Життя за життям

Кінець початку

Привіт, ведмежатко.

Це її батько. У неї його очі.

Г’ю, як заведено, крокував коридором на горішньому поверсі, бо до святая святих його не пускали. Він лише в загальних рисах уявляв, що діється за дверима, і був вдячний, що від нього не чекають розуміння механіки дітонародження. Сильвіїні крики свідчили, що це тортури, як не бійня. Жінки дуже сміливі, — подумав Г’ю. Він курив цигарку за цигаркою, щоб здолати немужню гидливість.

Незворушний басок доктора Фелловза трохи заспокоював Г’ю, проте, на жаль, його заглушало істеричне кельтське белькотіння покоївки. А де ж місіс Ґловер? За таких обставин від кухарки могла бути поміч. У його рідному домі в Гемпстеді кухарка незворушно зустрічала всі випробування.

По той бік дверей до спальні зашуміло — сталася чи то велика перемога, чи то велика поразка. Г’ю вирішив, що не зайде, доки його не запросять, — а його ніхто й не запрошував. Нарешті доктор Фелловз відкрив двері до кімнати породіллі й оголосив:

— У вас дівчинка, дужа і гожа, — а тоді додав: — Вона ледь не померла.

Яке щастя, — подумав Г’ю, — що він устиг дістатися до Лисячого закута, перш ніж дороги замело. Сестру в Англію довелося тягнути ледь не на налигачі. У нього на руці горів вогнем слід укусу — цікаво, в кого сестра вдалася такою дикункою? Не в нянечку ж Міллі, яка виховувала їх у Гемпстеді?

Іззі так і не зняла підробної обручки після ганебного тижня в паризькому готелі з коханцем, хоча Г’ю й підозрював, що французів, народ глибоко аморальний, її матримоніальний статус не цікавив. Вона поїхала на континент у куцій спідничині й солом’яному капелюшку (мати детально описала одяг, ніби складала оголошення про розшук злочинця), а повернулася в сукні від Борта (вона часто про це нагадувала, ніби це мусило його вразити). Також стало ясно, що той мерзотник уже давно до неї допався, бо сукня — байдуже, що від Борта — напиналася по швах.

Утікачку він урешті вистежив у отелі «д’Альзас» у Сен-Жермені, endroit, на думку Г’ю, скандальному — саме там зустрів свою погибель Оскар Вайлд, і це все, що треба знати про те місце.

Відбулася негарна сутичка — не лише з Іззі, а й із тим пройдисвітом. Г’ю довелося виривати сестру із його рук, а потім, не зважаючи на копняки і сльози, тягнути до таксі «рено» на двоє дверей (він заплатив водієві, щоб той зачекав перед готелем).

Г’ю вирішив, що добре було б завести автомобіль. Цікаво, він може собі дозволити автомобіль? А навчитися водити зможе? Це ж, мабуть, нескладно?

Вони повечеряли на човні непоганою французькою ягнятиною з кров’ю, Іззі вимагала шампанського, Г’ю погодився — він так стомився від цієї катавасії із втечею, що до чергової сварки був просто неготовий. Він ледве стримався, щоб не скинути її за поручні, у темно-сірі води Англійського каналу.

Він послав матері телеграму з Кале і сповістив про пригоду Іззі: вирішив попередити Аделаїду заздалегідь, щоб вона підготувалася до зустрічі зі своєю наймолодшою донькою, адже її стан кидався у вічі.

Їхні попутники вирішили, що вони — подружня пара, й Іззі сердечно вітали із майбутнім материнством. Г’ю знітився, але вирішив, що хай вони краще думають так, ніж дізнаються правду. Так його і втягнули до абсурдного спектаклю: на час переправи він мусив зректися своєї справжньої дружини і дітей і вдавати, що Іззі — його юна жінка. Він перетворився на виродка, який спокусив дівчину, що ледве вийшла із дитячої (ніби забув, що на час заручин його власній дружині було сімнадцять).

Іззі, звісно, насолоджувалася цією пародією: вона мстилася Г’ю, ставлячи його в незручне становище, і зверталася до нього то топ cher mart, то іншими дурними пестливими йменнями.

— Яка у вас мила юна дружина, — загиготів бельгієць, коли Г’ю вийшов на палубу, щоб викурити після обіду цигарку. — Ще молоко на губах не обсохло, а скоро сама стане матір’ю. Так найкраще: піймати малу й ліпити з неї жінку під себе.

— У вас дуже добра англійська, сер, — сказав Г’ю, пожбурив недопалок у море і пішов геть.

Менш люб’язний чоловік почав би розмахувати кулаками. За потреби Г’ю зважився б відстоювати честь країни, але хай він буде проклятий, якщо піде відстоювати заплямовану честь легковажної сестриці. (Хоча ніхто не заперечує: було б незле виліпити дружину точнісінько під свої потреби, як замовити костюм у кравця на Джермін-стрит).

Він не одразу знайшовся, як сформулювати телеграму матері, і врешті спинився на у гемпстеді вранці крпк ісобель зі МНОЮ КРПК ПРИ НАДІЇ крпк. Повідомлення було сміливе, може, дарма він поскупився й не додав пом’якшувальних зворотів. Скажімо, «на жаль». Телеграма (на жаль) мала зворотний ефект, тож коли він зійшов на сушу в Дуврі, на нього вже чекала відповідь, за ЖОДНИХ ОБСТАВИН НЕ ПРИВОДЬ її У МІЙ ДІМ КРПК. Від останнього крпк віяло холодною непохитною рішучістю. Так перед Г’ю постала проблема, що ж робити з Іззі. Попри обставини, вона була ще дитя, їй тільки шістнадцять, не кидати ж її на вулиці. Йому не терпілося чимшвидше дістатися до Лисячого закута, тож він повіз сестру із собою.

Коли вони нарешті прибули опівночі, засніжені, як сніговики, двері відкрила збуджена Бріджит:

— Ой лишенько, а я думала, що це лікар, так от і думала.

Виявляється, його третє дитя ось-ось з’явиться на світ. Його донечка, — чуло подумав він, вдивляючись у зморщене личко. Г’ю любив немовлят.

— Що нам із нею робити? — нервувалася Сильвія. — Під моїм дахом вона не народжуватиме.

— Під нашим дахом.

— Хай віддасть на усиновлення.

— Це — член нашої родини, — сказав Г’ю. — У жилах цієї дитини тече така сама кров, як у моїх дітей.

— Наших дітей.

— Ми скажемо, що всиновили дитину, — сказав Г’ю. — Що у родичів дитя осиротіло. Ніхто ж не докопуватиметься, правда?

Врешті-решт, дитя і справді народилося в Лисячому закуті. Коли Сильвія його нарешті побачила, то вже не змогла від нього так легко відмовитися:

— Він такий маленький і милий.

Сильвії всі немовлята здавалися милими.

Іззі до кінця вагітності не випускали за стіни саду. Вона скаржилася, що вона бранка, «як граф Монте-Крісто». Вона одразу віддала їм сина і більше ним, здається, не цікавилася, мовби це вони нав’язали їй цілу цю катавасію — вагітність, усамітнення — і тепер вона, виконавши свою частину домовленостей, могла сама розпоряджатися своїм життям. Їй дозволили два тижні пролежати у ліжку під наглядом дратівливої Бріджит, а тоді спакували в потяг до Гемпстеда, звідки її відправили до школи в Лозанні.

Г’ю був правий, ніхто не докопувався, звідки раптом взялася ще одна дитина. Місіс Ґловер і Бріджит заприсяглися зберігати таємницю — він потай підкріпив обіцянку готівкою, але Сильвії не сказав. Г’ю недарма був банкіром, він знав ціну грошам. Лишалося сподіватися, що на професійну порядність доктора Фелловза також можна покластися.

— Хай буде Роланд, — сказала Сильвія. — Мені завжди подобалося це ім’я. Пам’ятаєш французького лицаря у «Пісні про Роланда»?

— Він що, загинув у бою? — уточнив Г’ю.

— Як і більшість лицарів.

У неї перед очима витанцьовував, виблискував і мерехтів срібний зайчик. Шелестіло букове листя, сад напинався бруньками, квітнув, плодоносив, і все це — без найменшої її участі.

— Ляля в льолі, — наспівувала Сильвія, — впаде з люлі.

Урсула не злякалася цієї погрози і безстрашно продовжила свій маленький похід у супроводі вірного Роланда.

Він був спокійною дитиною, Сильвія навіть не одразу помітила, що він «трошки несповна розуму», як вона сказала Г’ю, коли той вернувся додому після тяжкого дня у банку. Він знав, із Сильвією марно ділитися фіскальними міркуваннями, проте інколи все ж уявляв, що вдома на нього чекає дружина, яка цікавиться бухобліком, зростанням цін на чай і коливаннями на ринку вовни. Дружина, «виліплена» під його потреби, а не гарна, мудра і трохи вперта жінка, з якою він одружився.

Він закрився в бурчальні з великою чаркою віскі і маленькою сигарою в надії, що його лишать у спокої. Та марно: Сильвія увійшла до кімнати й сіла перед ним, як клієнт у банку, що просить позику, і сказала:

— Мені здається, що син Іззі — ідіот.

Доти він був Роландом, а щойно виявився дефективним, то знову став сином Іззі.

Г’ю відмахнувся від цієї думки, проте з часом почало впадати у вічі, що Роланд розвивається не так, як інші. Учився він повільно, йому бракувало природної дитячої допитливості до всього на світі. Його можна було посадити перед каміном із книжкою з малюнками і дерев’яними кубиками — і за півгодини він не зрушив би з місця. Він подовгу задоволено дивився на вогонь (недоступний для дітей) чи Квіні, що вилизувалася поруч (кицька доступна, тільки сварлива на вдачу).

Роланд охоче виконував прості завдання й чимало часу проводив, приносячи різні речі дівчаткам, Бріджит чи навіть місіс Ґловер, яка також не цуралася того, щоб послати його до комірчини по торбинку цукру чи дерев’яну ложку з глека. Схоже, він не піде до школи та коледжу, але Г’ю від того тільки почав ставитися до нього ще тепліше.

— Може, треба купити йому пса, — запропонував він. — Пси завжди розкривають у хлопчиках потенціал.

Так у них з’явився Боцман, великий доброзичливий звір, який випасав і охороняв дітей і одразу збагнув, що йому довірили дуже важливу місію.

Бодай хлопчик спокійний, — думав Г’ю, — не те що Іззі чи його двійко старшеньких, які постійно сварилися між собою. Урсула — та, звісно, вирізнялася серед дітей. Вона вдивлялася у світ, ніби хотіла увібрати його своїми зеленими очиськами, такими самими, як у батька. Було в тому щось тривожне.

Містер Вінтон примостив мольберт так, щоб було видно море. Він був задоволений уже написаним, тим, як вдалося передати блакить, зелень, білизну і темно-брунатні відтінки корнволлського узбережжя. Перехожі час від часу зупинялися подивитися, як просувається робота. Він сподівався, що хтось зробить йому комплімент, але марно.

Об виднокруг терлися білі паруси цілої флотилії яхт — мабуть, якісь перегони. Він мазнув китайськими білилами по намальованому горизонту й відійшов на крок, щоб помилуватися результатом. Там, де містер Вінтон бачив яхти, хтось інший би побачив лише крихти білої фарби. Вони задають ефектний контраст із постатями на березі, — подумав він. Наприклад, оті двоє дівчаток, які зводять піщаний замок. Він прикусив пензля і втупився у полотно. Як би це краще передати?

Це Урсула запропонувала збудувати піщаний замок. Так вона Памелі і сказала: збудуймо найкращий піщаний замок на світі. Вона так яскраво описала піщану цитадель із ровами, вежами і мурами, що Памела майже побачила, як середньовічні пані у намітках махають услід лицарям на баских конях, які мчать через перекидний міст (для цього доведеться знайти галузку). Вони ревно взялися до суто інженерної проблеми й заходилися копати рів, який після припливу заповниться морською водою й захистить панянок у намітках від облоги (в ролі ворога уявляли когось штибу Моріса). Роланда, їхнього послужливого посіпаку, послали шукати на пляжі гарні камінці, щоб прикрасити замок, і галузку для мосту.

Вони відійшли від Сильвії і Бріджит, які поринули в читання, доки немовля Едвард — Тедді — спав на розстеленій ковдрі в тіні парасольки. Моріс щось виловлював у кам’янистих калюжах на дальньому кінці пляжу. Він знайшов собі нових друзів — місцевих хлопчаків, з якими плавав і лазив кручами. Для Моріса хлопчики ще були просто хлопчиками. Він ще не навчився оцінювати їх за акцентом чи соціальним станом.

За Моріса ніхто не переймався, особливо мати — він завжди виходив сухим із води.

Боцман, на жаль, лишився з Коулами.

За освяченою часом традицією, пісок із рову гіркою скидали в центрі як будівельний матеріал для фортеці. Спітнілі і натруджені дівчатка відійшли на крок, щоб поглянути на цю безформну купу збоку. Памела вже засумнівалася, чи вдасться їм зробити вежі й мури, не кажучи вже про панянок у намітках. Урсулі ця гора щось нагадувала, тільки от що? На узбіччі пам’яті чаїлося щось знайоме, але непевне, непідвладне словам. У неї таке бувало — ніби спогад не хотів виходити зі своєї схованки. Мабуть, так бувало у всіх.

А тоді на зміну цьому відчуттю прийшов страх, а з ним — нотка п’янкого захвату, як перед грозою чи коли на узбережжя наповзав морський туман. Небезпека могла чигати будь-де: у хмарах, у хвилях, у яхточках на обрії, у чоловіку з мольбертом. Вона рішуче рушила до Сильвії, щоб та її заспокоїла.

На думку Сильвії, Урсула була дивна дитина з тривожними фантазіями. Їй доводилося весь час відповідати на Урсулині налякані запитання: «А що ми робитимемо, якщо станеться пожежа? Якщо потяг зійде з рейок? Якщо станеться повінь?». Сильвія виявила, що практичні поради заспокоюють Урсулу швидше, ніж спроби відмахнутися від її страхів як безпідставних («Люба, ми позбираємо свої речі й перечекаємо на даху, доки вода не відступить»).

Памела тим часом стоїчно копала рів. Увага містера Вінтона була прикута до дрібних мазків, які складалися в Памелину панаму. Йому пощастило, що дівчатка надумали будувати замок саме посередині його композиції. Може, і назве картину «Копачі». Чи «Копачі в піску».

Сильвія саме закуняла над «Таємним агентом» і не хотіла прокидатися.

— Що таке?

Вона обвела поглядом пляж і побачила, що Памела діловито копає пісок. Здалека долинали дикі вигуки — це зраджувало присутність Моріса.

— А Роланд де? — спитала вона.

— Роланд? — перепитала Урсула й роззирнулася у пошуках свого вірного раба. Його ніде не було. — Він шукає перекидний міст.

Сильвія підхопилася на ноги, тривожно роззираючись.

— Що?

— Перекидний міст, — повторила Урсула.

Він, мабуть, побачив у воді галузку і слухняно поліз її діставати. Він не розумів, що таке небезпека, і, звісно, плавати не вмів. Якби вони взяли Боцмана із собою, то він кинувся б у хвилі і витягнув Роланда на берег. Замість нього на порятунок дитини («Роланд Тодд, 4 роки, на відпочинку з родиною») кинувся «Арчибальд Вінтон, художник-любитель із Бірмінгема», як написали в місцевій газеті. Він впустив пензель і кинувся в море, щоб витягнути хлопчика, «але, на жаль, марно». Він старанно вирізав цю статтю з газети, щоб похвалитися у Бірмінгемі.

За колонку на сім сантиметрів містер Вінтон став і героєм, і митцем. Він уявив, як скромно казатиме «Що ви, це марниця», зусилля справді марні, адже нікого він не порятував.

Урсула спостерігала, як містер Вінтон виходить із хвиль, тримаючи на руках безживне Роландове тільце. Памела з Урсулою думали, що зараз відплив, проте насправді вода наступала, вже незабаром заповнила рів і докотилася до купи піску, яка швидко зникла навіки. Повз них вітер гнав пляжем обруч. Урсула вдивлялася в море, а на піску за нею ціла когорта незнайомців намагалася повернути Роланда до життя. Памела вмостилася біля неї, вони взялися за руки. Хвилі підступали, лизали їм ступні. Якби ж то вони не прикипіли так до того замку, — подумала Урсула. А здавалося, що це така добра ідея...

— Співчуваю за вашого малого, місіс Тодд, мадам, — пробелькотів Джордж Ґловер.

Він торкнувся уявної криси капелюха. Сильвія влаштувала вилазку — подивитися, як збирають урожай, — бо, мовляв, треба виборсуватися з гіркого заціпеніння. Природно, після того, як Роланд утонув, літо було зіпсуте. Відсутність хлопчика виявилася помітнішою, ніж його присутність.

— Відколи це він ваш? — зашипіла Іззі, коли Джордж Ґловер повернувся до своїх трудів.

Вона саме встигла на Роландів похорон, виряджена у стильний чорний стрій, і ридала над труною:

— Хлопчик мій, маленький мій...

— Бо він і був мій, — відрубала Сильвія, — і не смій казати, що він твій.

Хоча вона винувато подумала, що горювала за Роландом менше, ніж побивалася б за своїми. Але ж це природно, правда? Тепер, коли він помер, усі хотіли його собі привласнити. (Навіть місіс Ґловер і Бріджит, якби їх хтось слухав).

Г’ю приголомшила смерть «юнака», але він знав, що мусить триматися заради родини.

Сильвія дратувалася, але Іззі їхати не спішила. Їй було двадцять, вона «застрягла» вдома й чекала, коли якийсь прекрасний незнайомець порятує її з «пазурів» Аделаїди. У Гемпстеді Роландове ім’я було табу, Аделаїда заявила, що його смерть — «благословення». Г’ю жалів сестру, а Сильвія перебирала в голові всіх підходящих землевласників, яким стало би терпцю витримати товариство Іззі.

Вони у гнітючій спеці блукали полями, перебиралися через перелази і брьохалися у струмках. Сильвія примотала немовля до тіла шаллю. Немовля — важка ноша, хоча, може, й легша, ніж кошик для пікніку, який тягнула Бріджит. Боцман сумлінно крокував при них — він не забігав уперед, радше стежив, щоб ніхто не відстав. Він досі не оговтався від зникнення Роланда й постановив, що нікого більше не загубить.

Іззі спершу поставилася до їхньої пасторальної експедиції з великим завзяттям, але стомилася й почала відставати. Боцман її квапив, як міг.

Загалом вони від початку були в поганому гуморі, та ще й пікнік не покращив становища, бо виявилося, що Бріджит забула спакувати сендвічі.

— Як це тобі вдалося? — сердито спитала Сильвія.

Довелося їсти пиріг, який місіс Ґловер відклала для Джорджа.

(— Тільки їй, заради Бога, не кажи, — кинула Сильвія).

Памела подряпалася в ожиннику, Урсула впала в кропиву. Навіть зазвичай погідний Тедді перегрівся і закомизився.

Джордж приніс їм двох малесеньких кроликів:

— Не хочете забрати додому?

Сильвія огризнулася:

— Ні, спасибі, Джордж. Вони або помруть, або розплодяться, ні того ні того я не хочу.

Памела розплакалася, довелося пообіцяти їй кошеня. (На Памелин подив, обіцянки дотрималися: кошеня принесли з ферми при маєтку, але за тиждень воно померло. Влаштували справжній похорон.

— Я проклята, — заявила Памела з невластивим їй мелодраматизмом).

— А він імпозантний, цей ваш плугатар, — протягнула Іззі.

— Навіть не починай. Через мій труп. Просто не смій, — сказала Сильвія.

— Поняття не маю, про що ви.

Вечір не приніс прохолоди, тож їм довелося плентатися додому по тій самій спеці. Памела, і так засмучена через кроленят, наступила на колючку, а Урсулу гілка вдарила по лицю. Тедді ридав, Іззі чортихалася, Сильвія дихала вогнем, а Бріджит заявила, що втопилася б у першій же канаві, якби це не був смертний гріх.

— Ви тільки погляньте, — усміхнувся Г’ю, коли вони нарешті приплелися додому. — Аж золоті від сонця.

— Тільки не починай, — Сильвія проштовхалася повз нього. — Піду полежу нагорі.

— Здається, уночі буде гроза, — сказав Г’ю.

Так і вийшло. Урсула завжди спала неспокійно, тож прокинулася. Вона злізла з ліжка і стала на стілець біля вікна горища, щоб визирнути назовні.

Грім гримів, як далекі гармати. Багряне, загрозливо набрякле небо раптом розірвала блискавка, на мить вихопивши з пітьми, як спалах камери, лисицю, що кралася за якоюсь дрібною здобиччю.

Урсула забула порахувати секунди, і вибух грому просто над головою заскочив її зненацька.

Так звучить війна, — подумала вона.

Урсула одразу перейшла до діла. Бріджит саме нарізала цибулю, тож у неї і так сльози стояли в очах.

Стоячи біля неї, Урсула сказала:

— Я була в селі.

— Он воно що, — сказала Бріджит, не налаштована на балачки.

— Цукерки купувала, в цукерні.

— Он воно як, цукерки в цукерні купувала, хто б міг подумати.

У тій крамниці насправді продавали не лише цукерки, ось тільки все інше геть не цікавило дітей із Лисячого закута.

— Зустріла Кларенса.

— Кларенса? — Бріджит перестала кришити цибулю, зачувши про свого коханого.

— Він теж цукерки купував, м’ятні льодяники, — додала для достовірності. — Ти ж знаєш Моллі Лестер?

— Знаю, — обережно проказала Бріджит. — Вона там працює.

— Кларенс її поцілував.

Бріджит підвелася, не випускаючи з рук ніж.

— Чого це Кларенсові цілувати Моллі Лестер?

— Так Моллі Лестер і сказала! Вона сказала: «Чого це ти, Кларенсе Додде, цілуєш мене, коли всі знають, що ти заручений із покоївкою з Лисячого закута?».

Бріджит читала мелодрами й сентиментальні романи. Вона чекала на неминучу розв’язку. Й Урсула не підвела.

— А Кларенс і каже: «А, ти про Бріджит? Вона мені ніхто. Простушка, та й усе. Я воджу її за ніс».

Урсула була залюблена у книги і теж перечитала всі романчики Бріджит, тож добре знала мову любові.

Ніж упав на підлогу під крик, як у банті. Рікою потекли ірландські прокльони.

— От мудак, — сказала Бріджит.

— Проклятущий покидьок, — погодилася Урсула.

Бріджит повернула Сильвії свою обручку, маленького перстеника («просто біжутерія»). Кларенса, який обстоював свою невинність, ніхто не слухав.

— З’їздь-но в Лондон з місіс Ґловер, — сказала Сильвія до Бріджит. — Подивися, як відзначатимуть День перемоги. Потяги їздитимуть допізна.

Але місіс Ґловер сказала, що доки гуляє іспанка, вона до столиці ні ногою. А Бріджит заявила: від щирого серця сподівається, що Кларенс туди поїде, краще б із Моллі Лестер, заразиться іспанкою і помре.

Моллі Лестер, яка із Кларенсом ані словом не перекинулася, як не рахувати невинного «Доброго ранку, сер, що вам можу запропонувати?», сходила на скромне святкування в селі, а от Кларенс і справді поїхав до Лондона з друзями — і справді помер.

— Але нікого бодай не довелося скинути зі сходів, — сказала Урсула.

— Ти про що? — спитала Сильвія.

— Не знаю, — сказала Урсула, бо й справді не знала.

Інколи вона сама себе лякала. Їй весь час снилося, як вона падає і летить. Коли вона визирала з вікна спальні, стоячи на стільчику, інколи їй хотілося вилізти і кинутися вниз. Вона була певна, що не впаде на землю, не трісне, як перестигле яблуко, що її хтось підхопить. (Тільки хто чи що?).

Проте цієї теорії вона так і не перевірила, на відміну від бідолашної Памелиної паняночки з криноліном, яку злий від нудьги Моріс пожбурив за вікно одного зимового вечора.

Зачувши його наближення — з коридора долинув індійський бойовий клич — Урсула поспіхом сховала свою улюбленицю, королеву Соланж, лялечку для в’язання, під подушку, де біженка безпечно перебула наліт.

Панянці в криноліні пощастило менше — вона вилетіла за вікно і розбилася на друзки об черепицю.

— Я просто хотів подивитися, що буде, — нив Моріс Сильвії.

— Тепер знаєш, — сказала вона.

Памелина істерика її стомила:

— У нас війна, зламана іграшка — це не найбільша трагедія.

А для Памели — найбільша.

Якби Урсула не сховала від Моріса свою дерев’яну лялечку, то панянка в криноліні заціліла б.

Боцман, який незабаром помер від чумки, вночі прокрався у їхню кімнату і співчутливо поклав на Памелу важку лапу, а тоді заснув, як м’яка іграшка, між їхніми ліжками.

Наступного дня Сильвія, яка картала себе за безсердечність до власних дітей, принесла з ферми чергове кошеня. Кошенят на фермі ніколи не бракувало, це була така місцева валюта, кошенятами відшкодовували образи й винагороджували досягнення — дарували за втрачену ляльку, за зданий екзамен.

Боцман, як міг, беріг кошеня, але не минуло й тижня, як Моріс на нього наступив, граючись у солдатиків із хлопцями Коулів. Сильвія поквапцем підхопила маленьке тільце і віддала Бріджит, щоб та віднесла його подалі, й агонія пройшла за кадром.

— Це нещасний випадок! — верещав Моріс. — Звідки мені знати, що це дурне кошеня вертітиметься під ногами?

Сильвія дала йому ляпаса, він розплакався. То і справді був нещасний випадок, Урсула пожаліла брата і спробувала заспокоїти, але він тільки розізлився, а Памела, звісно, не стрималася і спробувала зняти Морісові скальп. Коули повтікали — у них удома завжди панував погідний спокій.

Інколи минуле змінити легше, ніж майбутнє.

— У неї болить голова, — сказала Сильвія.

— Я психіатр, — сказав доктор Келлет, — а не невропатолог.

— А ще їй сняться погані сни, — спробувала спокусити його Сильвія.

Щось у цій кімнаті заспокоювало Урсулу. Дубові панелі на стінах, вогонь у каміні, товстий червоно-синій килим, шкіряні крісла, навіть заморський самовар — усе видавалося знайомим.

— Погані сни? — доктора Келлета це справді спокусило.

— Так, а ще вона ходить уві сні.

— Що, правда? — для Урсули це стало несподіванкою.

— І постійно відчуває déjà vu, — Сильвія вимовила ці слова з явним несмаком.

— Справді? — доктор Келлет потягнувся до гарної люльки й вибив попіл у камін. Люлька була знайома, як домашній улюбленець.

— А я тут уже була! — вигукнула Урсула.

— От бачите, — тріумфально заявила Сильвія.

— Гм... — задумливо протягнув доктор Келлет, а тоді повернувся до Урсули і звернувся просто до неї: — Ви чули про реінкарнацію?

— Так, звісно, — радо повідомила Урсула.

— Нічого вона не чула. Це у католиків? А це ще що таке? — Сильвія раптом відволіклася на заморський самовар.

— Це самовар із Росії, — сказав доктор Келлет, — хоча я, звісно, не з Росії, я з Мейдстоуна, просто встиг побувати в Петербурзі до революції.

А тоді сказав Урсулі:

— Намалюйте мені що-небудь, — і підштовхнув їй олівець і аркуш паперу. Сильвія й далі пекла поглядом самовар, тож він спитав: — Не хочете чаю?

Сильвія відмовилася: вона довіряла тільки тому вариву, яке наливали з порцелянового чайничка.

Урсула завершила малюнок і передала лікареві.

— Це що? — спитала Сильвія, зазираючи їй через плече. — Кільце? Перстень? Корона?

— Ні, це змія, що пожирає власний хвіст, — доктор Келлет схвально кивнув і пояснив Сильвії: — Це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє.

— Говорите загадками, — суворо сказала Сильвія.

Доктор Келлет склав долоні й опустив на них підборіддя, а тоді сказав Урсулі:

— А знаєте, я думаю, ми знайдемо спільну мову. Хочете печивко?

Тільки одне її спантеличило. На столі не було фотографії юнака у костюмі для крикету з підписом «Гай, загинув під Аррасом». Не подумавши (адже це питання зачіпало одразу багато інших запитань), вона спитала доктора Келлета:

— А де фотографія Гая?

— Хто такий Гай? — перепитав доктор Келлет.

Виявляється, навіть на ненадійність часу не можна покластися.

— Просто «остін», — сказала Іззі, — малолітражка, зате на четверо дверцят. Звісно, куди там до твого бентлі, порівняно із твоєю іграшкою, це машина для плебсу.

— На виплати, хто б сумнівався, — сказав Г’ю.

— Та ні, повна сума готівкою. У мене є видавець, у мене є гроші, Г’ю. Ти більше не мусиш за мене хвилюватися.

— Мушу бігти, у мене сьогодні показовий танцювальний виступ. Спасибі за гостину, місіс Тодд, — сказала Міллі, доки всі захоплювалися яскравою вишневою машинкою.

— Ходімо, я тебе проведу, — сказала Урсула.

На шляху додому Урсула не стала зрізати шлях через сад, а пішла далекою обхідною дорогою, ледь не втрапивши під колеса Іззі. Та недбало помахала їй на прощання.

— Хто це був? — спитав Бенджамін Коул, який в’їхав на велосипеді в живопліт, щоб не потрапити під колеса.

Коли Урсула його побачила, її серце затрепетало.

Аж ось і об’єкт її ніжних почуттів! Вона тому й обрала довший шлях, бо існувала мінімальна ймовірність «випадково» побачитися з Бенджаміном Коулом. Аж ось і він! Пощастило.

— Вони мій м’яч згубили, — коли вона повернулася до їдальні, Тедді похнюпився.

— Знаю, — сказала Урсула. — Потім пошукаємо.

— А ти вся розпашіла, щось сталося?

Щось сталося? Щось узагалі стається? Просто поцілунок найгарнішого юнака на світі — та ще й на шістнадцятий день народження. Він провів її додому, котячи велосипед, у якусь мить їхні руки торкнулися, вони почервоніли (як у віршах), а він сказав:

— Урсуло, ти ж знаєш, що ти мені подобаєшся?

Просто перед ворітьми, де будь-хто міг побачити, він зіпер велосипед на стіну і пригорнув її до себе. А тоді — поцілунок! Солодкий, довгий, значно приємніший, ніж вона очікувала, хоча вона від нього і справді... ну, розпашіла. І Бенджамін теж — вони відсахнулися одне від одного, трошки шоковані.

— Ой, а я ніколи раніше не цілував дівчини, я й не знав, що це так... захопливо.

Він труснув головою, як пес, приголомшений прогалинами у своєму словниковому запасі.

Урсула вирішила: хай би що сталося далі, це так і лишиться найкращою миттю в її житті. Вони могли би поцілуватися ще раз, але з-за рогу вигулькнув возик тандитника і розтоптав перші пагони їхньої любові.

— Ні, нічого не сталося, — сказала вона Тедді. — Просто прощалася з Іззі. А ти не побачив її машини. Тобі сподобалося б.

Тедді стенув плечима і скинув на підлогу «Пригоди Авґуста».

— Просто маячня.

Урсула підняла недопитий келих шампанського, на краєчку якого ясніла червона помада, половину вихлюпнула у креманку й передала Тедді.

— Будьмо.

Вони помарнувалися й випили до дна.

— З днем народження, — сказав Тедді.

— Що це ти таке читаєш? — підозріливо уточнила Сильвія.

— Марвелла.

Сильвія забрала у неї книжку і придивилася до рядків.

— Соковито пише.

— Соковито — це критика? — розсміялася Урсула й надкусила яблуко.

— Не треба мудрагелити, — зітхнула Сильвія, — ти ж дівчинка. Що вчитимеш після канікул? Латину? Греку? Та ще й англійську літературу? Нащо це тобі?

— Ти питаєш, нащо мені англійська література?

— Я питаю, нащо її вивчати, коли її можна просто читати. Сильвія знову зітхнула. Доньки були геть не схожі на неї. На якусь мить вона ніби перенеслася у минуле, під ясне лондонське небо, де пахло весняними квітами і нещодавнім дощем. Заспокійливо видзвонювала збруя Тіффіна.

— Може, вчитиму сучасні мови. Ще не вирішила, ще не розробила план.

— Який ще план?

Вони замовкли. У тиші до них вийшла безтурботна лисиця. Моріс уже сто років намагався її застрелити. Чи то він стріляє не так добре, як любить розказувати, чи то лисиця розумніша, ніж він. Урсула з Сильвією схилялися до другого.

— Така гарна, — сказала Сильвія. — Таке пишне хутро.

Лисиця сіла, як пес, що чекає на вечерю, і втупилася в неї незмигним поглядом.

— У мене нічого нема, — сказала Сильвія й показала їй порожні відкриті долоні.

Урсула кинула їй огризок яблука — знизу, обережно, щоб не налякати. Лисиця метнулася за ним, незграбно підхопила і втекла.

— Вона все їсть, — сказала Сильвія, — точно як Джиммі.

З’явився Моріс, заставши їх зненацька. Через плече він перекинув свою нову рушницю від «Пурді».

— Це що, та клята лисиця?

— Не висловлюйся, — покартала Сильвія.

Після випускного він осів удома, чекаючи, коли почне стажування як правник. Він увесь час нудьгував і дратувався. Міг би влаштуватися на ферму при маєтку, — запропонувала Сильвія, — там завжди потрібні сезонні робітники.

— Що, працювати як селянин, у полі? — спитав Моріс. — Це тому ви дали мені дорогу освіту?

(— А й справді, нащо ми дали йому дорогу освіту? — перепитав Г’ю).

— Тоді навчи мене стріляти, — Урсула встала й обтрусила спідницю. — Ходімо. Я візьму татів дробовик.

Моріс стенув плечима.

— Ну давай, тільки дівчата не вміють стріляти, це всі знають.

— Від дівчат узагалі жодної користі, — погодилася Урсула. — Вони ні на що не здатні.

— Іронізуєш?

— Хто, я?

— Для новачка дуже непогано, — неохоче визнав Моріс.

Вони розставили пляшки-мішені на мурі неподалік від гаю. Урсула влучала значно частіше, ніж Моріс.

— Ти точно ніколи раніше не стріляла?

— Що я можу сказати? Просто добра учениця.

Моріс раптом рвучко відвернувся від муру і прицілився у щось на узліссі. Не встигла Урсула розгледіти мішень, як та полягла.

— Нарешті підстрелив цього паразита, — тріумфально заявив брат.

Урсула кинулася бігти, але вже на відстані побачила іржаве хутро. Сяйнув білий кінчик хвоста, але Сильвіїної лисиці вже не було.

Сильвія гортала журнал на терасі.

— Моріс застрелив твою лисицю.

Сильвія опустила голову на спинку плетеного шезлонга і заплющила очі.

— Це давно мало статися.

Коли вона розплющила очі, у них бриніли сльози. Урсула ніколи не бачила, щоб мати плакала.

— Викреслю його із заповіту, — сказала Сильвія, і думка про холоднокровну помсту вмить висушила сльози.

Памела вийшла на терасу й запитально підняла брову.

— Моріс лисицю застрелив, — пояснила Урсула.

— Сподіваюся, ти підстрелила його, — абсолютно серйозно сказала Памела.

— Піду зустріну тата з потяга, — сказала Урсула, коли Памела вернулася в дім.

Насправді вона й на думці не мала зустрічати Г’ю. Після дня народження вона почала потай зустрічатися з Бенджаміном Коулом. Тепер вона звала його Беном. Зустрічалися вони у луці, у лісі, на алеї. Аби тільки просто неба.

— Тобі пощастило, що погода сприяє інтрижкам, — сказала Міллі, роблячи гримаси й ворушачи бровами.

Так Урсула і з’ясувала, що майстерно бреше. (Тільки ж вона завжди це знала, правда?). «Тобі не треба нічого купити?» чи «Піду назбираю малини на алеї». А що було б, якби всі дізналися?

— По-перше, твоя мати мене придушила б, — сказав Бен.

(Вона уявила, як Сильвія тягне:

— Що, з євреєм?).

— Та й мої батьки теж, — сказав він. — Ми ще надто юні.

— Як Ромео і Джульєтта, — сказала Урсула. — Закохані, яким не судилося бути разом, і так далі.

— Тільки ми не помиратимемо за любов, — сказав Бен.

— А за що ж тоді помирати?

— І то правда.

Ставало «гаряче», руки блукали, лунали стогони (стогнав він). Він сказав, що «вже не може стримуватися», а вона навіть не знала, власне, від чого. Любов — це коли не треба стримуватися, правда? Вона думала, що вони поберуться. Цікаво, їй доведеться прийняти юдаїзм? Стати «жидівкою»?

Вони пішли у луку, лягли й обнялися. Було дуже романтично, тільки лоскотно від тимофіївки, а від королиці крутило в носі. А ще Бен навалювався на неї так, що їй здавалося, ніби вона лежить у землі, у труні. Він конвульсивно засіпався, ніби ось-ось помре, тож вона погладила його по голові як немічного і турботливо спитала:

— Усе гаразд?

— Вибач, я не хотів.

(Що він зробив?)

— Мені час вертатися, — сказала Урсула.

Вони встали, обтрусилися від трави і квітів і рушили додому.

Цікаво, вона вже пропустила потяг Г’ю? Бен зиркнув на годинник і сказав:

— А, вони вже давно вдома.

(Г’ю і містер Коул верталися з Лондона тим самим потягом). Вони вийшли з луки й перебралися через перелаз на поле, де паслася молочна череда — воно тяглося уздовж алеї. Корови ще не вернулися з дійки.

Він допоміг їй перелізти, і вони знову поцілувалися. Коли вони нарешті рушили далі, то побачили, що з того кінця поля, який впирався в гай, до алеї прямує чоловік. Обшарпаний чолов’яга, може, безхатько, чимдуж шкутильгав до воріт. Він спіткнувся об щось у траві, але одразу підхопився на ноги.

— Якийсь він підозрілий, — засміявся Бен. — Цікаво, що він там робив?

— Вечеря на столі, ти спізнилася, — сказала Сильвія. — Де ти була? Місіс Ґловер знову зробила ту жахливу яловичину a la Russe.

— Моріс лисицю застрелив? — спитав Г’ю з розчаруванням на обличчі.

І далі все пішло псу під хвіст, почалася огидна сварка просто за столом — і все через якусь дохлу лисицю. Г’ю хотів був сказати, що лисиці — паразити, але вирішив не підживлювати заграви пристрастей. Замість цього сказав:

— Давайте не будемо за вечерею, це й так тяжко перетравити. Але вони не змовкли. Він вирішив не дослухатися й натомість спробував здолати відбивні (цікаво, місіс Ґловер їх сама пробувала?). Коли у двері постукали, він зітхнув із полегшею.

— А, майоре Шоукросс, заходьте, — погукав він.

— Вибачте, не хотів відривати вас від вечері, — майор Шоукросс ніяково роззирнувся. — Я просто хотів спитати, чи ваш Тедді не бачив нашої Ненсі.

— А що з Ненсі? — спитав Тедді.

— Десь зникла, — сказав майор Шоукросс.

Вони більше не зустрічалися — ані в гаю, ані на алеї, ані у луках. Після того як знайшли тіло Ненсі, Г’ю ввів сувору комендантську годину, а Урсула з Беном і без того поринули у винуватий жах. Якби вони повернулися, коли мусили, якби вони вийшли на поле хоча б на п’ять хвилин раніше й ніде не затримувалися, то, може, Ненсі була б жива. Проте на той час, коли вони, ще нічого не знаючи, вибрели до алеї, Ненсі вже лежала мертва в кориті для худоби на дальньому кінці поля. Тож у них, як у Ромео із Джульєттою, усе теж скінчилося смертю. Ненсі поплатилася за їхнє кохання.

— Це трагедія, — сказала їй Памела, — але твоєї вини тут немає, тож чому ти поводишся так, наче є?

Бо так і було. Тепер вона в цьому пересвідчилася.

Щось зламалося, порвалося, блискавка розітнула набрякле небо.

На жовтневих канікулах вона на кілька днів заїхала до Іззі. Вони сіли в російській чайній у Сауз-Кенсіґтоні.

— Клієнтура тут правого ухилу, — сказала Іззі, — зате млинчики прекрасні.

А ще там був самовар. (Може, це самовар її зворохобив, нагадавши про доктора Келлета? Це ж абсурд). Коли вони допили чай, Іззі сказала:

— Постривай, сходжу попудрю ніс. Попросиш рахунок?

Урсула терпляче чекала, коли її раптом оповив нездоланний жах, стрімкий, як політ хижого птаха, передчуття чогось незнаного, але невимовно загрозливого. Воно чигало на неї тут, серед ґречного побрязкування чайних ложечок об порцеляну. Вона встала, перевернула стілець. Їй стало млосно, виднокіл затягнула імла. Як пил після бомби, — подумала вона, хоча ніколи не потрапляла під бомбардування.

Вона прорвалася крізь імлу й вибігла з російської чайної на Геррінґтон-роуд. Вона кинулася бігти й бігла, сліпо бігла вперед по Бромптон-роуд і далі, до Еджертон-ґарденз.

Вона вже тут була. Вона тут ніколи не бувала.

Одразу за видноколом, за рогом, незриме, чаїлося те, чого вона не могла наздогнати — те, що наздоганяло її. Вона — мисливець і здобич. Як лисиця. Вона мчала далі, аж доки об щось не перечепилася й не заорала землю носом. Біль був нестерпний. Бризнула кров. Вона сиділа на асфальті й ридала від болю. Вона навіть не розуміла, що на вулиці є ще хтось, доки з-за спини не долинув чоловічий голос:

— Ой лишенько, ото вам перепало. Дайте поможу. У вас на цьому милому синьому шарфику кров. Він же синій? Чи аквамариновий? А я Дерек, Дерек Оліфант.

Вона впізнала цей голос. Вона не впізнала цього голосу. Минуле протікало в майбутнє, ніби десь була тріщинка. Чи, може, це майбутнє перелилося в минуле? Хай там як, їй було страшно, ніби темні ландшафти всередині раптом вийшли на яв. Те, що було всередині, вихлюпнулося назовні. Час вивернув суглоб, це напевно.

Вона з трудом піднялася на ноги, але не зважилася обернутися. Незважаючи на нестерпний біль, вона бігла далі. Сили полишили її вже у Белгравії. І це теж, — подумала вона. Вона вже тут бувала. Вона ніколи тут не бувала. Здаюся, — подумала вона. Я не знаю, що це, але здаюся. Вона опустилася на коліна на твердому асфальті і скрутилася клубочком. Як лисиця без нори.

Вона, мабуть, знепритомніла, бо коли розплющила очі, то лежала у ліжку в кімнаті з білими стінами. Там було велике вікно, а за ним — каштан, з якого ще не опало листя. Вона повернула голову й побачила доктора Келлета.

— Ви ніс зламали, — сказав доктор Келлет. — Ми подумали, що на вас хтось напав.

— Ні, — сказала вона, — я просто впала.

— Вас знайшов вікарій. Він відвіз вас на таксі до Лікарні св. Юрія.

— А ви тут що робите?

— Зі мною зв’язався ваш батько — сказав, що не знає, до кого ще звернутися.

— Не розумію.

— Коли вас привезли до лікарні, ви кричали без упину. Вони подумали, що з вами сталося щось страшне.

— Ми вже не в тій лікарні?

— Ні, — ласкаво сказав він, — це приватна клініка. Відпочинок, добра їжа і таке інше. У них гарні сади. Я завжди вірив, що гарні сади все покращують, а ви?

— Час не циклічний, — сповістила вона докторові Келлетові. — Він як... палімпсест.

— Лишенько, звучить обтяжливо.

— Інколи згадується майбутнє.

— Ви стара душа, — сказав він. — Непросто вам. Але життя лежить перед вами. І його треба прожити.

Він уже вийшов на пенсію, тож «просто її навідував по-дружньому», не як лікар.

У санаторії вона почувалася як сухотниця. Удень сиділа на терасі та стосами читала книжки, доки медсестри підносили їжу і напої. Блукала садами, провадила люб’язні діалоги з терапевтами і психіатрами, розмовляла з іншими пацієнтами (принаймні з її поверxy — справжні безумці були на горищі, як місіс Рочестер). У кімнаті завжди були свіжі квіти й миска яблук. Мабуть, її перебування тут влетить у копієчку.

— Це не задорого? — спитала вона у Г’ю, він часто заходив.

— Платить Іззі, вона наполягла.

Доктор Келлет задумливо розкурив люльку. Вони сиділи на терасі. Урсула подумала, що з радістю провела б тут решту життя. Дуже приємно, ніяких викликів.

— Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання... — протягнув доктор Келлет.

— ...і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би — ніщо, — закінчила Урсула. — Чому ми взагалі цитуємо Коринтян? Я думала, ви буддист.

— А, я взагалі ніхто, — сказав доктор Келлет. — І, звісно, водночас усе.

На думку Урсули, це взагалі ніяк між собою не пов’язано.

— Питання в тому, чи вам цього досить, — нарешті сказав він.

— Чого досить?

Вона втратила нитку розмови, але доктор Келлет переключився на свою люльку й не відповів, а тоді принесли чай.

— У них тут прекрасний шоколадний пиріг, — сказав доктор Келлет.

— Одужала, ведмежатко? — спитав Г’ю, обережно допомагаючи їй сісти в машину. Він приїхав по неї на бентлі.

— Так, як новенька.

— От і чудово. Нумо додому. Удома без тебе все не так.

Вона згаяла купу безцінного часу, але тепер у неї є план, — думала вона у темряві, лежачи у власному ліжку у Лисячому закуті. У плані, безперечно, є сніг. І срібний зайчик, і танець зеленого листя. І таке інше. Німецька, не класична філологія — а тоді курс стенографії і машинопису, а може, й есперанто, просто про випадок, якщо утопія колись таки настане. Вона приєднається до стрілецького гуртка й отримає роботу в якійсь конторі, певний час попрацює, відкладе трохи грошей, нічим не виділятиметься. Вона не привертатиме уваги, послухається батькової поради, ще не озвученої — не висовуватися, не відсвічувати. А тоді, коли буде готова, коли відкладе достатньо грошей, вона проникне у серце звіра і вирве чорну пухлину, яка більшає там із кожним днем.

А тоді вона пройде Амалієнштрассе і спиниться перед фотостудією Гоффмана, зиркне на кодаки, лейки й фойґтлендери на вітрині, прочинить двері, так що маленький дзвіночок сповістить про її появу дівчині, яка працює за прилавком, і та, мабуть, скаже «Guten Tag, gnädiges Fräulein», чи, може, «Grüss Gott», адже йтиме тільки 1930-й, коли люди при зустрічі ще казали «Grüss Gott» чи «Tschüss», а не нескінченні «Heil Hitler» із тими дурнуватими військовими салютами.

І тоді Урсула простягне їй свою стару камеру і скаже:

— Не можу витягнути плівку.

І жвава сімнадцятирічна Єва Браун скаже:

— Дайте погляну.

У неї серце завмерло від піднесення, її оповивало прочуття близьких змін. Вона — і лицар, і осяйний спис водночас. Вона — меч, що сяє глупої ночі, дротик світла, що протикає пітьму. Цього разу вона все зробить правильно.

Коли всі поснули, а дім стих, Урсула встала з ліжка і вилізла на стілець перед відкритим вікном спаленьки на горищі.

Час, — подумала вона. Вдалині співчутливо пробив годинник. Вона подумала про Тедді і міс Вулф, про Роланда і крихітку Ангелу, про Ненсі та Сильвію. Подумала про доктора Келлета і Піндара. Спізнай, хто ти, і стань собою. Тепер вона знає, хто вона. Вона — Урсула Бересфорд Тодд, і вона свідок.

Вона розпростерла руки назустріч чорному кажанові, і вони полетіли разом, обійнявшись у повітрі, як душі, що давно погубилися і нарешті знайшлися. Це і є любов, — подумала Урсула. Що більше любиш, то краще виходить.