Життя за життям

11 лютого 1910 року

Пікулі були хворобливого жовчного кольору. Доктор Фелловз вечеряв за кухонним столом при світлі гасової лампи, з якої, як на зло, валив густий дим. Він наклав пікулі на хліб із маслом, а згори примостив товсту скибку жирної шинки. Йому згадався солоний окіст, який чекав на нього вдома, у комірчині. Свиню вибрав сам — указав фермерові на істоту, у якій бачив не живе створіння, а анатомічний урок, набір вирізки, лопаток, підчеревини, щік і голяшок на бульйон. М’ясо. Йому згадалося немовля, яке він порятував із пазурів смерті, вчасно клацнувши хірургічними ножицями.

— Чудо життя, — незворушно сказав він мугируватій ірландській покоївці («Мене звати Бріджит, пане»). — Я заночую у вас, раз дороги замело.

Насправді він хотів бути де завгодно, тільки б не в Лисячому закуті. Чого вони взагалі так назвали садибу? Навіщо увічнювати цих хитрих звірів?

Замолоду доктор Фелловз учащав на полювання, червоний мисливський стрій йому пасував. Цікаво, чи вранці дівчисько принесе йому чай і грінки у ліжко? Він уявив, як вона наливає гарячу воду із глека у тазик перед каміном у спальні і милить його, як мама багато десятиліть тому. Доктор Фелловз був затято вірний дружині, але в думках не цурався пригод.

Бріджит провела його нагору. Вогник свічки мерехтів і коливався, доки доктор Фелловз піднімався услід кістлявому задкові служниці до холодної кімнати для гостей. Вона запалила йому свічку на комоді, а потім зникла у темній пащі коридора, поспіхом буркнувши: «Добраніч, сер».

Він лежав у холодному ліжку, а пікулі прикро нагадували про себе. Якби ж то він був удома, біля м’якого теплого тіла місіс Фелловз, жінки, яку природа обділила елегантністю й від якої завжди пахло смаженою цибулею. І це не конче неприємно.