Життя за життям

12 листопада 1918 року

Урсула рвучко прокинулася. У спальні було темно, але знизу долинали звуки. Грюкнули двері, хтось загиготів, хтось завовтузився. Вона почула високий хихіт — сміх Бріджит ні з чим не сплутати — а тоді чоловічий бас. Бріджит і Кларенс повернулися з Лондона.

Урсула спершу хотіла вилізти з ліжка, розбудити Памелу, спуститися й розпитати Бріджит про свято, але щось її спинило. Доки вони лежала, вслухаючись у темряву, її накрила хвиля глухого, неохопного страху, мовби за дверима на неї чигало щось жахливе. Таке відчуття огорнуло її, коли вона брела за Памелою до моря у Корнволлі, ще до війни.

Тоді їх порятував незнайомець.

Після того Сильвія записала їх усіх у міський басейн, де уроки давав ветеран Бурської війни, який волав так, що від страху ніхто навіть думати не смів утонути. Сильвія часто переповідала цю історію як кумедну пригоду («Героїчний містер Вінтон!»), проте Урсула чітко пам’ятала свій жах.

Памела пробурмотіла щось крізь сон, і Урсула прошепотіла:

— Ша.

Не можна, щоб Памела прокинулася. Не можна, щоб вони спустилися. Не можна, щоб вони побачилися із Бріджит. Урсула не знала, чому і звідки береться цей холодний жах, але вкрилася з головою, аби сховатися від того, що чигало назовні. Сподівалася, що воно і справді назовні, а не всередині неї. Вона думала, що не засне до ранку, але за кілька хвилин її зморив сон.

Поснідали вони на кухні, бо Бріджит не вставала — почувалася поганенько.

— А не треба вештати поночі, — сказала місіс Ґловер без тіні співчуття, насипаючи кашу. — Страшно подумати, о котрій вона вернулася.

Сильвія спустилася із тацею — дівчина навіть не торкнулася до їжі.

— Місіс Ґловер, мені здається, Бріджит погано.

— Перепила дівка, — пирхнула місіс Ґловер, луплячи яйця, мовби вони чимось завинили.

Урсула кашлянула, Сильвія різко зиркнула на неї і сказала до місіс Ґловер:

— Думаю, треба викликати доктора Фелловза.

— Це для Бріджит чи що? Та дівка здорова, як кінь. Доктор Фелловз намне вам вуха, коли почує, як від неї тхне спиртним.

— Місіс Ґловер, — сказала Сильвія тоном, який застосовувала, коли йшлося про дуже важливі для неї речі, й вона хотіла, щоб її почули («Не нанось бруду в дім, завжди будь добрий до інших дітей, хай би як вони тебе дратували»). — Мені справді здається, що Бріджит погано.

І раптом місіс Ґловер усе зрозуміла.

— Подивитеся за дітьми? — спитала Сильвія. — Я подзвоню доктору Фелловзу, а тоді посиджу із Бріджит.

— А діти не йдуть до школи? — спитала місіс Ґловер.

— Звичайно, йдуть. Чи, може, ні? Ні... так, ідуть. Чи не варто?

Сильвія вагалася й метушилася, а місіс Ґловер на диво терпляче чекала.

— Мабуть, лишу-но я їх сьогодні вдома, ще тільки людних класів не вистачало, — нарешті сказала Сильвія, а тоді глибоко зітхнула і втупилася у стелю: — Але про всяк випадок потримайте їх тут, унизу.

Памела підвела брови й поглянула на Урсулу. Урсула й собі підвела брови, хоча не знала, про що мова. Здебільшого, мабуть, про жах від того, що вони лишилися під наглядом місіс Ґловер.

Їм наказали сидіти на кухні, щоб місіс Ґловер «за ними наглядала». Попри їхні протести, кухарка веліла їм витягти зошити і взятися за роботу — Памела за математику, Тедді за прописи (д — дощ, п — перепілка). Урсула мала вдосконалювати почерк, а то пише «як курка лапою». Вона вбачала кричущу несправедливість у тому, що про її силуване письмо береться судити жінка, яка пише виключно списки покупок грубим почерком («смалець, вакса, баранячі відбивні, магнезія від „Діннефордс“»).

Місіс Ґловер тим часом цілком поринула у приготування телячого язика — витягла хрящик, скатала м’ясо і вклала у прес. Спостерігати за нею було значно цікавіше, ніж писати «На подушечці форми любої є й ґудзик, щоб пір’я геть жовте сховати» чи «Хвацький юшковар Філіп щодня на ґанку готує сім’ї вечерю з жаб».

— Не хотіла б я опинитися у школі, де вона за директорку, — прошепотіла Памела, борючись із рівнянням.

Вони відволіклися від роботи, коли помічник м’ясника повідомив про своє прибуття, гучно задзвонивши у велосипедний дзвінок. Чотирнадцятирічним хлопчиною на ім’я Фред Сміт захоплювалися і дівчата, і Моріс. Дівчата виявляли свою прихильність, називаючи його «Фредді», ну, а Моріс звав його «Сміті» з побратимським схваленням.

Якось Памела заявила, що Моріс втюрився у Фреда, а місіс Ґловер почула і тріснула її по колінах віничком. Памела дуже обурилася й поняття не мала, за що її покарано. Сам Фред Сміт шанобливо називав дівчат «міс», а Моріса — «мастер Тодд», але не виявляв ані найменшого зацікавлення. Для місіс Ґловер він був «малий Фред», а для Сильвії — «помічник м’ясника» чи «милий помічник м’ясника», щоб відрізнити його від попередника, Леонарда Еша, якого кухарка звала «хитрим лобурякою» — якось піймала його на гарячому, коли намагався поцупити яйця з курника. Леонард Еш збрехав, що йому вже є вісімнадцять, записався до армії й загинув У битві на Соммі — місіс Ґловер сказала, що так йому і треба, у неї були свої уявлення про справедливість.

Фред передав місіс Ґловер пакунок у білому папері — «Ваш подріб» — а тоді поклав на дерев’яну дошку, де сохло начиння, довге і м’яке заяче тіло.

— П’ять днів висів. Красень, місіс Ґловер.

Навіть місіс Ґловер, зазвичай не щедра на похвалу, визнала досконалість зайця, відкрила бляшанку для пирогів, яка зазвичай була за сімома замками, і дозволила Фредові обрати найбільший пундик.

Упоравшись із язиком, місіс Ґловер взялася білувати зайця — процес неприємний, але погляд відвести неможливо. Що Тедді нема, помітили допіру тоді, коли із дичини вже злупили все хутро, оголивши лискуче тільце.

— Іди його приведи, — наказала місіс Ґловер Урсулі. — А потім вип’єте по склянці молока з пундиком, хоча, бачить Бог, ви й не заслужили.

Тедді любив гратися у піжмурки, тож коли він не відгукнувся, Урсула обійшла його хованки — за завісами у вітальні, під столом у їдальні. А коли брата не знайшлося й там, рушила нагору, до спалень.

Їй услід наполегливо дзеленчав вхідний дзвінок. Зі сходів вона побачила, як Сильвія вийшла у передпокій впустити доктора Фелловза: мабуть, спустилася чорними сходами, а не зринула у повітрі. Доктор Фелловз і Сильвія поринули у напружену тиху розмову — мабуть, про Бріджит, хоча слів Урсула не розчула.

Не було Тедді ані в кімнаті Сильвії (її вже давно ніхто не називав батьківською), ані в кімнаті Моріса, завеликій як на того, хто півжиття все одно проводить у школі. Брата не було ані у першій гостьовій спальні, ані у другій, ані у його власній комірчині, де більшість підлоги займала іграшкова залізниця. Не було його ані в лазничці, ані у комірчині для постелі. Тедді не було ані під ліжками, ані в комодах, ані в численних шафах. Він не лежав, непорушний, як мертвий — такий у нього був улюблений трюк — під пухкою Сильвіїною стьоганою ковдрою.

— Пундики дають, Тедді, — повідомила вона порожнім кімнатам. Обіцянки пундиків зазвичай вистачало, щоб виманити Тедді зі схованки.

Урсула рушила до темних вузьких дерев’яних сходів, що вели до спалень на горищі, і щойно ступила на першу сходинку, серце стислося від страху. Вона поняття не мала, звідки і чому прийшов цей страх.

— Тедді! Тедді, та де ж ти? — Урсула спробувала підвищити голос, але з вуст вирвався тільки шепіт.

Тедді не було ані в її з Памелою спальні, ані у старій кімнаті місіс Ґловер, ані в комірчині, де колись спали немовлята, а тепер складали скрині, валізи, старий одяг і зламані іграшки. Лишалася тільки кімната Бріджит.

Урсула зусиллям волі змусила себе рушити до прочинених навстіж дверей. За ними чаїлося щось жахливе. Їй не хотілося цього бачити, але вона знала, що мусить.

— Тедді! — зойкнула вона з полегшею, забачивши брата. Тедді вмостився у Бріджит на ліжку й гойдав на коліні подарований на день народження літачок. — Я тебе скрізь шукала.

Тріксі лежала на підлозі біля ліжка й радо підхопилася, побачивши її.

— Я думав, що це Бріджит підбадьорить, — сказав Тедді, погладжуючи літачок. Він мав безмежну віру в цілющу силу іграшкових потягів і літаків. (Він запевняв усіх, що стане пілотом, коли виросте). — А Бріджит спить, тільки очі розплющені.

Широко розплющені незрячі очі справді втупилися у стелю. Ці страшні очі затягла водяниста блакитна плівка, а шкіра Бріджит набула дивного бузкового відтінку. У наборі акварелей такий колір називався «кобальтовий фіалковий». З рота Бріджит визирав кінчик язика, й Урсулі раптом згадалося, як місіс Ґловер запихала язик у прес.

Урсула ніколи доти не бачила трупів, але одразу зрозуміла, що Бріджит тепер — труп.

— Злізай із ліжка, Тедді, — обережно сказала вона, як полохливому дикому звіряті.

Урсула тремтіла. Не тому, що Бріджит померла, хоча й це страшно — але в кімнаті чаїлюся щось іще жаскіше. Голі стіни, тонке покривало з жаккарду на металевому ліжку, емальована щітка і гребінець на тумбочці, рядюжка на підлозі раптом стали загрозливі, мовби насправді були не тим, чим видавалися. Урсула почула кроки Сильвії і доктора Фелловза на сходах. Тон у Сильвії був наполегливий, а в доктора Фелловза — легковажніший.

Сильвія зайшла до кімнати і скрикнула «ой боженько», побачивши дітей. Вона підхопила Тедді з ліжка, а тоді за руку витягла Урсулу в коридор. Тріксі, радо махаючи хвостом, вибігла за ними.

— Іди в свою кімнату, — наказала Сильвія. — Ні, йди в кімнату Тедді. Ні, йди в мою кімнату. Негайно.

У її голосі були нотки розпачу. Це була нова, незнайома Сильвія.

Сильвія повернулася до кімнати Бріджит і рішуче зачинила двері. Коли звідти долинули відзвуки шепоту, Урсула взяла Тедді за руку і сказала:

— Ходімо.

Він слухняно спустився за нею до кімнати Сильвії.

— Ти щось казала про пундики?

— У Тедді шкіра такого самого кольору, як у Бріджит, — сказала Сильвія.

У неї аж серце похололо від жаху. Вона все прекрасно розуміла. Урсула — та просто зблідла, хоча повіки потемніли, а шкіра хворобливо блищала.

— Це підшкірний крововилив, — пояснив доктор Фелловз, заміряючи Тедді пульс. — А бачите червоні плями в нього на щоках? Боюся, це найзаразніший штамм.

— Прошу, припиніть, — засичала Сильвія. — Годі читати мені лекції, ніби я студент-медик. Я їхня мати.

О, як вона ненавиділа доктора Фелловза тієї миті. Бріджит досі лежала у своєму ліжку — ще тепла, але безживна, як мармуровий надгробок.

— Це іспанка, — нещадно продовжив доктор Фелловз. — Учора ваша покоївка походила в натовпі у Лондоні — досконалі умови для поширення інфекції. Вірус забирає людей, а ми тільки руками розводимо.

— Його не забере, — люто прошепотіла Сильвія, стискаючи Тедді руку. — Моє дитя не забере.

А тоді виправилася й потяглася до розпашілого Урсулиного чола:

— Моїх дітей.

Памела вигулькнула на порозі, але Сильвія її прогнала. Та розрюмсалася, але в Сильвії не було часу на сльози. Не зараз, не перед лицем смерті.

— Я щось можу для них зробити? — спитала вона у доктора Фелловза.

— Можете молитися.

— Молитися?

У Бога Сильвія не вірила. Біблійний Бог був мстивий і примхливий (Тіффін і так далі), анітрохи не більш реальний, ніж Зевс чи великий Пан.

Утім, вона сумлінно ходила до церкви щонеділі й не тривожила Г’ю своїми єретичними думками. Тож вона помолилася затято, але без віри — мабуть, це все одно ні на що не впливає.

Коли з ніздрів Тедді потекла бліденька кривава піна, як зозулина слинка, Сильвія застогнала, мов поранений звір. Місіс Ґловер і Памела дослухалися з коридору і взялися за руки у рідкісну мить єдності. Сильвія підхопила Тедді з ліжка, міцно пригорнула до грудей і завила від болю.

Господи, — подумав доктор Фелловз, — та ця жінка в горі просто дикунка.

Вони разом пітніли у кублі із Сильвіїної постелі. Тедді розкинув ручки на подушках. Урсула його пригорнула, але він був надто гарячий, тож вона просто вхопила брата за литку, ніби хотіла не дати йому втекти. Урсулі здавалося, ніби в її легенях заварний крем — густий, жовтий, солодкий.

Тедді помер до настання темряви. Урсула відчула, коли він відійшов, у глибині свого єства. Сильвія видала зболений стогін, а тоді хтось підняв Тедді з ліжка. Він був маленький хлопчик, але коли Урсула лишилася сама, їй здалося, що з-під боку забрали щось величезне. Вона чула, як захлинається плачем Сильвія — ридає страшно, ніби їй відтяли кінцівку.

Від кожного подиху заварний крем у легенях загусав. Світ тьмарився, у ній жевріло передчуття, як на Різдво чи день народження, а тоді надлетів чорний кажан ночі й огорнув крилами. Останній подих — і все. Вона потяглася до Тедді, забувши, що його вже немає.

Запала темрява.