Життя за життям

Вересень 1940 року

Вона скучала за Крайтоном, але не показувала цього ані йому, ані Памелі. У ніч напередодні оголошення війни він зняв кімнату в «Савої», вона вирядилася в темно-синю сукню, а він заявив, що їм треба розстатися («сказати „прощай“»).

— Багато крові проллється, — сказав він, неясно, про них чи про війну. Попри прощання, чи, може, саме через нього, вони лягли в ліжко, і він довго-довго просторікував, як скучатиме за «цим тілом», «твоїми обрисами», «цим гарненьким личком» і таке інше, доки слова не стали їй у горлі. Тоді вона сказала:

— Це ж ти хочеш із цим покінчити, не я.

Цікаво, він і з Мойрою кохався з тією самою сумішшю пристрасті й відстороненості? Але такі питання не можна ставити: раптом відповість правдиво? Яка різниця, якщо він усе одно повернеться до Мойри. Товар уживаний, та все одно її.

Наступного ранку вони поснідали у кімнаті, а тоді прослухали промову Чемберлена. У кімнаті було радіо. Незабаром завила сирена, проте, як не дивно, вони не запанікували. Усе видавалося геть нереальним.

— Це, мабуть, перевірка, — сказав Крайтон.

Урсула подумала, що із цієї миті все, мабуть, буде перевіркою. Вони вийшли з готелю й рушили вздовж Темзи до Вестмінстерського мосту, де загони протиповітряної оборони сюрчали у свистки і кричали, що боятися нічого. Інші роз’їжджали на велосипедах, до яких було прикріплено знак «Відбій». Крайтон сказав:

— Якщо це все, що в нас заготовано на випадок нальоту, то мені за нас страшно.

Уздовж мосту, та й узагалі повсюди, складали мішки з піском, як добре, що у світі так багато піску. Урсула спробувала згадати рядки з «Моржа і теслі»: «Як сім служниць із мітлами тут будуть рік мести»[8] — але тут вони сягнули Вайтголлу, і Крайтон урвав плин її думок, узявши її за руки і сказавши:

— Я мушу йти, люба.

Це звучало як у дешевенькій сентиментальній кінокартині. Вона вирішила пережити війну як черниця. Так буде легше.

Вона провела його поглядом, коли він крокував уздовж Вайтголлу, і раптом відчула жахливу самотність. Може, і варто повернутися до Фінчлі.

Листопад 1940 року

Вона чула, як по той бік стіни скаржиться на життя Еміль, а місіс Еппл’ярд його заспокоює. Вона завела колискову своєю мовою, материнською мовою. Пісня була така сумна, що Урсула пообіцяла собі: якщо колись заведе дитину (що складно, раз вирішила жити по-чернечому), то співатиме їй тільки веселенькі куплети.

Їй було самотньо. Хотілося притулитися до теплого заспокійливого тіла, краще вже собаку завести, ніж лишатися в такі ночі самій. Хай би хтось живий дихав під боком.

Вона відсунула темні завіси. Бомбардувальників поки не видно, тільки самотній промінь прожектора тицяється в пітьму. У небі висів молодий місяць. У Шеллі місяць блідий від утоми, у Бена Джонсона — чеснотлива і гарна на вроду королева і мисливиця. Урсулі ж місяць видавався байдужим. Вона здригнулася.

Перед початком сирен завжди була секунда, коли вона ще не чула звук, але вже про нього знала. Як відлуння, чи то пак, протилежність відлуння. Відлуння-бо наставало потім, а чи є якесь слово на позначення того, що до?

Вона почула, як над головою завищали літаки, і тоді — бух-бух-бух-бух — сипнули перші бомби. Вона наготувалася стягнути завіси й побігти до підвалу, коли побачила, що на порозі будинку навпроти скулився песик, ніби прикликала його до життя своєю волею. Навіть з такої відстані вона відчула його жах. Вона на мить завагалася, а тоді подумала — та гори воно все, і побігла вниз сходами.

На шляху вниз перетнулася із сестрами Несбіт.

— Це погана прикмета, міс Тодд, — загиготіла Рут. — Перейняти когось на сходах.

Урсула спускалася, сестри піднімалися.

— Ви не туди, — сказала вона, хоча і так все було ясно.

— В’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.

— Вона в’яже повзунки для сина місіс Еппл’ярд, — пояснила Рут. — У тій квартирі так холодно...

На вулиці стояв страшний шум. Дахом неподалік брязнули запалювальні снаряди, ніби хтось перевернув величезне відро вугілля. Небо палало. Хтось скинув сигнальну ракету, що заграла, як феєрверк, і освітила все внизу.

Вона метнулася через дорогу по пса, а над головою ревів потік бомбардувальників. Пес, якийсь тер’єр, скімлив і тремтів усім тілом. Щойно вона його підхопила, пролунав страшний свист, і вона зрозуміла, що тут їй і смерть, тут їм обом і смерть. Щось величезне загарчало, а тоді пролунав такий гучний вибух, що вона ще таких і не чула. Ось і все, — подумала вона, — то ось як я помру.

Щось ударило її в лоб — цеглина чи щось штибу того — але свідомості вона не втратила. Повів повітря, як ураган, збив її з ніг. Жахливо заболіли вуха, і зі звуків лишився тільки високий, подібний до співу свист — Урсула зрозуміла, що барабанним перетинкам кінець. На неї посипалися уламки, січучи і вгризаючись у шкіру. Здається, вибух накочувався хвиля за хвилею, і вона відчувала, як двигтить і вібрує під нею земля.

На відстані вибухи закінчувалися, ледве прозвучавши, але якщо опинитися в епіцентрі, вони, здається, не закінчувалися ніколи, тільки змінювалися і розвивалися, й ніколи не знати, що буде далі, що буде далі з тобою. Вона напівсиділа, напівлежала на землі — треба б за щось ухопитися, але вона не могла відпустити пса (чомусь це видавалося дуже важливим), тож її повільно волокло землею.

Тоді тиск почав трохи спадати, але бруд і пил досі сипали на неї — вибух ще не скінчився. А тоді щось інше вгатило по голові, і все потемніло.

Вона прокинулася від того, що пес облизував їй обличчя. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, проте за певний час збагнула: порогу, на якому вона схопила пса, вже не існує. Двері вибухом вдушило всередину, і їх із ними, і тепер вони лежали серед руїн у коридорі. За ними були сходи, завалені битою цеглою і трісками — горішній поверх зник, сходи вели в нікуди.

Досі приголомшена, вона змусила себе сісти. У голові був дурний туман, але, здається, нічого не зламано, та й крові Урсула не бачила, хоча, мабуть, вона вся в подряпинах і синцях. Пес теж був дуже тихий, але, схоже, неушкоджений.

— Та тебе, мабуть, Щасливчик звати, — сказала вона, але голос був ледве чутний, стільки пилу висіло в повітрі. Вона обережно підвелася й рушила на вулицю.

Її дім теж зник — скільки сягало око, димилися гори руїн і скелети стін. Зрізаний ніготь місяця сяяв так яскраво, що ці жахіття було видно навіть крізь серпанок пилу. Якби вона не вибігла порятувати собаку, то спопеліла б у підвалі Міллерів. Чи зацілів хоч хтось? Сестри Несбіт, місіс Еппл’ярд, Еміль? Містер Бентлі? Хтось із Міллерів?

Вона, спотикаючись, вийшла на вулицю, де двоє пожежників тягнули шланг. Вони саме кріпили його до гідранта, коли один зауважив Урсулу і гукнув:

— Ви в порядку, міс?

Сміх та й годі — виглядав він один в один як Фред Сміт. А тоді інший пожежник закричав:

— Обережно, стіна падає!

Стіна і справді падала. Повільно, нестерпно повільно, як уві сні, ціла стіна нахилилася до них на незримій осі так, що з неї не зірвалося ані цеглиночки, ніби люб’язно вклонилася, і впала одним шматком, приносячи із собою темряву.

Серпень 1926 року

A Is er das Zimmer verlassen katte wusst, was sie aus dieser Erscheinung machen solle...

Бджоли гули свою літню надвечірню колискову, й Урсула, що лежала в тіні яблунь, сонно відклала «Die Marquise von О». Напівзаплющеними очима дивилася, як кролик за кілька метрів від неї вдоволено скубе траву. Він чи то її не зауважив, чи то був дуже хоробрий. Моріс його вже застрелив би. Після випускного він повернувся додому, щоб трохи пожити з родиною перед початком навчання на правника, і цілі канікули показово і шумно нудьгував.

(— Міг би знайти роботу на літо, — сказав Г’ю. — Юнаки, буває, працюють).

Морісові було так нудно, що він навіть погодився не тільки навчити Урсулу стріляти, а й використовувати як мішені старі пляшки й банки, а не живих істот, на яких полював сам — кроликів, лисиць, борсуків, голубів, фазанів. Колись навіть оленя підстрелив, чого ані Памела, ані Урсула так йому і не пробачили.

Урсулі подобалося стріляти, доки вона цілилася у неживі предмети. Вона позичила старий мисливський дробовик Г’ю, а в Моріса була прекрасна рушниця фірми «Пурді» — подарунок від бабусі на двадцять перший день народження. Аделаїда вже кілька років погрожувала, що помре, але, як сказала Сильвія, «обіцянок не виконувала». Вона й далі тліла у Гемпстеді, «як велетенська павучиха» — здригнулася Іззі над яловичими відбивними a la Russe (може, реакцію викликали саме відбивні). Це була не найкраща страва в репертуарі місіс Ґловер.

Антипатія до матері Г’ю — одна з небагатьох речей, а може, й узагалі єдине, що об’єднувало Сильвію й Іззі.

— Вона і твоя мати теж, — нагадав Г’ю сестрі, на що Іззі відказала:

— Ні-ні, мене вона знайшла при дорозі. Вона сама мені так казала. Я так погано поводилася, що навіть цигани мене не схотіли.

Г’ю вийшов подивитися, як Моріс із Урсулою стріляють, і сказав:

— Ведмежатко, та з тебе буде справжнісінька Енні Оуклі.

— Знаєш-но, — сказала Сильвія, яка з’явилася так несподівано, що Урсула від переляку аж прокинулася, — такі довгі ліниві дні більше не повторяться. Ти думаєш, що повторяться, але помиляєшся.

— А раптом я розбагатію. Тоді зможу днями лінькувата.

— Можливо, — сказала Сильвія. — Але літо все одно закінчиться.

Вона важко сіла на траву біля Урсули й підняла томик Кляйста.

— Суїцидальний романтик? — зневажливо протягнула вона. — Ти що, справді підеш на сучасну філологію? Твій батько каже, що з латини буде більше користі.

— Яка з неї користь? Нею ж ніхто не говорить, — розважливо сказала Урсула. Ця суперечка спокійно тягнулася ціле літо. Вона витягла руки за головою. — Я поїду в Париж, поживу там рік, говоритиму лише французькою. Вона буде там у пригоді.

— А, в Парижі? — Сильвія стенула плечима. — Його переоцінюють.

— Значить, у Берліні.

— У Німеччині бардак.

— Тоді у Відні.

— Нудота.

— Нехай у Брюсселі, — не здавалася Урсула. — Проти Брюсселя ніхто не заперечує.

І справді, Сильвія не знайшлася, що сказати про Брюссель, і так їхнє велике європейське турне різко урвалося.

— Але це вже після університету, — уточнила Урсула. — За багато років, тож поки можеш не хвилюватися.

— В університеті тебе не навчать бути дружиною і матір’ю.

— А що, як я не хочу бути дружиною і матір’ю?

Сильвія розсміялася.

— Не мели дурниць, щоб мене позлити. На газоні чай, — а тоді неохоче підвелася: — І пиріг. І, на жаль, Іззі.

Перед вечерею Урсула пішла прогулятися вздовж алеї, а Джок весело трюхикав попереду. (Він був на диво погідний пес, аж не вірилося, що Іззі зробила такий мудрий вибір). У такі літні вечори Урсулі хотілося побути на самоті.

— О, — сказала Іззі, — ти саме в тому віці, коли дівчата просто-таки поринають у високе.

Урсула не зовсім зрозуміла, про що вона («Ніхто ніколи не розуміє, про що вона», — пирхнула Сильвія), але щось, здається, все ж збагнула. У ряхтінні повітря була якась загадка, відчуття можливості близьких змін, від яких в Урсули у грудях стискалося, ніби серце росло. Було в цьому щось від святості — вона не могла це описати інакше. Може, річ у тім, що майбутнє підкрадалося до неї дедалі ближче.

Їй шістнадцять, на неї чекало все інше. Її вже навіть поцілували, та ще й на самісінький день народження — доволі неприємний Морісів американський приятель.

— Один поцілунок, — сказала вона і відштовхнула його, коли він почав розпускати руки.

Він заплутався у власних цибатих ногах і повалився навзнак у кизильник — і неприємно, і гідність уразило. Коли вона розповіла про це Міллі, та аж за боки хапалася від реготу. Та все ж, — сказала Міллі, — поцілунок це поцілунок.

Вона добрела до станції, де привіталася із Фредом Смітом, який скинув перед нею свою фуражку залізничника, ніби вона була вже доросла.

Можливість близьких змін так і лишилася можливістю, ба навіть відступила ще далі, коли потяг почухкав у напрямку до Лондона. Вона рушила назад і зустріла Ненсі, яка збирала галузки для свого гербарію. Коли вони дружно попрямували до дому, то зустріли Бенджаміна Коула на велосипеді. Він спинився, зліз зі свого скакуна і сказав:

— Провести вас додому, пані? — як зробив би Г’ю. Ненсі загиготіла.

Урсула потішилася, що і так уже почервоніла від пообідньої спеки, бо почала шарітися. Вона зламала гілочку бугили з живоплоту й почала нею обмахуватися (без жодного результату). То, значить, вона не така вже й неправа про можливість близьких змін.

Бенджамін («Звіть мене Бен, зараз тільки батьки називають мене Бенджаміном») дійшов із ними аж до воріт Шоукроссів, де сказав:

— Що ж, бувайте, — а тоді знову сів на велосипед і поїхав додому.

— Ой, — прошепотіла Ненсі, сприкрена за неї, — я думала, що, може, він проведе тебе додому, що ви прогуляєтеся вдвох.

— Що, так видно? — спитала Урсула, похнюпившись.

— Так, але й байдуже, — Ненсі поплескала її по плечу, ніби це вона була на чотири роки старша, а не Урсула. — Час мені, мабуть, іти, не хочу пропустити обід.

Вона підхопила назбирані скарби і помчала стежкою додому, виспівуючи «тра-ля-ля». Ненсі була з тих дівчаток, які справді виспівують «тра-ля-ля». Урсула пошкодувала, що вона сама — не така. Вона вже зібралася йти — мабуть, і сама запізнюється на вечерю, — коли почула шалене калатання велосипедного дзвінка, що звістувало наближення Бенджаміна (Бена!).

— Забув сказати, у нас на наступному тижні вечірка, в суботу ввечері. Мати сказала запросити вас. Це день народження Дена, вона хоче розбавити море хлопців дівчатами, так вона і сказала. То вона подумала, може, запросити вас із Міллі? Ненсі ще трохи замала.

— Звісно, — швидко погодилася Урсула. — А я радо прийду. Та й Міллі, я певна, теж. Спасибі.

Можливість близьких змін повернулася до світу.

Він, насвистуючи, поїхав геть, і вона провела його поглядом. А коли обернулася, то ледь не врізалася в чоловіка, який, здавалося, з’явився нізвідки й тепер маячив за нею, ніби вичікуючи. Він припиняв капелюха і пробурмотів:

— Добрий вечір, міс.

Він був якийсь неотесаний, Урсула зробила крок убік.

— А підкажіть-но мені, де станція, міс.

Вона вказала на алею:

— Там.

— А не проведете мене, міс? — спитав він і знову підступив ближче до неї.

— Ні, — сказала вона, — ні, спасибі.

А тоді він раптом витягнув руку і вхопив її за зап’ясток. Вона змогла вирватися і кинулася навтьоки, не наважуючись озирнутися, доки не добігла до порогу.

— Усе гаразд, ведмежатко? — спитав Г’ю, коли вона заскочила на ґанок. — Ти якась задихана.

— Усе гаразд, правда.

Якби вона розповіла Г’ю про чоловіка, він просто дарма нервувався б.

— Яловичі відбивні à la Russe, — оголосила місіс Ґловер, ставлячи велику порцелянову тарелю на стіл. — Я це пояснюю, бо коли зготувала їх минулого разу, хтось сказав, наче поняття не має, що це таке.

— У Коулів буде вечірка, — сповістила Урсула Сильвії. — Запросили мене з Міллі.

— Чудово, — пробурмотіла Сильвія, відволікшись на вміст порцелянової тарелі, що значну його частину згодують вест-гайленд-вайт-тер’єру: у нього менш вишуканий смак (чи, як казала місіс Ґловер, він «менш балуваний»).

Вечірка Урсулу розчарувала. Це була нав’язливо розпланована оказія з нескінченними шарадами (Міллі, що й казати, почувалася у своїй тарілці) і вікторинами, на які Урсула знала майже всі відповіді, але ніхто її не слухав, бо хлопці Коул і їхні друзяки були ласі на змагання. Урсула почувалася невидимкою. Єдиний приватний момент, який вона розділила з Бенджаміном (він уже не виглядав на Бена), стався тоді, коли він спитав, чи не хоче вона фруктового салату, але принести його забув. Танців не було, зате були гори їжі — Урсула втішала себе тим, що вибирала найласіші десерти з поважної добірки. Місіс Коул, що чувала над їжею, сказала:

— Ой, ти така худесенька, куди вся їжа й дівається?

Така худесенька, — подумала Урсула, — що коли вона, пригнічена, пішла собі додому, то її зникнення ніхто навіть не помітив.

— А торт був? — з великим завзяттям спитав Тедді, коли вона відчинила двері.

— Гори, — сказала вона.

Вони вмостилися на терасі й розділили великий кусень торта, який вручила їй місіс Коул (Джокові теж вділили по-братськи). Коли на газон у сутінках вийшла велика лисиця, Урсула і їй жбурнула шматочок торта, але та поглянула на нього зі зневагою хижака.