Життя за життям

Лютий 1947 року

Урсула обережно перейшла вулицю. Дорога була підступна, поорана крижаними бурунами і ярами. А тротуар іще небезпечніший — як не кучугури брудного витоптаного снігу, то, що гірше, гірки, виковзані місцевими дітлахами, які, відколи школи позакривали, не знайшли собі кращого заняття, ніж кататися на санчатах. Господи, — подумала Урсула, — яка я стала недобра. Це все ця клята війна. Це все цей клятий мир.

Коли вона нарешті встромила ключ у двері з вулиці, була вже геть стомлена. Закупи ніколи доти не були таким випробуванням, навіть за найстрашніших днів Бліцу. Кусючий вітер пік обличчя, пальці заніміли від холоду. Температура вже багато тижнів не піднімалася вище нуля, так холодно не було навіть у 41-му. Урсула уявила, як намагається пригадати цю нестерпну стужу в якомусь непевному майбутньому, і зрозуміла, що не зможе. Не прикличе цього фізичного відчуття, ніби кістки ось-ось розіб’ються, а шкіра лусне. Учора вона бачила, як двоє молодиків намагаються відкрити якийсь люк на дорозі, послуговуючись чи не вогнеметом. Може, не буде ніякого тепла і відлиги, може, надійшов новий Льодовиковий період. Спочатку вогонь, потім крига.

Воно й на краще, що війна відучила її цікавитися модою. Ось що на ній одягнуто, починаючи з внутрішнього шару: кофта з короткими рукавами, кофта з довгими рукавами, светр, кардиган, а згори благеньке зимове пальтечко, куплене в «Пітер Робінсонс» ще за два роки до війни. Це як не згадувати прозаїчного безрадісного спіднього, цупкої твідової спідниці, сірих вовняних шкарпеток, рукавиць, шарфа, шапки і старих материних чобіт на вовні. Заздалегідь шкода бідаху, який спробував би зазіхнути на її честь.

— Нам так не пощастить, — сказала Енід Баркер, одна з їхніх секретарок, над живлющою і цілющою чашкою чаю.

Енід пройшла проби на роль заповзятливої лондонської дівчини році так у 40-му, і відтоді гнула цю лінію із великим завзяттям. Урсула аж картала себе, що така до неї недобра. Енід — людина непогана, та й таблиці зводить вправно: сама Урсула так і не опанувала цим мистецтвом, коли вчилася у коледжі секретарок. Курси стенографії та машинопису вона закінчила сто років тому — усе, що було до війни, відступило у прадавню історію (її власну). Хай там як, Урсулі заняття давалися на диво легко. Містер Карвер, що очолював курси, стверджував, що вона навіть зможе вивчитися на судову стенографістку й піти працювати в Олд-Бейлі. То було б геть інше життя, може, і краще. Хоча, звісно, ніколи нема знаття.

Урсула піднялася неосвітленими сходами до своєї квартири. Тепер вона жила сама. Міллі вискочила заміж за американського пілота й перебралася до штату Нью-Йорк («Та щоб я — і за військового! Хто б міг подумати?»). Стіни коридору вкривав тонкий шар сажі і, здається, жиру. Будинок був старий, та ще й у Сохо (почувся материн голос: «Хіба ж хочеш — мусиш»). Жінку, що жила на поверх вище, навідувало чимало джентльменів. Урсула вже звикла, що згори постійно лине скрип ліжка і дивні звуки. Зате вона мила, завжди радісно вітається і вчасно підмітає сходи.

Будинок від початку був такий занедбаний, ніби зійшов зі сторінок романів Діккенса, і відтоді, позбавлений любові, занепав іще більше. Утім усенький Лондон виглядав кепсько: брудний, понурий, їй згадалося, як міс Вулф казала, що «бідолашний старий Лондон» уже ніколи не очиститься. («Усе таке жахливо обшарпане»). Може, вона й мала рацію.

— Так і не скажеш, що це ми виграли війну, — сказав Джиммі, коли приїхав їх навідати. У новенькому американському вбранні він сяяв від світлих перспектив.

Урсула легко пробачила молодшому братові дух Нового світу — у нього був тяжкий воєнний досвід. Як, утім, і в них усіх. Черчилль обіцяв їм «довгу і тяжку війну». І як у воду дивився.

Отаке в Урсули тимчасове пристанище. Грошей на краще житло не було, та, як по правді, їй і байдуже. Своя кімната, віконце над умивальником, колонка для гарячої води, спільний туалет далі по коридору. Урсула досі скучала за квартирою, яку знімала з Міллі у Кенсінґтоні. Ту розбомбили під час великого нальоту у травні 41-го. Урсулі згадалася пісня Бессі Сміт — «як лисиця без нори». Насправді вона ще кілька тижнів прожила у тій квартирі, дарма що без даху. Було прохолодно, але Урсула була звична до суворих польових умов: вивчилася із Союзом німецьких дівчат, хоча в ті темні дні такого й не афішували.

Удома на неї чекала приємна несподіванка. Пеммі прислала подарунок — у дерев’яному ящику лежала картопля, цибуля, величезна зелена савойська капустина (прегарна), а згори ще й півтузина яєць у гніздечку зі старого фетрового капелюха Г’ю. Гарні яєчка, коричневі, плямисті, безцінні, як неогранені коштовні камені, з подекуди налиплим пір’ячком. При ящику записка: «З Лисячого закута з любов’ю». Це — як отримати пакунок від Червого хреста. На бога, як ящик узагалі сюди доправили? Поїзди стали, дороги безнадійно занесло снігом. І як сестра взагалі відкопала цей зимовий урожай, коли «земля тверда як криця»?

Коли Урсула прочинила двері, на підлозі лежала записка. Довелося вдягнути окуляри, щоб її прочитати. Це від Беї Шоукросс: «Я зайшла, а тебе не було. Прийду пізніше. Цілую, Бея». Шкода, що вона пропустила Беїн візит: суботнього надвечірка краще сидіти з друзями, ніж вештати поруйнованим Вест-Ендом. Раз їй від самого вигляду капустини так радісно... Проте капустина — несподівано, як то завжди буває — прикликала прикрий спогад про пакуночок у пивниці на Арґайл-Роул, і вона знову поринула в меланхолію. Останнім часом вона потерпала від перепадів настрою. Покартала себе: та на бога, візьми-но себе в руки.

У квартирі, здається, стало ще холодніше. Після морозного повітря шкіра пекла вогнем. Зашпори брали навіть вуха. Треба було купити навушники чи навіть в’язану шапочку-шолом, як ті, які Тедді та Джиммі носили до школи. Як там у «Напередодні дня св. Агнеси»? Щось там про кам’яні подоби у церкві «у панцирі й каптурі крижанім». Щоразу як вона повторювала цей рядок, її пробирав холод. Колись, ще у школі, Урсула вивчила цілий цей вірш — її пам’ять уже нездатна на такі подвиги — а тепер он навіть рядка згадати не може. Вона раптом пожалкувала, що це Памелі, а не їй дісталася стара Сильвіїна норкова шуба, схожа на велику доброзичливу тварину. Сильвія на День перемоги обрала смерть. Доки інші жінки готували банкети з решток харчів і витанцьовували на вулицях, Сильвія лягла на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, і випила пляшечку снодійного. Записки не лишила, але і так все було ясно. Поминальний обід у Лисячому закуті не хотілося навіть згадувати. Памела сказала, що так чинять лише боягузи, але Урсула не поділяла її певності. Бодай Сильвія визначилася, що хоче. І стала черговою жертвою війни, черговим рядком у статистиці.

— Знаєш, — сказала Памела, — ми з нею часто сперечалися. Вона казала, що від науки самі біди, люди просто винаходять нові способи убивати. А тепер думаю: може, вона мала рацію.

І це, звісно, ще до Хіросіми.

Урсула запалила газовий вогник на маленькій, побитій життям грубці, що виглядала як біженець із минулого століття, і вкинула в лічильник монету. Ходили чутки, що пенні й шилінги закінчуються. Цікаво, чому б не переплавити зброю? Гармати на плуги і так далі.

Вона розклала дари Пеммі на дерев’яній дошечці, де сушила начиння, як убогий натюрморт. Овочі були брудні, але труби замерзли, тож мити їх ні в чому — та й газова напруга така низька, що воду зігріти складно. «Вода як камінь стала». А на дні ящика вона знайшла півпляшки віскі. Стара добра Пеммі завжди про всіх дбала.

Вона зачерпнула води з відра, яке наповнила з колонки на вулиці, і поставила на газ. Може, яйце зварити, хоча на це й піде ціла вічність? Навколо конфорки тріпотіла тонесенька корона блакиті. У місті попереджали стежити за напругою — а раптом газ знову дадуть, коли ґніт уже згас?

Цікаво, а отруїтися газом — погана смерть? — подумала Урсула. Отруїтися газом... Їй згадався Освенцім. Треблінка. Джиммі був у десантурі, але під кінець війни його з якогось доброго дива приписали до антитанкового полку, який звільняв Берген-Бельзен (у Джиммі взагалі все вічно було з якогось доброго дива). Урсула допитувала брата, доки він їй нарешті не розповів, що там бачив. Він не хотів говорити, а найгіршим, мабуть, так і не поділився, але вона мусила знати. Мусила свідчити. (У вухах відлунював голос міс Вулф: «Не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього»).

Під час війни вона займалася тим, що рахувала померлих — зводила у списки й документи нескінченний потік тих, хто загинув у бомбардуваннях. Цифри приголомшували, але більші числа — шість мільйонів загиблих, п’ятдесят мільйонів загиблих, нескінченна тьма душ — були поза її розумінням.

Учора Урсула набрала води. На сусідній вулиці встановили колонку (хто ці «вони», які її встановили? Після шести років війни всі звикли коритися «їхнім» наказам, англійці — порода слухняна). Урсула наповнила чайник і відро. Перед нею в черзі стояла елеґантна пані у сріблясто-сірій соболиній шубі до землі і теж терпляче чекала на кусючому морозі з відрами. У Сохо вона виглядала не у своїй тарілці, але хтозна, що в неї за доля?

Жінки при криниці... Здається, Ісус про щось сварився з жінкою при криниці. Із самаритянкою, звісно, безіменною. Наскільки Урсула пам’ятала, та жила з чоловіком поза шлюбом, а до того в неї вже було п’ять інших чоловіків. Біблія короля Якова не пояснювала, що сталося з тими п’ятьма. Може, самаритянка їх отруїла.

Урсулі згадалися розповіді Бріджит про те, як вона дитиною в Ірландії щодня ходила до криниці по воду. От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше. Он на німців погляньте, такі культурні й виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке теж не прийнято казати. Міс Вулф он вірила, мовляв...

— Отакої, — жінка у соболиній шубі вирвала її із задуми. — Ви не підкажете, чому в мене вода замерзає, а тут — ні?

Акцент у неї був як у аристократки.

— Не знаю, — сказала Урсула. — Нічого я не знаю.

Жінка розсміялася:

— Повірте, я почуваюся так само.

Урсула навіть устигла подумати, що, можливо, хотіла би з нею заприятелювати, але тоді наступна в черзі за нею гукнула: «Рухайтеся там, любі!» — і пані в соболях підхопила свої відра — дужа, як жінки, що помагали на фермах під час війни — і сказала:

— Що ж, час рушати, бувайте.

Вона увімкнула радіо. На час цього всього трансляцію Третього каналу припинили. Війна з погодою. Тут навіть національний канал упіймати — справжнє диво, так часто відключали електрику. Але їй потрібен шум, звуки звичного життя. Джиммі перед від’їздом лишив їй старий грамофон — свій вона втратила ще у Кенсінґтоні, а з ним, на жаль, і більшість платівок. Кілька чудом заціліло, їх вона порятувала — і зараз поставила одну із них. «Я краще лежала б мертва у могилі» Бессі Сміт. Урсула аж розсміялася і сказала вголос:

— Ото життєрадісно.

Урсула дослухалася до рипіння і шипіння старої платівки. Вона справді так почувається?

Вона поглянула на годинник, Сильвіїн золотий годинничок, який забрала собі після похорону. Тільки четверта. Господи, як тягнуться дні. Почувши короткий сигнал, вона вимкнула новини. Бо нащо?

По обіді вона блукала Оксфорд-стрит і Ріджент-стрит, аби чимось себе зайняти й вибратися зі своєї келії. Усі вітрини були понурі й темні. У «Своні й Едґарі» горіли парафінові лампи, у «Селф-ріджс» — свічки, а тривожні людські обличчя виринали, як видива із полотен Гойї. Купувати нічого, чи бодай їй нічого не хотілося, а що хотілося — от, наприклад, милі й на вигляд зручні утеплені дамські черевички — те обурливо дороге (аж п’ятнадцять гіней!). Тільки в депресію вганяє. Міс Фоусетт, її колега, казала:

— На війні — і то було краще.

Та саме збиралася заміж, тож незабаром мала піти з роботи, вони всі скинулися на весільний подарунок — доволі банальну вазу — але Урсула хотіла знайти їй щось особисте, щось особливе, тільки не знала що. Сподівалася на великі крамниці Вест-Енду, і дарма.

Вона зайшла у «Лайонс», випила чаю — блідого, як ягняча водичка, як сказала би Бріджит. Ще з’їла мінімалістичний кекс із тонесеньким шаром маргарину, у якому знайшла тільки дві засохлі родзинки, проте спробувала уявити, наче ласує справжнім делікатесом — соковитим Cremeschnitte чи скибочкою Dobostorte. Хоча німцям зараз, мабуть, теж не до випічки.

Вона мимоволі вголос прошепотіла «Schwarzwälder Kirschtorte» (надзвичайна назва, надзвичайний торт), чим привернула небажану увагу сусіднього столика — жінки, яка стоїчно поїдала велику булочку у глазурі.

— Ти біженка, люба? — спитала та, здивувавши Урсулу співчутливим тоном.

— Щось штибу того, — сказала Урсула.

Чекаючи, доки звариться яйце, — вода була ледве тепла, — вона копирсалася у книжках, які після Кенсінґтона так і не розпакувала. Вона знайшла Данте, якого подарувала Іззі, ошатно оправленого у червону шкіряну палітурку, але з пожовклими сторінками, улюбленого Донна, «Спустошену землю» (рідкісне перше видання, поцуплене в Іззі), повну збірку Шекспіра, її улюблених метафізичних поетів і, нарешті, на самісінькому дні ящика — обшарпаний шкільний примірник Кітса, підписаний «Урсулі Тодд за старанність». Напевно, із цього вийшла б незла епітафія. Вона погортала забуті сторінки, доки не знайшла «Вечір напередодні св. Агнеси».

Вона прочитала слова вголос і здригнулася. Треба прочитати щось тепліше, у Кітса і про бджіл було — «аж поки здасться їм, що через край тектимуть вічно їх липкі оселі»[3]. Краще б Кітс помер на англійській землі. Заснув у англійському саду літнього надвечір’я. Ось як Г’ю.

Вона з’їла яйце, гортаючи вчорашній випуск «Таймз» — містер Гоббс із відділу кореспонденції віддав їй свою газету, такий у них був маленький щоденний ритуал. Тепер «Таймз» випускали в меншому форматі, від чого вона видавалася смішною, мовби й самі новини здрібніли. Хоча насправді так і було, правда ж?

За вікном спадав сніг, як сірий жирнуватий попіл. Їй згадалися польські родичі Коулів, що злетіли над Аушвіцом, мов вулканічна хмара, яка оповила землю і затулила сонце. Навіть зараз, коли люди дізналися про табори і таке інше, антисемітизм процвітав. Учора вона чула, як на когось кричать «жид», а коли міс Ендрюс відмовилася скинутися на весільний подарунок міс Фоусетт, Енід Баркер легковажно сказала «от жидівка» — ніби це й не образа.

У конторі було нуднувато і якось гірко — мабуть, усі просто потомилися від холоду і скучили за доброю поживною їжею. Та й робота нудна, вони просто складали без кінця-краю статистику, яка врешті осяде десь в архіві на поталу майбутнім історикам. Як сказав би Моріс, вони «наводили лад у домі», ніби жертви війни — це мотлох, який треба розпихати по місцях і забути. Загони громадянської оборони розпустили вже понад півтора роки як, а вона досі не спекалася бюрократичних клопотів. Жорна Господні (та й урядові) справді мелють дуже повільно і ретельно.

Яйце було дуже смачне, ніби зранечку знесене. Вона знайшла стару поштівку з фотографією Брайтонського павільйона — куплену для Крайтона під час короткої вилазки, але так і не відправлену, — написала подяку Пеммі («Прекрасно! Як пакунок від Червоного хреста») й обперла об Сильвіїн годинник на каміні. Біля фото Тедді. Тедді і команда його «галіфакса» порозсідалися у старих кріслах. Навіки юні. У Тедді на колінах стояв його песик Щасливчик, гордий, як фігура на носі корабля. Якби ж то Щасливчик лишився у неї, ото була б втіха! Натомість у неї був хрест Тедді за льотні заслуги, обпертий на фото у рамці. В Урсули теж була медаль, але вона для неї нічого не значила.

Відправить поштівку завтра. Усе одно до Лисячого закута йтиме сто років.

П’ята година. Вона поставила в умивальник чергову немиту тарілку. Сірий попіл на небесах переріс у справжню віхолу, і вона смикнула благеньку завісу, щоб не бачити. Та безнадійно напнулася, й Урсула здалася, щоб, бува, не зірвати карниз. Вікно старе, погано допасоване, крізь нього сочаться холодні протяги.

Електрика зникла, вона навпомацки пошукала на каміні свічку. Куди ж гірше. Урсула віднесла свічку і пляшку віскі до ліжка й залізла під ковдру, не знімаючи пальта. Вона так стомилася.

Газовий вогник тривожно замерехтів. І що в тому поганого? «Без муки вмерти б у годину пізню»[4]. Бували й гірші смерті. Освенцім он, Треблінка. Чи «галіфакс» Тедді, який впав у вогні. Сльози можна було залити тільки віскі. Стара добра Пеммі. Вогник заіскрив і згас. І ґніт. Цікаво, коли знову дадуть газ? Цікаво, вона прокинеться від запаху? А якщо таки прокинеться, то чи зуміє встати і знову запалити вогонь? Вона не думала, що помре, як лисиця, замерзне у своєму лігві. Бодай Пеммі знайде поштівку і зрозуміє, що сестра була їй вдячна. Урсула заплющила очі. Ніби не спала цілий вік і ще трохи. Вона так шалено стомилася.

Почала западати темрява.