Життя за життям

11 лютого 1910 року

Грюк-грюк-грюк. У спальню Бріджит хтось стукав, але звук вплітався до її сну. Уві сні Бріджит була вдома, у графстві Кілкенні, а в двері стукав привид бідолашного небіжчика-батька, який рвався назад, у сім’ю. Грюк-грюк-грюк! Вона прокинулася зі сльозами на очах. Грюк-грюк-грюк. Хтось справді стояв на порозі.

— Бріджит, Бріджит! — наполегливо шепотіла місіс Тодд по той бік дверей.

Бріджит перехрестилася: ніхто не встає глупої ночі, щоб поділитися добрими новинами. Може, з містером Тоддом у Парижі стався нещасний випадок? Чи, може, Моріс або Памела розхворілися? Вона виповзла з-під теплої ковдри до холодного горища. У повітрі пахло снігом. Вона відкрила двері. По той бік Сильвія зігнулася майже удвічі, достигла, як стручок, ладний ось-ось луснути.

— Дитина хоче на світ раніше, допоможете мені?

— Що, я? — запищала Бріджит.

Бріджит було тільки чотирнадцять, але вона чимало знала про малюків, переважно лихого. Її мати померла при пологах у неї на очах, але місіс Тодд вона цього не розповідала. Та й не час зараз про таке згадувати. Вона допомогла Сильвії спуститися до її власної кімнати.

— Доктора Фелловза кликати немає сенсу, — сказала Сильвія, — він сюди по такому снігу не проб’ється.

— Марія, матір Божа, — зойкнула Бріджит, коли Сильвія опустилася на коліна й лікті, як звір, і загарчала.

— Боюся, дитина народиться зараз, час настав, — сказала Сильвія. Бріджит переконала її лягти на ліжко, і так почалася їхня довга і самотня тяжка ніч.

— Ой, мадам, — раптом зойкнула Бріджит, — та вона ж вся синенька, геть уся.

— Дівчинка?

— Пуповина обмоталася навколо шийки. Ісус і всі святі, задушилася вона, бідолашечка, пуповиною задушилася.

— Треба щось робити, Бріджит. Що ми мусимо зробити?

— Ой, місіс Тодд, мадам, померла вона. Померла, а пожити не встигла.

— Такого не може бути, — сказала Сильвія.

Вона з трудом сіла на скривавлених, як поле бою, простинях — червоне на білому. Дитина досі прив’язана до нею пуповиною. Доки Бріджит квохтала, Сильвія сіпнула на себе ящик столика в головах і запекло покопирсалася всередині.

— Ой, місіс Тодд, — лементувала Бріджит, — ви ляжте, тут уже нічого не вдієш. Якби ж то містер Тодд був тут, якби ж то...

— Цить, — сказала Сильвія й піднесла свій трофей — хірургічні ножиці зблиснули при світі лампи.

— До всього треба бути готовою, — прошепотіла вона. — Піднеси дитину до лампи, щоб було видніше. Бріджит, швидко. Не можна гаяти часу.

Клац-клац.

Що більше тренуєшся, то краще виходить.