Життя за життям

2 вересня 1939 року

Моріс каже, що за кілька місяців усе скінчиться, — сказала Памела і примостила тарілку на горб живота, у якому ховалася її наступна дитина. Вона сподівалася, що хоч цього разу буде дівчинка.

— І ти не спинишся, доки не народиш дівчинку? — уточнила Урсула.

— Доки рак не свисне, — життєрадісно погодилася Памела. — Так що він нас запросив, на мій превеликий подив. Недільний ланч У Сурреї, усе як треба. Ці їхні дивні діти, Філіп і Гейзел...

— Я, здається, їх тільки рази два і бачила.

— Та, мабуть, більше просто не помічала. Моріс сказав, що запросив нас, щоб «кузини познайомилися покраще», але хлопчики не знайшли з ними спільної мови. Філіп і Гейзел геть не вміють гратися. А їхня мати — великомучениця від смажені та яблучного пирога. Ну, ще Едвіна великомучениця імені Моріса. Мучеництво їй, звісно, пасує, хоча вона якась надто ревна християнка як на англіканку.

— Не хотіла б я побратися з Морісом, не уявляю, як вона його терпить.

— Здається, вона йому вдячна. Він дав їй Суррей. Тенісний корт, друзі в міністерстві, гори смажені. Вони часто «приймають» — світочів світу цього. Багато жінок готові заради такого й потерпіти. Навіть Моріса.

— Ото вже випробування для її християнської терпимості.

— І для Гарольдових поглядів загалом. Із Морісом він погарикався за соціальне забезпечення, а з Едвіною — через передвизначення.

— Вона в це вірить? А ще англіканка.

— Точно. Але логіки в неї геть немає. Вона просто приголомшливо дурна, тому він, мабуть, з нею й одружився. Як думаєш, чому Моріс каже, що війна скінчиться за кілька місяців? Це просто міністерство надуває щоки? Ми як думаємо, можна вірити всьому, що він каже? Чи хоч чомусь, що він каже?

— Загалом ні, — сказала Урсула. — Але він велике цабе у Міністерстві внутрішніх справ, тож можна припустити, щось та знає. Себто в Міністерстві внутрішньої безпеки, створили на цьому тижні.

— І ти там же? — спитала Памела.

— І я там же. Наш департамент протиповітряної оборони тепер ціле міністерство, ми досі не оговталися від того, що ми тепер прямо як дорослі.

Закінчивши школу у вісімадцять, Урсула ані до Парижа не поїхала, ані, всупереч благанням частини вчителів, не подалася в Оксбридж і не здобула диплома із якоїсь живої чи мертвої мови. Вона, власне, так і осіла неподалік, у Гай-Вікомбі, у маленькому коледжику для секретарок. Їй кортілося «пожити» й заробити незалежність, а не замкнутися в монастирських стінах чергового освітнього закладу. «Крилата колісниця часу і таке інше», — пояснила вона батькам.

— Пожити — це те, що нам усім судилося, — сказала Сильвія, — так чи інак. І всі врешті доживаються до одного і того самого. Мабуть, по суті, і байдуже, як саме ми туди дістанемося.

Урсула, своєю чергою, вважала, що в тому, «як саме» ми туди дістанемося, якраз уся суть, але в ті дні, коли Сильвію оповивала хандра, сперечатися з нею було марно.

— Тоді я зможу знайти цікаву роботу, — Урсула відмахнулася від батьківських заперечень, — працюватиму в газеті, чи, може, у видавництві.

Вона уявляла богемну атмосферу, чоловіків у твідових піджаках і з краватками, жінок, що вишукано курили, розсівшись за друкарськими машинками.

— Це ти молодець, — сказала Іззі Урсулі за доволі добрим пообіднім чаєм у «Дорчестері», куди запросила ще й Памелу («Мабуть, їй щось треба», — сказала та). — Хто ж хоче бути нудною синьою панчохою?

— Я, — сказала Памела.

Виявилося, прихований мотив у Іззі справді був. Авґуст здобув такий успіх, що видавець попросив Іззі написати «щось таке саме» для дівчат.

— Але щоб вона не була хуліганкою, — уточнила Іззі. — Це, виявляється, ні-ні. Їм треба таке своїсіньке хлопчакувате дівчисько, із тих, які в хокей грають. Тут у нас пригоди, тут у нас перепалки, але щоб усе було як належить, жодних різких рухів, — вона повернулася до Памели і люб’язно сказала: — Так що я подумала про тебе, люба.

Коледж очолював такий собі містер Карвер, великий шанувальник Пітмана й есперанто, який хотів, щоб його «дівчатка» тренувалися друкувати із зав’язаними очима. Урсула підозрювала, що це не просто випробування їхньої вправності, й очолила повстання Карверових «дівчаток».

— Ти така бунтарка, — захоплено сказала одна з них (Моніка).

— Взагалі-то, ні, — уточнила Урсула. — Просто керуюся здоровим глуздом.

Так і було. Вона завжди була розважлива.

У коледжі містера Карвера з’ясувалося, що Урсула має дивовижний хист і до друку, і до стенографії, хоча чоловіки, які проводили з нею інтерв’ю на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, — вона їх більше не бачила, — явно вирішили, що добре знання мертвих мов стане їй у більшій пригоді, коли вона відкриватиме й закриватиме шухляди в шафах і ритиметься у морі вицвілих папок. «Цікаву роботу» вона уявляла не так, але завдання бодай займало їй голову, тож наступні десять років вона поступово дерлася вгору службовою драбиною, повільненько, як-то жіноцтво. («Одного дня жінка стане прем’єр-міністром, — сказала Памела. — Може, і за нашого життя»). Тепер в Урсули були підлеглі, які порпалися у вицвілих папках за неї. Мабуть, оце і є прогрес. З 36-го вона працювала на департамент протиповітряної оборони.

— То ти, значить, чуток не знаєш? — спитала Памела.

— Я ж мізерна скво, я тільки чутки і знаю.

— А Моріс не розказує, чим займається, — пробурчала Памела. — Мовляв, не належить говорити, що відбувається у тих «священних стінах». Він так і сказав — «священних стінах». Можна подумати, він кров’ю підписав акт про нерозголошення державних таємниць і лишив свою душу як запоруку.

— Це ми всі робимо, — сказала Урсула і взяла скибочку пирога. — De rigueur, ти ж розумієш. Особисто я підозрюю, що він просто щось там собі рахує.

— І при цьому самовдоволений до чортиків. Війна йому сподобається — влади маса, особистої небезпеки нуль.

— І купи речей, які можна підрахувати.

Вони обидві розсміялися. Урсулі раптом сяйнула думка, що, як на людей над прірвою жахливого конфлікту, вони якісь аж надто радісні.

Вони сиділи у Памелиному саду у Фінчлі, стояв суботній день, на тонкому бамбуковому столику стояло чайне начиння. Вони їли марципановий пиріг із шоколадними кришками — давній рецепт місіс Ґловер, переданий у спадок на клапті паперу з жирними відбитками пальців. Подекуди цей клапоть паперу був прозорий, як брудна шибка.

— Насолоджуйся моментом, — сказала Памела, — бо пирога, мабуть, більше вже не буде, — вона кинула кусник Гайді — нічим не прикметній дворняжці, порятованій із притулку у Баттерсі. — Ти знаєш, що люди тисячами присипляють своїх домашніх тварин?

— Жах.

— Ніби це — не члени сім’ї, — сказала Памела й почухала Гайді потилицю. — Вона значно приємніша, ніж мої хлопчаки. І поводиться краще.

— Як твої евакуйовані?

— Немиті.

Попри свій стан, Памела цілий ранок організовувала на Ілінґ-Бродвей евакуйованих, доки Олів, її свекруха, наглядала за хлопчиками.

— Від тебе було би більше користі, ніж від Моріса, — сказала Урсула. — Якби моя воля, бути тобі прем’єр-міністром. Ти із цим упоралася б значно краще, ніж Чемберлен.

— Що є, то є, — Памела відставила блюдце і взялася за в’язання — щось рожеве й мереживне. — Якщо буде хлопчик, я просто вдам, що це дівчинка.

— А ти не виїздиш? — спитала Урсула. — Ти ж не лишиш хлопців у Лондоні? Ти можеш пожити у Лисячому закуті, навряд чи німці розбомблять сонну лощину.

— З матір’ю жити? Ні за що. Є в мене університетська приятелька, Дженет, донька вікарія — втім це, мабуть, не має значення. Їй по бабусі лишилася хатка у Йоркширі, Гаттон-ле-Гоул, цятка на карті, щось таке. Вона збирається туди зі своїми двома малими й запрошує мене з моїми трьома, — Памела народила Найджела, Ендрю та Крістофера одного за одним. Материнством вона займалася на широку ногу. — Та й Гайді там сподобається. Дика природа, ані електрики, ані водогону. Хлопцям там буде добре, гасатимуть як дикуни. А то складно бути дикуном у Фінчлі.

— Комусь і це вдається, — зауважила Урсула.

— І як там твій «знайомий»? — спитала Памела. — «Знайомий із Адміралтейства»?

— Ти можеш називати його на ім’я, — сказала Урсула, струшуючи кришки пирога зі спідниці. — У квітів вух немає.

— У ці дні нема знаття. То як, він щось казав?

Урсулині стосунки з Крайтоном — «Знайомим із Адміралтейства» — тривали вже рік (вона вела лік від Мюнхена). Вони познайомилися на зборах кількох департаментів. Він був на п’ятнадцять років старший за Урсулу і доволі імпозантний. Було в ньому щось хиже, на чому не позначився ані шлюб із прагматичною Мойрою, ані виводок із трьох доньок у приватній школі. «Я їх ніколи не полишу», — сповістив він після того, як вони вперше кохалися у його мінімалістично умебльованому «укритті про всяк випадок».

— Я й не прошу, — сказала Урсула, хоча, на її думку, ця декларація намірів виглядала б шляхетніше, якби передувала акту, а не стала його епілогом.

«Укриття» (Урсула підозрювала, що вона — не перша жінка, яку Крайтон туди запрошував) — це надана Адміралтейством квартирка, де він зупинявся в ті ночі, коли лишався у місті, а не «мандрував» до Мойри й доньок у Ворґейт. На квартиру мали право й інші співробітники, і коли вона була зайнята, Крайтон «мандрував» до Урсулиної оселі на Арґайл-роуд, де вони проводили довгі вечори на її вузькому ліжку (він по-моряцьки практично ставився до обмеженого простору) чи на дивані за «тілесними втіхами», як він це називав, а тоді «волікся» назад до Беркшира. Будь-яка сухопутна мандрівка, навіть якщо йшлося про кілька зупинок на метро, набувала у вустах Крайтона рис експедиції. У душі він був моряк, Урсулі завжди здавалося, що він краще катався би на байдарці, ніж пробирався суходолом. Якось вони зняли човник, допливли до острова Манкі і влаштували пікнік над водою.

— Як нормальна пара, — сказав він, ніби вибачався.

— Це любов, — скептично підсумувала Памела.

— Він мені подобається.

— А мені подобається чолов’яга, який доставляє продукти. Але ліжко я з ним не ділю.

— Будь певна, він для мене значить більше, ніж той твій продавець, — вони майже посварилися. Урсула спробувала заступитися за Крайтона: — Він не зелений юнак. Він зріла особистість, ціла, вже... готова. Розумієш?

— Готова й одружена, — пробурчала Памела, яка останнім часом стала сварлива. А тоді здивовано придивилася до сестри: — А в тебе серце калатає частіше, коли ти його бачиш?

— Може, трошки, — милосердно погодилася Урсула, щоб уникнути сварки: вона підозрювала, що так і не зможе пояснити Памелі адюльтер. — Хто би міг подумати, що із цілого нашого сімейства саме ти виявишся найбільшим романтиком?

— О ні, ці лаври належать Тедді. Я просто певна, що наше суспільство тримається на такому собі цементі, особливо зараз, і зокрема на інституті шлюбу.

— У цементі немає нічого романтичного.

— Насправді я тобою захоплююся, — уточнила Памела. — Ти самостійна жінка. Ти йдеш проти течії тощо. Я просто не хочу, щоб тобі завдали болю.

— Повір, я теж. Мир?

— Мир, — радо погодилася Памела і розсміялася. — Моє життя було б таке нудне без твоїх солоних історій із передової. Твоє любовне життя, чи як там ти його називаєш, дарує мені багато замісної втіхи.

У їхній вилазці на острів Манкі не було нічого солоного: вони порядно розсілися на картатому пледі, поїли холодної курки, попили теплого червоного вина. «Де грає Іппокрена огнецвітно», — протягнула Урсула, на що Крайтон розсміявся і сказав:

— Від цього підозріло відгонить літературщиною. У мене в душі нічого поетичного, ти так і знай.

— Так і знаю.

Але з Крайтоном така штука, що в нього завжди було друге дно, яке він нікому не показував. Якось вона почула, що в бюро його прозвали «сфінксом» — і справді, він створював репутацію таємничості, що натякала на незвідані глибини й приховані таємниці — може, дитячі кривди, може, якусь приголомшливу одержимість. Його оповиває таїна, — подумала вона, облуплюючи зварене на твердо яйце і вмочаючи його в сіль у згорточку паперу. Хто спакував їм їжу? Не сам же Крайтон? Тільки б не Мойра, Боже збав.

Таємна природа їхніх стосунків ятрила йому сумління. Вона вносила пригоди у його нуднувате життя, — так він їй і сказав. Він брав участь у Ютландській морській битві під Джелліко, «багато бачив», а тепер «просто собі папірці тягає». Він казав, що йому неспокійно.

— Ти зараз або зізнаєшся в коханні, — сказала Урсула, — або скажеш, що все завершено.

Фрукти вони також привезли: персики у гніздечку із серветок.

— Я перебуваю у хисткій рівновазі, — сказав він із печальною усмішкою. — То туди коливаюся, то сюди.

Урсула розсміялася, це йому геть не пасувало.

Він заходився розповідати їй про Мойру, щось про життя на селі й завзяту працю в комітетах, і Урсула в якусь мить перестала слухати — її більше цікавив щойно знайдений кекс, явно поцуплений із кухні десь у надрах Адміралтейства. («Про нас там добре дбають», — сказав він. Він точно як Моріс, — подумала вона. Привілеї чоловіків при владі, неприступні іншим).

Якби Урсулині старші колеги жіночої статі провідали про інтрижку, то вони руки заламували б, особливо якби взнали, з ким саме вона закрутила роман (Крайтон був доволі високопоставлений). Урсула дуже-дуже добре вміла зберігати таємниці.

— Репутація особи розсудливої вам передує, міс Тодд, — сказав Крайтон, коли їх представили.

— От лихо, — сказала Урсула, — це звучить так, ніби я зануда.

— Навпаки, цікава. Із вас, підозрюю, вийшла б добра шпигунка.

— А як Моріс? Сам, як такий? — спитала Урсула.

— Моріс «як такий» дуже добре, себто він такий, як є, і ніколи не зміниться.

— А мене у Суррей на недільний обід ніхто не запрошує.

— Вважай, що це тобі пощастило.

— Я його майже не бачу. Наче ми й не працюємо в одному міністерстві. Він у нас крокує вищими ешелонами...

— У священних стінах.

— У священних стінах, точно. А я сновигаю бункерами.

— Ти справді працюєш у бункері?

— Власне, наше приміщення над землею. У Південному Кенсінгтоні, перед Геологічним музеєм. А Моріс — тому кабінет у Вайтголлі миліший, ніж наш бойовий командний пункт.

Коли вона подавалася на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, Урсула думала, що Моріс закине за неї слівце, а він почав надувати щоки про непотизм, мовляв, він має бути понад підозрами, «Цезарева дружина тощо».

— Себто Моріс у цій метафорі Цезар, а не Цезарева дружина? — уточнила Памела.

— Не підкидай мені таких ідей, — розсміялася Урсула. — Ти тільки уяви Моріса жінкою.

— Як римлянкою, то й нічого. Йому пасувало б. Як там звали Коріоланову мати?

— Волумнія.

— Ось, геть забула: Моріс запросив на ланч ще й свого приятеля. Вони познайомилися в Оксфорді, такий дебелий американець. Пам’ятаєш?

— Точно! — Урсула завагалася, ім’я вислизало. — Чорт, як же його звали... щось таке американське. Він спробував мене поцілувати на моє шістнадцятиліття.

— От свиня! — розсміялася Памела. — А мені ти не розказувала.

— Не такого чекаєш від першого поцілунку. Він на мене накинувся, як регбіст. От ведмідь, — Урсула реготнула. — А я, здається, вразила його гордість — чи, може, і не тільки гордість.

— Гобі, — підказала Памела. — Тільки тепер він зветься Говард — Говард С. Лендсдаун 111, як на те пішло.

— Гобі... — протягнула Урсула. — Геть про нього забула. І що він зараз поробляє?

— Щось дипломатичне. Ще більше таємності наганяє, ніж наш Моріс. Працює при міністерстві, молиться на Кеннеді. Мені здається, Гобі взагалі-то шанує того їхнього Адольфа.

— Та й Моріс не від того, якби Адольф не був аж настільки іноземцем. Я якось бачила його на зборах союзу фашистів.

— Моріса? Та ні за що! Може, він шпигував — я легко можу його уявити провокатором. А тебе туди як занесло?

— Ти ж розумієш, шпигувала, як і Моріс. Ні, насправді просто випадково проходила.

— Один чайник чаю — а стільки несподіваних відкриттів. На що ще чекати? Може, заварити ще чаю?

— Та, мабуть, годі, — розсміялася Урсула.

Памела зітхнула.

— Шкода, правда?

— Що, Гарольда?

— Бідаха, він муситиме тут лишитися. Не призиватимуть же лікарів із лікарень? Вони й тут знадобляться, якщо нас почнуть бомбити і труїти газом. А нас справді бомбитимуть і труїтимуть газом, ти ж розумієш?

— Так, звісно, — сказала Урсула так мимохіть, мовби вони про погоду говорили.

— Просто жах, — Памела знову зітхнула, відклала спиці й витягла руки над головою. — Такий день гарний. Складно повірити, що це, мабуть, останній звичайний день за довгий-довгий час.

Урсула мала йти у відпустку з понеділка. Вона напланувала на тиждень лінивих вилазок — як не до Істборна, то до Гастінґса, а може, зважиться вибратися аж до Бата чи Вінчестера — проте які вже поїздки, коли ось-ось оголосять про початок війни. Її раптом охопила апатія від думки про те, що на них чекає. Вона весь ранок присвятила покупкам, поповнила запаси: батарейки для ліхтаря, нова грілка, свічки, сірники, гори чорного паперу, а також консерви (печені боби і картопля) і кава у вакуумних упаковках. Купила й одягу: добру вовняну сукню за вісім фунтів, зелений вельветовий жакет за шість, шкарпетки й ошатні темні шкіряні черевики, які виглядали витривалими. Вона була задоволена, що встояла перед спокусою придбати жовту крепдешинову нарядну сукню в маленькі чорні ластівки.

— Моєму зимовому пальту ще тільки два роки, — сказала вона Памелі. — Воно ж переживе війну?

— Дай Бог, сподіваюся.

— Це такий жах.

— Точно, — сказала Памела й відрізала ще пирога. — Паскудство. Я така зла. Вступати у війну — це безумство. Візьми-но ще пирога. Бери-бери, доки хлопчики не повернулися від Олів. Щойно вернуться, вижеруть тут усе, як сарана. Хтозна, як ми собі дамо раду на пайках.

— Ти ж будеш на селі, зможеш вирощувати овочі. Курей заведеш. Свиню. Усе буде добре.

Урсулі було тоскно від думки про те, що Памела поїде.

— Їдь із нами.

— Боюся, я мушу лишитися.

— Чудово, ось і Гарольд, — сказала Памела, коли на порозі з’явився Гарольд із великим букетом жоржин, загорнутим у мокру газету.

Вона припіднялася, щоб його привітати, а він чмокнув її у щоку і сказав:

— Сиди-сиди.

Він поцілував і Урсулу й подарував жоржини Памелі.

— Їх продавала дівчинка на розі у Вайтчепелі, — пояснив він, — точнісінько як у «Пігмаліоні». Сказала, що вирощує їх на дідусевій ділянці.

Крайтон якось подарував Урсулі троянди, але вони швидко понурили голови і зів’яли. Вона заздрила Памелиним дебелим квітам із ділянки.

— То я от про що, — сказав Гарольд, наливши собі охололого чаю з чайничка, — ми вже евакуйовуємо пацієнтів, яких можна перевозити. Завтра точно оголосять війну. Вранці. Саме в такий час, щоб ціла нація стала на коліна в церкві й помолилася за порятунок.

— Точно, війна завжди нашпигована християнством, — саркастично пирхнула Памела. — Особливо для англійців. — І кинула Урсулі: — У мене є кілька друзів у Німеччині, добрі люди.

— Знаю.

— То вони тепер наші вороги?

— Не засмучуйся, Пеммі, — сказав Гарольд. — А чому так тихо? Що ти зробила із хлопцями?

— Продала, — пожвавішала Памела. — Три за ціною двох.

— Заночуй у нас, Урсуло, — ласкаво запропонував Гарольд. — Не треба тобі завтра лишатися самою. День буде жахливий. Це я тобі раджу як лікар.

— Спасибі, але в мене вже є плани.

— Добре тоді, — сказала Памела і знову взялася за в’язання. — Не треба поводитися так, наче світ добігає кінця.

— Навіть якщо так і є? — уточнила Урсула. Тепер вона пожалкувала, що не купила жовту крепдешинову сукню.

Листопад 1940 року

Вона лежала навзнак у мілкій калюжі, що спершу її геть не обходило. Найгірше — це сморід. У ньому поєдналося кілька запахів, один гірший за інший, і Урсула намагалася їх розділити. По-перше, осоружний сопух газу (домашнього), по-друге, душок каналізації, такий відворотний, що її аж нудило. А ще — складний коктейль старого вогкого тиньку й цегляного пилу, які змішувалися зі слідами людського життя — шпалерами, одягом, книжками, їжею — і кислий чужинський запах вибухівки. Іншими словами, саме єство мертвого будинку.

Вона ніби лежала на дні глибокої криниці. Крізь каламутний серпанок пилу, що осідав, як туман, було видно чорний клапоть неба й серпик місяця, як обстрижений ніготь — вона звернула на нього увагу, ще коли визирнула з вікна раніше. Це, здавалося, було давним-давно.

Було й вікно чи, бодай, рама — ген угорі, геть не на своєму місці. Це точно її вікно, вона впізнала завіси, від яких лишилися самі обгорілі клапті, що майоріли на вітерці. Це Сильвія помогла їй вибрати ці цупкі завіси з жакардовим гаптуванням у дорогій крамниці «Джон Льюїс».

Квартиру на Арґайл-роуд здавали з умеблюванням, але Сильвія заявила, що завіси й килими «геть вульгарні», і дала Урсулі гроші на нові.

Міллі пропонувала їй в’їхати до неї на Філлімор-ґарденс. Міллі тоді ще грала інженю й казала, що так і перейде від Джульєтти до Мамки, оминувши всі проміжні етапи. «Ділити нору буде весело», — сказала Міллі, ось тільки Урсула не була певна, чи збігаються їхні уявлення про веселощі. При щебетушці Міллі вона нерідко почувалася нудною і приземленою, як горобець при канарці. Інколи Міллі щебетала аж надто голосно.

Це було вже після Мюнхена — Урсула завела роман із Крайтоном і подумала, що в такій ситуації розважніше жити самій. Озираючись назад, вона розуміла, що була значно уважніша до Крайтонових потреб, ніж він — до її, ніби існування Мойри та доньок важливіше, ніж її власне.

Про Міллі подумай, — сказала вона собі, — про гардини, про Крайтона, раз уже на те пішло. Про що завгодно, крім нинішнього становища. Особливо про газ не думай. Не думати про газ видавалося їй украй важливим.

Скупившись, Сильвія й Урсула випили чаю в ресторані при «Джон Льюїс», де їх обслуговувала похмура, але ділова офіціантка.

— Я незмінно тішуся, — прошепотіла Сильвія, — що я — це я, і мені не доведеться жити іншим життям.

— Ти прекрасно справляєшся з тим, щоб бути собою, — сказала Урсула, свідома того, що це не конче звучить як комплімент.

— Що ж, роки практики.

Чай був дуже добрий, такого в універмагах більше не дають. Та й «Джон Льюїс» розбомбили, лишився чорний беззубий череп будівлі. («Це жахливо», — писала Сильвія, яку цей факт, здається, розчулив більше, ніж страшні рейди на Іст-Енд). Не минуло й кількох днів, як магазин знову запрацював — усі просторікували про «англійський дух», але, якщо чесно, то що їм ще залишалося?

Сильвія того дня була в доброму гуморі — їх зближувала тема завіс та ідіотизму осіб, які вважали, що Чемберленів ідіотський папірець щось міняє.

Було так тихо, що Урсула подумала, чи заціліли її барабанні перетинки. Як вона сюди взагалі потрапила? Їй згадалося, як вона визирнула з вікна на Арґайл-роуд — із того самого вікна, яке зараз було ген далеко — і побачила серпик місяця. А перед тим вона сиділа на канапі, щось шила, підшивала комірець блузи, а радіо було налаштоване на німецьку радіостанцію на короткій хвилі. Вечорами вона ходила на курси німецької («ворога треба знати»), проте в передачі не розбирала нічого, крім принагідних загрозливих іменників (Lufiangriffe, Verluste).

Стомлена своїм браком знань, вона вимкнула радіо й поставила платівку Ма Рейні. Перед від’їздом до Америки Іззі лишила Урсулі свою колекцію платівок — поважний архів американських блюзових співачок.

— Я таке більше не слухаю, — сказала Іззі. — Це вже passe. Майбутнє за чимось трохи більш soigne.

Іззі закрила свій дім у Голланд-парку, понакривала меблі чохлами від пилу. Вона вийшла заміж за славетного сценариста, і вони рушили на літо до Каліфорнії.

(— Обидва боягузи, — прорекла Сильвія.

— Не знаю, не знаю, — заперечив Г’ю. — Якби я міг пересидіти війну в Голлівуді, то так би і зробив).

— Цікавеньку музику ви слухаєте, — сказала місіс Еппл’ярд Урсулі якогось дня, коли вони перестрілися на сходах. Стіна між їхніми квартирами була тонка як папір.

— Перепрошую, я не хотіла вас потурбувати, — сказала Урсула, хоча могла б додати, що вона день і ніч вислуховує, як волає дитинча місіс Еппл’ярд, і це її дуже непокоїть. Немовляті було чотири місяці, велике як на свій вік, товсте і червонощоке, ніби виссало життя з матері.

Місіс Еппл’ярд — на руках у неї мертвим вантажем спала дитина, схиливши голову матері на плече — тільки відмахнулася:

— Не переймайтеся, мені це не шкодить.

Вона була печальна східноєвропейка, мабуть, якась біженка, хоча англійська в неї точна. Містер Еппл’ярд уже кілька місяців як зник — може, пішов на війну, але Урсула не стала питати: шлюб був явно (і чутно) нещасливий. Місіс Еппл’ярд була вагітна, коли її чоловік пішов, і наскільки Урсула знала (чи чула), він не вертався познайомитися зі своїм писклям.

Місіс Еплл’ярд колись, мабуть, була красуня, але зараз із кожним днем марнішала і сумнішала, аж доки Урсулі не почало здаватися, що тільки тягар немовляти та його потреб приковує її до буденного життя.

У їхній спільній лазничці на другому поверсі завжди стояв емальований таз, де відмокали смердючі пелюшки, які місіс Еппл’ярд потім кип’ятила у каструлі на пічці на дві конфорки. На сусідній конфорці зазвичай стояла каструля капусти — можливо, саме внаслідок цих постійних операцій від неї завжди пахло старими овочами й вогким пранням. Урсула впізнала цей запах: так пахли злидні.

Двійко міс Несбіт, що звили гніздо на горішньому поверсі, квохтали над місіс Еппл’ярд і немовлям, як то заведено у старих панночок. Отже, дві Несбіт — Лавінія й Рут, худі самотні жінки — мешкали на горищі. («Під стріхою, як ластівки», — щебетали вони). Вони були схожі, як близнючки, й Урсулі завжди вартувало великих зусиль згадати, хто із них хто.

Вони вже давно вийшли на пенсію (а до того працювали телефоністками у «Герродс») і жили ощадно, балуючи себе тільки поважною колекцією біжутерії, яку здебільшого скуповували в обідню перерву у «Вулвортс» у свої «робочі роки». Їхня квартира пахла не так, як у місіс Еппл’ярд — лавандовою водою і мастикою, запах старих панн. Інколи Урсула ходила за покупками для Несбіт і місіс Еппл’ярд. Місіс Еппл’ярд завжди зустрічала її на порозі з точно відрахованою сумою (вона знала, що скільки коштує) і ґречним «дякую», а ось Несбіт вічно намагалися заманити Урсулу до себе на слабенький чай і черстві тістечка.

Під ними, на третьому поверсі, жив такий собі містер Бентлі (ні риба ні м’ясо, на цьому всі зійшлися), що його квартира і справді пахла пікшею, яку він варив у молоці на вечерю. У сусідній від нього кімнаті жила міс Гартнелл, яка завжди дерла носа (а квартира її не пахла взагалі нічим) — економка в готелі «Гайд-парк», натура сувора, мовби ніщо на світі не дотягувало до її стандартів. Урсулу от вона точно визнала недосконалою.

— Їй, мабуть, розбили серце, — пошепки виправдовувала сусідку Рут Несбіт, притиснувши власну пташину лапку до грудей, мовби її слабке серце також могло вистрибнути та прикипіти до когось непідходящого. Обидві міс Несбіт мали вкрай сентиментальні уявлення про кохання, бо не спізнали його випробувань. Натомість міс Гартнелл виглядала так, ніби радше сама кого хочеш розіб’є.

— У мене теж є платівки, — сказала місіс Еппл’ярд із наполегливістю змовниці. — А ось грамофона, на жаль, нема.

У це «на жаль» вона, здавалося, вклала все горе сплюндрованого континенту. Не могли ці слова витримати такої ваги.

— Будь ласка, заходьте їх послухати до мене, — сказала Урсула в надії, що пригнічена місіс Еппл’ярд не скористається із запрошення. Цікаво, яка в тої музика. Навряд чи щось сильно радісне.

— Брамс, — відповіла на незадане питання місіс Еппл’ярд. — І Малер.

Дитя завовтузилося, ніби перспектива Малера його тривожила. Щоразу, як Урсула зустрічала місіс Еппл’ярд на сходах, дитя спало. Їй часом починало здаватися, що дітей насправді двоє: те, яке у квартирі, ніколи не перестає плакати, а те, яке назовні, ніколи не прокидається.

— Не потримаєте Еміля, доки я знайду ключі? — спитала місіс Еппл’ярд і вручила їй тяжке дитя, не дочекавшись відповіді.

— Еміль, — прошепотіла Урсула.

Вона ніколи не задумувалася про те, що в дитини є ім’я. Еміля завжди кутали, як для експедиції в Арктику, у пелюшки, гумові штанці, комбінезончик і багато шарів в’язаних і оздоблених стьожками одежинок. Урсула знала, як поводитися з дітьми — вони з Памелою няньчили Тедді та Джиммі з таким же завзяттям, як цуценят, кошенят і зайченят, та й Памелиних хлопчаків вона завжди балувала — але дитина місіс Еппл’ярд тепла не викликала. Діти Тоддів солодко пахли молоком, тальком і свіжим повітрям, де сохнув їхній одяг, а Еміль був із душком.

Місіс Еппл’ярд копирсалася у великій обшарпаній сумці, яка виглядала так, мовби також перетнула цілу Європу, тікаючи із якихось далеких земель (про які Урсула, звісно, нічогісінько не знала). А тоді зітхнула: нарешті знайшла ключі на дні. Мовби відчувши близькість рідного порогу, немовля завовтузилося в Урсули на руках — може, готувалося до перетворення. Воно розплющило очі й доволі сердито поглянуло на світ.

— Дякую, міс Тодд, — сказала місіс Еппл’ярд і взяла свою дитину. — Дуже рада була з вами поговорити.

— Урсула. Називайте мене Урсулою.

Місіс Еппл’ярд завагалася, а тоді майже сором’язливо сказала:

— Ерика. Е-р-и-к-а.

Вони жили по сусідству вже рік, але це була найвідвертіша їхня розмова.

Щойно двері зачинилися, дитя звично заревіло. «Вона що його, голками штрикає? — писала Памела, яка народжувала спокійних дітей. — Вони перетворюються на диких звірів, коли їм виповнюється два роки». Перед самісіньким Різдвом вона народила чергового хлопчика — Джеральда. «Наступного разу пощастить», — сказала Урсула, коли вони побачилися. Вона поїхала потягом на північ, щоб познайомитися з найновішим членом родини, подорож була довга і тяжка, більшість часу вона провела в купе кондуктора, потяг був забитий солдатами, які їхали на бази. На неї градом сипалися солоні натяки, що спершу було смішно, а потім нудно.

— Де вже тим лицарям без страху і догани, — сказала вона Памелі, коли нарешті доїхала.

Останню частину дороги вона здолала у запряженому віслюком возику, мовби зіслизнула в інше століття чи навіть іншу країну.

Бідашка Пеммі нудьгувала на бутафорській війні в товаристві виводка малих хлопчаків, «як наставниця у школі для хлопчиків». Не кажучи вже про Дженет, яка виявилася «лінькуватою» (а ще нила і хропіла). «Від доньки вікарія чекаєш більшого, — писала Памела, — бозна-чому». Навесні вона вернулася до Фінчлі, проте коли почалися нальоти, з виводком перебралася до Лисячого закута, «доки все не закінчиться», попри раніші заперечення проти життя із Сильвією. Приписаний до лікарні св. Томаса Гарольд трудився на передовій. Кілька тижнів тому гуртожиток медсестер розбомбили, п’ятеро загинуло. «Щоночі пекло», — доповідав Гарольд. Ральф із вирв від бомби доповідав те саме.

Ральф! Ральф, звісно. Урсулі геть вилетіло з голови, а він-бо теж був на Арґайл-роуд. Чи був він там, коли вибухнула бомба? Урсула спробувала обернутися й роздивитися навколо, ніби могла розгледіти його у руїнах. Нікого не було, вона лишилася сама. Сама, загнана у клітку з потрощених дерев’яних балок і потрісканих сволоків, пил осідав навколо, забивав рот, ніздрі, очі. Ні, Ральф пішов ще до того, як завили сирени.

Урсула вже не спала з чоловіком із Адміралтейства. Оголошення війни пробудило у її коханцеві несподіваний спалах вини. Треба припиняти їхній роман, — сказав Крайтон. Спокуси плоті мають відійти на другий план, коли гримлять гармати, ніби вона Клеопатра, яка має ось-ось погубити закоханого Антонія. Тепер йому й без того, щоб «утримувати коханку», вистачало розваг і ризиків.

— То я коханка? — уточнила Урсула.

Вона не могла уявити себе з багряною буквою, ця категорія, здавалося їй, відведена для жінок зухваліших.

Рівновагу було порушено. Крайтон завагався. І, як виявилося, похилився.

— То й гаразд, — погідно сказала вона, — якщо ти так хочеш.

На той час вона вже підозрювала, що, власне, не існує ніякого іншого, цікавішого Крайтона під загадковою поверхнею. Не було в нього ніяких таємниць. Крайтон це Крайтон — Мойра, доньки, Ютландія, не конче у такому порядку.

Попри те, що це він запропонував покласти край їхнім стосункам, Крайтон вагався. А вона?

— Ти така холодна, — сказав він.

Вона ніколи не була в нього «закохана», — сказала вона.

— Мабуть, ми можемо лишитися друзями.

— Боюся, ні, — сказав Крайтон, одразу ностальгуючи за тим, що вже перетворилося на історію.

Хай там як, увесь наступний день вона старанно проридала за втраченим. Він їй подобався, і це було не таке легковажне почуття знічев’я, як, схоже, видавалося Памелі. А тоді витерла сльози, помила голову і вмостилася на ліжку з тарілкою грінок, паштетом і пляшкою «Шато От-Бріон» 1929 року, яку поцупила з прекрасного винного погрібка Іззі: та недбало кинула вино на Мелбері-роуд, лишивши Урсулі ключі.

— Призволяйся, чим знайдеш, — сказала Іззі. Тож так вона і робила.

Шкода, що більше не буде побачень із Крайтоном. На війні зраджувати легше. Вночі місто гасло, що створювало прекрасне прикриття для таємних зустрічей, а коли нарешті почалися бомбардування, у нього була б купа пояснень, чому він не у Ворґрейві з Мойрою та доньками.

Натомість Урсула завела цілковито неприховувані стосунки із іншим учнем з її німецьких курсів. Після першого заняття («Guten Tag. Mein Name ist Ralph. Ich bin dreizig Jahre alt») вони вдвох пішли у кав’ярню «Кардома» на Саутгемптон-роу, яка майже повністю зникла за мішками піску. Так і виявилося, що вони працюють в одній будівлі — він укладав карти заподіяних бомбардуванням збитків. Урсула помітила, що Ральф накульгує, аж коли вони вийшли із класу, задушливої кімнати на четвертому поверсі у Блумсбері. У Дюнкерку поранили, — пояснив він, не встигла вона спитати. Підстрелили в ногу, коли чекав у воді на маленький човник, що курсував між берегом і більшими човнами. Рибалка з Фолкстона затягнув його на борт, а за кілька хвилин його й самого підстрелили в шию.

— Ось, — сказав він Урсулі, — тепер нам більше не треба про це говорити.

— Мабуть, що так. Але це жах.

Вона, звісно, бачила новини.

— Ми добре розіграли погані карти, — сказав Крайтон.

Урсула зіткнулася з ним у Вайтголлі незабаром після евакуації військ. Він сказав, що скучає за нею. (Знову вагається, — подумала вона). Урсула була підкреслено легковажна — сказала, що несе звіти в Кабінет воєнного часу, притисла папки до грудей, як броню. Вона теж за ним скучала. Важливо йому цього не показати.

— То в тебе зв’язки з воєнним кабінетом? — з повагою спитав Крайтон.

— Я просто асистентка заступника міністра. Власне, навіть не асистентка, а так, дівчинка на побігеньках.

А тоді вирішила, що розмова і так затягнулася. Він дивився на неї так, що їй схотілося знову опинитися у нього в обіймах.

— Мушу бігти, — розсміяно сказала вона, — а то війна, знаєш-но.

Ральф був із Бексгілла, лівак і утопіст із ненав’язливим сардонічним почуттям гумору. («А чи є соціалісти, які при цьому не утопісти?» — писала Памела). У Ральфа не було нічого спільного із Крайтоном, який з перспективи часу видавався надміру владним.

— Тебе червоні вербують? — спитав Моріс, коли вони зіткнулися у священних стінах. Здається, брат її підстерігав. — Якщо хтось довідається, це погано на тобі позначиться.

— Він же не член комуністичної партії.

— Цей у ліжку хоча б не розбазікає позицій наших бойових суден.

Він про що? Невже Моріс знає про Крайтона?

— Твоє особисте життя не особисте, доки триває війна, — зневажливо сказав він. — І взагалі, чого це ти вчиш німецьку? Вторгнення чекаєш? Готуєшся вітати ворога?

— Я думала, ти мені закидаєш прихильність до комуністів, а не фашистів, — розсердилася Урсула.

(— От йолоп, — сказала Памела. — Він просто боїться, що щось погано позначиться на ньому. Я його, звісно, не захищаю. Боже збав).

Із дна колодязя Урсула бачила, що хистка стіна між її кімнатою і квартирою місіс Еппл’ярд зникла. Через розтрощені перекриття й паркет вона бачила, як із вішака на рейці на стіні звисає сукня. Рейка була у вітальні Міллерів на першому поверсі — Урсула впізнала шпалери з пишними жовтими трояндами. А ось сукню вона бачила сьогодні на Лавінії Несбіт, із якою зіткнулася на сходах — тоді сукня була кольору горохового супу (й висіла на своїй власниці, як на вішаку). Тепер вона посіріла від пороху й перекочувала на кілька поверхів униз. За кілька метрів вона побачила власний чайник, великий, бурий, надісланий із Лисячого закута. Вона впізнала його за товстою мотузкою, яку місіс Ґловер колись давно намотала на ручку. Тепер все було не там, де треба, включно з нею самою.

Так, Ральф був на Арґайл-роуд. Вони повечеряли хлібом із сиром і випили по плящині пива. Тоді вона розв’язала кросворд із вчорашнього «Телеграфу». Нещодавно Урсула мусила купити окуляри для читання, доволі негарні. Допіру принісши їх додому, зрозуміла, що вони майже ідентичні до тих, які носила одна із міс Несбіт. То на неї чекає така сама доля? — подумала вона, розглядаючи своє відображення в окулярах у дзеркалі над каміном. Вона що, теж лишиться старою дівою? Як там у Остін? «Самотня жінка зі скромними прибутками неминуче смішна і неприємна синя панчоха, пожива для насмішок юнаків і юнок». Чи може бути старою дівою та, хто носила багряну букву?

Учора, доки вона підобідувала бутербродом у Сент-Джеймському парку, у неї на столі загадково з’явився конверт. Побачивши своє ім’я, написане Крайтоновою рукою (у нього був несподівано приємний почерк), вона пошматувала листа і викинула, не прочитавши. Потім, коли всі секретарки злетілися, як голуби, до возика з чаєм, вона зібрала клапті і склала лист докупи.

Але ж він ніколи не був її. Навпаки, він належав Мойрі. (Чи, може, Адміралтейству). Вона знову змела клапті до смітника. Портсигар лежав у неї в сумочці. Вона знайшла його під ліжком через кілька днів після того, як він її кинув.

— Про що думаєш? — спитав Ральф.

— Про всякі дурниці.

Ральф витягнувся біля неї, голову поклавши на бильце дивана, а ноги у шкарпетках примостивши їй на коліна. Наче й заснув, та все одно шепотів відповіді щоразу, як вона зачитувала питання з кросворда.

— «Роланд Оліверові»? Може, паладин? Що скажеш? — спитала вона.

Учора з нею сталося дещо дивне. Вона була в метро, яке взагалі не любила, тож до початку бомбардувань скрізь їздила велосипедом, що зараз ускладнилося через завали й купи битого скла. Розв’язувала кросворд у «Телеграфі» і намагалася забути, що вона під землею. Більшість під землею почувалася в безпеці, проте Урсулі не подобався замкнутий простір. Кілька днів тому бомба впала на вхід до станції метро, вибухова хвиля покотилася вниз, у тунелі, і результат був страшненький. Навряд чи про це писали в газетах — це погано для бойового духу.

Чоловік, що сидів біля неї, раптом нахилився — вона сахнулася — і, кивнувши на напівзаповнену сітку кросворда, сказав:

— А ви молодець. Давайте я вам дам свою візитівку. Заходьте, як схочете, до мене. Я наймаю розумних дівчат на роботу.

Ще б пак, звісно, — подумала вона. Він вийшов на Ґрін-парк, припинявши капелюх на прощання. На візитівці була адреса у Вайтголлі, але вона її викинула.

Ральф витрусив із пачки дві цигарки й підпалив обидві, а тоді передав одну їй і сказав:

— Ти ж у нас розумака?

— Ага. Тому я в розвідці, а ти карти креслиш.

— Ха-ха, розумака, та ще й дотепна.

Між ними було відчуття легкого побратимства, як у товаришів, а не коханців. Вони поважали одне одного і нічого не вимагали. Сприяло їхнім стосункам і те, що обоє працювали при воєнному відомстві. Було багато дечого, чого вони не мусили одне одному пояснювати.

Він торкнувся її зап’ястка і спитав:

— Ти як?

— Прекрасно, спасибі.

Руки в нього досі були як у архітектора, ким і був до війни — не знищені битвами. Тепер він у безпеці, вдалині від битв: став топографом інженерних військ, перебирає карти, фотографії і таке інше, більше не буде воювати, пробиратися крізь брудну, жирну, розбавлену кров’ю морську воду під обстрілом. (Потім він говорив про це більше).

Бомбардування, — казав він, — це трагедія, але може вийти й на добре. На відміну від Г’ю і Крайтона, він оптимістично дивився у майбутнє.

— Усі ці злиденні хижі... — тягнув він. Вулвіч, Сільвертаун, Ламбет і Лаймгауз зрівняли із землею, після війни їх доведеться відбудувати. На його думку, це нагода звести чисті, сучасні будинки з усіма вигодами, замінити вікторіанські нетрі скляними, стальними і повітряними шпилями до неба. — Таке собі Сан-Джиміньяно на майбутнє.

Урсулу не вабило видиво модерних веж, якби її воля, вона будувала б на майбутнє міста-сади, затишні будиночки серед дерев.

— Ти така Торі, — чуло сказав він.

Хоча любив він і старий Лондон («Як архітектор може його не любити?») — Ренові церкви, величні маєтки, елеґантні публічні споруди — «лондонське каміння», так він казав. Кілька ночей на тиждень він чергував у соборі Святого Павла з іншими відчайдухами, готовими «за потреби» дертися на шпилі, щоб порятувати величну споруду від запальних снарядів. За пожежі собор перетворився б на пастку, пояснював Ральф: старі балки, скрізь свинець, плоский дах, купа сходів, темні забуті закутки. Він відгукнувся на оголошення в журналі Королівського товариства британських архітекторів, яке закликало чергувати в соборі: архітектори-бо «розуміють планування тощо».

— Нам доведеться попітніти, — сказав він, і Урсула задумалася, як він дасть собі раду із пораненою ногою.

Вона уявляла, як його оточує вогонь на всіх тих сходах і в забутих темних закутках. А варта була товариська — вони грали в шахи й довго розмовляли про філософію й релігію. Мабуть, Ральфові це до смаку.

Якісь кілька тижнів тому вони разом дивилися, оповиті жахом, як палає Голланд-гауз. Вони саме мишкували у винному погрібку на Мелбері-роуд.

— А ти лишайся в мене, — мимохіть сказала Іззі, перш ніж рушити в Америку. — Побудеш наглядачкою. Там ти будеш у безпеці. Хто ж бомбитиме Голланд-парк?

Урсулі здалося, що Іззі переоцінює, наскільки влучно бомбить Люфтваффе. До того ж, якщо там так безпечно, то чому Іззі тікає світ за очі?

— Ні, спасибі.

Дім був завеликий, запорожній. Але ключ усе ж взяла і час від часу мишкувала там корисні предмети. У шафках полишалися консерви, які Урсула притримала про всяк випадок — і, звісно, був там повний винний погрібець.

Вони саме вибирали вино при світлі ліхтарів — після від’їзду Іззі електрику відключили. Урсула витягла непогану на вигляд пляшку «Петрюс» і сказала Ральфові:

— Як думаєш, пасує до смаженої картоплі і тушонки?

А тоді пролунав страшний вибух, їм здалося, що влучили в їхній дім, тож вони попадали на кам’яну підлогу і накрили голови руками. Так радив Г’ю, коли Урсула востаннє навідалася до Лисячого закута: завжди, мовляв, закривай голову. Він пройшов війну. Інколи вона про це забувала. Винні пляшки затряслися, захиталися на підставках — потім Урсула вжахнулася від думки, скільки ушкоджень могли завдати всі ці пляшки «Шато Латур» і «Шато д’Ікем», посипавшись на них — бите шкло, як шрапнель.

Вони вибігли назовні й побачили, що Голланд-гауз обернувся на смолоскип, язики вогню лизали його зусібіч, Урсула подумала: Боже, порятуй мене від смерті в огні. Господи, благаю, най це буде швидко.

До Ральфа вона відчувала просто-таки дуже багато тепла. Любов її не гризла, не те що деяких інших жінок. Із Крайтоном її лоскотала сама ідея любові, а з Ральфом усе було прямолінійно. Це, знов-таки, не любов, а щось штибу того, що відчуваєш до улюбленого пса (хоча йому, звісно, вона такого не сказала б — деякі люди, ба навіть чимало людей, не розуміли, як звикаєш до пса).

Ральф знову закурив. Урсула сказала:

— А Гарольд каже, що курити шкідливо. Він в операційній бачив легені, як непрочищені комини.

— Звичайно, шкідливо, — сказав Ральф, підкурюючи Урсулі. — Але бомбардування й німецькі обстріли — теж шкідливо.

— Ти ніколи не думаєш, що було б, якби змінити одним-одну річ, ну, в минулому? Якби Гітлер помер у дитинстві чи якби його викрали й виховали — я не знаю, ну, скажімо, квакери? Усе б, напевно, змінилося.

— Ти думаєш, квакери дітей крадуть? — улесливо спитав Ральф.

— Якби знали, що буде, то могли б і вкрасти.

— Але ж ніхто не знає, що буде. А може, він і з квакерами виріс би таким самим. Може, його треба вбити, а не викрасти. Ти змогла б? Ти змогла б убити немовля? Застрелити? Чи голими руками, якби в тебе не було пістолета? Холоднокровно?

Якби я знала, що тим порятую Тедді, — подумала Урсула, — то так. Звісно, не лише Тедді, а й решту світу. Тедді подався в Королівські повітряні сили на наступний же день після того, як оголосили війну. Він працював на маленькій фермі у Суффолку. Після Оксфорду він рік провчився в сільськогосподарському коледжі й потім трудився по різних фермах. Треба з усім запізнатися, перш ніж заведе власну. («Ти що, у фермери подасися?» — не вгавала Сильвія). Він не хотів бути з тих ідеалістів, які верталися до землі, а потім озирнутися не встигали, як опинялися по коліна у гної, серед хворих корів і мертвих ягнят, а збіжжя у них не сходило. (Якось він, виявляється, попрацював і на такій фермі).

А ще Тедді писав вірші. Г’ю сказав:

— Поет-фермер, га? Як Вергілій. Чекатимемо від тебе нові «Георгіки».

Цікаво, а що Ненсі на перспективу стати дружиною фермера? — подумала Урсула. Вона була жахливо розумна, вивчала у Кембриджі якусь загадкову й незрозумілу гілку математики. («Мені це все грека», — зізнався Тедді). Аж раптом його дитяча мрія про те, щоб стати пілотом, виявилася несподівано досяжною. Поки що він був у безпеці в Канаді, де вчився літати в Імперській тренувальній школі, і слав додому листи про те, скільки там їжі і яка гарна погода. Урсула зеленіла від заздрощів. Якби ж то він там і лишився, подалі від небезпек.

— Як ми взагалі дійшли до того, щоб холоднокровно вбивати дітей? — спитала Урсула у Ральфа, а тоді кивнула на стіну, за якою завивав, як сирена, Еміль. — Але ти вважай.

Ральф засміявся.

— Сьогодні ще не так погано. Але я з глузду з’їхав би, якби мої діти так репетували.

Урсула зауважила, що він сказав саме «мої діти», а не «наші діти». Дивно думати про дітей у часи, коли саме існування майбутнього під сумнівом. Вона рвучко встала і сказала:

— Ось-ось почнеться наліт.

На початку Бліцу вони казали «Не можуть же вони бомбити нас Щоночі», але тепер уже знали, що можуть. («То так тепер довіку і буде? — писала вона Тедді. — Нас без упину мучитимуть бомбами?») їх бомбили вже 56 ночей підряд, тож починало видаватися ймовірним, що кінця справді не буде.

— Ти як пес, — сказав Ральф, — у тебе шосте чуття на рейди.

— Тоді повір мені на слово і рушай. А то застрягнеш у чорній дірі Калькутти, ти ж знаєш, що це тобі не сподобається.

Людна родина Міллерів (Урсула нарахувала щонайменше чотири покоління) займала перший поверх і напівпідвал дому на Арґайл-роуд. Вони також мали доступ до нижчого рівня — пивниці, де мешканці ховалися під час повітряних рейдів. Це був лабіринт, цвілий і неприємний, повний жуків і павуків. Коли всі набивалися туди, здавалося, що пивниця напхана під зав’язку, особливо коли сходами силою стягували пса Міллерів — безформний клапоть вовни на ім’я Біллі. Усі, звісно, мусили миритися зі сльозами й вереском Еміля, якого передавали з рук у руки як небажаний пакунок у марних спробах заспокоїти.

Щоб зробити підвал «затишним» (даремні сподівання), містер Міллер приклеїв до стін, обкладених мішками з піском, репродукції, як він сказав, «великого англійського мистецтва». Три кольорові аркуші — «Віз для сіна» Констебла, «Містер і місіс Ендрюс» Гейнсборо (самовдоволені до краю) і «Мильні бульбашки» (натрутнішого Мілле, на Урсулину думку, годі уявити) — виглядали підозріло, начебто їх вискубнули з дорогого довідника про мистецтво.

— Культура, — сказав містер Міллер і задумливо кивнув на репродукції.

Урсула замислилася, які символи «великого англійського мистецтва» вибрала б сама. Може, Тьорнера — розмиті скрадливі обриси з пізніх робіт. Це, мабуть, геть не в дусі Міллерів.

Вона підшивала комірець блузки. Sturm und Drang радіопередачі вимкнула й тепер натомість слухала Ма Рейні, яка співала «А ось і блюз» — протиотруту до всіх легких емоцій, які виплюскувалися з радіо. Вона повечеряла з Ральфом хлібом із сиром, спробувала розв’язати кросворд, а тоді поспіхом випровадила Ральфа за двері. Потім вимкнула світло й відсунула завіси, щоб подивитися, як той простує Арґайл-роуд. Попри накульгування (чи, може, саме завдяки йому) він ішов, пританцьовуючи, ніби чекав, що на його шляху ось-ось трапиться щось цікаве. Він нагадував їй Тедді.

Він знав, що вона проводить його поглядом, але не озирнувся, просто підніс руку у німому вітанні, а тоді розтанув у пітьмі. Проте трохи світла все ж було — від яскравої скибки серпика місяця та тьмавих зірок, ніби хтось пожбурив у темряву жменю діамантового пилу. Місяць на своєму троні пишається у колі фей-зірок[7], — подумала вона, хоча Кітс, мабуть, писав про місяць у повні, а місяць над Арґайл-роуд — це так, придворна дама. Урсулу оповив поетичний настрій, доволі-таки невеселий. Це все огром війни, який змушує шукати способів її осмислити.

Бріджит завжди казала, що дивитися на місяць через скло — погана прикмета, тож Урсула знову щільно зсунула завіси.

Ральф легковажив безпекою. Казав, що після Дюнкерка нагла смерть його вже не спіткає. А Урсула вважала, що під час війни, коли звідусіль лавами наступає нагла смерть, ніхто ні від чого не захищений.

Як вона і думала, почався котячий концерт, потім заторохтіла артилерія у Гайд-парку, а тоді заревіли перші бомби — судячи зі звуків, десь при доках. Вона зірвалася на ноги, схопила ліхтар, який висів на гачку біля вхідних дверей, як свята реліквія, і книжку, яку теж тримала біля дверей. Це була її «книжка для укриття» — «Du cote de chez Swann». Тепер, коли видавалося, що війна ніколи не закінчиться, Урсула вирішила, що можна і за Пруста взятися.

Над головою скімлили літаки, а тоді долинув зловісний свист бомби і гуркіт, коли та впала десь неподалік. Інколи вибух здавався значно ближчим, ніж насправді. (Як швидко здобуваєш нові знання з найнесподіваніших тем). Вона почала шукати свій костюм для укриття. На ній була не по погоді легенька сукенка, а в підвалі — жахливо холодно і вогко. Костюм для укриття купила їй Сильвія, яка на день вибралася в місто незадовго до того, як почалися бомбардування. Вони прогулювалися по Пікаділлі, коли Сильвія побачила у вікні «Сімпсонс» рекламу «готових костюмів для укриття» і настояла, щоб вони їх поміряли. Урсула не могла уявити матір в укритті, не кажучи вже про костюм для укриття, проте Сильвію явно приваблював цей стрій, ба навіть однострій.

— Буду курей у ньому порати, — сказала вона і купила їм по костюму.

Наступний вибух пролунав так близько, що Урсула облишила пошуки клятого костюма і схопила натомість вовняну ковдру, яку сплела їй Бріджит. («Я саме збиралася відправити її у Червоний хрест, — писала Бріджит своїм круглим школярським почерком, — а потім подумала, що тобі вона потрібніша». «Ось бачиш, навіть у власній родині в мене статус біженки», — писала Урсула Памелі).

На сходах вона проминула сестер Несбіт.

— О, це на біду, міс Тодд, — загиготіла Лавінія. — Перейняти когось на сходах.

Урсула спускалася, сестри піднімалися.

— Ви йдете не туди, — сказала вона очевидне.

— Я в’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.

— Вона в’яже повзунки для дитини місіс Еппл’ярд, — сказала Рут. — У тій квартирі такий холод.

Урсула спробувала уявити, скільки ще в’язаних одежинок можна нап’ялити на бідолашну дитину, перш ніж та перетвориться на вівцю. Навіть не на ягня. Дитя Еппл’ярд було геть не схоже на ягня. І нагадала собі: його звати Еміль.

— Ви покваптеся, — сказала вона.

— Вітаю, вітаю, усі у зборі, — сказав містер Міллер, коли вони по одному зійшли в підвал.

Вогкий простір заповнював еклектичний набір стільців і розкладачок. Були в підвалі два стародавні військові похідні ліжка, які містер Міллер десь роздобув — зазвичай це сестер Несбіт переконували вмостити старечі кості. За відсутності сестер одне ліжко зайняв песик Біллі. Була в підвалі й маленька спиртівка і примус, які видавалися Урсулі вкрай небезпечними іграшками в той час, коли на тебе скидають бомби. (А Міллери були невимушено-незворушні перед лицем небезпеки).

Перекличка добігла кінця: місіс Еппл’ярд і Еміль, ні-риба-ні-м’ясо містер Бентлі, міс Гартнелл і повний комлект Міллерів. Місіс Міллер висловила занепокоєння зниклими Несбіт, і містер Міллер уже був збирався піти їх поквапити («Та хай пропадає те в’язання»), коли підвал струснуло від приголомшливого вибуху. Урсула відчула, як задвигтів фундамент, коли хвиля вибуху покотилася вниз, у землю під ними. Вона скорилася наказу Г’ю, упала на підлогу і закрила голову руками, прихопивши найближчого хлопчика Міллерів («Ой, руки забери!»). Вона незгарбно накрила його своїм тілом, але він виборсався.

Усе стихло.

— Це не наш дім, — відмахнувся хлопчик, намагаючись зухвальством відновити свою вражену чоловічу гідність.

Місіс Еппл’ярд також кинулася на підлогу, прикривши собою немовля. А місіс Міллер згребла не своє чадо, а стару бляшану коробку від карамельок, де лежали гроші і страховка.

Голосом вищим, ніж зазвичай, містер Бентлі спитав:

— Це наш?

Ні, — подумала Урсула, — якби це був наш, то ми вже померли б. Вона знову сіла на хисткий дерев’яний стілець, який забезпечив містер Міллер. Вона чула, як калатає її серце. Вона затремтіла й закуталася у ковдру Бріджит.

— Та ні, хлопака правий, — сказав містер Міллер. — Це, здається, вілли на Ессекс-роуд.

Містер Міллер завжди вдавав, що точно знає, де рвонуло. Як не дивно, він часто мав рацію. Усі Міллери опанували не лише мову військового часу, а і його дух. Вони мужньо приймали все, що випадало на їхню долю. («Ми не тільки приймаємо, — писала Памела. — Можна подумати, у нас немає крові на руках»).

— Сіль землі, — сказала Сильвія Урсулі після першої (і останньої) зустрічі з Міллерами.

Місіс Міллер запросила Сильвію випити чаю в неї на кухні, але та злилася через стан завіс і килимів в Урсулиній кімнаті, у чому винуватила місіс Міллер, бо думала, що та володіє домом, а не знімає квартиру. (До Урсулиних пояснень Сильвія була глуха). Сильвія трималася як герцогиня, що навідує фермерів, які орендують землю на її маєтностях. Урсула уявила, як місіс Міллер пояснюватиме містерові Міллеру: «Ото вже велике цабе».

Тепер над ними гриміло безперервно — тимпани великих бомб, свист снарядів, грім мобільного артилерійського загону неподалік. Час від часу стіни підвалу двигтіли — хрусь, хрясь і трясь — а бомби сипалися на місто. Вив Еміль, вив песик Біллі, вили кілька найменших Міллерів. Усі не в тон, небажаний акомпанемент до Donner und Blitzen Люфтваффе. Жахлива, нескінченна буря. «За мною лиш відчай, а смерть переді мною».

— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — сказав містер Міллер, спокійно поправляючи лампу, ніби вони були в поході. Це він відповідав за бойовий дух у підвалі. Він, як і Г’ю, пройшов окопи і тепер стверджував, що погрози німчури його не лякають. Їх зібрався цілісінький клуб — Крайтон, Ральф, містер Міллер, ба навіть Г’ю — тих, хто вже раз пройшов своє випробування вогнем, болотом і водою, і тепер вважав, що наступна біда його омине.

— Що поробляє старий добрий фріц, га? — заспокійливо спитав він одне з молодших, більш наляканих дитинчат. — Не дає нам спати?

Німці для містера Міллера завжди зливалися в одну особу — як не Фріца, то Джеррі, Отто, Германа, Ганса чи навіть самого Адольфа, який скидав на них вибухівку з висоти шість кілометрів.

Місіс Міллер (Доллі) — втілення тріумфу досвіду над надією, на відміну від свого чоловіка — роздавала їм «закуски»: чай, какао, печиво і хліб із маргарином.

Міллери, родина із гнучкими моральними принципами, завжди мали вдосталь талонів завдяки Рене, найстаршій доньці, у якої були «зв’язки».

Вісімнадцятирічна Рене була сформована у всіх значеннях цього слова дівчина щонайлегшої поведінки. Міс Гартнелл не приховувала, що Рене не дотягує до її високих стандартів, але не відмовлялася від провіанту, який та приносила додому.

Урсула підозрювала, що хтось із менших Міллерів, власне, нащадок Рене, а не місіс Міллер, його просто прагматично увібрали до виводка.

«Зв’язки» Рене були доволі неоднозначними. Кілька тижнів тому Урсула побачила її в кав’ярні на другому поверсі готелю на Чарінг-Кросс: та манірно сьорбала джин у товаристві гладкого і на вигляд грошовитого чолов’яги, у якого на лобі було написано «аферист».

— Я такого зуха ніколи не бачив, — розсміявся Джиммі.

Джиммі — дитя, народжене, щоб уславити мир після війни, що поклала край усім війнам — саме рушав на нову війну. Йому дали кілька днів відпустки після бойових навчань, і вони забилися в готель на Чарінг-Кросс, доки на Стренді розміновували бомбу. Вони чули, як цокотить корабельна артилерія, яка курсує на візочках між Воксголлом і Ватерлоо — бум-бум-бум — проте літаки, здається, полетіли шукати собі інші цілі.

— Це що, ніколи не припиняється? — спитав Джиммі.

— Як бачиш, ні.

— У війську безпечніше, — засміявся він.

Він вступив у лави рядовим, хоча йому пропонували офіцерське звання. Він сказав, що хоче бути на рівних із простими хлопцями.

(— Але мусить же хтось бути й офіцером, — розгубився Г’ю. — І краще б це був хтось, хто має голову на плечах).

Джиммі хотів здобути життєвий досвід. Він сказав, що хоче стати письменником, і що ж покаже йому всі злети і падіння людини, як не війна?

— Письменником? — бідкалася Сильвія. — До колиски йому прийшла лиха фея.

Це вона, мабуть, про Іззі, — вирішила Урсула.

Із Джиммі було приємно. Бойовий стрій йому личив, і з ним їх пускали всюди — у підозрілі заклади на Дін-стрит і Арчер-стрит, у «Бьоф сюр льо Туат» на Орандж-стрит, де було просто-таки небезпечно, у місця, від яких в Урсули виникали певні запитання щодо Джиммі. Усе, щоб дослідити людську природу, — сказав брат. Вони дуже напилися й дуріли, це була велика полегша після підвалу Міллерів.

— Обіцяй мені, що виживеш, — сказала вона, коли вони непевно брели, як сліпі, уздовж Геймаркет, слухаючи, як інші райони Лондона рівняють із землею.

— Зроблю все, що в моїх силах, — сказав Джиммі.

Їй було холодно. Вона лежала у воді, від того було ще холодніше. Треба вставати. Вона може встати? Виявляється, ні. Скільки вона тут лежить? Десять хвилин? Десять років? Час зупинився. Здається, усе зупинилося. Лишилося тільки жахливе місиво запахів. Вона у підвалі. Вона це зрозуміла, бо перед очима були «Мильні бульбашки», якимось чудом досі прикріплені до мішка з піском. Вона що, помре з цією банальністю перед очима?

Проте й банальність раптом набула привабливості, коли при боці зринула страшна візія. Її торсав привид — чорні очі на сірому лиці, розкуйовджене волосся.

— Ви не бачили моєї дитини? — спитав привид. Урсула не одразу зрозуміла, що це не привид, а місіс Еппл’ярд з лицем у бруді, поораному кров’ю і слізьми. — Ви не бачили моєї дитини?

— Ні, — прошепотіла Урсула пересохлим від пилу і бруду ротом. Вона заплющила очі, а коли розплющила, то місіс Еппл’ярд уже не було. Може, вона взагалі їй примарилася. А може, це справді привид місіс Еппл’ярд, і вони обидві застрягли в якомусь понурому засвіті.

Її увагу знову привернула сукня Лавінії Несбіт, що висіла на рейці в квартирі Міллерів. Тільки це не сукня, у суконь-бо не буває рук. Не рукавів, а рук. Із долонями.

Сукня підморгнула Урсулі — світло серпика місяця відбилося в кошачому оці. З рейки у квартирі Міллерів звисало безголове, безноге тіло Лавінії Несбіт. Це був такий абсурд, що в Урсулі почав закипати сміх. Проте він не встиг вирватися на свободу, бо щось посипалося — може, балка, а може, і шмат стіни, — і її знову припорошило пилом, як тальком. Серце шалено калатало у грудях. Під ребрами боліло, ніби там була бомба сповільненої дії, готова ось-ось вибухнути.

Тоді вона вперше запанікувала. Ніхто їй не допоможе. Не чекати ж на поміч від безумного привида місіс Еппл’ярд? Вона помре сама-самісінька, у підвалі на Арґайл-роуд, у товаристві «Мильних бульбашок» і безголової Лавінії Несбіт. Якби тут був Г’ю, Тедді, Джиммі чи навіть Памела, то вони зробили б усе, щоб витягнути її звідси, щоб порятувати її. Їм було б небайдуже. А тут усім байдуже. Вона піймала себе на тому, що нявчить, як поранена кішка. Їй було себе шкода, як іншу людину.

Місіс Міллер сказала:

— Нам усім варто випити по горнятку какао, а ви як думаєте? Містер Міллер досі переймався за сестер Несбіт, тож Урсула, стомлена від клаустрофобного підвалу, сказала:

— Піду їх пошукаю.

Вона вже встала з клишоногого стільця, коли свист сповістив про падіння фугасної бомби. Загриміло, тоді пролунав тріск, ніби стіни пекла обсипалися й демони вирвалися на свободу, а потім щось втягнуло і стисло повітря, відчуття було таке, ніби їй висмоктують нутрощі, легені, серце і шлунок, навіть очі. «Вітай останній нескінченний день». Ось і все, — подумала вона. Так я помру.

Тишу розбив чоловічий голос, що пролунав просто у неї над вухом:

— Давайте, міс, поглянемо, чи можна вас звідти видобути. Урсула побачила обличчя, брудне і спітніле, ніби він землю рив, щоб до неї дістатися. (Мабуть, так і було). Вона з подивом його впізнала — новенький із місцевого загону протиповітряної оборони.

— Як вас звати, міс? Можете сказати?

Урсула пробелькотіла ім’я, але й сама розуміла, що звуки не складаються.

— Уррі? — перепитав він? Це в нас що — Мері? Сьюзі?

Вона не хотіла помирати як Сьюзі, але яка різниця?

— Дитя, — пробелькотіла вона вартовому.

— Дитя? — різко перепитав він. — У вас тут дитина?

Він трошки відступив і погукав когось незримого. Долинули нові голоси, вона зрозуміла, що людей тут багато. Мовби підтвердивши її здогад, вартовий сказав:

— Ми всі зібралися тут, щоб вас витягнути. Газовики перекрили газ, ми зараз почнемо вас витягати. Ви не хвилюйтеся. А тепер розкажіть-но мені про ваше дитя, Сьюзі. Ви його тримали? Він ще маленький?

Урсула подумала про Еміля, важкого, як бомба (хто його тримав, коли музика спинилася і дім вибухнув?), спробувала заговорити, але з горла знову вирвалося саме нявчання.

Нагорі щось зарипіло й застугоніло, але вартовий схопив її за руку і запевнив:

— Усе гаразд, я тут.

Вона відчула безмежну вдячність до нього і всіх людей, які трудяться, шоб її порятувати. А який їм буде вдячний Г’ю! Від думки про батька вона розплакалася, на що вартовий сказав:

— Ну, ну ж бо, Сьюзі, все добре, скоро ми вас звідси видобудемо, як равлика з мушлі. І чаю вип’ємо, ну, що ви на це? Гаразд? Я й сам від чаю не відмовився б.

Здається, падав сніг — голочки криги кололи шкіру.

— Холодно, — пробелькотіла вона.

— Ви не хвилюйтеся, ми вас звідси витягнемо, не встигне ягня двічі хвостиком махнути, — сказав вартовий. Він скинув куртку і накрив її. Для жестів щедрості не було місця, він щось перевернув, і на них обох посипалися уламки.

— А, — сказала вона вартовому, бо її раптом скрутила нудота, але тоді минулася, і їй стало спокійніше.

Тепер на неї сипало листя, змішане з пилом, попелом і часточками мертвих, її вкривали гори сухого, як облатка, букового листя. Воно пахло грибами, феєрверками і чимось солодким. Імбирними пундиками місіс Ґловер. Це значно краще, ніж каналізація і газ.

— Давай, дівчинко, — сказав вартовий, — давай, Сьюзі, ти мені тут не засинай.

Він міцніше стиснув їй руку, але Урсула вдивлялася, як щось виблискує і кружляє в сонячному світлі. Кролик? Та ні ж бо, зайчик. У неї перед очима повільно кружляв срібний зайчик. Це заворожувало. Нічого гарнішого вона ніколи не бачила.

Вона злітає з даху в ніч. Вона грається на кукурудзяному полі, сонце смалить. Вона збирає малину на алеї. Вона грається в піжмурки з Тедді. «Ото вже чудернацька істота», — проказав хтось. Не вартовий же? А тоді повалив сніг. Нічне небо було вже не вгорі, а навколо, як тепле темне море.

Вона пливла у темряву. Вона спробувала сказати щось вартовому. Спасибі. Але це вже не мало значення. Нічого не мало значення.

Запала темрява.