Життя за життям

11 лютого 1918 року

Їй усе видається знайомим.

— Це називається дежавю, — пояснила Сильвія, — розум викидає штучки. Людський розум — бездонна таїна.

Урсула була певна, що пам’ятає, як лежала у дитячому візочку під деревом.

— Ні, — сказала Сильвія, — у такому віці ніхто себе не пам’ятає. Та все ж: Урсула пам’ятала, як хиталося на вітрі гілля, мов довгі зелені руки, і срібного зайчика на дашку, що вертівся перед лицем. Сильвія зітхнула.

— У тебе дуже багата уява, Урсуло.

Урсула не була певна, що це комплімент, але вона і справді часто не могла розрізнити, що існує насправді, а що — ні. Та ще той страшний жах — жахливий страх — який вона завжди носила в собі. Темні землі всередині.

— Не думай про таке, — різко кинула Сильвія, коли Урсула спробувала їй пояснити. — Думай про світле.

А інколи вона заздалегідь знала, що їй скажуть, чи передбачала буденні події — зараз впустять тарілку, зараз яблуко розіб’є шибу теплиці, мовби це ставалося вже багато разів. Слова і фрази відлунювали, незнайомці видавалися давніми знайомими.

— У всіх бувають дивні відчуття, — сказала Сильвія. — Не забувай, моя мила: думай про світле.

Бріджит виявилася уважнішою слухачкою й заявила, що в Урсули «третє око». Вона розповідала, що між нашим світом і потойбіччям є двері, але не всі можуть через них пройти. Урсулі не хотілося належати до тих, хто може.

Минулого Різдва Сильвія вручила Урсулі ошатно загорнуту коробку з бантиком — вмісту не було видно — і сказала: «Щасливого Різдва, моя люба», — а Урсула здуру бовкнула:

— Чудово, чайний набір для ляльок.

Ото їй перепало за те, що підглядала, коли загортали подарунки!

— Нічого я не підглядала, — уперто пояснювала вона на кухні, доки Бріджит намагалася прилаштувати білі паперові корони на ноги різдвяної гуски з відрубаними лапами. (Урсулі згадався чоловік, власне, юнак із села, якому вибухом відірвало ноги у Камбре). — Нічого я не підглядала, я просто знала.

— Так я і думала, — сказала Бріджит. — У тебе точно є шосте чуття.

Місіс Ґловер, що боролася зі сливовим пудингом, з осудом пирхнула. Їй здавалося, що й п’ять відчуттів — це забагато, не кажучи вже про те, щоб вигадувати ще й шосте.

Уранці їх виставили в сад.

— От тобі й святкування перемоги, — бурчала Памела, коли вони сховалися від мжички під буком.

Веселилася тільки Тріксі. Вона обожнювала сад, особливо через кроликів, які й далі живилися на городі, попри об’єднані зусилля лисиць. Перед війною Джордж Ґловер подарував Урсулі та Памелі двох кроленят. Урсула переконала Памелу занести їх у дім: їх ховали в шафі у спальні й годували з піпетки, яку знайшли в аптечці, доки ті якогось дня не вискочили й не перелякали Бріджит до заїкання.

— Fait accompli, — сказала Сильвія, коли їй показали кроликів. — Але в домі їх тримати не можна. Попросіть Стариганя Тома збудувати для них хатку.

Кролики, звісно, давно повтікали і щасливо розмножилися. Старигань Том закладав отруту і пастки — усе марно. («Господи, — сказала Сильвія якогось ранку, спостерігаючи, як кролики щасливо снідають на газоні. — Та в нас тут як Австралія»). Моріс навчився стріляти на курсах бойової підготовки у школі й цілі літні канікули тільки те й робив, що стріляв у кроликів зі старої мисливської рушниці Г’ю компанії «Вестлі Річардс». Памела так розлютилася, що сипнула Морісові у ліжко його ж власний порошок для сверблячки (він вчащав до крамниць із такими товарами). Звинуватили в усьому Урсулу, тож Памела покаялася, хоча Урсула готова була прийняти покарання. Така вже у неї вдача — завжди вірила, що все має бути по справедливості.

Із саду по сусідству долинули голоси — це з’явилися нові сусіди, Шоукросси, з якими вони ще не встигли познайомитися. Памела сказала:

— Давайте, ходімо, може, їх побачимо. Цікаво, як їх звати.

Війні, Ґерті, Міллі, Ненсі й малятко Бея, — подумала Урсула, але нічого не сказала. Вона майже так само вправно берегла таємниці, як Сильвія.

Бріджит затиснула шпильку для капелюшка в зубах і підняла руки, щоб поправити капелюха. Нашила на нього паперові фіалки спеціально до Дня перемоги. Вона стояла нагорі сходів, наспівувала собі під ніс «К-К-Кеті» й думала про Кларенса. Коли вони поберуться («навесні», — сказав він, хоча ще нещодавно говорилося про «перед Різдвом»), вона полишить Лисячий закут. У неї буде своя хатиночка, свої діти.

Сильвія завжди вважала, що сходи — місце небезпечне. На них помирають. Сильвія казала їм не гратися на сходах.

Урсула тихо підкралася килимом, вдихнула і, витягнувши перед собою руки, мов намагалася спинити потяг, штовхнула Бріджит у спину. Бріджит обернулася, широко роззявивши рота й розплющивши очі від жаху. І полетіла, покотилася вниз сходами, розмахуючи руками і ногами. Урсула ледве встояла, щоб не покотитися за нею.

Що більше пробуєш, то краще виходить.

— На жаль, це перелом руки, — констатував доктор Фелловз. — Воно й не дивно, на таких крутих сходах.

— От незграба, — пирхнула місіс Ґловер.

— Мене штовхнули, — повторила Бріджит. На чолі розквітнув велетенський синець, який вона прикривала капелюшком із пом’ятими фіалками.

— Штовхнули? — уточнила Сильвія. — І хто ж? Хто б тебе штовхнув зі сходів, Бріджит? — вона обвела поглядом обличчя тих, хто зібрався на кухні. — Тедді? — Тедді затис рота ручкою, ніби намагався стримати слова. Сильвія повернулася до Памели. — Ти, Памело?

— А що я? — Памела в обуренні притиснула руки до серця, як великомученик. Сильвія повернулася до Бріджит, яка ледь помітно кивнула на Урсулу.

— Що, Урсула?

Сильвія насупилася. Урсула незворушно дивилася вперед, як відмовник-пацифіст перед розстрілом.

— Урсуло, ти щось про це можеш сказати?

Урсула вчинила недобре, вона зіштовхнула Бріджит зі сходів. Якби Бріджит загинула — а могла — вона була б убивцею. Але Урсула знала, що мусить це зробити. Її охопив непоборний жах, і на те не було ради. Вона вибігла з кімнати і забилася в одну з потаємних схованок Тедді, комірчину під сходами. За певний час Тедді приєднався до неї і вмостився на підлозі поруч.

— Я не вірю, що це ти штовхнула Бріджит, — сказав він і стис її долоню теплою ручкою.

— Спасибі. Але я її таки штовхнула.

— Я тебе все одно люблю.

Вона б, може, так ніколи й не вийшла з комірчини, але тут у головні двері подзвонили, і в передпокої раптом зашуміло. Тедді привідкрив двері подивитися, що відбувається, а тоді сховався назад і доповів:

— Мама цілує якогось чоловіка. Вона плаче. Він теж плаче.

Урсула висунула голову з комірчини, щоб подивитися на таку яву, а тоді вражено обернулася до Тедді.

— Мені здається, це, можливо, татко.