Життя за життям

11 лютого 1910 року

Коли Бріджит прийшла забирати тацю, Сильвія сказала:

— Підсніжник залиш. Давай-но поставимо його на тумбочку. Дитину вона теж не віддала. Тепер, коли в каміні палахкотіло багаття, яскраве снігове сяйво з-за вікна видавалося і радісним, і зловісним водночас. Сніг мів стіни дому, наступав, ніби хотів їх поховати. Сніг оповивав їх, як кокон. Сильвія уявила, як Г’ю героїчно пробивається крізь сніги, прокладаючи шлях додому. Три дні тому він поїхав на пошуки своєї сестри Ісобель. Учора (а здавалося, цілу вічність тому) з Парижа надійшла телеграма: «Звірина зачаїлася крпк шукаю крпк» — хоча Г’ю насправді на полювання не ходив. Треба б і їй відправити телеграму. Що сказати? Щось загадкове, Г’ю полюбляв загадки. Нас було четверо крпк ти поїхав а нас все одно четверо крпк. (Бріджит і місіс Ґловер Сильвія не рахувала). Чи прозаїчніше: дитя народилося крпк все добре крпк. Усе ж добре? Дитина ледь не померла. Ледь не задихнулася. А що, як з нею не все добре? Уночі вони взяли гору над смертю. Цікаво, коли та прийде взяти реванш.

Коли Сильвія нарешті заснула, їй наснилося, що вони переселилися в новий дім і тепер вона блукає незнайомими кімнатами в пошуках дітей, гукає їх, а в душі знає, що ті зникли назавжди й ніколи не вернуться. Вона рвучко прокинулася і зітхнула з полегшею: бодай маля досі при ній на неозорій сніжній рівнині ліжка. Маля... Урсула. Сильвія заздалегідь вигадала імена: якби народився хлопчик, був би Едвард. Це вона давала дітям імена, Г’ю, здається, було байдуже, як їх назвуть — хоча, мабуть, і його терпець від чогось би та й урвався. Може, від Шахерезади. Може, від Гвіневери.

Урсула розплющила свої молочні очиська і, здається, втупилася у стомлений підсніжник.

— Люлі-люлі, — промуркотіла Сильвія.

Як же тихо, як оманливо тихо. Все можна втратити за мить, досить послизнутися...

— Треба уникати темних думок за будь-яку ціну, — сказала вона Урсулі.