Життя за життям

Червень 1914 року

Містер Вінтон — Арчибальд — примостив мольберт на піску. Саме намагався передати краєвид водянистими мазками кобальтової і пруської сині, земляної і морської зелені. Він недбало торкнувся полотна пензлем, додав закарлючку-чайку у небі, яке майже зливалося з хвилями, й уявив, як хвалитиметься, повернувшись додому: «Пишу, знаєш-но, в дусі імпресіоністів». Старий парубок містер Вінтон гибів над паперами на бірмінгемській фабриці шпильок, але це не заважало йому в душі бути романтиком. Він записався до велосипедного клубу й щонеділі силкувався від’їхати чимдалі від бірмінгемського смогу, а відпустку щороку проводив над морем: дихав повітрям свободи й уявляв себе митцем, хоч на тиждень.

Може, додати фігури? Вони нададуть картині життя й «динаміки», так радив учитель на вечірніх курсах (містер Вінтон записався у художній гурток). Хоч би й тих двох дівчаток біля води. На щастя, вони в панамках, не доведеться намагатися виписувати личка — цього мистецтва він ще не опанував.

— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.

— Ага, — сказала Урсула і не зрушила з місця. Памела схопила її за руку й потягла до води.

— Не дуркуй.

Що ближче вони підходили до води, то більше Урсула панікувала, аж доки страх не накрив її з головою. Проте Памела й далі сміялася та бризкалася, і їй лишалося тільки йти за старшою. Вона спробувала вигадати щось, щоб Памелі схотілося повернутися — мапа скарбів, чоловік із цуциком — але було вже пізно. А тоді над їхніми головами здійнялася велетенська хвиля, накрила і жбурнула вглиб водяного світу.

Сильвія зачудовано стрепенулася, коли підвела очі від книжки й побачила, що до неї простує незнайомець, затиснувши під пахвами її доньок, ніби гусенят чи курчат. Дівчатка були мокрі як хлющ і зарюмсані.

— Вони забрели на глибоке, — сказав незнайомець, — але все вже добре.

Рятівника, такого собі містера Вінстона, клерка («старшого»), пригостили чаєм і тістечками в готелі з видом на море.

— Це найменше, чим я можу вам віддячити, — сказала Сильвія. — Ви черевики зіпсували.

— Дурниці, — скромно відповів містер Вінстон.

— Ніякі це не дурниці.

— Раді повернутися? — засяяв Г’ю, вітаючи їх на платформі.

— А ти радий, що ми повернулися? — дещо войовничо спитала Сильвія.

— А на вас чекає сюрприз, — сказав Г’ю. Сильвія сюрпризів не любила, і вони обоє це знали. — Угадай.

Усі вирішили, що на них чекає цуценя — і не вгадали, бо насправді Г’ю просто замовив у підвал новий генератор. Вони спустилися крутими кам’яними сходами і втупилися в ряди скляних акумуляторів химерної яви, що гули і лищали від мастила.

— Нехай буде світло! — сказав Г’ю.

Вони ще довго побоювалися, що злетять у повітря, щоразу, як натискали на вимикач. Звісно, енергії вистачало лише на світло. Бріджит сподівалася, що вони куплять пилосмок замість старої механічної мітли, але напруги не вистачило б.

— Дякувати Богові, — сказала Сильвія.

Липень 1914 року

Крізь відкриті двері на газон Сильвія спостерігала, як Моріс ладнає тенісну сітку, себто переважно гатить молотком по чому попало. Хлопчики лишалися для Сильвії загадкою. Вони тішилися, годинами жбурляючись патичками чи камінцями, одержимо колекціонували неживі предмети та брутально нищили крихкий світ довкола. І як це узгодити з тим, які чоловіки з них виростуть?

Гомін із вітальні звістував прибуття Маргарет і Лілі, колишніх шкільних подружок Сильвії, а тепер далеких знайомих, що принесли розцяцьковані строкаті дари маляті Едварду.

Маргарет була мисткиня і войовниче незаміжня, не виключено, що й чиясь коханка — Сильвія не стала сповіщати Г’ю про цю скандальну ймовірність. А Лілі була з фабіанців, дівчинка із вищого світу, якій її суфражистські погляди нічим не загрожували. Сильвія уявила, як у горлянки жінкам у гамівних сорочках пихають трубки для годування, і мимоволі піднесла долоню до своєї ніжної білої шийки. Чоловіка Лілі звали Кавендіш — що не кажіть, це ім’я радше пасувало готелеві, ніж людині. Якось він підстеріг Сильвію на танцях, притис до колони своїм цапуватим, пропахлим сигарами тілом і запропонував щось настільки обурливе, що вона й досі шарілася від спогаду.

— О, свіже повітря! — вигукнула Лілі, коли Сильвія вивела їх у сад. — Тут як у селі.

Вони затуркотіли над візочком, як голубки — чи навіть як голуби, вид брутальніший. А Сильвіїним струнким станом захоплювалися ще більше, ніж малям.

— Я попрошу принести чай, — сказала Сильвія. Гості її вже стомили.

Був у них і пес, великий тигрястий французький мастиф на ім’я Боцман.

— Так звали собаку Байрона, — пояснила Сильвія.

Урсула поняття не мала, що то за загадковий Байрон, але він, на щастя, не зазіхав на їхнього пса. У Боцмана була м’яка зморшкувата шкура, що перекочувалася під Урсулиними пальцями, а з рота в нього тхнуло ошийком, який місіс Ґловер з огидою йому варила. Це добрий і відповідальний пес, — зауважив Г’ю, — такі рятують людей із пожеж і на воді.

Памела часто вбирала Боцмана у старий капелюшок і шаль, щоб погратися в дочки-матері, хоча тепер удома було справжнє маля — хлопчик Едвард. Усі звали його Тедді. Маму, здається, немовля заскочило зненацька:

— Не знаю, звідки він узявся.

Сильвія реготала, ніби гикала. Вона чаювала на газоні зі шкільними подружками «з лондонських часів», які приїхали проінспектувати нового члена родини. Три пані в ошатних легких сукнях і крисатих солом’яних капелюхах сиділи у плетених кріслах, пили чай і ласували пирогом із хересом, який спекла місіс Ґловер. Урсула з Боцманом гралися на траві неподалік у надії, що і їм щось перепаде.

Моріс натягнув сітку і вчив Памелу грати в теніс, хоча й без фанатизму. Урсула плела Боцманові віночок із маргариток. Пальці в неї були короткі й незграбні. Це у Сильвії були довгі вправні пальці мисткині чи піаністки. Вона грала на фортеп’яно у вітальні. («Це Шопен»). Інколи після підвечірку вони співали, але Урсулі ніколи не вдавалося вступити вчасно. («Тупиця», — казав Моріс. «Що більше співатимеш, то краще виходитиме», — казала Сильвія). З-під кришки піаніно пахло, як зі старих валіз. Урсулі згадалася бабця Аделаїда, яка куталася в чорне і днями сьорбала мадеру.

Новий член родини спав у великому візочку під високим буком. Крізь цей пишний пристрій пройшли вони всі, тільки цього не пам’ятали. З дашка звисав срібний зайчик, а немовля кутали в ковдру, «вишиту черницями». Урсулі ніхто ніколи не пояснював, що то за черниці й чому вони вишивають жовтих каченят.

— Едвард... — протягнула Сильвіїна подружка. — Тедді, чи що?

— Урсула і Тедді. Мої ведмежатка, — Сильвія розсміялася, як гикнула.

Урсулі не хотілося бути ведмежам: краще вже бути псом. Вона лягла на спину і втупилася в небо. Боцман щось буркнув і простягнувся біля неї.

У блакиті зухвало ширяли ластівки. Вона слухала, як тихо брязкають порцелянові чашечки об блюдця і рипить газонокосарка Стариганя Тома у саду їхніх сусідів Коулів, чула пряний запах гвоздик у живоплоті і п’янку зелень свіжоскошеної трави.

— Овва, — сказала Сильвіїна лондонська подружка і витягла ноги, демонструючи світові стрункі литки у білих панчохах. — Довге спекотне літо, краса...

Ідилію порушив Моріс: він обурено пожбурив ракетку на газон, так що та аж задзвеніла і підлетіла.

— Не можу я вчити це дівчисько! — заволав він, почимчикував до кущів і почав гатити їх дрючком. В уяві він пробивав собі шлях через джунглі за допомогою мачете. Восени його збиралися спровадити до закритої школи. Цю саму школу закінчив Г’ю, а перед тим — його батько. («І так далі, мабуть, аж до Норманського завоювання», — пояснила Сильвія). Г’ю стверджував, що у школі в Моріса «сформується характер», хоча Урсулі здавалося, що в нього й так усе сформоване. Г’ю розповідав, що коли його відправили до школи, він спершу плакав щоночі, але Моріса радо віддавав на ті самі тортури. Моріс випнув груди і заявив, що рюмсати не збирається.

(— А ми ж що? — розхвилювалася Памела. — Нас теж відправлять до школи?

— Тільки якщо погано поводитиметеся, — розсміявся Г’ю).

Памела почервоніла, стиснула кулаки, вперла руки в боки й заревіла «Свинюка!» Морісу вслід. З її вуст слово «свинюка» звучало як лайка, а в дійсності-бо свині милі.

— Пеммі, — м’яко гукнула Сильвія, — так тільки базарні баби кричать.

Урсула підібралася ближче до джерела тістечок.

— Ходи сюди, — сказала Сильвіїна подружка, — дай на тебе подивлюся.

Урсула спробувала втекти, але Сильвія її спинила.

— Справжня красунечка, — сказала Сильвіїна подружка. — Уся в тебе, Сильвіє.

— На базарах живуть баби? — перепитала Урсула в мами, і Сильвіїні подружки зайшлися солодким дзвінким сміхом.

— Вона така кумедна, — сказала одна із них.

— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.

— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.

— Діти, — протягнула Маргарет, — це велика втіха.

І не тільки, — подумала Сильвія, — проте як пояснити приголомшливий масштаб материнства жінці, у якої немає дітей? У товаристві подружок її короткої юності, якій, на щастя, поклало край заміжжя, Сильвія почувалася просто-таки матроною.

Вийшла Бріджит із тацею, почала збирати чашки і блюдця. Вранці дівчина вдягала смугасту сукенку для домашньої роботи, зате після обіду наряджалася в чорну сукню з білими манжетами й коміром, шапочку і білий фартух. Вона вже не просто посудомийниця. Еліс зібралася заміж і їх покинула, тож Сильвія найняла для чорної роботи зухвале тринадцятирічне дівчисько з села, Марджорі.

(— Нам що, двох не досить? — обережно уточнив Г’ю. — Просто Бріджит і місіс Ґ.? У нас же тут не маєток.

— Ні, не досить, — відрубала Сильвія).

Біла шапочка була Бріджит завелика і весь час сповзала на очі. Коли вона верталася через газон додому, шапочка раптом зісковзнула. Дівчина спіткнулася, як клоун у цирку, але в останню мить випросталася — постраждала тільки срібна цукорниця і щипчики для цукру. Кубики цукру розсипалися, як кості, зеленою травою. Моріс гучно розсміявся над прикрістю Бріджит, і Сильвія кинула:

— Морісе, не дуркуй.

Сильвія спостерігала, як Боцман і Урсула підбирають розсипаний цукор — Боцман довгим рожевим язиком, а Урсула чомусь щипчиками. Боцман ликав грудки цукру швидко, не розжовуючи, а Урсула свої розсмоктувала повільно, по одній. Сильвія підозрювала, що Урсула завжди буде білою вороною. Її, одиначку, непокоїли складні стосунки між власними дітьми.

— Заїдь якось до Лондона, — раптом запропонувала Маргарет. — Зупинишся на кілька днів у мене. Розвіємося.

— Але ж діти... — протягнула Сильвія. — Та ще немовля. Не можу я їх лишити.

— Чому ні? — втрутилася Лілі. — Нянька що, кілька днів не дасть собі ради?

— Немає в нас няньки, — відрубала Сильвія.

Лілі роззирнулася, ніби чекала, що з гідрангій ось-ось вигулькне нянька.

— Та й не хочу я ніякої няньки, — додала Сильвія. (Та невже?).

Материнство — її відповідальність і доля. За браком іншого (та й чого ще бажати?) материнство — її життя. До грудей Сильвії припало майбутнє Англії. Вона незамінна, і хай вони собі не думають, наче байдуже, є вона чи нема. Вона додала:

— Я годую маля груддю.

Гості зачудовано втупилися в неї. Лілі мимоволі притисла долоні до власних грудей, ніби хотіла їх захистити.

— Так Бог велів, — додала Сильвія, хоча в Бога не вірила, відколи втратила Тіффіна.

Порятував її Г’ю, що рішуче простував до них через газон.

— А тут що діється? — розсміявся він, підхопив Урсулу й підкинув у повітрі, так що та аж цукром вдавилася. А тоді всміхнувся Сильвії і сказав, мовби вона могла забути: — Твої друзі приїхали.

Г’ю опустив Урсулу на траву і додав:

— П’ятниця, вечір. Трударі вийшли на заслужений відпочинок, а сонце перевалило на вечірній пруг. Чи не хочуть милі панянки чогось міцнішого? Може, джину?

У Г’ю було четверо молодших сестер, він почувався затишно серед жінок. Цього вистачало, щоб їх причарувати. Сильвія знала, що він звик наглядати за жінками, а не залицятися до них, хоча часом замислювалася про можливі наслідки його популярності. Чи, може, вже й дійсні наслідки.

Між Морісом і Памелою вдалося укласти перемир’я. Сильвія попросила Бріджит винести столик на маленьку, але затишну терасу, щоб діти перекусили надворі — молоки оселедця на грінках і жовте желе, яке витанцьовувало на тарілках. Сильвії від самого вигляду стало млосно.

— Як у дитинстві, — задоволено сказав Г’ю, а тоді ніби між іншим додав: — Австрія оголосила війну Сербії.

— Маячня, — сказала Маргарет. — Минулого року я чудово відпочила у Відні. В «Імперіалі», знаєте?

— Чув, — сказав Г’ю.

Сильвія там бувала, але не сказала.

Спадала павутина присмерку. Сильвії, що поринула у драглисту імлу сп’яніння, раптом згадалася батькова смерть, до якої призвів коньяк. Вона сплеснула руками, мовби вбила докучливу мошку:

— Час спати, діти, — і зиркнула на Бріджит, яка незграбно котила важкий візочок газоном.

Сильвія зітхнула, і Г’ю поміг їй підвестися з крісла. Коли вона звелася на ноги, він чмокнув її у щоку.

Сильвія привідкрила віконце під стелею дитячої. Власне, «дитячою» вони називали комірчину під самісіньким дахом — душну влітку, студену взимку, геть непридатну для вразливого немовляти. Сильвія, як і Г’ю, вважала, що дітей треба загартовувати змалку, аби вони потім легше зносили удари долі. (Втрату ошатного будинку у Мейфері, улюбленого поні й віри у всесильне божество). Вона вмостилася в оббите оксамитом крісло й погодувала Едварда.

— Тедді... — чуло прошепотіла вона, і немовля булькнуло, поринаючи в ситий сон.

Сильвії всі діти найбільше подобалися, коли були геть малі, лискучі й новенькі, як рожеві п’яточки кошенят. Але це маля було особливе. Вона поцілувала його м’якенький чубчик.

Із далини долинали тихі слова.

— Усе добре добігає кінця, — примовляв Г’ю, проводячи Лілі й Маргарет до їдальні. — Кажуть, наша місіс Ґловер, поетична душа, спекла ската. А спершу не хочете поглянути на мій генератор?

Жінки щебетали, як легковажні школярки, якими й лишилися.

Урсула прокинулася від захоплених вигуків і оплесків.

— Електрика! — зойкнула Сильвіїна подружка. — Чудово!

Урсула з Памелою жили в кімнаті під самісіньким дахом, умебльованій двома однаковими ліжками, килимком із барвистих клаптів і тумбочкою. Памела спала, закинувши руки за голову, і часом зойкала, ніби її голкою штрикали (Моріс полюбляв такі жорстокі витівки). По той бік стіни хропла, як паровоз, місіс Ґловер, а з іншого кінця мурмотіла уві сні Бріджит. Боцман спав за дверима, охороняв їхній сон. Інколи він тихо скімлив уві сні — хтозна, від радощів чи від болю. Горище було людне і неспокійне.

Урсула знову прокинулася, коли гості почали прощатися. («Це дитя спить, як на голках», — казала місіс Ґловер, ніби це вада характеру, яку потрібно виправити). Вона вилізла з ліжка і прокралася до вікна. Якщо видертися на стілець, що суворо забороняли, то можна було розгледіти, як у темряві тріпочуть сукні Сильвії і її подруг, мов крильця молі. Г’ю стояв при воротях, готовий провести їх до станції.

Інколи Бріджит водила дітей на станцію, зустріти батька з роботи. Моріс заявляв, що стане водієм паровоза, коли виросте — чи, може, дослідником Антарктики, як сер Ернест Шеклтон, що саме готувався вирушити у велику експедицію. А чи просто банкіром, як батько.

Г’ю працював у Лондоні, місті, до якого вони зрідка навідувалися, щоб понудьгувати в бабусиній вітальні у Гемпстеді. На зворотньому шляху Сильвія завжди була дратівлива, бо їй «діяли на нерви» сварки Моріса й Памели.

Коли всі розійшлися, а голоси стихли вдалині, Сильвія вернулася в дім — темна тінь, як чорний кажан зі складеними крилами. Вона не бачила, що її слідами прочимчикував лис, а тоді звернув убік і зник у кущах.

— Ти нічого не чув? — спитала Сильвія, яка читала ранній роман форстера, спершись на подушки. — Малий спить?

Г’ю схилив голову набік — тієї миті він нагадав Сильвії Боцмана.

— Наче ні.

Зазвичай маля спало до ранку, як янголятко. Тільки, на щастя, не на небесах.

— Такої взірцевої дитини в нас ще не було, — сказав Г’ю.

— Так, цього лишимо собі.

— Він на мене геть не схожий.

— Ні, — доброзичливо погодилася вона. — Геть нічого спільного.

Г’ю розсміявся, чуло її поцілував і сказав:

— Добраніч, я лягаю.

— А я ще трохи почитаю.

За кілька днів вони пішли подивитися, як збирають урожай. Стояла спека. Сильвія і Бріджит з дівчатками брели ланами, а маля спало у матері на грудях у елінгу, який Бріджит скрутила із шалі.

— Ти як іберійська селянка, — засміявся Г’ю.

Була субота. Г’ю відпочивав від гарування в банку: витягнувся на плетеному шезлонгу на задній терасі і схилився над журналом про крикет, як над молитовником.

Моріс кудись завіявся одразу після сніданку. Дев’ятирічному хлопчаку дозволяли ходити, куди схоче і з ким схоче, і зазвичай він тримався товариства інших дев’ятирічних хлопчаків. Сильвія поняття не мала, чим син займається, але надвечір він повертався, забрьоханий з голови до п’ят, із неапетитними трофеями — як не банкою жаб і черв’яків, то мертвою птахою чи білим черепом якогось малого звіряти.

Коли вони нарешті вирушили в дорогу, навантажені немовлям, кошиками з їжею, панамами й парасольками, сонце вже підбилося височенько. Боцман трюхикав при них, як маленький поні.

— Господи, та ми як біженці, — примовляла Сильвія. — Як євреї, Що покидають Ізраїль.

— Які ще євреї? — Бріджит з огидою скривилася.

Тедді проспав усю дорогу у своїх імпровізованих ношах, доки інші перебиралися через перелази й спотикалися на ґрунтовій дорозі, затверділій під сонцем. Бріджит порвала сукню, зачепившись за цвях, і скаржилася, що натерла ноги. Сильвія уявила, що подумають перехожі, якщо вони познімають корсети і лишать при дорозі. Їй раптом сяйнув спогад, недоречний серед залитого сонцем вигону для корів: Г’ю у медовий місяць у довільському готелі розшнуровує їй корсет, а за вікном лементують чайки на вітрі і різко сперечається французьке подружжя.

На шербурзькій баржі Сильвія вже носила під серцем крихітного гомункула, який стане Морісом, але ще перебувала у щасливому невіданні.

— Мадам? — вирвала її із задуми Бріджит. — Місіс Тодд? Це не корови.

Вони спинилися помилуватися тягловими кіньми Джорджа Ґловера, величезними румаками-шайрами — Самсоном і Нельсоном, які пирхали і трясли головами, забачивши товариство. Урсула їх боялася, а ось Сильвія згодувала кожному по яблуку, вони брали скибки з долоні ніжними рожевими губами. Сильвія сказала, що сірі коні в яблука значно красивіші за людей. Памела спитала:

— Що, навіть дітей?

— Так, особливо дітей, — і Сильвія розсміялася.

Джордж теж трудився на ланах і, забачивши їх, рушив через поле привітатися. Сильвії він кивнув, зняв капелюха і витер піт з чола картатим червоно-білим носовиком. До його долонь прилипли лусочки полови. Волосся на руках, як і полова, золотилося на сонці.

— Спека, — констатував він.

Джордж поглянув на Сильвію з-під довгого чуба, який завжди спадав на гарні блакитні очі. Сильвія зашарілася.

Вони принесли не лише підобідок собі (сендвічі з копченим оселедцем, сендвічі з лимонною помадкою, імбирний лимонад і тминові пундики): місіс Ґловер передала Джорджеві недоїдений учорашній пиріг зі свининою і свої знамениті закрутки. Пундики зачерствіли, бо Бріджит не поклала їх до бляшанки для здоби, а лишила на ніч у теплій кухні.

— Я анітрохи не здивуюся, якщо в них уже мураші повідкладали яйця, — бурчала місіс Ґловер.

Коли настала обідня пора, Урсула повибирала з пундиків усі зернята, яких був легіон, бо боялася, що то мурашині яйця.

Трударі на полі теж спинилися на обід — їли хліб, сир і пиво. Бріджит червоніла й хихотіла, коли передавала Джорджеві пиріг. Памела шепнула Урсулі, що Моріс сказав, що Бріджит втюрилася у Джорджа. Утім обидві вони розуміли, що Моріс — ненадійне джерело відомостей про справи сердечні. Пообідали на стерні — Джордж привільно простягнувся на землі і їв пиріг великими куснями, Бріджит захоплено дивилася на нього, як на грецького бога, а Сильвія бавила немовля.

Сильвія відійшла пошукати закритий закуток, щоб погодувати Тедді. Дівчатам, які виросли в ошатних будиночках у Мейфері, зазвичай не випадає нипати за живоплотами, щоб погодувати немовля. Вони ж не іберійські селянки. Вона чуло згадала будиночок на березі моря у Корнволлі. Коли Сильвія нарешті знайшла належний прихисток, Тедді вже верещав як недорізаний і потрясав кулачками на несправедливий світ. Щойно малий припав до грудей, вона підняла погляд і побачила, що з гайка по той бік поля вийшов Джордж Ґловер. Зауваживши її, він завмер, як сполоханий олень, а тоді скинув капелюха і сказав:

— Така спека стоїть, мадам...

— І справді, — сухо кинула Сильвія і провела Джорджа поглядом, коли він попрямував до воріт у живоплоті і перескочив через них, як баский кінь через перешкоду.

Вони з безпечної відстані спостерігали, як велетенський комбайн шумно пожирає збіжжя.

— Гіпнотизує, — протягнула Бріджит. Вона щойно вивчила це слово.

Сильвія витягнула гарненький золотий годинник на ланцюжку, до якого вічно тягнула ручки Памела, і сказала:

— Господи, ви тільки погляньте, котра година, — але ніхто не став дивитися. — Рушаймо додому.

Коли вони вже зібралися йти, Джордж Ґловер щось гукнув і помчав до них через стерню. У його кашкеті щось ворушилося. Двоє кроленят. Памела аж захлинулася від слізливого захвату.

— Нате вам кроликів, — сказав Джордж Ґловер. — Сиділи серед поля, мамки їхньої не видно. Беріть-беріть, якраз по одному на брата.

Памела несла їх додому у фартушку, гордовито виставивши його перед собою, як Бріджит — тацю з чаєм.

— Ви тільки на них погляньте, — гукнув Г’ю, коли втомлені мандрівники зайшли до саду. — Золоті, сонцем розціловані. Як справжні селянки.

— Боюся, ми червоні, а не золоті, — понуро сказала Сильвія.

У саду саме трудився садівник. Звали його Старигань Том. («Як машина, — казала Сильвія. — Цікаво, а раніше він звався Юним Томом?») Він шість днів на тиждень працював у їхній садибі і в сусідів. Їхні сусіди, родина Коулів, зверталася до нього «містер Ріджлі», але він нічим не виказував, як йому подобається більше. Коули жили в дуже подібному будинку, а містер Коул, як і Г’ю, був банкіром. «Вони євреї», — казала Сильвія таким само тоном, яким казала б «католики»: екзотика її інтригувала, але й непокоїла.

— Здається, вони не практикують, — сказав Г’ю.

Що це вони мають практикувати? — здивувалася Урсула. Памела ось щовечора практикувалася на піаніно й видавала геть немилозвучне брязкання.

Містер Коул народився з іншим прізвищем, об яке англійський язик можна зламати — це їм розповів Саймон, його найстарший син. Середульший, Деніел, приятелював із Морісом: дорослі не дружили, а ось діти товаришували.

Саймон, «зубрило» (як сказав Моріс), щопонеділка помагав Морісові з математикою. Сильвія, спантеличена його єврейським походженням, не знала, як винагородити хлопця за це невдячне заняття.

— А що, як я йому щось дам, а він образиться? — розмірковувала вона. — Дам йому гроші, а він подумає, що це я вважаю євреїв скнарами? А що, як дам йому солодощі, а вони заборонені їхньою вірою?

— Вони не практикують, — повторив Г’ю. — Вони не пильнують приписів.

— А Бенджамін дуже пильний, — втрутилася Памела. — Учора знайшов гніздо дрозда.

Вона люто зиркнула на Моріса. Коли той побачив, що вони милуються блакитними яйцями в брунатному ластовинні, то похапав їх і розбив об камінь. Такі вже в нього були розваги. Памела пожбурила йому в голову маленький (ну, відносно) камінчик.

— Отак, а ти б якої заспівав, якби це твою шкаралупку розбили?

Тепер у нього на скроні красувалася довга подряпина і синець.

«Спіткнувся», — різко відказав він, коли Сильвія спитала, де це він так поранився.

За натурою Моріс був такий, що поскаржився б матері на Памелу, але тоді вийшов би на яв і його гріх — і Сильвія нещадно його покарала б. Вона якось застала сина, коли він лупив яйця, і надерла вуха. Сильвія вважала, що природу треба «шанувати», а не нищити — але Морісові, на жаль, пошана була невластива.

— Він же вчиться грати на скрипці, правда? Ну, Саймон? — спитала Сильвія. — Євреї ж мають хист до музики? Може, треба купити йому ноти.

Розмова про те, як не образити євреїв, точилася за сніданком. Г’ю завжди дивувався, коли діти сідали за стіл. Сам він не снідав із батьками до дванадцяти років — тоді його нарешті стали випускати з дитячої. Виховувала його діловита нянька, що вела окреме господарство в їхньому гемпстедському маєтку. А ось маленька Сильвія, навпаки, вечеряла пізно, разом з усіма — ласувала Canard à lα presse, обережно вмостившись на подушечці, приспана мерехтінням свічок і блиском срібного начиння, під жебоніння батьківських розмов. Тепер вона запідозрила, що її дитинство було не зовсім стандартне.

Старигань Том, як виявилося, копав нові грядки під спараг. Г’ю давно вже полишив свій журнал про крикет і збирав малину у велику білу емальовану миску — і Памела, і Урсула прекрасно знали, що Моріс донедавна тримав у ній пуголовків, але вирішили змовчати. Г’ю налив собі кухоль пива і сказав:

— Від цих ваших сільськогосподарських трудів тільки спрага сушить, — і всі розсміялися. Крім Стариганя Тома.

Місіс Ґловер гукнула, щоб Старигань Том накопав картоплі до яловичих відбивних. Побачивши кроленят, вона закопилила губи.

— Навіть на смаженю не вистачить.

Памела розкричалася так, що її довелося заспокоювати пивом Г’ю.

Памела й Урсула звили кроленятам кубельце з трави й бавовни у далекому закутку саду і прикрасили його трояндовими пелюстками. Памела заспівала їм колискову — у неї був добрий слух. Утім, кроленята й не прокидалися, відколи Джордж Ґловер їх приніс.

— Може, вони замаленькі? — припустила Сильвія.

Це для чого вони замаленькі? — не зрозуміла Урсула. Але Сильвія не пояснила.

Вони сиділи на газоні й ласували малиною з вершками та цукром. Г’ю підняв погляд на блакитне-преблакитне небо і сказав:

— Грім чуєте? Наближається гроза, нюхом чую. А ви, Стариганю Томе? — спитав він гучно, щоб навіть на грядці було чути.

Г’ю був певен, що садівник має знатися на погоді. Старигань Том нічого не сказав, копав собі далі.

— Глухий, — сказав Г’ю.

— Та де там, — сказала Сильвія, товчучи яскраву, як кров, малину в густих вершках.

Їй раптом згадався Джордж Ґловер. Сіль землі. Його дужі руки, його прегарні коні в яблука, як іграшкові коники, тільки великі. Як він привільно розлігся на мураві, позуючи, мов Адам пензля Мікеланджело у Сикстинській капелі, ось тільки тягнувся по скибку пирога, а не до руки Творця. (Коли Сильвія супроводжувала свого батька, Ллевелліна, в Італії, її вразило, скільки чоловічої плоті оголює мистецтво). Вона уявила, як Джордж Ґловер їсть яблука з її долоні, і розсміялася.

— Що? — спитав Г’ю.

— А Джордж Ґловер дуже імпозантний хлопчина.

— Мабуть, він місіс Ґловер не рідний син, — сказав Г’ю.

Тієї ночі у ліжку Сильвія відклала Форстера на користь менш інтелектуальної втіхи — розпечені тіла спліталися на подружньому ложі, вона линула до нього, як лине той олень до ручаїв. Тільки думала вона не про гладке жилаве тіло Г’ю, а про лискучі і м’ясисті, як у кентавра, кінцівки Джорджа Ґловера.

— Ти така... — пробурмотів виснажений Г’ю, ковзаючи поглядом по стелі спальні, доки шукав підходяще слово, — жвава...

— Мабуть, це від свіжого повітря, — сказала Сильвія.

Золотий, сонцем розцілований, — думала вона, погідно зісковзуючи в сон, а тоді на думку раптом спав непроханий Шекспір. «Королевичі й сіроми — всі обернуться у прах»[1]. Її раптом охопив страх.

— Буде буря, — сказав Г’ю. — Вимкнути світло?

Сильвію і Г’ю з недільної дрімоти вирвав плач Памели. Вони з Урсулою прокинулися раненько і кинулися подивитися, що там їхні кроленята — але ті зникли, лишився тільки пухнастий хвостик і криваві плями на білому пушку.

— Лисиці, — сказала місіс Ґловер не без зловтіхи. — А ви що собі думали?

Січень 1915 року

Ви чули новини? — спитала Бріджит.

Сильвія зітхнула й відклала лист Г’ю, крихкі, як мертве листя, сторінки. Він відбув на фронт якісь кілька місяців тому, а вона вже ледве пам’ятала їхнє подружнє життя. Г’ю був капітаном легкої піхоти Оксфордширу й Бакінгемширу. А ще минулого літа був банкіром. Аж смішно.

Його листи були життєрадісні й стримані («люди прекрасні, сповнені звитяги»). Раніше згадував їх на ім’я («Берт», «Альфред», «Вілфред»), але після Іпрської битви писав виключно про «людей» — цікаво, Берт, Альфред і Вілфред загинули? Про смерть і загиблих Г’ю не писав, мовби вони просто вибралися на пікнік («На цьому тижні весь час дощить. Багнюка непролазна. Сподіваюся, вам з погодою повелося більше!»).

— На війну? Ти що, на війну зібрався? — волала вона, коли він записався добровольцем, а тоді їй сяйнула думка, що доти вона ніколи на нього не кричала. І, може, дарма.

Г’ю пояснював: раз уже судилося бути війні, то він не хоче потім озиратися в минуле із думкою, що все пропустив, що це інші захищали честь Батьківщини, а він — ні.

— Може, це єдина пригода, яка випала на мій вік, — сказав він. — Яка ще пригода? — Їй це на голову не налазило. — Ти про дітей подумав? А про дружину?

— Але ж я роблю це для тебе, — і його лице скривилося від нестерпного болю, як у Тесея, якого ніхто не розумів. Тієї миті Сильвія відчула до нього сильну антипатію.

— Я мушу захистити наш дім, — стояв на своєму Г’ю. — Захистити все, у що ми віримо.

— А я чула щось про пригоди, — сказала Сильвія і відвернулася.

Хай там як, вона, звісно, з’їздила до Лондона з ним попрощатися.

Вони потовклися у величезному, спіненому прапорами натовпі, що горлав так, мовби велику перемогу вже здобуто. Сильвію заскочив зненацька патріотичний шал жінок на платформі: доти їй здавалося, що війна має перетворити всіх жінок на пацифісток.

Г’ю горнув її до себе, ніби вони були молодята, і заскочив у потяг в останню мить. І одразу поринув у трясовину чоловіків у формі. Це його полк, — зрозуміла вона. Дивина та й годі. Він, як і всі в натовпі, видавався нестерпно, до ідіотизму радісним.

Коли потяг поволі поповз геть, захоплений натовп схвально заревів, замахав прапорами, почав жбурляти в повітря капелюхи й капелюшки. Сильвія сліпо втупилася у вікна, що її проминали — спершу повільно, а тоді дедалі швидше, аж доки не злилися в одне. Г’ю не було видно — та й він теж, мабуть, її не розгледів.

Вона стовбичила на платформі, навіть коли всі розійшлися — прикипіла поглядом до точки на обрії, де зник потяг.

Сильвія відклала листа і підхопила спиці.

— То як, чули новини? — не вгавала Бріджит, яка саме накривала стіл до чаю.

Сильвія насупилася, вдивляючись у в’язання: вона не була певна, чи хоче чути новини від Бріджит. Вона скинула петлю в рукаві практичного сірого светра, який в’язала для Моріса. Усі жінки в домі зараз витрачали несосвітенно багато часу на в’язання — шарфи й рукавиці, шкарпетки й шапки, жилетки і светри, які зігріють чоловіків на фронті.

Місіс Ґловер поночі сліпала при кухонній грубці над такими великими рукавицями, що налізли б навіть на копита Джорджевих коней. Ось тільки рукавиці, звісно, були не для Самсона й Нельсона, а для самого Джорджа, що подався на війну добровольцем серед перших: місіс Ґловер нагадувала їм про це за кожної нагоди, і це дратувало Сильвію. Моду на в’язання підхопила навіть посудомийниця Марджорі й по обіді бралася за щось на кшталт рушничка для посуду, хоча назвати це «в’язанням» можна було лише з великою натяжкою.

— Більше дірок, ніж пряжі, — виголосила свій вердикт місіс Ґловер, а тоді нам’яла дівчині вуха й наказала вертатися до роботи.

Бріджит в’язала безформні шкарпетки (п’ятка їй ніяк не давалася) для своєї нової любові. Вона «віддала серце» конюхові з Еттрінґем-голлу на ім’я Сем Веллінґтон.

— Звісно, він старий шкарбань, — казала вона і сміялася над власним жартом до нестями, ніби виголосила його вперше.

Бріджит слала Семові Веллінґтону сентиментальні листівки, на яких янголи ширяли над заплаканими жінками за накритими шеніллю столами. Сильвія марно натякала, що, можливо, на війну варто слати щось життєрадісніше.

Бріджит тримала студійну світлину Сема Веллінґтона на своїй захаращеній тумбочці — та зайняла гідне місце обіч старої емальованої щітки та гребінця, які Сильвія передала покоївці, коли Г’ю подарував їй на день народження срібний несесер із туалетним начинням.

А на тумбочці при ліжку місіс Ґловер, звісно, стояв портрет сина. Запакований у форму і знічений Джордж Ґловер перед студійним тлом, що нагадувало Сильвії узбережжя Амальфі, уже не скидався на сикстинського Адама. Сильвії подумалося про всіх солдатів, які здійснили той же ритуал, лишивши на згадку матерям і коханим світлину — для когось, можливо, першу і останню.

— А раптом він загине, — говорила про свого коханого Бріджит, — а я й не пам’ятатиму, як він виглядав.

У Сильвії було доста фотографій Г’ю. Його життя добре задокументоване.

Усі діти, крім Памели, були нагорі. Тедді спав у своєму ліжечку — чи, може, й не спав; хай там як, не скаржився. Сильвія поняття не мала, чим займаються Моріс та Урсула, але не переймалася: головне, що у вітальні панував святий спокій, як не рахувати підозрілого грюкоту згори і брязкоту важких сковорідок на кухні, який свідчив, що місіс Ґловер чимось засмучена — як не війною, то нездарністю Марджорі, а може, і тим, і тим.

Відколи почалася війна, їли вони у вітальні: їдальня у стилі Регентства видавалася надто екстравагантною як на суворі часи. («Мовби відмова від їдальні поможе виграти війну», — бурчала місіс Ґловер).

Сильвія підманила Памелу. Та скорилася безмовному материному наказу й обійшла стіл, перевертаючи начиння правильно. Бріджит не розрізняла право і ліво, гору й низ.

Памела помагала війську, клепаючи безглуздо й непрактично довгі мишасті шарфи. Сильвію приємно здивувала посидючість її старшенької. Терпляче ставлення до монотонної роботи ще стане їй у пригоді в дорослому житті. Сильвія пропустила петлю і вилаялася, від чого Памела і Бріджит стрепенулися.

— І які ж новини? — нарешті неохоче спитала вона.

— Норфолк бомблять, — сказала Бріджит, горда здобутими відомостями.

— Бомблять? — Сильвія аж підвела погляд від в’язання. — Наш Норфолк?

— Був наліт цепелінів, — авторитетно пояснила Бріджит. — Чого ще чекати від тих фріців? Їм байдуже, кого вбивати. Не люди, а звірі. У Бельгії он немовлят їдять.

— Ну... — протягнула Сильвія, підхоплюючи пропущену петлю, — про немовлят — це, може, й перебільшення.

Памела завмерла, в одній руці стиснувши виделочку для десерту, а в іншій — ложку, ніби збиралася атакувати замашний пудинг місіс Ґловер.

— Як це? — у жасі перепитала вона. — Немовлят їдять?

— Нікого вони не їдять, — скривилася Сильвія, — не мели дурниць.

Місіс Ґловер гукнула Бріджит із кухні, і та майнула на допомогу. А тоді Сильвія почула, як Бріджит кричить дітям нагорі:

— Чай подано!

Памела зітхнула, мовби вже прожила довге і непросте життя, всілася за стіл і, втупившись у скатертину, сказала:

— Я скучила за татком.

— Я теж, моя люба, — сказала Сильвія. — Я теж. А тепер не лінуйся, піди скажи іншим, щоб помили руки.

На Різдво Сильвія наготувала Г’ю цілу скриню гостинців: неминучі шкарпетки й рукавиці, нескінченний шарф Памелиного виробництва і, як протиотруту, двошарове кашемірове кашне рук Сильвії, кроплене її улюбленими парфумами «La Rose Jacqueminot» на згадку про дім. Вона уявила, як Г’ю виходить на поле бою з цим кашне, мов лицар без страху і догани — зі свідченням прихильності прекрасної дами. Ці мрії про куртуазну добу заспокоювали, витісняючи проблиски чогось значно темнішого. Вони провели холодні вихідні над морем у Бродстейрзі, закутавшись у гетри, ліфи і в’язані шапки, а з того боку каналу долинав грім гармат.

Іще до гостинців вклали пиріг із чорносливом, який випекла місіс Ґловер, коробочку безформної м’ятної пастили Памелиних рук, цигарки, пляшку доброго солодового віскі, збірку віршів (антологію англійської поезії, здебільшого пасторальної й невибагливої), а також сувенірчик, змайстрований Морісом (літачок із бальзового дерева). Урсула намалювала блакитне небо, зелену траву і маленького хирлявого песика. «Це Боцман» — про всяк випадок підписала Сильвія. Вона поняття не мала, чи дійшов ящик до Г’ю.

Різдво минуло нудно. Приїхала Іззі, побазікала ні про що (чи то пак, про себе), а тоді заявила, що записалася в добровольці й вирушає до Франції, щойно закінчаться свята.

— Але ж ти не вмієш ані надавати першу допомогу, ані готувати, ані друкувати, жодних корисних навиків, — втрутилася Сильвія.

Це прозвучало жорсткіше, ніж хотілося, але Іззі справді була ще та крутихвістка. («Вітрогонка», — виголосила свій вердикт місіс Ґловер).

— От і все, — сказала Бріджит, почувши заклик Іззі. — До початку посту нам кінець.

Про свого сина Іззі не згадувала. Його всиновили в Німеччині, себто, мабуть, він німецький громадянин. Дивина та й годі: він не набагато молодший за Урсулу, але офіційно вважається ворогом.

А тоді настав Новий рік, і всі діти по черзі злягли з вітрянкою. Іззі сіла на перший же потяг до Лондона, коли на Памелиному личку з’явилася вавка. А пнулася у Флоренс Найтінґейл, — роздратовано сказала Сильвія.

Пальчики в Урсули короткі й незграбні, але й вона не лишилася осторонь від в’язального шалу, який охопив дім. На Різдво їй подарували дерев’яну французьку лялечку для рукоділля на ім’я «La Reine Solange» — Сильвія пояснила, що це значить «королева Соланж», хоча й «сумнівалася», чи існувала така королева насправді. Лялечка була розписана в королівські барви, а на голові в неї височіла корона складної конструкції, на ріжки якої намотували вовняну пряжу. Урсула, слухняна учениця, весь вільний час, якого в неї була тьма-тьмуща, виготовляла довгі зміїсті клапті. Вони ні на що не годилися — хіба зваляти підставку під чашку чи кривувату шапочку для чайника. («А де ж дірки для носика і ручки?» — дивувалася Бріджит).

— Дуже мило, моя люба, — сказала Сильвія, розглядаючи підставку, що повільно розпліталася у неї в руках, мов звір, що прокидається від довгого сну. — Не забувай, що більше в’язатимеш, то краще виходитиме.

— Чай подано!

Урсула вдала, що не чує. У неї були важливіші справи: вона сиділа на ліжку і, насупившись, старанно намотувала нитки на корону королеви Соланж. Це була стара бежева камвольна пряжа, але, як казала Сильвія, у такі часи вернути носа не випадає.

У Моріса канікули вже скінчилися, але він переносив вітрянку найтяжче й тому сидів удома. Вавки в нього на лиці ще не загоїлися, виглядав він так, ніби його птахи поклювали.

— Ще кілька днів удома, юначе, — сказав доктор Фелловз, хоча, на думку Урсули, Моріс зухвало пашів здоров’ям.

Він нетерпляче крокував кімнатою, як знуджений лев у клітці. Витягнув з-під ліжка Памелин капець і тепер копав його кімнатою, як м’яч. Тоді вхопив порцелянову фігурку дами у криноліні, яку любила Памела, і підкинув у повітрі так, що вона аж тривожно брязнула об абажур лампи. Урсула впустила в’язання і від жаху притисла долоні до обличчя. Дама в криноліні м’яко приземлилася на пишну Памелину стьогану ковдру, а Моріс тут же підхопив полишену лялечку для рукоділля і взявся гасати кімнатою, розмахуючи нею, як літачком. Урсула спостерігала, як бідолашна королева Соланж літає кімнатою, а з її нутрощів за нею, мов вимпел, тягнеться вовняний хвіст.

А тоді Моріс учинив справді ницо. Він відчинив віконце в небо, напустивши в кімнату студеного повітря, і пожбурив дерев’яну лялечку в негостинну ніч.

Урсула притьмом підтягла до вікна стілець, вилізла на нього й визирнула надвір. У світлі, що сочилося з вікна, вона розгледіла королеву Соланж: та застрягла в рівчаку між двома гребенями даху.

Моріс, що тепер перекинувся червоношкірим індіанцем, стрибав з ліжка на ліжко, видаючи бойові крики.

— Чай подано! — наполегливіше погукала Бріджит з низу сходів.

Урсулі було не до того. Її героїчне серденько билося, як шалене, коли вона із зусиллям підтяглася і вилізла за вікно, сповнена рішучості порятувати свою повелительку. На черепиці намерзла ожеледь, тож не встигла Урсула примостити ногу в капці на похилий дах, як та спорснула. Вона зойкнула і ще встигла потягнутися до королеви в’язання, але промчала повз неї ногами вперед, як саночниця без санок. На даху не було парапету, який сповільнив би падіння, тож вона зіслизнула у чорні крила ночі. Її охопив п’янкий захват, коли вона злетіла у бездонне повітря, а тоді — пустка.

Запала темрява.