Життя за життям

20 січня 1915 року

Та йдіть уже, — сердилася Бріджит, нетерпляче тупцяючи на порозі з Тедді на руках. — Скільки ще повторювати? Чай подано!

Тедді пручався у її тісних обіймах, а Моріс поринув у бойові танці червоних індіанців і не зважав на служницю.

— Урсуло, на Бога, та злізай-бо з того вікна. Чого ви його відкрили? Та ж тут дубар, застудишся і помреш!

Урсула вже наготувалася вилізти з вікна й порятувати королеву Соланж із нічиєї землі на даху, але завагалася. Її спинив сумнів, слизьке під ногою і думка про те, що дах високий, а ніч неозора. А тоді на порозі вигулькнула Памела:

— Мама сказала, щоб ви перед підвечірком помили руки.

Й одразу по тому Бріджит затупцяла сходами, нещадно повторюючи свій рефрен — «Чай подано!» — і так надія порятувати королеву розвіялася.

— А ти, Морісе, — не вгавала Бріджит, — нічим не кращий за дикунів.

— А я і є дикун. Я апачі.

— Та хоч би й король гугенотів, але чай подано.

Моріс видав останній бунтівний бойовий клич і з гучним тупотом скотився сходами, а тоді Памела прив’язала стару сітку для лакросу до ціпка і виловила королеву Соланж із крижаних глибин.

На чай подали варене курча, а Тедді — м’яке яйце. Сильвія зітхнула. Тепер, коли вони почали розводити курей, курчата у тій чи іншій формі фігурували чи не в кожному сніданку, обіді та вечері. Там, де до війни була грядка шпарагу, тепер височів курник і обгороджений сіткою вигін.

Старигань Том їх полишив, хоча Сильвія чула, що «містер Ріджлі» і далі працює у їхніх сусідів Коулів. Може, йому і справді не подобалося, коли його називають Стариганем Томом.

— Це ж не наша курка? — спитала Урсула.

— Ні, люба, звісно, ні, — сказала Сильвія.

Курка була жорстка й жилава. Відколи Джордж постраждав у газовій атаці, готування місіс Ґловер зійшло на пси. Джордж досі перебував у польовому госпіталі у Франції, і коли Сильвія спитала, у якому він стані, кухарка відповіла, що не знає.

— Який жах, — сказала Сильвія.

Сильвія подумала, що якби це її сина поранили далеко від дому, вона здійснила би подвиг і віднайшла його, а тоді вилікувала й виняньчила свого бідолашного хлопчика. Ну, може, не Моріса, але Тедді — точно. Їй на очі навернулися сльози, коли вона уявила, що це Тедді лежить поранений і безпомічний.

— Усе гаразд, матусю? — спитала Памела.

— Абсолютно, — сказала Сильвія, витягнула з курячого кістяка кісточку, на якій загадують бажання, і передала Урсулі. Урсула не знала, що загадати. Сильвія пояснила: — Зазвичай бажають, щоб мрії збулися.

— А сни? — занепокоєно уточнила Урсула.

— А сни? — уточнила Урсула, згадуючи велетенську газонокосарку, від якої тікала уві сні, і червоних індіанців, що прив’язали її до палі й оточили, розмахуючи луками та стрілами.

— Це ж наша курка? — спитав Моріс.

Урсулі подобалися кури, подобалася тепла солома та пір’я в курнику, подобалося просовувати руку під жилаві теплі тіла й витягувати ще тепліші яйця.

— Це ж Генрієтта, правда? — не вгавав Моріс. — Вона ж стара. Місіс Ґловер казала, що на неї казан чекає.

Урсула втупилася у вміст тарілки. Генрієтта була її улюбленицею. Але жорсткий кусник білого м’яса не зраджував таємниці свого походження.

— Як Генрієтта? — занепокоєно пискнула Памела.

— Це ти її вбила? — пожадливо розпитував Моріс. — Багато крові було?

Кількох курей задрали лисиці. Сильвія не раз казала, як її дивує тупість курей. Наче люди розумніші, — пирхнула місіс Ґловер. А минулого року лисиці задрали Памелиного кролика. Це Джордж Ґловер подарував їм двох кроленят: одному Памела звила кубельце в саду, а Урсула вперлася, занесла друге в дім і поселила в ляльковому будиночку, де воно все поперевертало й лишило бібки, як крихітні лакричні кульки. Коли Бріджит це побачила, то віднесла кроленя до сараю, і більше його ніхто не бачив.

На десерт був пудинг із заварним кремом і варенням з малини, зібраної того літа. Минуле літо видавалося Сильвії далеким сном.

— Мертве немовля, — сказав Моріс із мерзенною легковажністю, яку закрита школа тільки культивувала. Він напхав пудингом рота і додав: — Так у школі називають пудинг із джемом.

— Манери, Морісе, — попередила Сильвія. — Прошу, не говори такої гидоти.

— Мертве немовля? — перепитала Урсула, опустила ложку і з жахом зиркнула на тарілку.

— Німці їх їдять, — похмуро сказала Памела.

— Що, пудинги? — здивувалася Урсула. Та ж усі їдять пудинги, навіть ворог!

— Ні, немовлят, — відповіла Памела. — Але тільки в Бельгії.

Сильвія придивилася до пудинга, на якому проступила криваво-червона пляма варення, і здригнулася. Вранці вона стала свідком того, як місіс Ґловер скрутила бідолашній старій Генрієтті шию, перегнувши через ручку мітли — птаху страчено з байдужістю ката на службі. Мабуть, таке зараз життя, — подумала Сильвія.

— Іде війна, — сказала місіс Ґловер, — бридитися не випадає.

Та Памела не полишала цієї теми.

— То що, мамо? — тихо спитала вона. — Це Генрієтта?

— Ні, люба, слово честі — не Генрієтта.

У задні двері наполегливо постукали, що порятувало від продовження розмови. Усі випросталися і завмерли, втупившись один у одного, ніби їх піймали на гарячому. Урсула не розуміла, чому.

— Тільки б не погані новини, — прошепотіла Сильвія.

Але це були таки вони. За кілька секунд із кухні долинув розпачливий крик. Старий шкарбань Сем Веллінґтон загинув.

— Страшна війна, — пробурмотіла Сильвія.

Памела віддала Урсулі рештки чотириниткової бежевої пряжі, а Урсула пообіцяла, що королева Соланж на знак вдячності за порятунок вшанує Памелу в’язаною підставочкою під чашку.

Лягаючи спати тієї ночі, вони поставили пліч-о-пліч на тумбочці біля ліжка даму в криноліні й королеву Соланж, що мужньо пережили зустріч із ворогом.