Ітан. Він ніколи цього не заперечував. І коли того дня я бачила його з нею у вітальні — він не дивився на неї. Він розглядав свої коліна, а не порожнє місце біля себе.

Я дивлюся на нього зараз, бачу, як він обережно опускає Панча на підлогу. Він не зводить з мене очей.

— Я не впевнений щодо цієї справи з фотографією. Доктор Філдінґ казав, що інколи ви прикидаєтесь, і, можливо, у такий спосіб просите про допомогу.

Це я зробила? Це ж я зробила, хіба ні? Я це зробила. Звісно: вгадай, хто — саме так я вітаюся за Едом та Лівві. Віталася… «вгадайхтоанно».

— А щодо того, що ви бачили тієї ночі…

Я знаю, що бачила тієї ночі.

Я бачила кіно. Бачила, як відроджується якийсь старий трилер, відроджується у довбаних соковитих тонах. Бачила «Вікно у двір»; бачила «Підставне тіло»[251]; бачила «Фотозбільшення»[252]. Я бачила кадри кіноплівки, архівні матеріали із сотні трилерів про «цікавих Томів»[253].

Я бачила вбивство без вбивці, без жертви. Я бачила порожню вітальню, вільний диван. Я бачила те, що хотіла побачити, що мені необхідно було бачити. «Тобі тут не самотньо?» — питав колись Боґі у Беколл, питав у мене.

«Я народилася самотньою», — відповідала вона.

А я — ні. Я стала самотньою.

Якщо я настільки психічно неврівноважена, що розмовляю з Едом та Лівві, я, звісно ж, могла інсценувати вбивство у себе в голові. Особливо за допомогою певних речовин. І хіба я від самого початку не опиралася правді? Хіба я не викручувала, не трощила, не ламала факти?

Джейн — справжня Джейн, Джейн із плоті та крові: звісно ж, вона та, за кого себе видає.

І, звісно, сережка на тумбочці в Девіда належить Кетрін чи кому там.

І, звісно, ніхто не приходив вночі до мене додому.

Воно нахлинає на мене, наче хвиля. Б’ється об мої береги, очищує їх; залишає по собі тільки смуги намулу, що, ніби пальці, вказують на море.

Я помилялась.

Більше того: я марила.

Більше того: я несла відповідальність за все це. Досі несу.

Якщо мені сняться сни, коли я не сплю, то я божеволію. Саме так. «Газове світло».

Тиша. Я навіть не чую дихання Литтла.

Тоді:

— То от у чому була справа, — Алістер хитає головою, розвівши губи. — Я… Вау. Господи. — Він не зводить з мене очей. — Тобто Господи.

Я ковтаю слину.

Він ще трохи дивиться на мене, розкриває рота, потім закриває його. Ще один струс головою.

Нарешті він рухається у бік Ітана, направляється до виходу.

— Ми підемо.

Супроводжуючи свого батька у передпокій, Ітан кидає на мене погляд своїх блискучих очей.

— Мені дуже шкода, — каже він змалілим голосом. Я хочу плакати.

А тоді він зникає. Зі скрипом двері зачиняються за ними.

Нас залишилося четверо.

Девід виступає вперед, погляд — на своїх пальцях ніг.

— То дитина на тій фотографії внизу — вона мертва?

Я не відповідаю.

— І ти просила мене зберігати ті ескізи, то для мерця?

Я не відповідаю.

— І… — Він вказує на драбину, сперту на двері у підвал.

Я мовчу.

Він киває, ніби я на все відповіла. Тоді закидає рюкзак вище на плече, повертається та виходить за двері.

Нореллі проводжає його поглядом.

— Нам із ним поговорити?

— Він вас турбує? — питає мене Литтл.

Я хитаю головою.

— Добре, — каже він, відпускаючи мою руку. — Отже. Я не зовсім… компетентний у тому, що робити далі в такій ситуації. Моя робота — закрити цю справу, щоб кожен міг безпечно жити далі. Включно з вами. Я знаю, що у вас сьогодні був дуже важкий день. Тому я хочу, щоб ви зателефонували докторові Філдінґу. Думаю, це важливо.

Я не зронила й слова після оголошення Нореллі. Ваші чоловік і донька мертві. Не можу уявити собі, як міг би звучати мій голос, як він, мабуть, звучатиме у цьому новому світі, де пролунало це речення, де його почули.

Литтл продовжує говорити.

— Я знаю, ви боретесь, і… — на мить він зупиняється. Коли продовжує, то переходить на шепіт. — Я знаю, ви боретесь.

Я киваю. Він також.

— Здається, я щоразу питаю вас про це, але чи з вами все буде добре, коли ми підемо?

Я знову киваю, повільно.

— Анно? — Він дивиться на мене. — Докторко Фокс?

Ми повернулися до «докторки Фокс». Я змушую себе говорити.

— Так. — Я чую себе так, як чує себе людина з навушниками на голові — якось віддалено. Приглушено.

— Зважаючи на… — починає Нореллі, але Литтл знову підносить долоню, і вона знову замовкає. Цікаво, що вона збиралася сказати.

— Ви маєте мій номер, — нагадує він. — Як я вже говорив, зателефонуйте докторові Філдінґу. Будь ласка. Він хотів би з вами поговорити. Не змушуйте нас хвилюватися. Нас обох. — Він вказує на свою колегу. — Це також стосується і Вел. В душі вона дуже хвилюється.

Нореллі дивиться на мене.

Литтл відступає назад, ніби не бажаючи відвертатися.

— І, як я й казав, у нас багато добрих людей, з якими ви б могли поспілкуватися, якщо захочете. — Нореллі відвертається, виходить у передпокій. Я чую, як її черевички цокають по кахлях. Чую, як відчиняються вхідні двері.

Залишаємося тільки я та Литтл. Він дивиться повз мене, у вікно.

— Знаєте, — каже він за якусь мить. — Я не уявляю, що б робив, якщо б щось сталося з моїми дівчатками. — Повертає погляд на мої очі. — Не знаю, що б я робив.

Він прокашлюється, піднімає руку.

— До побачення. — Виходить у передпокій, зачиняє за собою двері.

Через мить я чую, як зачиняються вхідні двері.

Я стою в себе на кухні й дивлюся, як дрібні галактики пилу формуються та розчиняються у сонячних променях.

Рука тягнеться до склянки. Я обережно підіймаю її та кручу в руці. Підношу до обличчя. Роблю вдих.

А тоді я кидаю тією довбаною забавкою об стіну і кричу голосніше, ніж коли-небудь кричала за усе своє життя.

76

Я сиджу на краю ліжка, дивлюся просто перед собою. На стіні граються тіні.

Я запалила свічку, маленьку «Діптику»[254] в склянці; щойно розпакувала її, то був різдвяний подарунок дворічної давнини від Лівві. Інжирна. Вона любить інжир.

Любила.

Примара протягу проноситься кімнатою. Полум’я здригається, хапається за ґніт.

Спливає година. За нею ще одна.

Свічка згоряє швидко, ґніт вже наполовину потонув у м’якій калюжі воску. Я ж так і сиджу, згорбившись. Пальці сховалися поміж стегнами.

Телефон загоряється, здригається. Джуліан Філдінґ. У нас завтра мав би бути сеанс. Не буде.

Ніч спадає, наче завіса.

«Тут і почалися ваші проблеми, — казав Литтл. — Проблеми з виходом на вулицю».

У лікарні мені сказали, що у мене шок. Тоді шок перетворився на страх. Страх трансформувався, став панікою. І доки на сцені не з’явився доктор Філдінґ, я була… Що ж, він описав це найпростіше, описав найкраще: «У вас важкий випадок агорафобії».

Мені потрібні знайомі межі мого дому, тому що я провела дві ночі на тому чужому пустищі, під тими здоровенними небесами.

Мені потрібне оточення, яке б я могла контролювати, тому що я бачила, як повільно помирає моя сім’я.

«Як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило», — сказала вона мені. Чи то пак, я сама сказала собі.

Життя мене зробило такою.

— Вгадай, хто?

Я хитаю головою. Я не хочу зараз розмовляти з Едом.

— Як почуваєшся, ударнице?

Та я знову хитаю головою. Я не можу говорити, я не буду говорити.

— Мамо?

Ні.

— Матусю?

Я сахаюсь.

Ні.

В якусь мить мене хилить набік, я засинаю. Коли прокидаюся, мені болить шия, полум’я свічки зменшилось до дрібної плямки синього кольору, що вібрує на холодному повітрі. Кімната занурилася в темряву.

Я сідаю, встаю, зі скрипом, як поіржавіла драбина. Повзу до ванної.

Коли повертаюсь, бачу, що вікна Расселлів горять, ніби в ляльковому будинку. Нагорі Ітан сидить за своїм комп’ютером; на кухні Алістер пиляє ножем по дошці для нарізання. Морквини, неоново-яскраві під сяйвом кухонного світла. На стійці — келих вина. У мене пересихає в роті.

А у вітальні, на смугастому дивані, та жінка. Мабуть, я маю звати її Джейн.

У цієї Джейн у руці телефон, іншою рукою вона шмагає його та тицяє по ньому. Мабуть, гортає сімейні фото. Грає в «Солітера» абощо — здається, усі сучасні забавки крутяться навколо фруктів.

Або вона набирає повідомлення друзям. Пам’ятаєш ту мою чокнуту сусідку…?

Горло здавлює. Я підходжу до вікна й затягую штори.

І залишаюся стояти в темряві: холодна, абсолютно сама, наповнена страхом і чимось схожим на тугу.