Життя за життям

Вересень 1940 року

«Поглянь, он кров Христа у небозводі», — промовив голос неподалік. «На» небозводі, — подумала Урсула, а не «у». Червона заграва фальшивого світанку звістувала, що на сході палає величезна пожежа. Батарея в Гайд-парку замерехтіла й затріщала, какофонію радо підхопили зенітки ближче до її дому, снаряди свистіли в повітрі, як феєрверки, і з тріском вибухали високо над головою. До цього домішувався страшний нестайний гул бомбардувальників, від цього звуку їй завжди ставало млосно.

Граційно спустилася парашутна міна, кошик запалювальних снарядів із грюкотом перевернувся на те, що лишилося від дороги, і розцвів вогненними квітом. Туди метнувся із насосом вартовий загону цивільної оборони — Урсула не розгледіла обличчя. Якби не шум, це був би прегарний нічний краєвид, ось тільки какофонія стояла така, ніби хтось відкрив ворота пекла і тепер прокляті завивали на свободі.

— Те пекло скрізь, і я довічно в нім[12], — знову промовив той самий голос, ніби прочитав її думки.

Було темно, хоч в око стрель, але вона знала, що голос належить містерові Деркіну, одному з вартових із її опорного пункту. Учитель англійської на пенсії, любитель втнути цитатку. І то з помилками. Голос — чи то пак, містер Деркін — сказав іще щось, може, з того ж «Фавста», але слова заглушив гучний «трісь» бомби, що впала за кілька вулиць від них.

Землю труснуло, й інший голос — когось, хто трудився вище — гукнув «Начувайтесь!». Вона відчула, як щось посунулося, а тоді долинув такий звук, ніби галька загуркотіла схилом униз, звістуючи лавину. Тільки це була не галька, а руїни. Завал, а не схил. Їхній завал колись був будинком, чи то пак, кількома будинками, які, поруйновані, змішалися. Будинки стояли ще якісь півгодини тому, а тепер лишилася тільки пекельна мішанка цегли, потрощених балок, паркету, меблів, картин, килимів, постелі, книжок, начиння, лінолеуму, скла. Людей. Розтрощені уламки життів, які вже не вдасться скласти докупи.

А потім потік уламків сповільнився і нарешті вщух — лавини не сталося — і той самий голос гукнув:

— Усе чисто, продовжуйте!

Ніч була безмісячна, світили тільки замасковані ліхтарі рятувальників — ті снували горбом, як примарні мандрівні вогники. Неохопну, хижу пітьму посилювало й те, що в повітрі, як тяжкий серпанок, висіла густа хмара диму й пилу. Сморід, як завжди, стояв нестерпний.

Пахло не лише газом і вибухівкою — запах дому, перетертого на друзки, теж вражав неправильністю. Цей дух ніколи її не полишав. Вона по-бандитськи пов’язала на лице пов’язку, закривши старим шовковим шарфом рот і ніс, проте це не заважало пилу й смороду пробиратися в легені. На шкірі, у волоссі, у ніздрях, у легенях, під нігтями весь час лишалися смерть і розпад. Вони стали частиною її.

Темно-сині мішкуваті комбінезони видали лише недавно. Доти Урсула носила костюм для укриття — Сильвія купила його у «Сімпсонс» незабаром після оголошення війни майже як модну новинку. Підперезувалася старим шкіряним поясом Г’ю, до якого вішала свій «інструмент» — ліхтар, газову маску, набір першої допомоги й записник. В одній кишені був цизорик і носовичок, в іншій — пара цупких шкіряних рукавиць і губна помада.

— Прекрасна ідея, — сказала міс Вулф, побачивши цизорик.

Треба визнати, — подумала Урсула, — попри нескінченні інструкції, ми вигадуємо все на ходу.

Містер Деркін, адже це справді він, виринув з імли й темного туману, посвітив ліхтариком на свій записник. Бліденьке світло ледве підсвітило папір.

— На цій вулиці живе чимало людей, — сказав він, вдивляючись у ряди імен і номери будинків, які не в’язалися з руїнами навколо. І додав, мовби комусь стане легше, якщо почати спочатку: — У першому номері Вілсони.

— Немає ніякого першого номера, — сказала Урсула. — Номерів узагалі не лишилося.

Вулиця стала невпізнанна, усе знайоме знищили дощенту. Була б невпізнанна навіть при денному світлі. Не було ніякої вулиці, лишився тільки «горб». Він був метрів сім заввишки, чи, може, і більше. До нього приставили дошки й драбини, щоб рятувальна команда змогла вибратися нагору. Було щось примітивне в живому ланцюзі, що передавав відра уламків з рук до рук, з гори до підніжжя. Вони з тим самим успіхом могли бути рабами, які будують піраміду — чи то пак, розкопують. Урсулі раптом згадалися мурашки-листорізи з Лондонського зоопарку: кожна старанно несла свою мізерну ношу. Цікаво, мурашок теж евакуювали разом з іншими тваринами чи просто випустили в парк? Листорізи — комашки тропічні, тож, може, і не переживуть суворого клімату Ріджентс-парку. У 38-му вона дивилася там постановку «Сну літньої ночі» просто неба, грала Міллі.

— Міс Тодд?

— Вибачте, містер Деркін, замріялася.

Останнім часом таке траплялося нерідко — опинившись серед жахіть, вона поринала у приємні спогади: проблиски світла у пітьмі.

Вони обережно рушили до горба. Містер Деркін передав їй список мешканців вулиці і став у живий ланцюг. Ніхто нічого не розкопував, вони обережно розбирали завали руками, як сумлінні археологи. «Тут ситуація непевна», — сказав їй рятувальник внизу ланцюга. Вони розчистили тунель, що вів углиб горба (отже, це вулкан, а не горб, — вирішила Урсула). Серед рятувальників було чимало будівельників — каменярів, облицювальників абощо, — й часом Урсулі здавалося, що їм, мабуть, дивно лазити розібраними будівлями, ніби час пішов задом наперед. Проте, врешті, то були прагматичні й беручкі чоловіки, не схильні до порожніх фантазій.

Інколи хтось гукав, щоб усі стихли — хоча яка там тиша, коли рейд іще не скінчився — проте всі слухняно завмирали, а чоловіки нагорі дослухалися, чи нема внизу ознак життя. Заняття здавалося безнадійним, проте якщо Бліц їх чогось і навчив, то це того, що люди примудрялися заціліти (чи загинути) за щонайнеймовірніших обставин.

Урсула вдивлялася в імлу в пошуках тьмяного блакитного світла, яке позначало командний пост, але видивилася натомість міс Вулф, яка рішуче простувала до неї по битій цеглі.

— Усе погано, — діловито сказала та. — Їм потрібен хтось мініатюрний.

— Мініатюрний? — перепитала Урсула. Слово чомусь здалося безглуздим.

Вона вступила до загону протиповітряної безпеки після вторгнення до Чехословаччини у березні 39-го, коли в неї зародилася непохитна страшна певність, що Європа приречена.

(— Ти така похмура Кассандра, — сказала Сильвія, але ж Урсула і справді працювала на департамент протиповітряної безпеки в Міністерстві внутрішніх справ, вона бачила майбутнє).

Під час химерного присмерку фальшивої війни загони протиповітряної безпеки були посміховиськом, а тепер перетворилися на «опору оборони Лондона» — це Моріс так висловився.

Серед її побратимів-рятувальників були геть різні люди. Очолювала загін міс Вулф, старша медсестра на пенсії. Худа і пряма як тріска, із зібраним в акуратну гульку сталево-сірим волоссям, вона викликала пошану. Її заступником був вищезгаданий містер Деркін. До загону також входили містер Сіммс, який працював на Міністерство постачання, і містер Палмер — управитель банку. Останні два разом відслужили в останній війні, а для цієї були застарі (містера Деркіна «звільнили за станом здоров’я», сказав він, мовби виправдовуючись). Був ще містер Армітадж, оперний співак — опер більше не ставили, тож він розважав їх, виконуючи «La donna è mobile» і «Largo al factotum».

— Це популярні арії, — зізнався якось Урсулі. — Більшість не любить складнішої музики.

— І то правда, я краще Ела Боуллі послухав би, — сказав містер Буллок.

За словами міс Вулф, містер Буллок (Джон) був «трохи непевний». Погляди він, звісно, притягував — він був борцем і тягав штангу в місцевому спортзалі, а ще вчащав до кількох не найшанованіших нічних клубів. Він був знайомий із доволі гламурними «танцівницями». Інколи вони «заходили привітатися» у їхній опорний пункт, і тоді міс Вулф ганяла їх як курчат.

(— Теж мені танцівниці, — бурчала вона).

І, врешті, був у них гер Ціммерман («Будь ласка, звіть мене Габі», — сказав він, але ніхто його не послухав) — скрипаль із Берліна, якого всі звали «наш біженець» (у Сильвії он були евакуйовані, яких теж усі називали виключно за статусом). Він «утік з корабля, що йде на дно», у 35-му, коли гастролював із оркестром. Міс Вулф, яка запізналася з ним через Комітет у справах біженців, зробила все, щоб гер Ціммерман зі скрипкою не потрапив до табору чи, що гірше, на корабель через смертоносні води Атлантики. Усі брали приклад із міс Вулф і звали його виключно «гер», а не «містер». Урсула розуміла: міс Вулф так робить, щоб він почувався як удома. Але це лише підкреслювало, що він чужинець.

Міс Вулф підібрала гера Ціммермана, коли працювала на Центральний британський фонд допомоги німецьким євреям («Язик зламаєш, доки вимовиш»). Урсула так і не зуміла до кінця зрозуміти, чи справді у міс Вулф є якийсь вплив — чи вона просто відмовлялася слухати, коли їй казали «ні». Може, і те, і те.

— У нас тут усі такі культурні, я не можу, — саркастично сказав містер Буллок. — Давайте, чи що, спектаклі ставити, замість битися на війні.

(— Містер Буллок — чоловік міцних поглядів, — пояснила міс Вулф Урсулі. І любитель міцних напоїв, — подумала Урсула. Усе в ньому було міцне).

Міс Вулф, сама методистка, привласнила під їхній пост маленьку залу в методистській церкві — вони притягли кілька розкладачок, грубку, начиння для чаю і стільці, тверді і м’які. Порівняно з певними постами, ба більше, порівняно з багатьма, у них було просто-таки розкішне місце.

Якогось вечора містер Буллок притягнув на пост маленький картярський столик, обтягнутий зеленим сукном, і міс Вулф повідомила, що полюбляє бридж. Під час затишшя між падінням Франції й першими рейдами на початку вересня містер Буллок навчив їх усіх грати в покер.

— Та він у нас картяр, — сказав містер Сіммс.

Вони з містером Палмером програли йому по кілька шилінгів. А ось міс Вулф ще до початку Бліцу виграла два фунти. Містер Буллок жартома обурився, що методисти не забороняють азартні ігри. Та на виграні кошти купила набір для дартсу, тож містер Буллок підстав обурюватися не мав. Якогось дня вони вирішили розібрати завали у кутку зали й виявили піаніно; міс Вулф виявилася жінкою багатьох талантів і цілком непоганою піаністкою. Сама вона віддавала перевагу Шопену й Лісту, але була не проти «збацати щось легеньке» — це за словами містера Буллока, — щоб усі підспівували.

Вони укріпили свій пост мішками з піском, хоча й підозрювали, що в разі прямого влучання ті їм не зарадять. Урсула вважала, що запобіжні заходи — ідея незла, а решта погоджувалася з містером Буллоком: «Якщо на бомбі твоє ім’я, то нікуди ти від неї не дінешся». Доктор Келлет схвалив би таке буддистське смирення. Того літа вона прочитала в «Таймс» його некролог і потішилася, що нову війну доктор Келлет не застав. Вона тільки підкреслила б, що Ґай марно віддав життя під Аррасом.

Усі вони були добровольцями і приходили на кілька годин — крім, власне, міс Вулф, яка працювала за зарплату на повну ставку й дуже сумлінно ставилася до своїх обов’язків. Вона їх муштрувала і стежила, щоб усі все гаразд завчили — протокол на випадок газової атаки, як гасити запалювальні снаряди, як зайти в будинок у вогні, як перекласти пораненого на ноші, як зробити лангету, як бинтувати кінцівки. І перевіряла, чи добре вони засвоїли зміст посібників, які їм видала. Вона хотіла, щоб її підлеглі навчилися старанно підписувати тіла, живі і мертві, аби ті відправляли як пакунки в лікарні чи морги з усією належною інформацією. Вони кілька разів провели вправи просто неба, розігравши дії на випадок рейду. («Театр», — пирхнув містер Буллок, який не проникся духом тренувань). Урсула двічі зіграла жертву — одного разу вдала, що зламала ногу, а іншого — що втратила свідомість. Іншого разу вона грала особу «по той бік», рятувальницю, і розбиралася з містером Армітаджем, який вдавав істеричний шок. Мабуть, це театральний досвід поміг йому так переконливо зобразити цей прикрий стан. Під кінець вправи його ледве вивели з ролі.

Вони мали познайомитися з мешканцями всіх будинків у своєму секторі і з’ясувати, чи є в них своє укриття, чи ходять вони в публічне — чи, може, вони фаталісти і взагалі не завдають собі клопоту. Треба було знати, коли ті переїжджають, бувають поза домом, одружуються, заводять дитину, помирають. Треба було знати, де стоять гідранти, де глухі кути, вузькі завулки, підвали, центри допомоги.

Пильність і уважність, такий був девіз у міс Вулф. Зазвичай вони патрулювали вулиці парами до півночі, а тоді наставало затишшя. Якщо в їхньому секторі бомб не було, то вони починали люб’язно сперечатися про те, кому дістанеться розкладушка. Звісно, якщо наліт був на «їхні вулиці», то «всі руки на насоси», як казала міс Вулф. Інколи вони «пильнували» просто з її квартири на третьому поверсі, з прекрасним видом із великого кутового вікна.

Міс Вулф також влаштувала їм додаткові заняття з першої допомоги. Вона не просто працювала медсестрою, а й опікувалася польовим госпіталем під час минулої війни, тож пояснювала («Як уже знають ті із вас, джентльмени, хто був на фронті під час того жахливого конфлікту»), що жертви війни — це геть не ті нещасні випадки, з якими стикаєшся у мирний час.

— Усе значно гірше. Треба готуватися до неприємних видовиськ.

Звичайно, навіть міс Вулф не уявляла, наскільки неприємно бачити рани не на солдатах з поля бою, а на цивільному населенні. Вони відкопували шмаття плоті, яке годі розпізнати, і витягали з руїн малесенькі дитячі ручки-ніжки.

— Не можна відвертатися, треба робити своє, треба стати свідками, — казала міс Вулф. Цікаво, що це значить? — думала Урсула. — Це значить: не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього.

— А якщо це нас уб’ють?

— Тоді інші мусять пам’ятати нас.

Перший серйозний випадок, що їм випав, — це коли бомба влучила у великий дім, що стояв серед ряду таких же будівель. Решту будинків не зачепило, мовби Люфтваффе хотіло прицільно знищити мешканців саме тієї оселі — дві родини зі старшим поколінням, кількома дітьми і двома немовлятами. Вони сховалися в підвал і пережили вибух, але і водогін, і каналізаційна труба тріснули, тож перш ніж їх перекрили, усі втонули в смердючій рідині.

Одна з жінок видерлася аж під стелю підвалу, чіпляючись за стіну, вони бачили її крізь щілину, міс Вулф і містер Армітадж притримували Урсулу за шкіряний пояс, а вона тягнула до жінки руку, звісившись згори. Якусь мить вона думала, що справді дотягнеться, а тоді та зникла у смердючому потоці, який піднімався й затоплював підвал.

Коли нарешті над’їхали пожежники й відкачали воду, з підвалу витягли п’ятнадцять тіл, зокрема семеро дитячих — їх виклали перед домом, ніби на просушку. Міс Вулф наказала, щоб їх чимшвидше прикрили і перенесли за стіну, доки не над’їде фургон від моргу:

— Такі види не піднімають бойовий дух.

Урсула вже давно виблювала вечерю. Вона майже після кожного інциденту блювала. І містер Армітадж із містером Палмером так само, та й містер Сіммс не від того. Стоїчно зносили смерть тільки міс Вулф і містер Буллок.

Потім Урсула намагалася не думати про немовлят чи жах на лиці бідолашної жінки, яка марно тягнулася до її долоні (чи, може, то й не жах був, а невіра а те, що таке може бути).

— Думайте про те, що вони зараз у мирі, — стоїчно порадила міс Вулф, розливаючи їм гарячий солодкий чай. — Вони порятувалися від усього цього, просто відбули трошки раніше, ніж ми.

На що містер Деркін сказав:

— Вони відійшли у світлистий світ.

А Урсула подумала: насправді «Вони відійшли до світлистого світу». Урсула була геть не певна, чи по смерті на них щось чекає, крім темної нескінченної пустки.

— Як про мене, то я сподіваюся, що помру не в гівні, — сказав прозаїчний містер Буллок.

Тоді вона думала, що ніколи не забуде той перший страшний інцидент, але його вже відтіснили інші спогади, і зараз вона про нього майже не згадувала.

— Усе погано, — діловито сказала міс Вулф. — Їм потрібен хтось мініатюрний.

— Мініатюрний? — перепитала Урсула.

— Худий, — терпляче пояснила міс Вулф.

— Щоб туди спуститися? — Урсула з жахом підняла погляд на вершину вулкану. Вона не була певна, чи стане їй сміливості спуститися в роззявлену пащу пекла.

— Та ні ж бо, не туди. Ходімо.

Вперіщила злива, Урсула ледве брела за міс Вулф, спотикаючись на поламаній, покрученій землі, засипаній найрозмаїтішими перешкодами. Від ліхтаря користі майже не було. Вона спіткнулася об колесо велосипеда — цікаво, хтось на ньому їхав, коли вибухнула бомба?

— От сюди, — сказала міс Вулф.

Черговий курган, не менший за попередній. Це вже інша вулиця — чи ще та сама? Урсула геть перестала орієнтуватися. Скільки тут таких курганів? В уяві зринуло жаске видиво: цілий Лондон перетворився на один суцільний курган.

Цей курган — не вулкан, рятувальники розібрали горизонтальний хід збоку. Тут рятувальники були жвавіші, вони затято вгризалися в руїни з лопатами і кайлами.

— Тут є така шпарина, — міс Вулф міцно взяла Урсулу за руку, як уперту дитину, й повела вперед. Урсула ніякої шпарини не бачила. — Мені здається, цілком безпечно, треба тільки протиснутися.

— Там тунель?

— Ні, просто шпарина. З одного боку діра, нам здається, там хтось є. Діра неглибока, — додала підбадьорливо. — Але не тунель. Головою вперед.

Рятувальники перестали колупати руїни й нетерпляче втупилися в Урсулу.

Їй довелося зняти каску, щоб протиснутися у шпарину, незграбно витягнувши перед собою ліхтар. Попри запевняння міс Вулф, там навіть не тунель був, а величезна печера, ніби вона спелеологією займалася. Вона зітхнула з полегшею, коли за старий ремінь Г’ю вчепилися дві пари невидимих рук. Вона помахала ліхтарем, намагаючись розгледіти хоч щось.

— Агов! — погукала вона і посвітила ліхтарем униз.

Діру закривали покручені газові труби й дерев’яні балки, потрощені, як сірники. Вона вдивилася в отвір у цьому нагромадженні в надії розгледіти хоч щось у пітьмі за ним. З темряви виринуло бліде, примарне чоловіче обличчя — видиво, в’язень у темниці. Може, до лиця було прикріплене тіло, а може, й ні.

— Агов, — повторила вона, ніби чекала на відповідь, хоча вже бачила, що чоловікові знесло півголови.

— Є хтось? — із надією спитала міс Вулф, коли Урсула задом виборсалася зі шпарини.

— Один загиблий.

— Дістати легко?

— Ні.

Здавалося, куди ж уже гірше, але тут почався дощ і перетворив мокрий цегляний пил на в’язку кашу. За кілька годин роботи вони вимазалися з голови до п’ят. Краще про цю гидоту не думати.

Швидких вічно не вистачало, дорожній рух став через аварію на Кромвель-роуд, десь там же застрягли лікар і медсестра, які мали б уже бути тут, тож заняття міс Вулф із першої допомоги стали у пригоді. Урсула зафіксувала зламану руку, забинтувала поранену голову, заклеїла око й наклала тугу пов’язку на литку містера Сіммса — підвернув ногу на нерівному.

Знайшли двох непритомних, але живих (травма голови, перелом стегна, перелом ключиці, зламані ребра, судячи з усього, розтрощений таз), і кількох мертвих (тих хоч підписувати не треба, просто мертві). Урсула кілька разів перевірила, чи всіх описала правильно, чи не відправила, бува, мертвих до лікарні, а живих — у морг. Численних зацілілих вона відправляла до центру допомоги, а поранених, які могли ходити — до станції першої допомоги, де сиділа міс Вулф.

— Відловіть при нагоді Ентоні, — сказала та, побачивши Урсулу. — Хай підженуть сюди польову кухню.

Урсула послала Тоні на пошуки. Ентоні його називала тільки міс Вулф. Йому було тринадцять, раніше був бойскаутом, а тепер працював посильним у їхньому загоні — гасав на велосипеді серед руїн і битого скла. Урсула вирішила, що якби Тоні був її сином, то вона відіслала б його подалі від цих жахіть, а не штовхала у прірву. А йому, що й казати, усе дуже подобалося.

Поговоривши з Тоні, Урсула знову полізла у шпарину, бо комусь здалося, що звідти долинув якийсь звук — але блідий мертвий чоловік, як і раніше, мовчав.

— Іще раз привіт, — сказала вона.

Їй здалося, що це, можливо, містер Макколл із сусідньої вулиці. Може, зайшов до когось у гості. Не пощастило. Вона була стомлена як собака, ладна позаздрити мертвим, які пішли на вічний спочинок.

Коли вона знову вилізла зі шпарини, прибула польова кухня. Вона прополоскала рот чаєм і виплюнула цегляний пил.

— Та ви справжня леді, — розсміявся містер Палмер.

— Я вражена до глибини душі, — і собі засміялася Урсула. — Я думала, що плюю, як справжня леді.

Рятувальні роботи на кургані не припинялися, без видимого результату, але ніч добігала кінця, тож міс Вулф наказала їй вертатися на пост і відпочити. З кургану погукали, щоб їм передали мотузку — чи то спустити когось, чи то підняти, чи, може, і те, і те.

(— Кажуть, наче жінка, — сказав містер Деркін).

Вона була виснажена до краю, ледве ноги переставляла. По змозі оминаючи уламки, вона й десяти метрів не пройшла, коли хтось вхопив її за руку й сіпнув назад. Вона впала би, якби та сама особа її не підхопила.

— Вважайте, міс Тодд, — загарчало за спиною.

— Містер Буллок? — у замкнутому просторі непохитний містер Буллок її трохи тривожив, але, як не дивно, у цьому проклятущому місці він виглядав нестрашним. — Що там таке? Я геть стомлена.

Він посвітив ліхтарем перед ними.

— Бачите?

— Нічого не бачу.

— Точно, бо нічого там нема.

Вона придивилася уважніше. Перед нею зяяла вирва — величезна, бездонна прірва.

— Метрів сім-десять, — сказав містер Буллок. — І ви ледь туди не звалилися.

Він провів її до опорного пункту.

— Ви надто стомлені, щоб лишати вас саму.

Він усю дорогу тримав її за руку, вона відчувала сильні м’язи.

На посту вона повалилася на розкладушку й радше зомліла, ніж заснула. Прокинулася, коли пролунав відбій о шостій. Їй здавалося, що вона проспала кілька днів, а насправді — тільки три години.

Містер Палмер заварював чай. Вона могла уявити, як він порядкує вдома у капцях чи читає собі з люлькою газету. Абсурдно, що він зараз тут.

— Тримайте, — сказав він і подав їй чашку. — Ідіть-но, мила, додому, дощ вщух.

Ніби це дощ зіпсував їй ніч, а не Люфтваффе.

Замість попрямувати просто додому, вона знову повернулася до кургану, поглянути, як там просуваються рятувальні роботи. При світлі дня все виглядало інакше, обриси видавалися знайомими. Щось їй цей курган нагадував, тільки вона не могла згадати що.

Навколо тягнулися руїни, цілу вулицю зрівняло з землею, проте на вчорашньому її кургані й далі кипіла діяльність. А добрий був би сюжет для баталіста: «Копають курган» — гарна назва. Бея Шоукросс вивчилася на художницю, випустилася саме перед війною. Цікаво, їй хотілося зобразити війну — чи намагається стояти понад цим усим?

Урсула обережно піднялася на курган. Рятувальник подав їй руку, щоб допомогти піднятися. Нова зміна вже прийшла, але, судячи з усього, стара команда теж не покладала рук. Урсула все розуміла. Складно полишити місце пригоди, коли здається, що воно «твоє».

Навколо жерла вулкану раптом залунали захоплені вигуки: старанна нічна праця нарешті дала плоди. Зі шпарини витягли жінку, обв’язану мотузкою під пахвами (на цьому етапі старанності вже не треба). Її передали до підніжжя кургану з рук у руки.

Урсула бачила, що та аж чорна від бруду і то приходить до тями, то знову відключається. Поламана, але життя в ній ще жевріє, бодай ледь-ледь. Її повантажили в карету швидкої допомоги, що терпляче чекала внизу.

Урсула і собі спустилася. На землі на фургон моргу чекало загорнуте у саван тіло. Урсула привідкрила обличчя й побачила блідого чоловіка з минулої ночі. При світлі дня стало ясно, що це таки містер Макколл із десятого номера.

— Привіт, — сказала вона.

Майже старий друзяка. Міс Вулф сказала б їй підписати тіло, але тут Урсула зрозуміла, що згубила свій записник і писати нічим. Покопирсавшись у кишені, вона знайшла помаду. «Хіба ж хочеш — мусиш», — пролунав Сильвіїн голос.

Спершу думала була записати ім’я у містера Макколла на лобі, проте це виглядало принизливо (ще принизливіше, ніж смерть?), тож натомість задерла йому рукав, поплювала на хустинку і стерла з руки трохи грязюки, як маленькому. А тоді записала в нього на руці ім’я й адресу помадою. Криваво-червоною, як і належить за таких обставин.

— Що ж, бувайте. Мабуть, більше не побачимося.

Обійшовши підступну вирву, до якої ледь не звалилася вночі, Урсула натрапила на міс Вулф — та сиділа за порятованим із руїн столом, як у бюро, й пояснювала людям, що робити далі: куди звернутися по харчі і прихисток, де добути одяг і талони на продукти, і так далі. Міс Вулф трималася бадьоро, хоча лише Богу відомо, коли вона востаннє спала. Залізна жінка, це без сумнівів. Урсула дуже тепло ставилася до міс Вулф і поважала її чи не більше, ніж будь-кого зі своїх знайомих, крім, може, Г’ю.

Черга набігла з великого укриття — хтось допіру зараз зважився визирнути, глипаючи на світло денне, як нічне звіря, і виявив, що дому в нього вже нема. Укриття не там, де треба, не на тій вулиці, — подумала Урсула. Вона не одразу зорієнтувалася і зрозуміла, що всю ніч подумки неправильно називала вулицю.

— Вони жінку витягли, — сповістила вона міс Вулф.

— Живу?

— Більш-менш.

Коли вона нарешті дісталася до Філлімор-ґарденз, Міллі вже встала і вдяглася.

— Як минув день? Ще трохи чаю лишилося, — сказала вона, наповнила чашку й передала Урсулі.

— Та як завжди, — сказала Урсула. Чай був ледве теплий. Вона стенула плечима. — Доволі-таки жахливо. О, вже так пізно? Мені час на роботу.

Наступного дня Урсула з подивом виявила в себе на столі записи міс Вулф, зроблені акуратним медсестринським почерком. До неї потрапляли папки з цілого міста, ніколи не знати, чому їх занесло саме сюди. «05:00 Попередній звіт про інцидент. Донесення про обстановку. Жертви: 55 у лікарні, 30 загиблих, 3 зниклих. Сім будинків повністю знищено, приблизно 120 без даху над головою. 2 загони Національної пожежної служби, 2 карети швидкої допомоги, 2 важких рятувальних загони, 2 легких рятувальних загони, один пес ще працює. Роботи тривають».

Пса Урсула не зауважила. Це був лише один із багатьох лондонських інцидентів тієї ночі — вона підхопила цілий стос і сказала:

— Міс Фоусетт, чи не могли б ви їх внести до реєстру?

Вона ледве дочекалася возика з чаєм і булочками.

Вони пообідали на терасі просто неба: картопляно-яєчний салат, редька, салат, помідори, навіть огірок.

— Мати все виростила своїми руками, — сказала Памела. Нічого смачнішого Урсула вже давно не їла. — А на десерт буде яблучна шарлотка.

За столом вони були самі. Сильвія пішла з’ясовувати, хто подзвонив у двері, а Г’ю рушив подивитися, чи справді в полі по той бік села впала бомба й не вибухнула, і ще не повернувся.

Хлопці також обідали al fresco — ласували печенею з буйволів і сакоташем (а в реальності бутербродами із солонини і крутими яйцями), витягнувшись на газоні. Вони поставили старий запліснявілий вігвам, який відкопали у сараї, і тепер гралися в ковбоїв та індіанців, чекаючи на польову кухню (чи Бріджит із тацею).

Памелині сини були ковбоями, а евакуйовані радо погодилися грати за апачів.

— Думаю, це їм пасує, — сказала Памела.

Вона зробила їм картонні головні убори, до яких прикріпила куряче пір’я. Ковбої вдовольнилися тим, що пов’язали на шию старі носовички Г’ю. Двоє лабрадорів розбушувалися від цих забав, а Джеральд, якому було тільки десять місяців, спав на ковдрі біля Памелиної Гайді — один не свідомий забави, а друга надто врівноважена для таких витівок.

— Він у них грає скво, — сказала Памела. — Бодай не галасують. Справжнє диво. Шестеро хлопців під одним дахом. Дякувати Богові, що почалася школа. Хлопці ніколи не вщухають, їх весь час треба чимось займати. А ти проїздом?

— На жаль, так.

Вона пожертвувала безцінною вільною суботою, щоб побачитися з Пеммі і хлопцями. Памела була виснажена, а Сильвію війна підживила. Хто б міг подумати, що вона стане такою затятою прибічницею жіночої добровільної служби?

— Я здивована. Вона ж узагалі-то не любить інших жінок, — сказала Памела.

Сильвія розвела курей і підвищила виробництво яєць на військові потреби.

— Бідашки день і ніч несуться, — сказала Памела. — Можна подумати, що мати завідує заводом із виробництва амуніції.

Урсула не розуміла, як можна змусити курей працювати в кілька змін.

— Вона їх переконала, — розсміялася Памела. — Курячий генерал.

Урсула не стала розповідати, як вони прибули на виклик до розбомбленого будинку, де мешканці тримали курей у садку — кури майже всі вижили, тільки пір’я з них поздувало.

— Уже общипані, — безсердечно розсміявся містер Буллок.

Урсула бачила людей, із яких здерло одяг, і дерева, які стояли серед літа без листя, але про це теж не стала розповідати. Не стала розказувати, як пробиралася через стічні води з тріснутих труб, і про потопельників. Не стала згадувати навіть паскудне відчуття, коли кладеш руку людині на груди, а пальці зіслизають всередину грудної клітини. (На щастя, він уже був мертвий, і на тім спасибі).

А Гарольд розповідає Памелі, що бачив? Урсула питати не стала — навіщо псувати гарний день такими розмовами. Їй згадалися солдати, які повернулися з минулої війни і не сказали ні слова про побачене в окопах. Містер Сіммс, містер Палмер та, звісно, батько.

Сильвіїне виробництво яєць, здається, заклало підвалини сільського чорного ринку. Нікому в селі особливо нічого не бракувало.

— Тут у нас бартерна економіка, — сказала Памела. — Товарообмін ще той. Вона й зараз цим займається.

— Бодай ви тут у безпеці.

Насправді Урсула була в цьому геть не певна. Їй згадалася бомба, на яку пішов подивитися Г’ю. А на минулому тижні бомба впала на луку при фермі, корів порозривало.

— Тут багато хто тихцем ласує яловичиною, — сказала Памела. — Включно з нами, радісно доповідаю.

Сильвія вирішила, що цей «страшний епізод» урівняв їх зі стражденними лондонцями. Повернувшись, вона закурила й не стала доїдати обід. Урсула доїла те, що лишилося на тарілці в матері, а Памела витрусила із Сильвіїної пачки цигарку й закурила і собі.

Бріджит почала збирати тарілки, але Урсула підхопилася:

— Ні, я все зроблю.

Памела із Сильвією лишилися за столом — мовчки курили й дивилися на оборону вігваму від нальоту евакуйованих. Урсула почувалася скривдженою. Сильвія з Памелою говорили так, ніби це їм тяжко, а це-бо вона працює цілий день, патрулює більшість ночей, бачить страшні речі. От учора, наприклад, вони намагалися вивільнити пораненого, а їм на голови крапала кров із тіла у спальні нагорі, до якої не могли дістатися, бо сходи по коліна завалило битим склом із даху.

— Я думаю вернутися до Ірландії, — сказала Бріджит за миттям посуду. — У цій країні я ніколи не почувалася вдома.

— Та і я — теж ні, — сказала Урсула.

Яблучна шарлотка виявилася просто печеними яблуками: Сильвія не стала витрачати дорогоцінні сухарі на пудинг, коли їх можна було згодувати курям із користю. У Лисячому закуті нічого не пропадало.

Недоїдки викидали курям («Вона думає завести свиню», — в розпачі розповідав Г’ю), кістки спершу варили на бульйон, а тоді здавали на переробку, як і бляшанки й баночки, не наповнені варенням, приправами, бобами чи томатами. Усі книжки в домі віднесли на пошту на макулатуру.

— Ми їх уже прочитали, — вирішила Сильвія, — то нащо тримаємо?

Повернувся Г’ю, і Бріджит, бурчачи, понесла йому тарілку.

— О, — люб’язно сказала йому Сильвія, — ти теж тут живеш? Чом би тобі до нас не приєднатися?

— Сильвіє, — сказав Г’ю різкіше, ніж зазвичай. — Ти інколи як маленька.

— Якщо й так, то це шлюб мене довів.

— А колись ти, пам’ятаю, казала, що шлюб — найвище призначення жінки, — нагадав Г’ю.

— Що, справді? Мабуть, це коли ти до мене ще залицявся.

Памела підняла брови і зиркнула на Урсулу. Цікаво, коли це батьки почали сваритися при людях? Урсула саме збиралася спитати батька про бомбу, коли Памела вирішила змінити тему і спитала її про Міллі.

— У неї все добре. Вона легка на вдачу, з нею легко жити. Хоча на Філлімор-ґарденз я її майже й не бачу. Вона вступила в Асоціацію вистав для військовослужбовців і робітників. Їхня трупа їздить заводами і робить постановки для робітників у обідню перерву.

— Бідахи, — розсміявся Г’ю.

— Що, Шекспіра ставлять? — із сумнівом спитала Сильвія.

— Вона зараз, здається, на все погоджується. Трохи співає, трохи грає в комедіях, розумієш?

Сильвія, здається, не розуміла.

— А в мене є кавалер, — бовкнула Урсула, чим заскочила зненацька не лише все товариство, а й себе саму. Це вона так хотіла розрядити обстановку. Не подумала.

Звали його Ральф. Живе у Голборні, познайомилися нещодавно, на курсах німецької. До війни працював архітектором — мабуть, після війни знову повернеться до архітектури. Якщо хоч хтось, звісно, виживе. (Чи можуть Лондон стерти з лиця землі, як Кнос чи Помпеї? Критяни і римляни перед лицем катастрофи теж, мабуть, казали — «Ми це витримаємо»). Ральф мав купу ідей щодо того, як звести на місці зруйнованих нетрів модерні вежі.

— Це буде місто для людей, — сказав він. — Воно зрине з попелу старого як фенікс, сучасне до шпику кісток.

— То він у тебе іконоборець? — уточнила Памела.

— У нього немає такої ностальгії, як у нас.

— А в нас є ностальгія?

— Так, — пояснила Урсула. — В основі ностальгії лежить те, чого ніколи не існувало. Ми уявляємо Аркадію в минулому, а Ральф — у майбутньому. Обидва образи, звісно, нереальні.

— Палаци у хмарах?

— Щось штибу того.

— Але тобі він подобається?

— Так.

— А ви вже... ну, ти розумієш.

— Та ну тебе, що це ти таке питаєш, — розсміялася Урсула.

(Сильвія знову вийшла до дверей, а Г’ю сидів, схрестивши ноги, на газоні — грав роль Великого Вождя Бика В Галопі).

— Це дуже важливе питання, — сказала Памела.

Як на те пішло, вони ще ні. Може, якби він був більш пристрасний... Їй згадався Крайтон.

— У нас часу немає на...

— Секс? — підказала Памела.

— Ну, я збиралася сказати на романтику, але так, на секс.

Сильвія вернулася й тепер намагалася розборонити ворожі фракції на газоні. Евакуйовані не корилися правилам честі і зв’язали Г’ю линвою для прання.

— Рятуй! — самими губами проказав він Урсулі, але сміявся як школяр. Приємно бачити його щасливим.

До війни її залицяння до Ральфа (чи, може, його до неї) набули б форми танців, кіно, затишних вечерь a deux, а тепер вони найчастіше зустрічалися над вирвами від бомб, як туристи над прадавніми руїнами. Вони з’ясували, що найкращі краєвиди відкриваються з горішнього ярусу одинадцятого автобуса.

Може, справа і не у війні, а у їхній вдачі. Врешті, іншим парочкам вдавалося дотримуватися ритуалів.

Вони «відвідали» Девінську галерею Британського музею, «Геммондс» біля Національної галереї, величезний кратер над Темзою, такий великий, що над ним навіть облаштували тимчасовий міст. Коли вони під’їхали, «Джон Льюїс» іще тлів — почорнілі манекени з вітрин розметало тротуаром, одяг зірвало.

— Тобі не здається, що ми — як вурдалаки? — спитав Ральф.

— Ні, ми — свідки.

Колись вони, мабуть, таки пересплять. Бо чому б і ні?

Бріджит принесла чай з пирогом, і Памела сказала:

— Піду розв’яжу татка.

— Випий, — Г’ю налив їй чарочку віскі з кришталевої карафки, яку тримав у бурчальні. — Я тут днями сиджу. Тільки тут — святий спокій. Собакам і евакуйованим вхід суворо заборонено. А я, знаєш, за тебе переживаю.

— Я за себе теж переживаю.

— Жертв багато?

— Жахливо. Але я думаю, що все ми робимо правильно. Думаю, ми на правильному боці.

— Праведна війна? Знаєш, у Коулів уся родина досі в Європі. Містер Коул розповідає страшні речі про те, що роблять із євреями. Тут ніхто не хоче про це знати. Хай там як, — він підняв чарку і спробував закінчити на життєствердній ноті, — до дна. За кінець.

Пішла вона вже затемно, Г’ю провів її алеєю до станції.

— Бензину нема, вибачай, — сказав він, і співчутливо додав: — Треба було тебе раніше спровадити.

У нього був яскравий ліхтар, але тут ніхто не волав, що світло треба вимкнути.

— Навряд чи на мій ліхтар прилетить гайнкель, — сказав він.

Урсула розповіла, що більшість рятувальників має майже забобонний жах перед ліхтарями, навіть у розпал нальоту, коли навколо все палає, а згори сиплються запалювальні снаряди. Ніби промінь від ліхтарика щось змінить.

— Був у мене в окопах один хлопчина, тільки сірником чиркнув — як уже по всьому: німецький снайпер розніс йому голову. А добрий був юнак, — про всяк випадок додав він, — Роджерсон звали, як наших тутешніх пекарів. Але не родич.

— Ти ніколи про це не розповідав.

— Тепер от розповідаю. Най це буде тобі урок, не висовуйся і не відсвічуй.

— Ти ж це не серйозно.

— Цілком серйозно. Ведмежатко, краще бути живим боягузом. І Тедді та Джиммі кажу те саме.

— Але ж несерйозно.

— Серйозно. От, прийшли, тьма така, що проскочиш повз станцію й не помітиш. Навряд чи потяг прийде вчасно, якщо взагалі прийде. Ти ба, а ось і Фред. Добрий вечір, Фреде.

— Містер Тодд, міс Тодд. Це останній потяг на сьогодні, — сказав Фред Сміт. Він уже давно не кочергар, а водій потяга.

— Та який же це потяг? — усміхнулася Урсула. Сам локомотив без вагонів.

Фред зиркнув уздовж платформи, де мали бути вагони, ніби забув про їхню відсутність.

— А, є таке. Коли я бачив вагони востаннє, вони звисали з мосту Ватерлоо. Довга історія, — додав він, ніби не хотів пояснювати.

Урсула не розуміла, чому локомотив без вагонів пригнали сюди, але Фред виглядав рішуче.

— То я сьогодні додому не дістануся?

— Ну, мені треба пригнати локомотив назад до міста, пара є, кочергар є, он стариган Віллі, тож якщо ви не проти постояти на підніжці, міс Тодд, то ми вас додому доправимо.

— Серйозно? — перепитала Урсула.

— Тут не так чисто, як на перині, але якщо ви згодні...

— Згодна!

Локомотив нетерпляче зашумів, тож вона поквапцем обійняла Г’ю і сказала:

— Незабаром побачимося.

А тоді вилізла на підніжку й зайняла місце біля сидіння кочергара.

— Ти там обережно, ведмежатко, — сказав Г’ю. Він підвищив голос, щоб перекричати сичання пари. — Ти мені пообіцяй.

— Обіцяю, — гукнула вона. — До зустрічі!

Вона обернулася і спробувала розгледіти батька на темній платформі, коли потяг від’їхав. Її раптом огорнуло почуття вини. Після вечері вона вирішила погратися з хлопцями у хованки, а треба було, як сказав Г’ю, вернутися засвітло. Тепер Г’ю доведеться самому вертатися темною алеєю. (Раптом зринув давній-предавній спогад про бідолашну Ангелу). Г’ю швидко розчинився у димі й темряві.

— Це пригода, — сказала вона Фредові.

Їй і на думку не спало, що батька вона більше не побачить.

Поїздка і справді випала цікава, хоча й жаскувата. Локомотив ожив, загарчав у пітьмі, як великий і дужий металевий звір. Він трясся і підскакував, ніби хотів витрусити Урсулу зі свого нутра. Урсула ніколи доти не замислювалася, що відбувається в локомотиві. Наскільки вона це собі взагалі уявляла, перед очима поставала порівняно безхмарна сценка — водій зосереджено вдивляється в колії, кочергар жваво підкидає вугілля. Натомість навколо панувала невпинна метушнеча, кочергар і водій постійно радилися про нахил і тиск, вугілля то гарячково нагрібали, то раптом припиняли додавати, стояв дикий брязкіт, від грубки пашіло майже нестерпним жаром, а металеві пластини, які мали закрити світло, що сочилося від локомотива, не заважали тунельній сажі осідати на людях. І духота!

— У пеклі — і то не так душно, — погодився Фред.

З початком війни швидкість потягів обмежили, але вони, здається, усе одно котилися щонайменше вдвічі швидше, ніж коли вона їздила у вагоні («на перині» — треба запам’ятати для Тедді: він став пілотом, але не зрікся дитячої мрії водити паровоз).

На під’їздах до Лондона проступила заграва на сході і грім далеких гармат, проте з наближенням до сортувальної станції і депо запала майже неприродна тиша. Вони сповільнилися і стали — раптом настав благословенний спокій.

Фред допоміг їй спуститися.

— Прошу, мадам, ось і милий-милий дім. Ну, боюся, не зовсім, — у нього на обличчі раптом проступив сумнів. — Я вас провів би, тільки треба покласти двигун спатоньки. Ви ж дасте собі раду?

Вони, здається, були вдалині від цивілізації, навколо тільки колії, стрілки і темні тіні потягів.

— У Мерілебоні бомба, так що ми за Кінґс-Кросс, — пояснив Фред, ніби прочитавши її думки. — Не все так погано.

Він увімкнув найслабший ліхтар, який освітив заледве півметра перед ними.

— Треба вважати, ми тут — стратегічна ціль.

— Я справлюся, — сказала вона трохи жвавіше, ніж почувалася. — За мене не переймайтеся, спасибі вам. Добраніч, Фреде.

Вона рішуче рушила геть і одразу спіткнулася об рейки. Забивши коліна об гострий щебінь між колій, вона тихо зойкнула від болю.

— Стривайте, міс Тодд, — Фред поміг їй підвестися. — Ви самі не знайдете тут виходу в темряві. Ходімо, проведу вас до воріт.

Він узяв її під руку і рушив, скеровуючи у правильному напрямку, ніби вони прогулювалися в неділю уздовж Темзи. Їй згадалося, як їй замолоду подобався Фред. Мабуть, ці почуття можна відсвіжити.

Вони сягнули масивних дерев’яних воріт, і він відкрив їй хвірточку у них.

— Здається, я вже розумію, де ми, — сказала вона. Насправді вона поняття не мала, де знаходиться, але не хотіла клопотати Фреда. — Що ж, спасибі вам іще раз, може, побачимося, коли я поїду у Лисячий закут наступного разу.

— Це навряд чи. Я від завтра пожежник. На потяги вистачить таких стариганів, як Віллі.

— Вітаю, — сказала вона, хоча думала про те, яка небезпечна робота у пожежників.

Такої темної ночі вона й не пам’ятала. Вона йшла, витягнувши руку перед обличчям, і врешті наштовхнулася на жінку, яка й пояснила, де вони. Вони разом пройшли близько кілометра. За кілька хвилин по тому, як Урсула лишилася сама, вона почула кроки позаду і сказала: «Я тут», — щоб власник ніг на неї не наштовхнувся. Це був чоловік — розмита постать у темряві. Він провів її до Гайд-парку. До війни вона й не подумала б іти під руку з незнайомцем, тим паче чоловіком, але зараз небезпека з небес видавалася значно серйознішою, ніж будь-які можливі наслідки цієї дивної близькості.

Коли вона нарешті добрела до Філлімор-ґарденз, то думала, що вже має світати, але насправді щойно перевалило за північ. Нарядна Міллі нещодавно повернулася з побачення.

— О Господи, — сказала вона, побачивши Урсулу. — Що сталося? Потрапила під вибух?

Урсула поглянула у дзеркало й побачила, що вона вся вкрита сажею і вугільним порохом.

— Страшидло.

— Ти виглядаєш як шахтар.

— Чи як водій паровоза, — сказала вона і в двох словах переказала пригоди того вечора.

— А, Фред Сміт, помічник різника? Він завжди був красунчик.

— Такий і лишився. А я привезла яйця з Лисячого закута.

Урсула вийняла із сумки картонну коробку, яку їй дала Сильвія. Яйця загорнули в сіно, але вони все одно побилися — чи то у деренчливому локомотиві, чи то від падіння у депо.

Наступного ранку вони зробили яєшню з порятованих решток. — Смакота, — сказала Міллі. — Тобі треба частіше вибиратися додому.

Жовтень 1940 року

А сьогодні в нас жвавенько, — сказала міс Вулф.

Це ще скромно сказано. Наліт був у розпалі, бомбардувальники гули згори, час від часу зблискуючи у променях прожекторів. Фугасні бомби з ревом спалахували, великі батареї зеніток гриміли, пирхали і тріщали — усе як завжди. Снаряди свистіли чи верещали, злітаючи на швидкості півтора кілометри на секунду, а тоді блимали і мерехтіли як зорі, перш ніж згаснути. Уламки сипалися вниз.

(Кілька днів тому двоюрідного брата містера Сіммса вбило шрапнеллю від зеніток у Гайд-парку.

— Прикро загинути від рук своїх же, — сказав містер Палмер. — У цьому навіть сенсу немає).

Над Голборном здіймалася червона заграва — це запалювальна бомба. У Голборні жив Ральф, хоча такої ночі він майже напевно чергує у Соборі святого Павла.

— Як картина, еге? — озвалася міс Вулф.

— Ага, Апокаліпсис, — сказала Урсула.

На тлі чорного неба вогні вигравали розмаїттям барв — багрянець, золото, помаранч, синь, хворобливий жовтець. Інколи до вогню потрапляли нові сполуки, тоді здіймалися зелені чи блакитні язики. Зі складів валив помаранчевий вогонь і густий чорний дим. — Змушує поглянути на світ по-новому, — протягнула міс Вулф.

І справді. Порівняно з розгулом величної і страшної стихії, їхні зусилля видавалися геть мізерними.

— А мене гордість бере за нас, — тихо сказав містер Сіммс. — За те, що ми й далі боремося. Самі-самісінькі.

— Долі наперекір, — зітхнула міс Вулф.

Перед ними відкривався вид на Темзу. Загороджувальні аеростати коливалися в повітрі, як сліпі кити не в тій стихії. Вони стояли на даху Шелл-Мекс-гаузу. Тепер там розмістили Міністерство постачання, де працював містер Сіммс — це він запросив Урсулу та міс Вулф «подивитися на краєвид згори».

— Вражає, правда? Наче й дикість — а заворожує, — сказав містер Сіммс, ніби вони були десь серед круч Озерного краю, а не на Стренді під час рейду.

— Щодо «заворожує» я не певна, — сказала міс Вулф.

— Сюди сам Черчилль піднімався, — сказав містер Сіммс, — такі тут краєвиди. І був у захваті.

Пізніше, коли жінки лишилися на самоті, міс Вулф сказала:

— Знаєте-но, я думала, що наш містер Сіммс — чиновник низького рангу, така він скромна душа, але раз він лазив по дахах із самим Черчиллем, то має бути велике цабе.

(Один із пожежників, що чергував на даху, сказав «Добрий вечір, містере Сіммс» із такою повагою, яку мусили виказувати Морісові, хоча у випадку містера Сіммса не силуваною).

— Він не задирає носа, — сказала міс Вулф. — Мені таке в людях подобається.

А мені подобаються ті, хто задирає носа, — подумала Урсула.

— Ну й видовисько, — сказала міс Вулф.

— Скажіть, — із завзяттям підхопив містер Сіммс.

Урсула дивувалася, як вони можуть насолоджуватися «видовиськом», хоча болісно свідомі, що це означає на практиці.

— Ніби боги влаштували шумну вечірку, — сказав містер Сіммс.

— Я б на таку не прийняла запрошення, — сказала міс Вулф. Зачувши знайомий свист, вони пірнули за парапет, але бомби вибухнули на певній відстані — гуркіт чули, але не бачили, куди влучило. Урсулі в голові не вкладалося, що над ними ширяють німецькі бомбардувальники, якими керують, по суті, такі ж хлопці, як Тедді. Вони не погані, просто роблять те, що їм наказали. Зло у самій війні, не в людях. Хоча для Гітлера вона зробила б виняток.

— Звісно, — погодилася міс Вулф. — Я певна, що він безумний.

Тієї миті просто на дах міністерства, заскочивши їх зненацька, звалився пакунок запалювальних снарядів. Вони засюрчали й заіскрили, і до них кинулося двоє пожежників із насосом. Але міс Вулф підхопила відро піску і їх випередила.

(— А вона прудка як на її вік, — так містер Буллок оцінив її поведінку).

— А що, як це світова остання ніч? — проказав знайомий голос.

— О, ви зуміли до нас приєднатися, містер Деркін? — доброзичливо озвався містер Сіммс. — Чоловік на дверях вас не потурбував?

— Ні-ні, він знав, що мене запрошено, — сказав містер Деркін, ніби усвідомлюючи свою важливість.

— А на посту хоч хтось лишився? — пробурмотіла у простір міс Вулф.

Урсула раптом не стрималася і таки виправила містера Деркіна:

— «А що, як зараз світова остання ніч?» Слово «зараз» усе міняє, чи не так? Здається, що ви в гущі подій — так і є — а не просто собі розглядаєте теоретичне питання. Кінець — ось він, тут, ніяких більше ігр.

— Господи, стільки мороки — через одним-одне слово, — ображено пирхнув містер Деркін. — Хоча, очевидно, я приймаю ваше виправлення.

Урсулі здавалося, що одне слово може багато що змінити. Донн був із тих поетів, які скрупульозно добирали кожне слово. Свого часу він був настоятелем собору Святого Павла, його безславно поклали спочивати десь у надрах будівлі. У смерті він перетривав Велику лондонську пожежу. А цю, цікаво, перетриває? Веллінґтонова труна виявилася надто масивною, щоб зрушити її з місця, тож її просто заклали цеглою. Ральф улаштував їй екскурсію — він чергував у соборі ночами і знав про нього все. Хай би що собі думала Памела, він не іконоборець.

Коли вони вийшли на яскраве пообіднє сонце, він запропонував:

— Може, знайдемо десь чаю?

На що Урсула сказала:

— Ні, ходімо краще до тебе у Голборн і переспимо.

Так вони і зробили, й вона почувалася паршиво, бо доки Ральф люб’язно припасовував своє тіло до її, ніяк не могла позбутися думок про Крайтона. Потім Ральф сконфузився, ніби не знав, що з нею робити далі. Вона сказала:

— Я точнісінько та сама особа, якою була до того, як ми це зробили.

На що він:

— А я, мабуть, ні.

Вона подумала: Господи, та він ще незайманий, але він розсміявся і сказав — ні, ні, річ не в тім, досвід у нього є, він просто такий у неї закоханий, «а тепер почуваюся, не знаю... піднесено».

— Піднесено? — перепитала Міллі. — Сентиментальні нісенітниці. Він виставив тебе на п’єдестал, і най поможе йому Бог, коли він побачить, що ноги у тебе з глини.

— Спасибі.

— Це змішана метафора — чи справді цікавий образ?

Міллі, звісно, завжди...

— Міс Тодд?

— Вибачте, замріялася.

— Треба повертатися до нашого сектора, — скзаала міс Вулф. — Дивно, але тут почуваєшся в безпеці.

— Я певна, що це не так, — сказала Урсула.

І як у воду дивилася: за кілька днів Шелл-Мекс-гауз зазнав серйозних ушкоджень.

Вона чергувала з міс Вулф у її квартирі. Сиділа перед великим вікном у кутку, пила чай, їла печиво.

Якби не грім зеніток, могло би здатися, що це просто двоє жінок зустрілися поговорити. Урсула дізналася, що міс Вулф звати Доркас (ім’я їй не подобалося), а її наречений (Ричард) загинув на Великій війні.

— Я досі називаю ту війну Великою, — пояснила вона, — але ж ця більша. Бодай цього разу, сподіваюся, справедливість на нашому боці.

Міс Вулф вірила у війну, але після початку бомбардувань її віра в Бога «похитнулася».

— Усе одно мусимо триматися за добро і справедливість, хоча все виглядає геть безглуздим. Починаєш сумніватися в божественному плані і всьому цьому.

— Це якісь суцільні випадковості, а не план, — погодилася Урсула.

— І німців шкода, думаю, серед них більшість теж проти війни — хоча, звісно, при таких, як містер Буллок, цього краще не казати. Але якби це ми програли Велику війну й лишилися з величезними боргами, коли світова економіка посипалася, то, може, і ми були б такою самою пороховою бочкою. Мослі чи ще якась погань із цього скористалися б. Налити вам ще чаю, люба?

— Я згодна, але ж тепер вони намагаються нас убити.

Ніби на підтвердження цього факту, свист і виск повідомив про наближення бомби. Вони швидко попадали за диван. Навряд чи меблі їх захистять, та все ж, якісь дві ночі тому вони витягли з-під перевернутої кушетки майже неушкоджену жінку в майже повністю зруйнованому домі.

Від вибуху стафордширські креманки в серванті затремтіли, але вони зійшлися на тому, що бомба впала поза їхнім сектором. Вони вже навчилися відчувати такі речі.

Вони були геть пригнічені — містер Палмер, управитель банку, загинув, коли на місці інциденту в їхньому секторі здетонувала бомба сповільненої дії. Його відкинуло вбік, вони знайшли його під металевим каркасом ліжка. Окуляри десь згубив, але виглядав відносно неушкодженим.

— Перевірте, чи є пульс, — сказала міс Вулф, Урсула ще здивувалася, адже медсестра знайшла б його швидше, але потім зрозуміла, що та дуже засмучена. Міс Вулф чуло погладила йому лоб. — Коли мова про знайомих, то все інакше. Цікаво, де його окуляри? Без них він виглядає якось неправильно.

Урсула пульсу не знайшла.

— Перенесемо його?

Вона взяла його за плечі, а міс Вулф — за ноги, й тоді тіло містера Палмера розпалося навпіл, як хлопавка.

— Я можу долити в чайник іще теплої води, — запропонувала міс Вулф.

Щоб розрадити її, Урсула розповідала історії з дитинства Джиммі та Тедді. Про Моріса не згадувала. Міс Вулф дуже любила дітей, у цьому житті жалкувала тільки про те, що своїх не завела.

— Якби Ричард вижив, то, може... проте не можна задивлятися на минуле, треба дивитися у майбутнє. Що минуло, того не вернуть. Що там казав Геракліт? Не можна двічі увійти в ту саму річку?

— Більш-менш так. Якщо точніше: «Можна увійти в ту саму річку, але вода завжди буде нова».

— Ви така розумна жінка, — сказала міс Вулф. — Не згайте свого життя. Якщо, звісно, зацілієте.

Кілька тижнів тому Урсула бачилася із Джиммі. Його на два дні відпустили до Лондона, тож він заночував на дивані у їхній квартирі у Кенсинґтоні.

— Твій молодший брат виріс таким красунчиком, — сказала Міллі, але Міллі взагалі всіх чоловіків вважала красунчиками.

Вона запропонувала погуляти, і Джиммі радо погодився. Сказав, що задовго простирчав на базі: «Засидівся». Джиммі завжди вмів розважатися. Та ніч ледве не скінчилася, так і не почавшись, бо на Стренді знайшли бомбу, і вони сховалися у готелі на Чарінґ-Кросс.

— Що таке? — спитала Міллі в Урсули, коли вони всілися.

— А що?

— У тебе дивний вираз на обличчі, ніби ти намагаєшся щось згадати.

— Чи забути, — докинув Джиммі.

— Ні про що не думаю, — сказала Урсула.

Це все дурниці, просто щось зблиснуло й муляло у пам’яті. Починалося завжди з дурниць: риба на полиці, кімната із зеленим лінолеумом, старомодний обруч. Минущі миті, ухопитися немає за що.

Урсула пішла у дамську кімнату, де зустріла дівчину, яка гучно й негарно ридала. Вона була яскраво нафарбована, туш потекла. Урсула помітила її ще раніше — та пила зі старшим чоловіком, «доволі слизьким», як заявила Міллі. Зблизька дівчина виглядала геть юною. Урсула допомогла їй поправити макіяж і витерти сльози, але ні про що питати не стала.

— Це все Нікі, — сама пояснила дівчина. — Свинота він. А от ваш кавалер наче милий, не хочете повеселитися вчотирьох? Я можу провести нас у Ріц, у бар Ріволі, я знаю портьє.

— Ну, — із сумнівом протягнула Урсула, — він мені не кавалер, а брат, і я не думаю...

Дівчина різко тицьнула їй під ребра і розсміялася.

— Та я жартую. Ви, дівчата, його з ока не спускаєте, еге ж?

Вона запропонувала Урсулі цигарку, але та відмовилася. Портсигар у дівчини був золотий, на вигляд дорогий.

— Це подарунок, — пояснила вона, перехопивши Урсулин погляд, різко закрила й запропонувала поглянути.

На кришці було вигравіювано бойове судно і слово «Ютландія». Якби його відкрити, то всередині кришки побачила б ініціали «А» і «К» — «Александр» і «Крайтон». Урсула інстинктивно потяглася до нього, але дівчина відсмикнула руку і сказала:

— Ну, мені час іти. Усе добре. А ви хороша людина, — додала вона, ніби хтось поставив під сумнів Урсулину вдачу. І простягла їй руку: — А мене Рене звати, ну, на випадок, якщо ми ще зустрінемося, хоча ми навряд чи вертимося, як то кажуть, в одних endroits.

Її французька вимова була бездоганна — Урсула ще здивувалася. Вона потисла простягнуту руку — тверду і теплу, ніби в дівчини була температура, — і сказала:

— Рада познайомитися, а я — Урсула.

Дівчина — Рене — востаннє схвально оглянула себе у дзеркалі і побігла, кинувши на прощання:

— Тоді au revoir.

Коли Урсула повернулася до салону, Рене на неї й не поглянула.

— Яка дивна дівчина, — сказала вона Міллі.

— Стріляє мені бісиків весь вечір, — сказав Джиммі.

— Ну, це вона не за пропискою, любчику, правда ж? — сказала Міллі, театрально змахнувши віями.

— Адресою, — виправила Урсула. — Не за адресою.

Так вони й водили козу втрьох дивними закладами, які Джиммі, схоже, добре знав. Навіть Міллі, завсідниця нічних клубів, визнала, що частину цих місць уперше бачить.

— Господи, — сказала Міллі, коли вони вийшли із клубу на Орандж-стрит, щоб, спотикаючись, поплентатися додому, — я такого ще не бачила.

— Дивне endroit, — засміялася Урсула. Вона була напідпитку. Слово настільки асоціювалося їй із Іззі, що дивно було почути його з вуст тієї Рене.

— Пообіцяй, що виживеш, — сказала вона Джиммі, коли вони наосліп побрели додому.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Жовтень 1940 року

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями: вона виходить, як квітка, й зів’яне, і втікає, мов тінь, і не зостається.

Накрапав дощ. Урсула піймала себе на тому, що хоче витягнути з кишені носовичок і протерти мокру труну. По той бік могили Памела і Бріджит підтримували як стовпи Сильвію: горе підкосило її так, що вона ледве трималася на ногах. В Урсули серце краялося від кожного схлипу, що зривався з материних вуст. В останні місяці Сильвія була без потреби недобра до Г’ю, і нинішнє горе виглядало як спектакль.

— Ти до неї несправедлива, — сказала Памела. — Ніколи не знати, що відбувається у шлюбі, кожна пара живе по-своєму.

Джиммі відправили до Північної Америки на минулому тижні, тож відпустки йому не дали, а ось Тедді в останню мить таки прибув. Він повернувся з Канади із «крильцями» («Як янгол», — сказала Бріджит), форма йому пасувала. Тепер його розквартирували у Лінкольнширі. На похороні вони з Ненсі трималися за руки. Ненсі майже не говорила про свою роботу («папірці перекладаю») — Урсулі здалося, що вона впізнає акт про нерозголошення державних таємниць у дії.

Церква була напхом напхана, попрощатися із Г’ю прийшло все село, але було у похороні щось дивне, ніби почесний гість не зміг з’явитися. У якомусь сенсі, так і було. Г’ю не хотів би, щоб його похорон перетворили на такий спектакль. Колись він сказав їй:

— А мене можете просто винести на сміття, мені байдуже.

Служба була як належить, сповнена спогадів і загальників і щедро приправлена англіканською доктриною, хоча Урсулу здивувало, як добре вікарій знайомий із Г’ю. Майор Шоукросс зачитав уривок із Блаженств, доволі, як на те, зворушливо, а Ненсі — «один із улюблених віршів містера Тодда», чим здивувала жіноцтво з його родини, яке й не підозрювало, що Г’ю взагалі схильний до поезії. У Ненсі був приємний голос (власне, приємніший, ніж у Міллі, схильної до театральних перебільшень).

— Роберт Луїс Стівенсон, — сказала Ненсі. — Напевно, цілком пасує до наших часів, сповнених випробувань:

(— Це все, звісно, маячня, — прошепотіла Памела, — але маячня на диво підбадьорлива).

Над могилою Іззі прошепотіла:

— Я все чекаю, що ось-ось станеться щось страшне. А потім розумію, що воно вже сталося.

Іззі повернулася з Каліфорнії за кілька днів до смерті Г’ю. Вона сміливо здолала відстань від Нью-Йорка до Лісабона на доволі важкому перельоті «Пан Ам», а звідти до Бристоля — з «Брітіш Оверсіс Ервейс Корпорейшн».

— З вікна бачила два німецьких бойових літаки, — сказала вона. — Присягаюся, я думала, що вони на нас нападуть.

Вона всім розповідала, що вирішила: не пристало англійці пересидіти війну серед помаранчевих гаїв. Не для неї доля пожирачів лотосу (Урсула сказала би, що саме для неї). Вона сподівалася, що їй, як і її чоловікові — славетному драматургу, замовлятимуть сценарії для кіноіндустрії, але отримала тільки одну пропозицію для якоїсь «дурної» костюмованої драми, а та померла, так і не зійшовши зі сторінок. В Урсули склалося враження, що сценарій Іззі зарубали («він просто надто дотепний для них»). Вона й далі писала про Авґуста — «Авґуст іде на війну», «Авґуст збирає металобрухт» тощо. Погіршувало ситуацію ще й те, що, як розповідала Іззі, славетного драматурга обступили голівудські старлетки, а він був такий поверховий, що ними захоплювався.

— А як по правді, нам просто стало нудно разом, — визнала вона. — Так врешті буває в усіх пар, це неминуче.

Це Іззі знайшла Г’ю.

— Він лежав у шезлонгу на газоні.

Їхні старі плетені меблі вже давно погнили, їх замінили значно практичнішими відповідниками. Г’ю обурювався появі складаних меблів із дерева й парусини. Він і в труну радо ліг би у плетеному шезлонгу. Отакі дурниці спадали Урсулі на думку. Краще вже думати про таке, ніж про те, що Г’ю помер.

— Я думала, він спить, — казала Сильвія. — Тож його не будила. А лікар сказав, що це серцевий напад.

— У нього було спокійне обличчя, — сказала Іззі Урсулі. — Ніби він був не проти піти.

Урсулі здавалося, що він дуже навіть проти, але це їх не втішило б.

З матір’ю вона майже не розмовляла. Сильвія, здавалося, весь час стояла на порозі, готова піти.

— Усе валиться з рук, — казала вона.

На ній був старий кардиган Г’ю.

— Холодно, мені так холодно, — примовляла вона, як від шоку.

Міс Вулф дала би собі раду із Сильвією. Може, налила б їй гарячого солодкого чаю, може, сказала б ласкаве слово, яке ані Урсула, ані Іззі були не ладні запропонувати. Може, вони і мстиві, але кожна дає собі раду із власним горем, як може.

— Я з нею поки побуду, — сказала Іззі. Урсула потай подумала, що це жахлива ідея. Може, Іззі просто не хоче лізти під бомби.

— Тоді дістаньте собі талони на харчі, — сказала Бріджит. — А то ваші обіди нас у банкрутство заженуть.

Смерть Г’ю дуже позначилася на Бріджит. Урсула якось застала її у сльозах і сказала: «Співчуваю від щирого серця», — ніби це була трагедія Бріджит, а не її власна. Бріджит жваво витерла сльози фартухом і сказала:

— Треба заварити чай.

Урсула лишилася тільки на два дні і більшість часу провела, допомагаючи Бріджит перебрати речі Г’ю.

(— Я не можу, — сказала Сильвія, — просто не можу.

— І я не можу, — сказала Іззі.

— Значить, лишаємося тільки ми з вами, — сказала Бріджит Урсулі).

Одяг Г’ю був реальний до болю, аж не вірилося, що чоловіка, який його носив, уже немає. Урсула вийняла з шафи костюм і притисла до свого тіла. Якби Бріджит не забрала в неї костюм і не сказала: «Це добрий одяг, хтось за нього буде вдячний», — то вона, може, заповзла б у шафу й там і лишилася б. На щастя, потамувала свої почуття. Відвага перед лицем трагедії — це, як-не-як, чеснота. Батько це схвалив би.

Вони загорнули одяг Г’ю в коричневий папір, перев’язали мотузками й віддали молочникові, щоб той своїм возиком відвіз Жіночій добровольчій службі.

Горе зробило Іззі вразливою. Вона тягалася домом за Урсулою, намагаючись оживити спогади про Г’ю. Вони, мабуть, усі робили те саме, адже неможливо прийняти, що він пішов назавжди. Його місце почав займати примарний образ, перед у творенні якого вела Іззі.

— Я не пам’ятаю, які були його останні слова до мене, — сказала Іззі. — Чи, як на те пішло, мої до нього.

— Яка різниця? — втомлено спитала Урсула.

Врешті, чиє горе глибше — доньки чи сестри? А тоді вона згадала про Тедді.

Урсула спробувала згадати, які були її останні слова до батька. Дійшла висновку, що легковажне «До зустрічі» — як остання насмішка.

— Ми ж ніколи не знаємо, що бачимося востаннє, — сказала вона Іззі, але це звучало як банальність навіть для її власних вух.

Вона надивилася стільки горя, що зачерствіла. Як не рахувати тієї миті, коли вона взяла костюм (смішно, запам’яталося це як «мить із комодом»), вона відклала смерть Г’ю у шухляду, щоб вийняти і гаразд обдумати згодом. Може, коли всі інші виговоряться.

— Річ у тім... — почала Іззі.

— Я тебе прошу, у мене жахливо болить голова, — перебила Урсула.

Урсула саме збирала яйця, коли до курника прокралася Іззі. Кури тривожно заквохтали, схоже, скучили за увагою Сильвії, їхньої Матері-Квочки.

— Річ у тім, — не вгавала Іззі, — що я мушу тобі дещо розповісти.

— Так? — сказала Урсула, піднімаючись від особливо сердитої курки.

— У мене була дитина.

— Що?

— Я мати, — сказала Іззі, нездатна стриматися від драматичних заяв.

— Ти народила в Каліфорнії?

— Ні, що ти, — розсміялася Іззі. — Сто років тому. Я й сама була ще дитина. Шістнадцять мені було. Я народила його в Німеччині, мене послали за кордон ославленою, можеш собі уявити. Хлопчик народився.

— У Німеччині? Його віддали на усиновлення?

— Так. Ми віддали його в добрі руки, Г’ю все полагодив, тож, я певна, він знайшов дуже добру родину. Аж он як воно все обернулося. Бідаха Г’ю стояв за мене горою, а мати мені навіть води не подала б. Але в тім і річ, це він знав, як їх звати, де вони живуть, і так далі.

Кури не змовкали, тож Урсула сказала:

— Давай вийдемо надвір.

Іззі взяла Урсулу під руку й рушила газоном.

— І я завжди думала, що колись поговорю із Г’ю, розпитаю, що він зробив із дитиною, і, може, спробую його знайти. Мого сина, — додала вона, вперше приміряючи це слово. Щоками покотилися сльози. Цього разу почуття, здається, були цілком щирі. — А тепер Г’ю пішов, і я не зможу знайти дитину. Ну, тільки він уже не дитина, він твій ровесник.

— Мій ровесник? — Урсула не могла перетравити цю думку.

— Ага, тільки він ворог. Може, він там, у небі, — вони обидві автоматично підвели погляд на блакитне осіннє небо, у якому не було ані ворогів, ані друзів. — Може, у піхоті. Може, загинув — чи загине, перш ніж закінчиться ця паршива війна, — тепер Іззі ридала не стримуючись. — Може, його взагалі євреї виховували. Г’ю — не антисеміт, навпаки, він завжди так приятелював із тими... як їх там, вашими сусідами?

— Коули.

— Ти ж знаєш, що роблять з євреями в Німеччині?

— Господи, — сказала Сильвія, зринаючи перед ними, як зла фея. — Чого це ти тут шумиш?

— Вертайся зі мною в Лондон, — сказала Урсула Іззі.

З бомбами Люфтваффе, бодай, легше дати собі раду, ніж із Сильвією.

Листопад 1940 року

Міс Вулф вирішила потішити їх маленьким фортеп’янним виступом:

— Зіграю Бетховена. Я, звісно, не Майра Гесс, але подумала, що буде мило.

Вона була права — і в тому, і в тому. Містер Армітадж, оперний співак, спитав, чи може міс Вулф акомпанувати, якщо він заспіває «Non più andrai» з «Весілля Фігаро». Міс Вулф того вечора була в доброму гуморі, тож сказала, що бодай спробує. Вийшло жвавенько («А він несподівано мужній», — винесла вердикт міс Вулф), ніхто не став заперечувати, коли містер Буллок (що нікого не здивувало) і містер Сіммс (а це стало несподіванкою) завели солонішу версію пісні.

— А я цю версію знаю! — вигукнула Стелла, мелодію вона і справді знала, але не слова, тож просто жваво мугикала «Дум-ді-дум, дум-ді-дум, дум-ді-дум», і так далі.

До їхнього загону нещодавно долучилося двоє новобранців. Перший, містер Емслі, був бакалійником — він починав у іншому загоні, а тоді його дім і крамничку розбомбило, і він перебрався в інший сектор. Він, як і містер Сіммс і його покійний попередник містер Палмер, пройшов попередню війну. А в іншого новоприбульця екзотичніша історія. Стелла була із «танцюристок» містера Буллока й (охоче) визнавала, що вона «артистка стриптизу». На що оперний співак містер Армітадж відказав:

— Усі ми тут артисти, люба.

— От збоченець, — пробурмотів містер Буллок, — його б у армію, мізки швидко стали б на місце.

— Це навряд чи, — сказала міс Вулф.

(Так постало питання, чого це сильний і мужній містер Буллок сам не на фронті).

— Отже, — підсумував містер Буллок, — у нас тут жид, голубий і лярва, як у непристойному анекдоті.

— І довела нас до цього саме нетерпимість, містере Буллок, — м’яко покартала його міс Вулф.

Відколи загинув містер Палмер, усі були на нервах, навіть міс Вулф. Урсула вирішила, що сварки краще відкласти до мирного часу. І річ, звісно, не лише у загибелі містера Палмера, а й у недосипі та постійних нічних нальотах. Скільки це ще триватиме? Не вічно ж?

— А Бог його знає, — тихо сказала їй міс Вулф, заварюючи чай. — Що мене стомлює, так це бруд, ніби ми ніколи вже не будемо чисті, ніби наш бідолашний старий Лондон уже ніколи не буде чистий. Усе таке облуплене.

Отже, імпровізований концертик, коли всі були в доброму гуморі чи бодай у кращому гуморі, ніж зазвичай, приніс полегшу.

Проспівавши партію Фігаро, містер Армітадж виконав «O mio babbino caro» — без акомпанементу, зате із завзяттям («У нього такий широкий репертуар, — сказала міс Вулф, — я завжди думала, що це жіноча арія») — усі гаряче зааплодували. А тоді гер Ціммерман, їхній біженець, сказав, що для нього було б честю зіграти для них.

— Серденько, а ти тоді роздягнешся? — спитав містер Буллок у Стелли.

— Якщо хочеш, — відповіла та і змовницькі підморгнула Урсулі.

(— Оце вже пощастило: застрягнути тут із норовливими дівками, — раз у раз скаржився містер Буллок).

Міс Вулф занепокоїлася:

— А ваша скрипка тут? Це точно безпечно?

Раніше він не приносив інструмент на пост. Скрипка була цінна — не лише з фінансової точки зору: міс Вулф пояснювала їм, що ціла родина гера Ціммермана лишилася в Німеччині, тож скрипка — єдине, що йому зостається від старого життя. Вона якось мала зі скрипалем «тяжку» опівнічну «балачку» про становище в Німеччині.

— Там страшні речі кояться, ви ж розумієте.

— Розумію, — підтвердила Урсула.

— Справді? — це розпалило в міс Вулф інтерес. — У вас там є друзі?

— Ні, ніяких друзів, але інколи і так все ясно, знаєте, як воно буває.

Гер Ціммерман витягнув скрипку.

— Я, звісно, не соліст, але... — а тоді, мовби вибачаючись, оголосив: — Бах. Соната у соль-мінор.

— А дивно, — прошепотіла міс Вулф Урсулі на вухо, — скільки ми слухаємо німецької музики. Бо велика краса вища за все. Може, після війни вона все і зцілить. Як Дев’ята симфонія — «Alle Menschen werden Brüder».

Урсула не відповіла, бо гер Ціммерман саме підняв смичок — і запала глибока тиша, ніби вони були не на занедбаному опорному пункті, а в концертній залі. Почасти заніміли від краси («божественно», — сказала потім міс Вулф; «дуже гарно», — сказала Стелла), почасти, можливо, — з поваги до статусу біженця, проте було в цій музиці щось таке, що змушувало поринути у свої думки. Урсула ніяк не могла позбутися думки про смерть Г’ю, чи то пак, радше про відсутність, ніж смерть. Від його смерті минуло тільки два тижні, і вона досі не усвідомила, що вони більше ніколи не побачаться. Вона відклала ці думки на майбутнє, аж раптом майбутнє настало. Вона зітхнула з полегшею, коли зрозуміла, що не ридатиме — ото сором був би — але натомість поринула у жахливу меланхолію. Ніби відчувши її сум’яття, міс Вулф міцно стисла їй руку. Урсула розуміла, що її також переповнюють почуття.

Коли музика стихла, настала глибока і чиста тиша, ніби світ зачаїв подих, проте замість похвали та оплесків мовчанку урвало попередження — «бомбардувальники за двадцять хвилин». Не вкладалося в голові, що ці попередження надходять з її ж бункера бойового командування, і розсилають їх дівчата-телеграфістки.

— Що ж, ходімо, — містер Сіммс встав і тяжко зітхнув. — Час рушати.

Коли вони вибралися, попередження лунали частіше. У них лишалося у кращому разі дванадцять хвилин на те, щоб позаганяти всіх в укриття. Над ними вили сирени.

Урсула завжди уникала публічних укриттів — їй було моторошно від клаустрофобної тисняви тіл. Вони якось прибули на особливо паршивий інцидент, коли парашутна міна влучила просто в укриття у їхньому секторі. Тоді Урсула й постановила, що краще померти просто неба, ніж у норі, як загнана лисиця.

Вечір був прегарний. Чорну завісу ночі розітнув серпик місяця із почтом зірок. Їй згадалася похвала Джульєтті з вуст Ромео — «На щоках ночі — діамант ясний / У вусі мавра»[14]. Меланхолія навіювала Урсулі поетичний настрій — можна навіть сказати, що надміру поетичний (вона заперечувати не стала б). Містера Деркіна, який перекручував цитати, з ними вже не було. У нього стався серцевий напад просто під час нальоту. Він, «слава Богу», одужував, сповістила міс Вулф. Вона знайшла час навідати його в лікарні — Урсулі стало соромно, що вона не спромоглася. Г’ю помер, а містер Деркін — ні, тож співчуття на нього не вистачало. Містер Сіммс замінив містера Деркіна на посту правої руки міс Вулф.

Здійнялася какофонія війни. Загриміли зенітки, загарчали над головами бомбардувальники — від їхнього монотонного, але рваного ритму було млосно. Від пострілів, прожекторів, які тицяли пальцями в небо, і глухого передчуття біди думки про поезію розвіялися.

Коли вони дісталися до місця інциденту, усі вже були у зборі — і газівники, і водогін, і сапери, і важкі аварійно-рятувальні роботи, і легкі аварійно-рятувальні роботи, і люди з носилками, і фургон для мертвих (удень він розвозив хліб). На проїжджій частині звивалися шланги — працювали пожежники, один будинок загорівся і плював іскрами та вуглинами. Урсулі здалося, що вогонь на мить вихопив із темряви Фреда Сміта, але потім вона дійшла висновку, що їй ввижається.

Рятувальники, як завжди, прикривали ліхтарі і світильники, хоча за спиною жаріла пожежа. І при цьому всі до одного смалили папіроски, хоча газівники ще не розчистили дільниці, не кажучи вже про те, що присутність саперів натякала: ось-ось може рвонути ще одна бомба. Усі просто робили, що мусили (хіба ж хочеш — мусиш), зухвало кидаючи виклик близькій біді. Чи, може, дехто просто до всього збайдужів (Урсула останнім часом вагалася, чи не зарахувати й себе до цієї групи).

У неї було неприємне відчуття чи, може, передчуття, що сьогодні вони так легко не збудуться.

— Це все Бах, — заспокоїла її міс Вулф, — він ятрить душі.

Виявилося, ця вулиця лежала на межі між двома секторами, тож відповідальний за інцидент офіцер мав розібратися з двома командами рятувальників, які претендували на місце. Міс Вулф до сварки не приєдналася — сектор узагалі не їхній, але раз справа така серйозна, то треба й собі братися до роботи, хай би що їм казали.

— То ми бунтарі, — схвально проказав містер Буллок.

— Та де там, — сказала міс Вулф.

Та половина вулиці, яка не палала, була сильно ушкоджена, у легені одразу вдарив кислотний, пекучий запах битої цегли та кордиту. Урсула спробувала згадати луки за гаєм у Лисячому закуті. Льон і сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці. Вона згадала запах свіжоскошеної трави і свіжий літній дощ. Така в неї була нова диверсійна стратегія, щоб заглушити прикрі запахи вибуху.

(— І як, помагає? — поцікавився містер Емслі.

— Не дуже, — визнала Урсула).

— А я раніше пригадувала материні парфуми, — докинула міс Вулф. — «Епріл Вайолетс». На жаль, тепер щоразу, як згадую маму, думаю про бомби.

Урсула запропонувала містерові Емслі м’ятний льодяник:

— Це трохи помагає.

Що ближче вони підступали до місця інциденту, то гірше ставало (як засвідчував Урсулин досвід, зворотнього не бувало).

Перше ж, що вони побачили — це макабричний натюрморт із покришених тіл. Від декого полишалися самі тулуби без кінцівок, як манекени у кравця, а одяг зірвало вибухом. Урсулі згадалися манекени, яких бачила із Ральфом на Оксфорд-стрит, коли розбомбили «Джон Льюїс». Не знайшовши живих, чоловік із ношами почав збирати кінцівки, які стирчали з руїн. Виглядало так, наче він збирається пізніше поскладати мертвих докупи. Цікаво, таким ще займаються? — подумала Урсула. По моргах хтось намагається зібрати тіла докупи, як складанку? Когось, звісно, уже не збереш — двоє рятувальників лопатами згрібали криваве шмаття до кошиків, а інший відшкрібав щось від стіни мітлою.

Цікаво, Урсула знала когось із жертв? Вони були за якихось кілька вулиць від її квартири на Філлімор-ґарденз. Може, когось вона проминала вранці по дорозі на роботу, з кимось віталася у бакалії чи у м’ясника.

— Виявляється, тут багатьох іще не знайшли, — сповістила міс Вулф. Вона поговорила з офіцером: він, здається, був вдячний, що хоч у когось із рятувальників є здоровий глузд. — Вітаю, ми тут уже цілком законно.

Над чоловіком із мітлою, на другому поверсі (хоча підлоги не лишилося), з рейки звисала сукня на вішаку. Такі маленькі нагадування про повсякдення — чайник на плиті, вечеря на столі, яка так і лишиться нез’їденою, — часто розчулювали Урсулу більше, ніж трагедії і руйнування навколо них. Утім придивитись до сукні, вона зрозуміла, що та досі одягнена на власниці — голову й ноги відірвало вибухом, а руки — ні. Примхи бомб завжди дивували Урсулу. Здається, жінка прикипіла до стіни. Пожежа горіла так яскраво, що Урсула розгледіла на сукні брошку, чорну кішку зі стразиком замість ока.

Вона рушила до задньої стіни того дому, уламки просідали під ногами. Серед румовища, зіпершись на руїни, сиділа жінка, розкинувши руки й ноги, як ганчір’яна лялька. Здається, її підкинуло у повітря й вона як упала, так і сиділа. Урсула спробувала гукнути чоловіка з ношами, але згори саме пролітав потік бомбардувальників, тож ніхто її не почув.

Жінка посіріла від пилу, тож годі було й намагатися встановити, якого вона віку. На голові в неї був страшний опік. Урсула витягла з набору першої допомоги тюбик мазі від опіків і змазала їй голову. Хтозна, нащо — виглядало на те, що мазь від опіків уже нічого не змінить. Урсула пошкодувала, що в неї немає води — губи в жінки геть пересохли. Та раптом розплющила темні очі, вії в неї були бліді й гострі від пилу — вона спробувала щось сказати, але так захрипла від пилу, що Урсула нічого не зрозуміла. Вона що, іноземка?

— Що ви сказали? — перепитала Урсула. Їй здавалося, що жінка при смерті.

— Дитя, — раптом прохрипіла жінка. — Де моє дитя?

— Дитя? — повторила Урсула й роззирнулася. Ніякого немовляти вона не бачила. Може, руїнами засипало.

— Його звати, — горлом прохрипіла жінка, яка докладала всіх зусиль, щоб лишатися при свідомості, — Еміль.

— Еміль?

Жінка злегка кивнула, ніби в неї не лишилося сил говорити. Урсула знову роззирнулася в пошуках дитини, а коли обернулася назад, щоб спитати, якого Еміль віку, голова жінки вже повисла. Урсула спробувала знайти пульс, але його не було.

Вона облишила жінку й пішла шукати живих.

— Передайте містерові Емслі таблетку морфію, — попросила міс Вулф, і додала, бо вони обоє чули, як репетує і брутально лається жінка: — Це для леді, яка галасує.

Таке в них перевірене правило: що більше жертва шумить, то імовірніше, що виживе. Ця пані була така голосиста, ніби збиралася власноруч видертися з руїн, а тоді оббігти всі Кенсінґтон-ґарденз.

Містер Емслі був у підвалі. Двоє рятувальників спустили Урсулу вниз, а тоді вона стала пробиратися серед завалів балок і цегли. Вона була свідома того, що зараз ціла вага будинку тримається на цій хисткій опорі. Містер Емслі витягнувся поруч із жінкою. Нижче пояса її придушили руїни, але вона була при свідомості і здатна окреслити, яких прикрощів їй завдає ця ситуація.

— Ми вас звідси витягнемо, — сказав містер Емслі. — Чайку вип’ємо, еге ж? Хочете чайку? Хочете ж? Я б і сам не відмовився. А ось і міс Тодд, знеболювальне принесла.

Він і далі заспокоював жінку, коли Урсула передала таблетку морфію. Він виглядав серед руїн як риба у воді, навіть складно було уявити, як він відважує цукор чи відрізає масло у фартуху бакалійника.

Одну стіну підвалу укріпили мішками з піском, але від вибуху пісок висипався, і на якусь тривожну секунду Урсулі здалося, що вона десь на пляжі, хтозна-де, сильний вітер котить старомодний обруч, над головою лементують чайки — а потім вона так само різко вернулася до дійсності. Це все недосип, — подумала вона, — він їх доконає.

— Ну, блядь, нарешті, — жінка пожадливо схопила таблетку морфію. — Ви, як я бачу, не поспішаєте.

Урсула раптом зрозуміла, що жінка геть молода й на диво знайома. Вона стискала велику чорну сумочку, ніби тільки та тримала її на поверхні моря уламків.

— А папіроски не знайдеться?

Їх геть затисло, але містер Емслі з превеликим трудом витягнув із кишені спершу пом’яту пачку, а потім ще й коробку сірників. Дівчина тривожно тарабанила пальцями по шкіряній сумці.

— Та ви не поспішайте, — саркастично протягнула вона.

Коли вона нарешті глибоко затягнулася, то сказала:

— Вибачте, просто це endroit діє мені на нерви.

— Рене? — вражено спитала Урсула.

— А вам що до того? — дівчина знову скисла.

— Ми кілька тижнів тому познайомилися в готелі на Чарінґ-кросс.

— Ви мене, мабуть, із кимось плутаєте, — манірно сказала вона. — Мене вічно з кимось плутають. Таке вже в мене лице.

Вона ще раз глибоко затяглася, а тоді видихнула — повільно, з великим задоволенням.

— А ще таблеточки є? На чорному ринку, мабуть, їх розмітають з руками.

Язик у неї заплітався — Урсула спершу була подумала, що це морфій подіяв, але потім цигарка випала в неї з рук, а очі закотилися. Її почало судомити. Містер Емслі схопив її руку.

Озирнувшись на містера Емслі, Урсула помітила в нього за спиною кольорову репродукцію «Мильних бульбашок» Мілле — хтось приклеїв до мішка з піском. Цю картину вона недолюблювала — вона взагалі недолюблювала прерафаелітів з їхніми жінками із затуманеним, одурманеним поглядом. Ото знайшла час подумати про мистецтво, а втім, до смерті вона майже збайдужіла. Її м’яка душа зачерствіла. (Воно й на краще). Вона — загартований у вогні меч. Аж раптом час знову зібгався, і вона на мить стала кимось іншим. Вона спускається сходами, квітне гліцинія, вона випадає з вікна.

Містер Емслі підбадьорював Рене.

— Ну ж бо, Сьюзі, ви не здавайтеся. Ми вас звідси витягнемо, не встигне ягня двічі хвостиком махнути, от побачите. Наші хлопці рук не покладають. І дівчата, — додав спеціально для Урсули.

Рене вже не судомило, але натомість вона вся тремтіла, виглядало недобре. Містер Емслі з притиском сказав:

— Давайте, Сьюзі, давайте, дівчинко, ви не спіть, от молодчина.

— Її насправді звати Рене, — сказала Урсула, — хай би що там вона казала.

— А я їх усіх зву Сьюзі, — м’яко пояснив містер Емслі. — Мою донечку так звали. Її забрала дифтерія, вона була ще геть маленька.

Рене востаннє здригнулася всім тілом, і в її призаплющених очах згасло життя.

— Відійшла, — сумно сказав містер Емслі — Мабуть, внутрішні ушкодження.

Акуратним почерком бакалійника написав на бірці «Арґайл-роуд» і прив’язав їй до пальця. Урсула витягла з хватки Рене сумочку і витрусила її вміст.

— Ось і посвідка особи, — показала містерові Емслі.

Там, звісно, було написано «Рене Міллер». Він дописав на бірці ще й ім’я.

Доки містер Емслі маневрував, щоб розвернутися і вибратися з підвалу, Урсула підняла золотий портсигар, який вилетів із сумочки разом із дзеркальцем, помадою, презервативами і бог зна чим іще. Вона не сумнівалася, що портсигар — не подарунок, а крадений. Урсулі складно було уявити Рене з Крайтоном — не те що в одному ліжку, а й просто в одній кімнаті. Війна справді зводила між собою найнесподіваніших людей. Він, мабуть, підчепив її десь у готелі, чи, може, і в менш респектабельному endroit. Де вона нахапалася французької? Мабуть, знала лише кілька слів. Хай там як, це точно не від Крайтона — він був певен, що англійської досить, аби панувати світом.

Вона поклала в кишеню портсигар і посвідку особи.

Коли вони задом наперед вибиралися з підвалу (зрозуміли, що розвернутися все одно не зможуть), руїни посунулися. У них на мить стало серце. Вони завмерли, стиснувшись, як коти, і боялися навіть вдихнути — здавалося, цілу вічність. Коли вони вирішили, що знову можна рушати, то виявилося, що їхній шлях до відступу завалило, тож довелося шукати кружний хід, пробираючись навкарачки зруйнованим підвалом.

— Ця ваша робота доконає мені хребет, — бурчав за нею містер Емслі.

— А мені коліна, — докинула Урсула.

Вони пробиралися втомлено, але наполегливо. Урсула підбадьорювала себе думкою про грінки з маслом, хоча масло на Філлімор-ґарденз скінчилося, та й хліб також, якщо, звісно, Міллі не постояла в черзі (що навряд чи).

Підвал перетворився на нескінченний лабіринт, і Урсула почала розуміти, чому стільки числиться зниклими безвісти — усі ховалися внизу. Виявляється, мешканці дому обладнали в підвалі укриття. Мертвих — чоловіків, жінок, дітей, навіть собаку, — здається, засипало, де сиділи. Під шаром пилу вони виглядали як скульптури чи викопні рештки. Їй згадалися Помпеї і Геркуланум. Урсула побувала і там, і там під час «великого європейського турне», як вона це амбітно називала. Зупинилася вона в Болоньї, де заприятелювала з американкою (Кейті, жвавенька така). Вони швидко проїхалися Венецією, Флоренцією, Римом і Неаполем, а тоді Урсула рушила до Франції, де й завершила рік за кордоном.

У Неаполі, який, правду кажучи, її вжахнув, вони винайняли гіда і провели найдовший день у своєму житті, уперто кружляючи руїнами втрачених міст Римської імперії у куряві й під нещадним південним сонцем.

— Господи, — пробелькотала Кейті, коли вони пленталися порожнім Геркуланумом, — краще б їх не відкопували.

Їхня дружба спалахнула на мить і згасла так само швидко, щойно Урсула переїхала до Нансі.

«Я розпростерла крила і навчилася літати», — писала вона Памелі, полишивши Мюнхен, де жила у таких собі Бреннерів. «Я досвідчена громадянка світу» — а насправді була зеленим пташам. Якщо цей рік її чогось і навчив, так це того, що викладати вона не хоче — намучилася з приватними уроками.

Натомість вирішила податися на державну службу і прослухала інтенсивний курс стенографії та машинопису у Гай-Вікомбі, очолюваний таким собі містером Карвером, якого пізніше арештували за ексгібіціонізм.

(— Ковбаску свою показував? — спитав Моріс, з огидою вищирившись.

Г’ю на нього накричав, сказав, щоб той забирався з кімнати і щоб більше в домі таких слів не чули.

— Та він же геть інфантильний, — сказав він, коли Моріс грюкнув дверима до саду. — Він точно готовий до шлюбу?

Моріс заїхав додому, щоб сповістити про свої заручини з дівчиною на ім’я Едвіна, найстаршою донькою єпископа.

— Господи, — сказала Сильвія, — нам що, доведеться ставати перед ним на коліна?

— Не мели дурниць, — сказав Моріс.

— Не смій так розмовляти із матір’ю, — сказав Г’ю.

З якого боку не поглянь, візит не вдався).

А містер Карвер, як на те, був непоганий чолов’яга. Він був великим шанувальником есперанто, що свого часу видавалося Урсулі абсурдною ексцентричністю, проте зараз вона думала, що непогано б мати універсальну мову, як свого часу латину. Звісно, сказала міс Вулф, спільна мова — прекрасна ідея, тільки цілковито утопійна. На жаль, це з усіма добрими ідеями так, — сумно додала вона.

Урсула рушила у європейське турне цнотливою, а повернулася вже ні. За це треба подякувати Італії.

(— Як не в Італії коханця завести, то де ж? — спитала Міллі).

Джанні писав дисертацію з філології в університеті Болоньї і був дуже суворий і серйозний, Урсула не такими уявляла італійців. (У сентиментальних романах Бріджит усі італійці були підступні зухи). Джанні взявся до справи старанно й урочисто, внаслідок чого ця ініціація виявилася менш ніякова, ніж Урсула боялася.

— А ти в нас смілива, — сказала Кейті.

Вона нагадувала Урсулі Памелу. Звісно, не в усьому — скажімо, американка безжурно заперечувала теорію Дарвіна. Кейті була баптисткою і берегла цноту до шлюбу, але через кілька місяців після повернення до Чикаго втонула. Її мати написала Урсулі: мабуть, перебрала всі адреси в доньчиному записнику і сповістила всім. Завдання, звісно, жахливе. Коли помер Г’ю, вони просто розмістили повідомлення у «Таймз». А бідолашка Кейті дарма берегла цноту. «Безпечне й тихе місце — гріб, та в нім кохатись не змогли б»[15].

— Агов, міс Тодд!

— Перепрошую, містере Емслі. Тут як у склепі, повно померлих.

— Так, і я хотів би звідси вибратися, перш ніж долучуся до їхньої когорти.

Коли Урсула стала обережно просуватися вперед, то наступила коліном на щось м’яке й сахнулася так, що вдарилася головою об зламану балку. На них посипалася пилюка.

— Ви в порядку? — спитав містер Емслі.

— Так.

— Чому ми затрималися?

— Зачекайте.

Вона вже колись наступала на тіло і впізнала м’яку м’ясисту консистенцію. Треба подивитися, хоча, бачить Бог, і не хочеться. Вона посвітила ліхтарем на присипаний пилюкою жмут тканини, стьожок, мережива і вовни, почасти втоптаний у землю. Може, хтось просто перевернув кошик із шитвом. Хоча насправді, звісно, це не так. Вона відтягнула один шар вовни, потім другий, ніби розгортала погано запакований подарунок чи велику капустину. Врешті під утрамбованою масою прозирнула маленька ручка, як зірочка. Мабуть, Еміль. Ще подумала: воно й на краще, що його мати загинула і вже про це не дізнається.

— Обережно, містере Емслі, — кинула вона через плече. — Тут немовля, спробуйте не наступити.

— Ви в порядку? — спитала міс Вулф, коли вони нарешті повилазили з нори, як кроти.

Вогонь по той бік вулиці майже вдалося загасити, і вулиця потемніла від ночі, від сажі, від бруду.

— Скільки? — спитала міс Вулф.

— Чимало, — сказала Урсула.

— Дістати легко?

— Важко сказати, — вона простягнула посвідку особи Рене. — І там немовля, боюся, цілковитий бардак.

— Там є чай, — сказала міс Вулф, — ходіть візьміть.

Пробираючись із містером Емслі до пересувної кухоньки, вона з подивом зауважила пса, який скулився при порозі далі по вулиці.

— Я вас наздожену, — сказала вона містерові Емслі. — Візьміть і мені чаю, дві ложечки цукру.

Маленький, нічим не прикметний тер’єр скімлив і тремтів від страху. Більшу частину дому знесло — може, пес тут жив, чекав, що тут його пригріють і захистять, чи просто не знав, куди ще можна піти. Утім, коли вона до нього підступилася, він кинувся навтьоки. Клята псина, — думала вона, намагаючись його наздогнати. Нарешті спіймала й підхопила на руки, щоб не втік. Цуцик тремтів усім тілом, тож вона пригорнула його й почала заспокійливо туркотіти, достоту як містер Емслі з Рене.

Вона притислася лицем до його шерсті (огидної і брудної, але вона й сама така ж). Песик був маленький і безпорадний. «Вигублення невинних», — сказала була міс Вулф, коли у школу в Іст-Енді кілька днів тому влучила бомба. Та чи ж не всі вони невинні? (Чи, може, всі винні?)

— Цей клоун Гітлер — точно винний, — сказав Г’ю під час їхньої останньої розмови. — Ця війна на його совісті.

Невже вона справді більше ніколи не побачить батька? З її вуст зірвався схлип, і пес заскімлив — чи то від страху, чи то співчутливо, нема знаття. (У цілому сімействі Тоддів не було такої особи — крім Моріса, — яка не приписувала б собакам людських емоцій).

Тієї миті за ними пролунав страшний гуркіт, пес знову спробував випручатися їй із рук, але вона його втримала. Вона обернулася саме вчасно, щоб побачити, як торець будинку в огні завалився вперед, цегла загриміла й накрила кухоньку.

Загинуло двоє жінок із допоміжної служби та містер Емслі. І Тоні, їхній посланець, який саме мчав кудись на своєму велосипеді, тільки, на жаль, недостатньо швидко. Міс Вулф опустилася на коліна на гостру биту цеглу, несвідома болю, і взяла його за руку. Урсула присіла обіч неї.

— Ентоні, лишенько, — сказала міс Вулф, нездатна сказати більше.

Волосся вибилося зі звичної акуратної гульки, так що вона виглядала як постать із трагедії. Тоні зомлів, на голові зяяла страшна рана, його ледве витягли з-під завалів. Урсула вирішила, що хлопця треба підбадьорити, не виказувати, як їм страшно. Згадалося, що він скаут, тож вона почала розказувати, як втішно гуляти на природі, ставити намет у лузі, слухати дзюрчання струмка, збирати хмиз для багаття, дивитися, як вранці здіймається туман, доки готується сніданок.

— Після війни на тебе чекає багато радощів.

— Ото твоя мати потішиться, коли ти вернешся додому, — приєдналася до шаради міс Вулф. Вона затисла рота долонею, щоб не схлипувати.

Якщо Тоні їх і чув, то нічим цього не виказав. Вони спостерігали, як його поволі затоплює мертвотна блідість, колір розбавленого молока. Він відійшов.

— Господи, — розплакалася міс Вулф, — я цього не витримаю.

— Хіба ж хочеш — мусиш, — сказала Урсула, стираючи соплі, сльози і бруд зі щік тильною стороною долоні. Раніше це міс Вулф її заспокоювала б.

— От йолопи, — лютував Фред Сміт, — про що вони взагалі думали, коли ставили там цю довбану кухню? Прямо ж під торцем!

— Вони не знали, — сказала Урсула.

— А мали б, курча, головою подумати.

— Значить, хтось мав би, курча, подумати головою і їм сказати, — Урсула раптом розлютилася. — Наприклад, довбані пожежники.

Світало, нарешті пролунав сигнал відбою.

— Я й раніше подумала, що тебе побачила, а потім вирішила, що здалося, — примирливо сказала Урсула. Фред злився на загиблих, бо вони полягли, а не тому, що вони зробили дурню.

Вона рухалася, як у сні, ніби відпливала від дійсності.

— Я й сама як мертва. Якщо не посплю, з’їду з глузду. Я живу тут за рогом. Пощастило, що це не наш дім. І пощастило, що я побігла за псом.

Якийсь рятувальник дав їй мотузок, щоб вона прив’язала пса до обгорілого стовпа. Їй згадався чоловік, який збирав на ноші руки й ноги.

— Обставини, думаю, диктують, що так його і треба назвати — Щасливчиком, нехай це банальність. Він мене, бачиш-но, порятував. Я теж пила б там чай, якби не побігла за ним.

— Йолопи довбані, — знову повторив Фред. — Тебе провести додому?

Урсула подякувала, тільки повела його не до Філлімор-ґарденз за рогом. Натомість вони стомлено попленталися, узявшись за руки, як діти, по Кенсінґтон-гай-стрит, о такій порі майже безлюдній, як не рахувати тих, хто трудився над газовою трубою у вогні, а пес трюхикав при них.

Урсула знала, куди вони прямують, — це видавалося неминучим.

Навпроти ліжка у спальні Іззі була картина в рамі, оригінал ілюстрації до перших «Пригод Авґуста» — графіка, що зображала зухвале хлопчисько і його пса. Портрет виглядав майже як пародія: кашкет, випнуті щоки, доволі ідіотський вест-гайленд-вайт-тер’єр, геть не схожий на справжнього Джока.

Картина не вписалася б у кімнату, якою Урсула її запам’ятала, коли дім ще не закатали в нафталін. Це був жіночий будуар із шовками й сатином, дорогими кришталевими карафками й емальованими щіточками. Прегарний французький орнаментальний килим щільно скатали, перев’язали цупким мотузком і лишили при стіні. На іншій стіні висіло полотно одного з дрібніших імпресіоністів — Урсула підозрювала, що придбали його, бо пасував до декору, а не з любові до митця. Цікаво, Авґуст там висів, щоб нагадати Іззі про успіх? Імпресіоніста спакували десь у безпечне місце, а ось про ілюстрацію наче й забули — чи, може, тепер Іззі було байдуже. Хай там як, склом по діагоналі бігла тріщина. Урсулі згадалася та ніч, коли вони з Ральфом здійснили набіг на винний погрібець, ніч, коли розбомбили Голланд-гауз — може, скло постраждало саме тоді.

Іззі розважливо вирішила не лишатися в Лисячому закуті зі «вдовою у жалобі», як тепер називала Сильвію, бо «ми гризтимемося як пес із котом». Натомість вона рушила у Корнвол, де зняла дім на кручі («Як Мандерлей, усе дуже дико і романтично, але, на щастя, ніяких тобі місіс Данверс») і «строчила» комікси про Авґуста для однієї популярної щоденної газети. На думку Урсули, було б значно цікавіше, якби вона дала Авґустові вирости, як виріс Тедді.

Жовте, як масло, і несезонно тепле сонце що є сили намагалося пробитися крізь цупкі оксамитові завіси. «Чому ти так тривожиш нас крізь вікна і завіси повсякчас?» — подумалося їй. Якби вона могла повернутися назад у часі й обрати собі коханця з будь-якого відтинку історії, то обрала би Донна. Не Кітса, бо знання про його передчасну смерть усе зіпсувало б. У цьому, звісно, і полягає проблема мандрів у часі (а не в їхній неможливості) — вона, як Кассандра, псувала б усім настрій звісткою про те, що настане. Невпинний плин часу стомлює, але рухатися можна тільки вперед.

Стояв листопад, але за вікном усе одно співала птаха. Пташки, мабуть, не менш спантеличені Бліцом, ніж люди. Як ці вибухи позначилися на них? Мабуть, чимало пташок загинуло — маленькі сердечка розривалися, легені лускали від тиску. Мабуть, падали з небес, як невагомі камінці.

— Ти задумалася, — сказав Фред Сміт. Він лежав, закинувши одну руку за голову, і палив.

— А ти наче як удома.

— Точно, — він усміхнувся й нахилився вперед, щоб обійняти її за талію й поцілувати в шию. Вони обоє були такі брудні, наче цілу ніч трудилися на шахті. Їй згадалося, скільки на ній було сажі після тієї поїздки на майданчику машиніста. Тоді вона востаннє бачила Г’ю живим.

На Мелбері-роуд не було гарячої води — власне, взагалі води не було, та й електрики теж, усе відключили до кінця війни. Вони у темряві заповзли під чохол на голому матраці Іззі й провалилися в сон, як у смерть. За кілька годин одночасно прокинулися й кохалися. Такій любові (чи, якщо бути щирим, хіті) віддаються всі, хто пережив трагедію чи чекає на біду — без спину і лютій, проте, як не дивно, ніжній і чулій. Любов, підшита меланхолією. Як соната Баха у виконанні гера Ціммермана, вона зачепила щось в Урсулиній душі, розділила розум і тіло. Вона спробувала згадати рядок із Марвелла, здається, з «Діалогу Душі із Тілом», щось про «засуви кісток», пута і кайдани — але слова не складалися. Було в тому щось жорстоке, коли на цьому закинутому ліжку стільки м’якої шкіри та плоті.

— Про Донна думаю, — сказала вона. — Пам’ятаєш, як там? «О Сонце, заклопотане й старе»?

Ні, вирішила вона, мабуть, він не пам’ятає.

— А, — байдуже протягнув він. Власне, то навіть гірше, ніж байдужість.

Несподіваний спогад про сіре привиддя в підвалі і немовля під коліном захопив її зненацька. На мить вона опинилася деінде, не в підвалі на Арґайл-роуд, не у спальні Іззі у Голланд-парку, а в якомусь химерному чистилищі. Вона падала й падала...

— Цигарку будеш? — запропонував Фред Сміт. Він підкурив від недопалка й передав їй.

Вона взяла цигарку і сказала:

— Я, взагалі-то, не палю.

— А я не замаланююся до незнайомок і не трахаю їх у пишних особняках.

— Дуже в дусі Лоуренса. Тільки я не незнайомка, ми ж із дитинства знаємося.

— Але ж не так.

— Слава Богу, — він їй уже розподобався. — Поняття не маю, котра година, але на сніданок можу запропонувати дуже добре вино. А більше нічого, боюся, і немає.

Він поглянув на годинник на руці і сказав:

— Пропустили ми сніданок. Зараз третя по обіді.

Пес протиснувся у двері, процокав кігтиками по голому паркету. Тоді заскочив на ліжко й уважно поглянув на Урсулу.

— Бідолашечка, — сказала вона, — він, мабуть, геть голодний.

— Наш Фред Сміт? І як він? Розказуй!

— Суцільне розчарування.

— Тим, який він у ліжку?

— Господи, ні, та не цим. Я ніколи... ну, так ніколи, розумієш. Я думала, буде романтично. Ні, це неправильне слово, дурне слово. Я думала, може, в тому буде щось глибше.

— Трансцендентне? — підказала Міллі.

— Точно, саме це я й шукала.

— Я думаю, воно саме тебе знаходить, а не навпаки. Не можна такого вимагати від старого доброго Фреда.

— У мене був у голові образ Фреда, тільки він відрізняється від реальності. Може, я закохатися хотіла.

— А натомість був тільки добрий секс, бідашечка.

— Ти права, не можна вимагати від людей забагато. Господи, я, мабуть, перед ним носа дерла. Донна цитувала. Як ти думаєш, я сноб?

— Жахливий. А ще від тебе тхне, — радісно сповістила Міллі. — І цигарками, і сексом, і бомбами, і бозна-чим. Набрати тобі ванну?

— Так, спасибі величезне.

— І раз ми вже заговорили про ванну, то й шавку викупай. Він смердить, що хоч святих винось. Але симпатичний, — сказала вона, імітуючи американський акцент (доволі погано).

Урсула зітхнула й потягнулася:

— Ти не повіриш, у мене вже бомби в печінках сидять.

— Але війна найближчим часом нікуди не подінеться.

Травень 1941 року

І Міллі була права. Війна тяглася і тяглася. Почалася жахливо холодна зима, а потім той страшний рейд на Сіті під кінець року. Ральф допоміг порятувати собор Святого Павла від пожежі. Урсулі згадалися всі прегарні церкви Рена — збудовані завдяки попередній Великій пожежі й загиблі у цій.

А решту часу вони робили те, що й усі. Ходили в кіно, ходили на танці, в обідню перерву слухали концерти в Національній галереї. Їли, пили, кохалися. Не «трахалися», це геть не в Ральфовому дусі. «Дуже в дусі Лоуренса», — холодно кинула вона Фредові Сміту — він, мабуть, поняття не мав, про що вона. Це грубе слово геть вивело її з рівноваги. Під бомбами від рятувальників чого тільки не наслухаєшся, але до неї самої таких слів не застосовували. Вона спробувала повторити це слово перед дзеркалом у ванній, але їй стало соромно.

— Господи, де ти це знайшла? — спитав він.

Урсула ніколи не бачила його таким приголомшеним. Крайтон зважив золотий портсигар на долоні.

— Я думав, ніколи більше його не побачу.

— Ти правда хочеш знати?

— Так, звісно. А чого така загадка?

— Тобі ім’я Рене Міллер ні про що не каже?

Він задумано насупився, але потряс головою.

— Боюся, що ні. А має?

— Ти, найімовірніше, заплатив їй за секс. Чи пригостив її вечерею. Чи ви просто порозважалися.

— А, ти он про яку Рене Міллер, — розсміявся він. Помовчавши, додав: — Ні, як по правді, це ім’я нічого мені не каже. Та й, якщо пам’ять мені не зраджує, я ніколи не платив за секс.

— Ти ж був на флоті, — нагадала вона.

— Що ж, значить, сто років як не платив. Але спасибі, ти ж знаєш, як багато для мене значить цей портсигар. Батько...

— Подарував його тобі після Ютландії. Пам’ятаю.

— Тобі зі мною нудно?

— Ні. Підемо кудись? У твою криївку? Потрахаємося?

Він розсміявся.

— Якщо хочеш.

Крайтон сказав, що останнім часом «правила пристойності» його обходять значно менше. «Правила пристойності», схоже, включали Мойру і доньок, тож вони незабаром поновили свою інтрижку, цього разу значно менш потайну. Він так сильно відрізнявся від Ральфа, що їй це навіть не здавалося зрадою.

(— Дуже переконливий аргумент, — сказала Міллі).

Із Ральфом майже не бачилася — здається, вони охололи одне до одного.

Тедді прочитав напис на кенотафі.

— Героїчно загиблим. Як думаєш, вони справді загинули героїчно?

— Ну, вони точно загинули, — сказала Урсула, — а про героїзм — це, мабуть, щоб живим було спокійніше.

— Їм, мабуть, байдуже. Я думаю, що якщо ти помер, то це вже все. Не думаю, що по той бік щось є, а ти?

— До війни, може, і думала, а тоді надивилася на мертвих. Вони виглядають як викинуте сміття. — (їй згадалося, як Г’ю сказав: «Мене можете просто винести на сміття»). — Не схоже на те, що їхні душі кудись відлетіли.

— Я, мабуть, загину за Англію, — сказав Тедді. — Та й ти, не виключено, теж. Воно того варте?

— Мабуть, так. Тато казав, що краще б ми були живими боягузами, ніж мертвими героями. Але він, мабуть, несерйозно — уникати відповідальності не в його дусі. Що там написано на меморіалі в нашому селі? «За ваше завтра віддали своє сьогодні». Саме це ви і робите, жертвуєте та й жертвуєте, є в цьому щось неправильне.

Урсула раптом подумала, що хотіла би померти не за Англію, а за Лисячий закут. За луки, за гайок, за струмок, що тече через ліс із дзвониками. Врешті, це ж також Англія, правда? Благословенна земля.

— Я патріотка, — сказала вона. — Мене це саму здивувало, не знаю чому. Що там написано на пам’ятнику Едіт Кавелл, ну, перед церквою святого Мартина?

— «Не досить бути патріотом», — підказав Тедді.

— І ти так думаєш? Як про мене, більше ніж досить.

Урсула розсміялася й, узявшись під руки, вони рушили уздовж Вайтголлу. Його сильно ушкодили вибухи. Вона вказала Тедді на бомбосховище Кабінету.

— А я знаю одну дівчину, яка там працює. Вона й ночує у шафі. А мені не подобаються всі ці бункери, підвали й пивниці.

— Я за тебе дуже хвилююся, — сказав Тедді.

— А я — за тебе. І що це нам, помогло?

Тепер вона говорить, як міс Вулф.

Тедді («лейтенант авіації Тодд») щойно відбув курс у навчальній частині бойової підготовки у Лінкольнширі, де літав на «вітлі», а десь за тиждень мав прибути для додаткової підготовки у Йоркшир, де навчиться літати на нових «галіфаксах» і почне перше бойове чергування.

Перше бойове чергування переживала тільки половина екіпажів бомбардувальників, так їй сказала дівчина з Міністерства авіації.

(— Але ж щоразу, як вони здіймаються в повітря, шанси такі самі, — уточнила Урсула. — Це ж так працює імовірність.

— У випадку бомбардувальників — не так, — відрекла дівчина з Міністерства авіації).

Вона взяла довгу обідню перерву, і Тедді провів її назад на роботу. Тепер у місті стало трохи спокійніше.

Вони збиралися пообідати в якомусь шикарному ресторані, а потрапили врешті до закладу із британською кухнею, де замовили смаженю, сливовий пиріг і заварний крем. Сливи, звісно, були консервовані. Їм усе одно сподобалося.

— Стільки імен, — протягнув Тедді, вдивляючись у кенотаф. — Стільки життів. І ось знову. Здається, з людською породою щось не так. Це ж суперечить усьому, у що ми хочемо вірити, ти не думаєш?

— Тут нічого думати, — різко відповіла вона, — треба просто жити собі. — (Вона і справді перетворювалася на міс Вулф). — Врешті, життя дається один раз, і треба зробити все, що в наших силах. Усе одно наробимо помилок, але треба бодай постаратися. — (Перетворення завершилося).

— А що, якби ми проживали життя знову і знову, доки нарешті не зробимо все правильно? Правда, було б чудесно?

— Думаю, це було би стомливо. Я зацитувала б тобі Ніцше, але ти, мабуть, мене стукнеш.

— Мабуть, — доброзичливо погодився він. — Він же нацист?

— Не зовсім. Тедді, а ти досі пишеш вірші?

— Ні, слова пішли. Що не спробую, усе фальш. Ніби перетворюю війну на гарні картинки. Серця в цьому не бачу.

— Темного, живого, кривавого серця?

— Може, це тобі треба писати, — розсміявся він.

Доки Тедді гостював у неї, вона не ходила на нічні чергування — міс Вулф викреслила її зі списку. Та й рейди зараз траплялися рідше. У березні та квітні були великі нальоти — вони встигли трохи перепочити від бомб, і це лише погіршило становище.

— Дивно, — зауважила міс Вулф, — коли бомблять безперервно, нерви так напружуються, що все зносиш легше.

На Урсулиному посту було затишшя.

— Гітлера, мабуть, більше цікавлять Балкани, — припустила міс Вулф.

— Він нападе на Росію, — авторитетно заявив Крайтон.

Міллі знову була в турне заводами, тож у кенсінґтонській квартирі вони лишилися самі.

— Це ж безумство.

— А він і є безумець, чого від нього ще чекати? — Крайтон зітхнув. — Давай не будемо про війну.

Вони пили віскі з Адміралтейства і грали у крибедж, як старе подружжя.

Тедді провів її на роботу, аж до Ексибішн-роуд, і сказав:

— А я думав, що це твоє командування — пишне, з портиком і колонами, а не якийсь там бункер.

— За портиком — це до Моріса.

При вході її підстерегла Айві Джонс, телеграфістка на зміні, і сказала:

— А ви темна конячка, міс Тодд, такого красеня від нас приховуєте.

Урсула подумала: от що буває, якщо триматися із підлеглими доброзичливо.

— Мушу бігти, — сказала вона. — Треба донести про обстановку.

Її «дівчата» — міс Фоусетт і її когорта — збирали, опрацьовували і складали дані у великі папки, які подавали їй, а вона компонувала звіт за день, тиждень, а часом і погодинний. Звітам за день, звітам про збитки і звітам про обстановку не було кінця. А потім усе треба було надрукувати, скласти в чергову папку й підписати, і дані починали свій шлях далі, до когось штибу Моріса.

— Ми просто гвинтики в механізмі, — сказала їй міс Фоусетт.

На що Урсула відповіла:

— Не забувайте, без гвинтиків ніякого механізму немає.

Тедді зводив її випити. Вечір був теплий, дерева квітли, здавалося, що війна скінчилася.

Він не хотів говорити ані про польоти, ані про війну, ані навіть про Ненсі. А де вона? Виявляється, займається чимось секретним, говорити про роботу не може. Здається, зараз узагалі ніхто не може ні про що говорити.

— Що ж, давай поговоримо про тата, — сказав він, тож так вони і зробили. Г’ю нарешті здобувся на гідний помин.

Наступного ранку Тедді пішов на потяг до Лисячого закута, де збирався провести кілька днів.

— Візьмеш із собою ще одного евакуйованого? — спитала Урсула й віддала йому Щасливчика.

Пес днями сидів сам у квартирі, доки Урсула була на роботі, але вона часто брала його із собою на чергування, і всі вважали його талісманом загону. Навіть містер Буллок, якого складно було запідозрити в любові до тварин, приносив йому об’їдки і кісточки. Інколи здавалося, що пес харчується краще, ніж вона. Хай там як, воєнний Лондон — не місце для пса, — пояснила вона Тедді:

— Він боїться шуму.

— Він мені подобається, — сказав він і почухав псу лоб. — Дуже прямолінійний.

Вона провела їх до Мерілебону. Тедді віддав їй честь, затиснувши песика під пахвою, і зворушливо, й іронічно водночас, і сів на потяг. Із собакою прощатися було майже так само прикро, як із Тедді.

Їхній оптимізм виявився безпідставним. У травні був страшний рейд.

У їхній дім на Філлімор-ґарденз влучила бомба. На щастя, ані Урсули, ані Міллі не було вдома, але дах і горішній поверх знесло. Урсула все одно не стала виселятися і якийсь час жила там просто неба. Погода була непогана, і їй це навіть подобалося. Вода була, а електрики — ні, тож співробітниця позичила їй старий намет. Востаннє вона спала в наметі у Баварії, коли долучилася до дівчат Бреннер у літній експедиції БДМ горами. Вона ділила намет із Кларою, найстаршою сестрою. Вони здружилися, але відколи почалася війна, від Клари не було звісток.

Крайтон сприйняв її житло al fresco як належне — «це як спати на палубі під зорями в Індійському океані». Серце стислося від заздрощів, вона-бо навіть у Парижі не бувала. Вісь Мюнхен — Болонья — Нансі визначала край незнаного їй світу. Вони з Гіларі — тією самою подружкою, що ночувала у шафі в бункері, — збиралися проїхатися Францією на велосипеді, але війна поставила крапку в їхніх планах. Усі застрягли в їхньому маленькому королівстві. Якщо про це замислитися, то нападає клаустрофобія.

Коли Міллі вернулася зі свого турне, то заявила, що Урсула схибнулася, і настояла, щоб вони знайшли нове житло — так вони в’їхали до доволі обшарпаної квартирки на Лексем-ґарденз, хоча Урсула від початку знала, що їй там не сподобається.

(— Ми можемо жити разом, якщо хочеш, — сказав Крайтон. — Зняли би квартирку у Найтсбриджі.

Вона перевела розмову на іншу тему).

І це, звісно, ще не найгірше. Під час того нальоту бомба влучила просто в їхній пост, загинули гер Ціммерман і містер Сіммс.

На похороні гера Ціммермана струнний квартет біженців грав Бетховена. Урсула, на відміну від міс Вулф, вірила, що старі рани самими тільки творами видатного композитора не зцілити.

— Я їх чула у Віґмор-голлі ще до війни, — прошепотіла міс Вулф. — Це дуже добрі музиканти.

Після похорону Урсула знайшла на пожежній станції Фреда Сміта, і вони зняли номер у захирілому готельчику неподалік від Паддінґтона. Потім, уже після сексу, що, як і раніше, був добрий, вони заснули під брязкіт потягів — Фред, мабуть, скучає за цим звуком.

Коли вони попрокидалися, він сказав:

— Вибач, що минулого разу повівся як бовдур.

Він добув їм дві чашки чаю — мабуть, причарував покоївку, готель був не з тих, що пропонують послуги кухні, не кажучи вже про обслуговування номерів. У нього був природний шарм, як і в Тедді — похідне від їхньої прямолінійності. Чар Джиммі інший, було в ньому щось махлярське чи що.

Вони сиділи на ліжку, пили чай і курили. Їй згадався один із її улюблених віршів Донна, «Реліквія» — «Обручка з кіс сяйливих на руці» — але цитувати не стала: ще пам’ятала, як усе скінчилося минулого разу. А смішно було б, якби в готель зараз влучила бомба. Ніхто не знав би, хто вони і що роблять разом у ліжку, яке стало їм могилою. Відколи вони зустрілися на Арґайл-роуд, вона дедалі частіше думала про смерть. Чомусь той випадок позначився на ній сильніше, ніж інші інциденти. Цікаво, що вона хотіла б на своєму надгробку? — знічев’я думала вона. «Урсула Бересфорд Тодд, непохитна до останнього».

— А знаєте, в чому ваша проблема, міс Тодд? — спитав Фред Сміт і згасив цигарку.

Він узяв її за руку й поцілував у відкриту долоню. Вона вирішила вхопитися за цю солодку мить і спитала:

— І в чому ж?

Відповіді так і не дізналася, бо тут завила сирена, а Фред вигукнув:

— Блядь, блядь, блядь, це ж моя зміна.

Він швидко натягнув одяг, поспіхом її чмокнув і прожогом вилетів із кімнати. Більше вона його не бачила.

Вона читала воєнний бюлетень Міністерства внутрішньої безпеки за ті страшні нічні години 11 травня.

Час випуску: 00:45. Тип повідомлення: телетайп. Вхідні чи вихідні дані: вхідні. Тема: Портове представництво Південно-західної індійської компанії зруйновано вибухівкою. А ще — Вестмінстерське аббатство, Парламент, штаб-квартира де Голля, Казначейство, Королівський суд. Вона на власні очі бачила, як палає страшний вогненний стовп церкви св. Климента Данського на Стренді. І всі ті прості люди, які вели собі свої прості життя у Бермондзі, Ізлінґтоні, Саутерку. Список тягнувся у нескінченність. Її відволікла міс Фоусетт, яка сказала:

— Вам повідомлення, міс Тодд, — і подала клапоть паперу.

У її знайомої була знайома в пожежній службі, і та передала їй звіт із припискою: «Це ж твій друг? Співчуваю...».

«Пожежник Фредерік Сміт загинув, коли в Ерлс-корт обвалилася стіна».

Довбаний йолоп, — подумала Урсула. Йолоп довбаний.

Листопад 1943 року

Новини їй приніс Моріс. Його поява збіглася з появою візочка з чаєм.

— Можна на два слова?

— Хочеш чаю? — спитала вона, встаючи з-за столу. — Ми поділимося, хоча наш чай, напевно, не до порівняння з оранж пеко, дарджилінгом чи що вам там дають. Та й тістечка наші, мабуть, не до пари вашим.

Жінка при таці незворушно вислухала цей діалог із зайдою із емпіреїв.

— Ні, чаю не буду, дякую, — несподівано ґречно відказав він і похнюпився.

Вона раптом зауважила, що в Морісі майже завжди кипіла ледве тамована лють (як можна так жити?) — чимось він нагадував їй Гітлера, вона-бо чула, як Моріс картає секретарок. («Ти перебільшуєш, — сказала Памела, — але дотепно»).

Моріс ніколи не марав рук. Він не бував на місцях вибухів, не піднімав тіл, розламаних, як хлопавка, не наступав на брудний згорток шмаття і плоті, що був колись немовлям.

Що він тут забув? Невже знову почне просторікувати про її любовне життя? Вона й не підозрювала, що він скаже:

— Я з прикрістю змушений повідомити, — (мовби робив офіційну заяву), — що в Теда поцілили.

— Що? — вона не розуміла. Що в нього поцілило? — Я не розумію, про що ти, Морісе.

— Тед, — повторив він. — Тедів літак упав.

Тедді ж був у безпеці. Він «відбув чергування» і тепер викладав у частині бойової підготовки. Він голова ескадрильї з хрестом за бойові заслуги (Урсула, Ненсі та Сильвія супроводжували його в Палац, нетямлячись від гордості). А тоді він знову попросився на бойові вильоти.

(— Мені здавалося, що так правильно).

Її знайома з Міністерства авіації — Енн — сказала, що друге чергування переживе лише один пілот із сорока.

— Урсуло, — не змовкав Моріс, — ти розумієш, що я кажу? Ми його втратили.

— То знайдемо.

— Ні, не знайдемо. Офіційно він «зник безвісти у бою».

— Значить, живий. Де це сталося?

— У Берліні, кілька днів тому.

— Значить, він вистрибнув і тепер у полоні, — сказала Урсула, ніби знала напевно.

— Боюся, що ні. Літак загорівся, ніхто з нього не вибрався.

— А ти це звідки знаєш?

— Були свідки, інший пілот.

— Хто? Хто це бачив?

— Не знаю, — йому урвався терпець.

— Ні, — знову повторила вона. І знову: ні. Серце калатало, у роті пересохло. Виднокіл затягнула імла і цяточки, як на полотні пуантиліста. Вона ось-ось зомліє.

— Ти в порядку? — долинув Морісів голос. Я в порядку? — подумала вона. Чи в порядку я? Як я можу бути в порядку?

Морісів голос долинав ніби здалека. Вона почула, як він погукав дівчину. Їй принесли стілець, налили води. Дівчина сказала:

— Ось, міс Тодд, опустіть голову між колін.

Це міс Фоусетт, мила дівчина.

— Спасибі, міс Фоусетт, — пробурмотіла вона.

— Мати теж тяжко це сприйняла, — сказав Моріс, чуже горе його спантеличило. Він ніколи не любив Тедді так, як вони.

— Що ж, — він поплескав її по плечу, вона спробувала не сахнутися, — мені час вертатися на роботу. Побачимося, мабуть, у Лисячому закуті.

Останні слова сказав майже знічев’я, ніби, відбувши найгіршу частину розмови, можна перейти до буденних теревенів.

— Чому?

— Що чому?

Вона випросталася. Вода у склянці трохи тремтіла.

— Чому ми побачимося у Лисячому закуті?

Міс Фоусетт і далі послужливо маячила при ній.

— Зазвичай за таких оказій родина збирається. Похорону-бо все одно не буде.

— Як не буде?

— А от так. Тіла ж немає.

Він що, стенув плечима? Невже стенув? Її били дрижаки, може, таки й зомліє. Якби ж то хтось її обійняв, тільки не Моріс. Міс Фоусетт взяла в неї з рук склянку. Моріс докинув:

— Я тебе, звісно, підвезу. Матір, здається, це геть підкосило.

То він їй це сповістив по телефону? Жах, — глухо подумала вона. Хоча, мабуть, без різниці, як тобі сповістять такі новини. Та все ж, те, що звістку приніс Моріс у костюмі-трійці, а тепер прихилився до її столу, розглядав власні нігті і наче чекав, що вона скаже, що в порядку, і його відпустить...

— Я в порядку. Можеш іти.

Міс Фоусетт принесла їй гарячий солодкий чай і сказала:

— Мої співчуття, міс Тодд. Провести вас додому?

— Спасибі вам, але я в порядку. Не принесете мені пальто?

Фуражку він вертів у руках. Йому було з ними незатишно. Рой Голт сьорбав пиво з великого скляного кухля пожадливими ковтками, ніби дуже хотів пити.

Він дружив із Тедді і став свідком його смерті. Ось він, той самий «інший пілот». Востаннє Урсула була там, коли навідувала Тедді влітку 42-го: вони сіли в наливайці просто неба, їли сендвічі з шинкою і маринованими яйцями.

Сам Рой Голт був із Шеффілда — повітря як у Йоркширі, тільки трохи гірше. Його мати та сестра загинули у страшних рейдах у грудні 1940 року, тож він заприсягся, що спатиме спокійно аж тоді, коли скине бомбу прямо Гітлерові на голову.

— Молодець, — сказала Іззі. Урсула вже не раз зауважувала, що та тримається з юнаками дивно — ніби й по-материнськи, а ніби водночас і фліртує (а колись просто фліртувала). Дивитися на це неприємно.

Почувши новини, Іззі притьмом полишила Корнволл, дісталася до Лондона, реквізувала машину й купони на пальне у «знайомого» в уряді й доправила їх спершу до Лисячого закута, а потім і до бази Тедді.

(— Не треба тобі їздити потягами, — сказала вона, — і так прикростей вистачає).

«Знайомий» — це зазвичай евфемізм для колишнього коханця.

(— Що ви зробили, щоб це добути? — спитав сердитий власник майстерні, заправляючи їх на шляху на північ.

— Переспала з великим цабе, — солодко відповіла Іззі).

Урсула не бачилася з Іззі після похорону Г’ю, коли та раптом зізналася, що в неї є дитина. Вона думала знову завести про це розмову на шляху до Йоркшира (хоча й ніяково), адже Іззі засмучена, а поговорити їй про це, схоже, більше немає з ким. Навіть сказала:

— Якщо ти хочеш ще поговорити про твою дитину...

Але Іззі тільки відмахнулася, ніби йшлося про якусь банальність:

— А, ти про це? Забудь, я просто була в поганому настрої. Давай десь зупинимося на чай, я радо з’їла би булочку, а ти?

Так, вони справді зібралися у Лисячому закуті, і ні, «тіла» справді не було. Статус Тедді і його команди змінився зі «зникли безвісти у бою» на «зникли безвісти, вважаються загиблими». Моріс запевняв, що ситуація безнадійна, годі вдавати, наче надія є.

— Надія завжди є, — сказала Сильвія.

— Ні, — сказала Урсула, — інколи все справді безнадійно.

Їй згадалося те немовля, Еміль. А як виглядав Тедді? Зчорнілий, обвуглений, висохлий, як стара галузка? А може, нічого й не лишилося, не зосталося ніякого «тіла». Припини, припини, припини. Вона перевела подих. Згадай його: маленький хлопчик бавиться літачками й потягами. Ні, це ще гірше. Значно, значно гірше.

— Не те щоби ніхто цього не чекав, — похмуро прорекла Ненсі.

Вони сиділи на ґанку, вижлуктавши забагато доброго віскі Г’ю.

Дивно пити батькове віскі, коли його самого вже нема. Віскі стояло у кришталевій карафці на столі у бурчальні — це вперше з карафки наливала не батькова рука. («Ти ж не відмовишся від крапельки доброго пійла, ведмежатко?»)

— Після стількох вильотів, — сказала Ненсі, — імовірність була не на його боці.

— Знаю.

— Він же знав, що так і буде. Він це навіть прийняв. А що їм, цим хлопчикам, залишається? Я знаю, звучить так, ніби я спокійна, — тихо додала Ненсі, — але в мене серце розбите. Я його так любила... я й досі його люблю. Не знаю, чого це я в минулому часі. Кохання не помирає разом із коханим. Тепер я кохаю його ще більше, бо мені його так шкода. Він не одружиться, не заведе дітей, у нього не буде прекрасного життя, яке він заслужив за правом народження.

Ненсі помахала рукою, окреслюючи Лисячий закут, середній клас, Англію в цілому.

— Не через оце от усе, а тому, що він був хороший. Розважливий і вірний. — Вона розсміялася. — Дурниці це все. Я знаю, ти все розумієш. А я не плачу, не можу плакати. Слізьми глибини горя не передати.

Тедді колись казав, що Ненсі не любить говорити, а тепер їй нічого іншого не залишалося. Сама Урсула майже не говорила, тільки плакала. Щойно заспокоїться, як сльози знову ручаями бризкають з очей. Очі припухли й боліли. Крайтон тримався молодцем, обіймав її і заспокоював, підносив чашку за чашкою чай — заварку, мабуть, поцупив із Адміралтейства. Банальностей не говорив, не казав, що потім буде легше, що час зцілює, що Тедді у кращому зі світів — загалом не став верзти дурниць. Міс Вулф теж трималася молодцем. Вона прийшла посидіти з Урсулою разом із Крайтоном, не допитуючись, хто він такий — тримала Урсулу за руку, гладила по голові, дозволила їй побути невтішною дитиною.

Ось усе й закінчилося, подумала вона, допиваючи віскі. Нічого не лишилося. У голові нескінченний порожній ландшафт, скільки сягає око. «Позаду розпач, смерть попереду».

— Можна попросити тебе про послугу? — спитала Ненсі.

— Звісно, усе, що хочеш.

— Ти можеш перевірити, чи є хоч якась надія, що він живий? Напевно ж, є хоч мінімальна імовірність, що він у полоні. Може, ти когось знаєш у Міністерстві авіації...

— Є в мене одна знайома.

— Чи, може, Моріс когось знає, когось, хто... сказав би напевно, — вона рвучко підвелася, похитнувшись від віскі, і сказала: — Мушу йти.

— Ми знайомі, — сказав їй Рой Голт.

— Так, я приїздила минулого року, — сказала Урсула. — Тут і зупинялася, у «Байт Гарт», у них є кімнати, ви, мабуть, знаєте. Це ж ваш паб? Тут же п’ють пілоти?

— Пам’ятаєте, ми разом пили у барі?

— Так, гарний був вечір.

З Моріса, звісно, користі не було, а ось Крайтон доклав усіх зусиль. Але історія не змінилася: літак загорівся, ніхто не вистрибнув.

— Ви — останній, хто його бачив, — сказала Урсула.

— Я про це не думаю, — сказав Рой Голт. — Тед — він був добрий хлопака, але таке весь час трапляється. Просто хтось не повертається. На вечері є, а на сніданку — вже ні. Ну, то ти погорюєш хвильку — а потім про це не думаєш. Статистику знаєте?

— Так.

Він стенув плечима.

— Може, колись, після війни... не знаю. Не знаю, що ви хочете від мене почути.

— Ми просто хочемо знати напевно, — обережно сказала Іззі, — чи він не вистрибнув. Що він загинув. Вас обстрілювали, ситуація була складна, може, ви не бачили цю трагедію від початку до кінця.

— Та мертвий він, повірте мені на слово. І цілий його екіпаж теж. Літак горів від носа до хвоста. Більшість, мабуть, загинула одразу. Я його бачив, літаки були геть близько, ми летіли формацією. Він обернувся і поглянув на мене.

— Поглянув на вас? — перепитала Урсула.

Про що думав Тедді в останні секунди життя, коли вже знав, що загине? Про луки, про гайок, про струмок у лісі, де квітнуть дзвоники? Чи про вогонь, який пожере чергового мучня за Англію? Іззі стисла їй руку:

— Тримайся.

— Я хотів від них відірватися. Він втратив управління, ще не вистачало, щоб їхній сраний літак у нас врізався.

Він стенув плечима. Він виглядав водночас геть молодим і дуже старим.

— Не зациклюйтеся, — грубувато сказав він, а тоді вже тепліше додав: — Я собаку привів, подумав, раптом ви його заберете.

Щасливчик куняв в Урсули в ногах, він ошалів від радощів, побачивши її. Тедді не лишив його у Лисячому закуті, а потягнув на північ, на базу. «А що мені лишалося, коли в нього таке ім’я і репутація?» — писав він. Він прислав Урсулі фотографію свого екіпажу — хлопці розсілися на старих кріслах, а Щасливчик гордо вмостився в Тедді на колінах.

— Але ж він — ваш талісман, — запротестувала Урсула. — Віддати його — це ж до біди.

— Відколи відійшов Тед, у нас суцільні нещастя, — похмуро сказав Рой Голт, а тоді вже ласкавіше: — Це ж пес Теда, вірний, як то кажуть, до останнього. Він тут нидіє, забирайте. Хлопці вже дивитися не можуть, як він вештає злітною смугою, чекаючи на Теда. Це їм нагадує, що вони, мабуть, наступні.

— Я цього не переживу, — сказала Урсула, коли вони рушили додому.

Їй згадалося, що саме так казала міс Вулф, коли загинув Тоні. Та скільки ж усього їм судилося пережити? Пес задоволено вмостився в неї на колінах — може, відчував у ній щось від Теда. Так їй хотілося думати.

— А що ж нам іще лишається? — спитала Іззі.

Ну, завжди можна вкоротити собі віку. Може, так вона і зробила би, але ж не можна лишати пса самого.

— Це ж не смішно? — спитала вона у Памели.

— Ні, анітрохи. Цей пес — усе, що лишилося від Тедді.

— Інколи мені здається, що він — це і є Тедді.

— А оце вже смішно.

Вони сиділи на газоні у Лисячому закуті щось за два тижні після Дня перемоги.

(— Тут і починається найтяжче, — сказала була Памела).

Вони не святкували. Сильвія відзначила цей день, наковтавшись снодійного.

— Як про мене, це егоїзм, — сказала Памела. — Врешті, ми ж теж її діти.

Сильвія завжди все робила по-своєму: вона скрутилася на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, й випила цілу пляшку снодійного, запивши залишками віскі Г’ю. Це була й кімната Джиммі, але він для неї не рахувався. Тепер там жили Памелині сини, гралися старою іграшковою залізницею Тедді, облаштованою в кімнатці місіс Ґловер на горищі.

Памела і Гарольд з малими осіли у Лисячому закуті. На всезагальний подив, Бріджит виконала свою давню погрозу і вернулася до Ірландії. Сильвія, загадкова до останнього, лишила по собі бомбу сповільненої дії. З її заповіту вони дізналися, що гроші в родині були — акції й інвестиції, недарма Г’ю працював банкіром. Їх мали розділити порівну, а ось Лисячий закут відійшов Памелі.

— Чому це мені? — розгубилася вона. — Я ж не була її улюбленицею.

— Не було в неї улюбленців, — сказала Урсула, — крім Тедді. Якби він вижив, то вона лишила б дім йому.

— Якби він вижив, то й вона не померла б.

Моріс був у люті, а Джиммі на той час ще не повернувся з війни — та й коли повернувся, дім його не цікавив. Урсулу ця образа (зам’яке слово для великої зради) зачепила, хоча вона справді вважала, що Памела — ідеальна мешканка для Лисячого закута, й тішилася, що дім лишився в її руках. Памела хотіла була продати дім і розділити прибутки, але, на Урсулин подив, Гарольд переконав її цього не робити. (А Памелу складно переконати). Гарольд завжди недолюблював Моріса — почасти за політику, а почасти за паршиву вдачу. Урсула підозрювала, що він на такий спосіб покарав Моріса за те, що той, власне, Моріс. Це був сюжет як із романів Форстера, легко зачаїти образу, але Урсула вирішила цього не робити.

Вміст дому поділили порівну. Джиммі нічого не схотів — він уже купив квиток до Нью-Йорка, де на нього чекала робота в рекламному агентстві, отримана завдяки чоловіку, з яким зустрівся на війні, «знайомому» (відлуння слів Іззі). Моріс вирішив не опротестовувати заповіт («хоча, звісно, міг би»), зате прислав вантажівку і буквально вигріб усе з дому. Більше вони тих речей не бачили, тож скидалося на те, що Моріс їх попродавав — суто зі злості. Памела плакала, втративши Сильвіїні килими й гобелени, обідній стіл у стилі Регентства, дуже елеґантні стільці з вигнутими ніжками і великий годинник із вітальні, «речі, з якими ми виросли», але Моріс на тому заспокоївся, тож тотальній війні вдалося запобігти.

Урсула взяла собі маленький Сильвіїн годинничок:

— Нічого більше я не хочу. Тільки щоб мене завжди тут приймали.

— Ти ж знаєш, ми завжди тобі раді.

Лютий 1947 року

«Прекрасно! Як пакунок від Червоного хреста» — написала вона й поставила стару листівку зі світлиною Брайтонського павільйона на камінну полицю, обіч Сильвіїного годинничка і фотографії Тедді. Завтра відправить. Звісно, до Лисячого закута ітиме сто років.

Привітання з днем народження дійшло із запізненням. Традиційне святкування у Лисячому закуті зірвалося через погоду, тож натомість Крайтон повів її у «Дорчестер», де й повечеряли при свічках, бо електрика зникла.

— Дуже романтично, просто як у старі добрі часи, — сказав він. — Коли це ми були романтичні?

Їхній роман скінчився разом з війною, але він не забув про її день народження, що розчулило її більше, ніж він міг підозрювати. Подарував він їй коробку шоколаду.

(— Боюся, це небагато).

— Це із запасів Адміралтейства? — спитала вона, й обоє розсміялися. Діставшись додому, вона з’їла цілу коробку за одним разом.

П’ята. Вона поставила тарілку в умивальник, до іншого немитого начиння. Сіра порошва перетворилася на хуртовину, і вона сіпнула тюлеві фіранки, щоб темне небо зникло. Завіси зачепилися, й Урсула здалася, щоб не зірвати карниз. Вікно було старе, погано допасоване, кімнатою гуляли холодні протяги.

Електрика зникла, Урсула навпомацки знайшла на каміні свічку. Куди ж уже гірше. Урсула примостила над ліжком свічку і пляшку віскі й залізла під ковдру, не знімаючи пальта. Вона так стомилася. Голод і холод вганяли у страшну апатію.

Вогник газової пічечки тривожно замерехтів. А що в тому поганого? «Без муки вмерти б у годину пізню». Врешті, були й гірші способи померти. Освенцім, Треблінка. «Галіфакс» Тедді, що впав у вогні. Сльози спиняло тільки віскі. Стара добра Пеммі. Газовий вогник спалахнув і згас. А з ним і фітиль. Цікаво, коли знову дадуть газ? Цікаво, вона прокинеться від запаху? Встане, знову запалить вогонь? Вона не думала, що помре як лисиця, замерзне у своєму лігві. Бодай Пеммі знайде поштівку і знатиме, що сестра її цінувала. Урсула заплющила очі. Ніби не спала цілий вік і ще трохи. Вона так шалено стомилася.

Почала западати темрява.

Вона різко прокинулася. Невже вже ранок? Світло горіло, але за вікном темніла ніч. Їй снилося, що її завалило у підвалі. Вона вилізла з ліжка, ще не до кінця твереза, і зрозуміла, що розбудило її радіо. Електрика повернулася саме тоді, коли передавали прогноз для моряків.

Вона вкинула монету у лічильник, і газова грубка знову ожила. Значить, вона таки не отруїлася газом.

Червень 1967 року

Репортер BBC повідомив, що вранці йорданці обстріляли Тель-Авів, а тепер бомблять Єрусалим. Він стояв на вулиці — можна припустити, у Єрусалимі, хоча Урсула не дослухалася — а на тлі ревіла артилерія: надто далеко, щоб становити для нього реальну загрозу, проте фальшивий бойовий стрій і схвильований, але урочистий стиль репортажу натякали, що в минулому журналіста була не одна героїчна сторінка.

Бенджамін Коул став членом ізраїльського парламенту. Під кінець війни він бився у складі Єврейської бригади, а тоді став до лав палестинської Банди Штерна, щоб боротися за батьківщину. У дитинстві він був такий правильний, що складно уявити його терористом.

Під час війни вони зустрілися й випили, але зустріч була ніякова. Романтичні пориви її дівочих років давно розвіялися, як і його давня байдужість до Урсули і представниць жіночої статі в цілому. Не встигла вона допити свій (слабенький) джин із лимоном, як Бенджамін запропонував «кудись піти».

Вона обурилася.

— Я що, виглядаю як жінка легкої поведінки? — допитувалася вона у Міллі згодом.

— Чом би й ні? — стенула плечима Міллі. — Може, нас завтра взагалі уб’є бомбою. Carpe diem і таке інше.

— Зараз усі так виправдовують неналежну поведінку, — пробурчала Урсула. Якби люди вірили в Пекло, то, може, й не хапали б день так завзято.

На роботі випав складний день. Одна секретарка отримала новини, що судно, на якому працював її хлопець, пішло на дно, і влаштувала істерику, а важливий документ втонув у морі папок, що лише погіршило ситуацію, тож вона не стала хапати день із Бенджаміном Коулом, хай би скільки він наполягав.

— Мені завжди здавалося, що між нами щось є, а тобі? — допитувався він.

— Уже пізно, — сказала вона, на ходу хапаючи сумку і пальто. — Зустрінемося іншим разом.

Їй згадався доктор Келлет з його теоріями про переродження: вона задумалася, ким вона захотіла би вернутися. Мабуть, деревом. Великим гарним деревом, що витанцьовує на вітрі.

Увага BBC переключилася на Даунінґ-стрит. Хтось там пішов у відставку. У кабінеті хтось щось казав, але вона не завдала собі клопоту слухати.

Вона саме вечеряла, примостивши на коліна тацю грінок із сиром. Так вона зазвичай вечеряла. Смішно було б накривати стіл, виставляти тарелі, підставки і все інше начиння для однієї особи. А потім що? Мовчки їсти, згорбившись над книжкою? Дехто вважає, що телевечері — це початок кінця цивілізації. (Чи ж не значить її затятий захист телевізора, що в душі вона згодна з критиками?). Але ті люди явно не жили самі. А насправді початок кінця цивілізації відбувся давно. Може, в Сараєво, найпізніше — у Сталінграді. Дехто сказав би, що кінець був на самому початку, ще в райському саду.

Та й що не так із телевізором? Не можна ж щовечора ходити в театр чи в кіно (чи, як на те пішло, у паб). А коли живеш один, то дома поговорити нема з ким, хіба із кішкою, а такі розмови зазвичай однобокі. Собаки — це інша річ, але після Щасливчика вона собак не заводила. Він помер улітку 49-го, ветеринар сказав, що від старості. А Урсула завжди вважала його цуценям. Поховали його у Лисячому закуті — Памела купила й замість надгробка посадила темно-червону троянду. Сад Лисячого закута перетворився на справжнісінький собачий цвинтар. Куди не поткнися — трояндові кущі, а під ними пси, хоча крім Памели ніхто не пам’ятав, де хто лежить.

Та і яка є альтернатива до телевізора? (Вона ніяк не могла урвати цієї суперечки із самою собою). Не складанку ж їй складати? Можна, звісно, почитати, але після тяжкого дня на роботі, після звітів, меморандумів і бюлетенів, буває, не хочеться знову втуплюватися у слова. Звісно, є ще радіо і платівки, але було в них щось егоїстичне. (Так, надто ревно вона протестує). Бодай перед телевізором можна не думати. І це геть не погано.

Їла пізніше, ніж зазвичай, бо перед тим сходила на вечір з нагоди власного виходу на пенсію — це як сходити на власний похорон, лише й різниці, що потім повернешся додому. Вечір був скромний — просто випили по кілька келихів у місцевому пабі — але приємний, і вона зітхнула з полегшею, коли він рано закінчився (інша б, може, й образилася). Офіційно останній робочий день — це п’ятниця, але вона вирішила, що співробітникам легше з усім покінчити в робочий день. Раптом на вечір п’ятниці в них заплановане щось цікавіше.

Перед тим, ще в конторі, їй подарували годинник, на якому вигравіювали «Урсулі Тодд, із вдячністю за багато років вірної служби». Господи, подумала вона, от нудна епітафія. Такі всім дарували, і вона не зважилася сказати, що годинник у неї вже є, і то значно кращий. Їй також подарували два (добрі) квитки на Променадний концерт, на Бетховенову «Хорову фантазію» — це справді хтось душу вклав, мабуть, її секретарка, Жаклін Робертс.

— Ви проклали жінкам шлях до керівних посад на державній службі, — тихо сказала Жаклін, передаючи келих дюбонне, її улюбленого напою останнім часом.

На жаль, не така вже моя посада й керівна, — подумала вона. Нічим я не керую. Керувати — досі прерогатива морісів світу цього.

— Ну, будьмо, — сказала вона, дзенькнувши келихом об портвейн з лимоном у Жаклін.

Пила вона рідко — так, інколи балувалася дюбонне, могла собі дозволити на вихідних випити пляшку доброго бургундського. Не те що Іззі, яка досі жила в домі на Мелбері-роуд і блукала анфіладами кімнат, як міс Гевішем у запої. Урсула навідувала її щосуботи з пакунками продуктів, більшість яких опинялася у смітнику. Ніхто вже не читав «Пригод Авґуста». Тедді зітхнув би з полегшею, а ось Урсулі було шкода, ніби світ забув іще одну його частку.

— Знаєш-но, раз ти вийшла на пенсію, — сказав Моріс, — то тобі, мабуть, видадуть якесь брязкальце. Кавалера Ордену Британської імперії чи щось типу того.

Його от нещодавно посвятили в лицарі.

(— Господи, — сказала Памела, — до чого докотилася країна?).

Він розіслав усім членам родини фотографію в рамці, на якій схилявся під мечем королеви у бальній залі палацу.

— Гординька, — розсміявся Гарольд.

Ідеальною компаньйонкою для «Хоральної фантазії» в Альберт-голлі була б міс Вулф. Востаннє вони саме там і бачилися, на концерті з нагоди сімдесятип’ятиріччя Генрі Вуда у 44-му. Через кілька місяців вона загинула при обстрілі Олдвіча. Енн, дівчина з Міністерства авіації, загинула в тому самому бомбардуванні. Вона з подружками саме засмагала на даху міністерства, обідала принесеним із дому. Це було так давно. А мов учора.

Вони домовлялися, що зустрінуться з Урсулою на обід у Сент-Джеймському парку. Дівчина з Міністерства авіації — Енн — мала їй про щось розповісти, Урсула ще подумала: а раптом про Тедді? Може, вони знайшли уламки літака чи тіло. Вона на той час уже змирилася, що брат пішов назавжди, вони щось почули б, якби він потрапив у полон чи втік до Швеції.

Проте в останню мить втрутилася доля в особі містера Буллока, який увечері напередодні раптом зринув у неї на порозі (звідки й довідався її адресу?) і попросив супроводити його в суд, поручитися за його добропорядність. Його судили за спекуляції на чорному ринку, що її, власне, не здивувало.

Вона була його другою кандидатурою — одразу після міс Вулф, але міс Вулф тепер відповідала за оборону цілої дільниці, себто за життя двохсот п’ятдесяти тисяч осіб, які їй важливіші, ніж містер Буллок. Врешті-решт, його «авантюри» на чорному ринку сиділи їй у печінках. До 44-го не дожив ніхто з рятувальників, із якими Урсула познайомилася на посту.

Її трохи занепокоїло, що містер Буллок мав постати перед Олд-Бейлі: вона думала, що йдеться про дрібне правопорушення, яке розглядатимуть у суді магістратів. Вона цілий ранок марно чекала, коли її викличуть, і щойно суд взяв перерву на обід, прогримів далекий вибух — тоді вона ще не знала, що то рівняли із землею Олдвіч. А з містера Буллока зняли всі звинувачення.

Крайтон пішов із нею на похорон міс Вулф. Він її взагалі підтримував, але врешті лишився у Ворґрейві.

— Їхні тіла поховані в мирі, а ймення їхнє живе у родах, — ревів священик, ніби вся парафія недочувала. — Книга Сираха 44:14.

Урсула в таке не вірила. Хто пам’ятатиме Еміля чи Рене? Чи бідолашного Тоні. Чи Фреда Сміта. Чи й саму міс Вулф. Урсула вже забула імена більшості мертвих. Що вже казати про всіх тих пілотів, усі ті втрачені юні життя. Тедді на час смерті командував ескадрильєю, а йому ж було тільки двадцять дев’ять. Наймолодшим командирам було по двадцять два. Для цих хлопчиків час прискорювався, як для Кітса.

Вони заспівали «Вперед, Христове воїнство» — у Крайтона, як виявилося, був доволі милозвучний баритон. Хоча міс Вулф, напевно, віддала б перевагу Бетховенові над церковними гімнами, які закликали до бою.

Міс Вулф сподівалася, що Бетховен зцілить повоєнний світ, проте націлені на Єрусалим гаубиці виглядали як остаточний вирок її оптимізму. Урсула зараз сягнула віку, якого була міс Вулф на початку останньої війни. Тоді вона здавалася Урсулі бабцею.

— А тепер це вже ми старі, — сказала вона Памелі.

— Говори за себе. Тобі ще й шістдесяти нема. Ніяка ти не стара.

— А почуваюся старою.

Щойно її діти підросли і перестали потребувати постійного нагляду, Памела перетворилася на одну з тих жінок, які невпинно роблять добрі діла. (Це Урсула не критикує, навпаки). Вона спершу стала мировим суддею, а потім і головою магістратського суду, брала активну участь у діяльності доброчинних організацій, а минулого року посіла місце у муніципальній раді як незалежний кандидат. А ще підтримувала порядок у домі (хоча й платила «жінці, яка все зробить») і плекала величезний сад. Із постанням Національної служби охорони здоров’я у 1948 році Гарольд перейняв практику доктора Фелловза. Село розросталося, будинків більшало. Луки вже не було, як і гайка, а частину полів навколо маєтку Еттрінґем-голл продали забудовникам. Сам маєток стояв порожній і занедбаний. (Ішли перемовини про те, щоб відкрити в ньому готель). Їхній маленькій станції винесла смертний вирок комісія Бічинґа, й за два місяці її закрили, попри героїчний рух спротиву, очолений Памелою.

— Але тут досі мило, — сказала вона. — Пройдеш п’ять хвилин — і ти вже на природі. Лісів поки що не чіпають. Поки що.

Сара! Ось кого вона запросить на концерт. У 1949 році Памелина терплячість нарешті дала плоди — народилася донька. Восени вона мала почати навчання у Кембриджі — дівчина була розумна і допитлива, уся в маму, та теж збиралася займатися точними науками. Урсула ніжно любила Сару. Племінники помогли заповнити темну пустку на серці, що лишилася після смерті Тедді. Останнім часом вона часто думала — якби ж то вона свого часу народила... У неї бували романчики, хоча й не надто серйозні (здебільшого з її вини, це вона «легковажно ставилася» до стосунків), але вона не завагітніла, не стала матір’ю, не стала дружиною. Вона усвідомила, що саме втратила, допіру тоді, коли зрозуміла, що вже запізно і цього ніколи не буде. Памела триватиме й після смерті, її нащадки тиритимуться світом, як води ріки, а Урсула зі смертю просто закінчиться. Як пересохле річище.

А ще їй надарували квітів — це, мабуть, теж Жаклін організувала. На щастя, за вечір у пабі вони не зів’яли. На столику стояли прегарні рожеві лілії й наповнювали кімнату своїми пахощами. Вікна вітальні виходили на захід і купалися у променях вечірнього сонця. Надворі ще не стемніло, а дерева у спільному садочку красувалися в новому листі. Квартира була непогана, неподалік від Бромптонської каплиці — на неї пішли всі гроші, які Урсула успадкувала від Сильвії. Кухоньку і ванну обладнали по-сучасному, але в декорі Урсула була традиціоналістка. Після війни вона накупила простого, але ошатного антикваріату — тоді все одно ніхто не хотів таких меблів. На підлозі лежали зелені килими, а завіси були такого ж кольору, як оббивка меблів із ненав’язливим дизайном від Вільяма Морріса. Стіни пофарбували у блідо-лимонний колір, завдяки чому квартира виглядала світлою і просторою навіть у дощові дні. Після війни їй навіть вдалося за копійки купити трохи майсенської і вустерської порцеляни — кілька декоративних тарелей і сервіз, — і ще в неї завжди були квіти, Жаклін це знала.

Єдина вульгарна нота — це пара кислотно-рудих лисиць стафордширського порцелянового заводу з мертвим кроликом у пащі. Вона купила їх на Портобелло-роуд за безцінь багато років тому. Вони нагадували їй про Лисячий закут.

— Я люблю в тебе бувати, — зізналася Сара. — У тебе такі гарні речі, а ще тут завжди так чисто і прибрано, не те що вдома.

— Можеш собі дозволити чисту і прибрану квартиру, коли живеш сама, — сказала Урсула, хоча комплімент їй полестив.

Мабуть, треба скласти заповіт, щоб передати комусь своє земне майно. Вона хотіла би, щоб квартира лишилася Сарі, але спогади про скандал навколо Лисячого закута, коли померла Сильвія, наводили на певні сумніви. Чи варто виділяти улюбленців? Мабуть, ні. Треба розділити майно між сімома племінниками й племінницями, не обділивши навіть тих, кого недолюблювала чи в очі не бачила. Джиммі, звісно, так і не одружився і дітей не завів. Він осів у Каліфорнії.

— Він гомосексуал, ти ж це знаєш? — спитала Памела. — Він завжди мав такі потяги.

Вона начебто просто сповістила про це, нікого не засуджуючи, але у її словах усе одно був відтінок нездорового інтересу і нотка самовдоволеності, ніби вона пишалася своїми ліберальними поглядами. Цікаво, подумала Урсула, а Памела взагалі знає про Джеральда і його «потяги»?

— Джиммі — це просто Джиммі, — сказала вона.

Коли вона повернулася з обідньої перерви десь на минулому тижні, на столі в неї лежав примірник «Таймз». Газету акуратно склали так, що було видно тільки некрологи. У некролозі Крайтона була його фотографія у формі — це ще до того, як вони познайомилися. А вона й забула, який він був імпозантний. Некролог був довгий і, звісно, згадував Ютландію. Виявляється, він «пережив» свою дружину Мойру, мав кілька внуків і полюбляв гольф. Раніше він просто-таки ненавидів гольф — цікаво, коли це він змінив погляди. На Бога, хто лишив у неї на столі «Таймз»? Минуло стільки років — хто вирішив їй про це сповістити? Вона поняття не мала — і вже, мабуть, не дізнається. Був під час їхнього роману такий час, коли він завів звичку лишати в неї на столі записки, солоненькі billets-doux, що з’являлися мовби за порухом чарівної палички. Може, через стільки років та сама невидима рука доставила їй «Таймз».

— Чоловік із Адміралтейства помер, — сказала вона Памелі. — Звісно, усі врешті помирають.

— Та ти заговорила банальностями, — розсміялася Памела.

— Ні, я ось про що: всі, кого ми будь-коли знали, включно з нами самими, з часом помруть.

— Це теж банальність.

— Amor fati, Ніцше весь час про це писав. Мені раніше в цьому вчувалося «а море у фаті». Пам’ятаєш, я колись ходила до психіатра? Доктора Келлета? Він у душі був філософом.

— Це любити долю?

— Приймати. Хай би що з тобою сталося, прийми це — і погане, і добре. Смерть теж лишається просто прийняти.

— Звучить по-буддистськи. Я тобі казала, що Кріс зібрався в Індію, у якийсь там монастир? Він каже, що в них там резиденція. Після Оксфорду йому тяжко зосередитися на чомусь одному. Виявляється, він у нас «хіпі».

Урсулі завжди здавалося, що Памела надто балує третього сина. Її саму Крістофер завжди трошки насторожував. Вона спробувала вигадати ласкавіший опис, але не зуміла. Він був із тих, хто втуплюється у співрозмовника з такою усмішечкою, ніби на щось натякає чи певен своєї інтелектуальної й духовної вищості, а насправді просто соціально неадаптований.

Коли вона щойно поставила лілії у воду, запах видавався їй милим, а тепер почало млоїти. Кімната задушлива. Треба відчинити вікно. Вона підвелася, щоб віднести тарілку на кухню, але її одразу прошив сліпучий біль у правій скроні. Вона приречено сіла, щоб його перечекати. Голова боліла вже кілька тижнів. Спершу приходив гострий біль, а потім просто тяжкий туман. А інколи — безкомпромісна, невблаганна мігрень. Вона грішила на високий тиск, але лікарі провели купу аналізів і сказали, що це, «найімовірніше», невралгія. Їй виписали сильне знеболювальне і сказали, що їй стане краще, коли вийде на пенсію.

— Відпочинете, розслабитеся, — сказав лікар тим особливим тоном, який приберігають для людей похилого віку.

Біль минувся, вона обережно підвелася.

І справді, чим вона займе час? Вона подумувала про те, щоб виїхати на село, купити маленький котедж і насолоджуватися життям на природі — може, десь неподалік від Памели. Вона уявила Сент-Мері-Мід чи Феракр із романів міс Рід. Може, їй і собі написати роман? Хоча б час згає. А ще можна завести собаку. У Памели завжди були золотисті ретривери, Урсула їх не розрізняла.

Вона помила скромне начиння. Можна лягти раніше, зробити собі какао і ще почитати перед сном. Вона саме читала «Комедіантів» Ґрема Ґріна. Може, треба більше відпочивати, ось тільки останнім часом вона боялася спати. Сни снилися такі яскраві, що інколи тяжко було прийняти, що це — не реальність. Кілька разів вона ледь не повірила, що з нею справді сталося щось надприродне, хоча логіка і здоровий глузд вказували, що так не буває. А ще вона падала. У снах вона тільки те й робила, що падала, як не зі сходів, то з круч, відчуття пренеприємне. Може, це перші симптоми деменції? Початок кінця. Кінець початку.

За вікном спальні сходив повний місяць. Місяць на троні, як у Кітса. Ніч ніжна. Голова знову заболіла. Вона набрала води з крана і запила кілька пігулок знеболювального.

— Якби Гітлера вбили ще до того, як він став канцлером, то не було б і конфлікту між арабами й ізраїльтянами, правда ж?

Так звана Шестиденна війна скінчилася, ізраїльтяни здобули рішучу перемогу.

— Себто я розумію, чому євреї схотіли заснувати незалежну державу і так рішуче її відстоюють, — вела далі Урсула, — я завжди співчувала сіоністській справі, ще до війни, але, з іншого боку, я розумію, чому арабські держави так обурилися. Але якби Гітлер не здійснив Голокост...

— Бо загинув?

— Саме так. Тоді ідею єврейської держави підтримували б хіба що маргінали...

— Історія не знає умовного способу, — сказав Найджел. Памелин первісток, а її улюблений племінник, викладав історію у коледжі Брейсноуз в Оксфорді, який свого часу закінчив Г’ю. Вона повела його на ланч у «Фортнумс».

— Як приємно вести велемудрі розмови, — сказала вона. — Я з’їздила відпочити на південь Франції з моєю подружкою Міллі Шоукросс, ти з нею не знайомий? Ні? Ну, зараз у неї інше прізвище, вона змінила кількох чоловіків, і кожний багатший за попереднього.

Міллі вискочила заміж за американського солдата одразу після війни, але чкурнула з Америки за першої ж нагоди — її нова родина, мовляв, «коровам хвости крутить». Вона «повернулася на сцену» і пережила кілька катастрофічних романів, доки не зірвала джекпот у вигляді нафтового спадкоємця в податковому вигнанні.

— Вона тепер живе у Монако. Малесенька країна, я навіть не уявляла, наскільки. А вона з віком подурнішала. Тобі зі мною не нудно?

— Ні, що ти. Налити ще води?

— Ті, хто живуть самі, стають нудні. Ніхто нас не спиняє вчасно.

Найджел усміхнувся. У нього були серйозні окуляри й мила усмішка, як у Гарольда. Коли він зняв окуляри, щоб протерти серветкою, то лице в нього стало геть юне.

— Ти виглядаєш геть юним, — сказала Урсула. — Ти, звісно, і є юний. Я говорю як безумна тітонька.

— Господи, та що ти. Ти — найрозумніша людина, яку я знаю.

Вона взялася намазувати булочку маслом, задоволена компліментом.

— Усі ми мудрі по шкоді, але хтось колись сказав, що це й добре, бо інакше не було б історії.

— І він, мабуть, правий.

— Ти тільки уяви, усе було б геть інакше, — не вгавала Урсула. — Швидше за все, не було б ніякої Залізної завіси, а Росія не пожерла б Східну Європу.

— Пожерла?

— Ну, річ справді в зажерливості. А американці, можливо, без воєнного стану не видерлися б так стрімко з Великої депресії, а отже, і не мали б такого значного впливу на повоєнний світ...

— А мільйони досі були б живі.

— Звісно. Культурний ландшафт Європи теж геть змінився б завдяки євреям. А ще не забувай про всіх тих переміщених осіб, яких шпиняли з країни до країни. У Британії й далі були б колонії, чи бодай вони не посипалися б так стрімко — я, звісно, не кажу, що бути імперією добре. А ми не збанкрутували б і нам не довелося б так довго і тяжко — і фізично, і психологічно — вилазити зі злиднів. Не було б ніякого Спільного ринку...

— Який нас усе одно не пускає.

— Ти тільки уяви, якою сильною була б Європа! Хоча, може, лаври Гітлера просто перейняв би Герінґ чи Гіммлер, і нічого не змінилося б.

— Можливо, хоча нацисти були маргінальною партією, аж доки не опинилися при владі. Фанатичних психопатів серед них вистачало, але Гітлерової харизми не було ні в кого.

— Точно, — сказала Урсула, — харизми в нього не відняти. Про харизму говорять так, ніби це позитивна риса, але насправді це пускання пилу в очі, розумієш? Він ніби заворожував поглядом. Варто було зазирнути йому в очі, як здавалося, що ти й сам можеш повірити...

— То ти його бачила? — приголомшено спитав Найджел.

— Ну, не зовсім. Хочеш десерт, любий?

Стояв липень, спекотний, як Гадес. Вона верталася з «Фортнумс» по Пікаділлі. Кольори яріли, у ці дні все вигравало золотом, чого варта золота молодь. У її конторі працювали дівчата у спідничках, ненабагато ширших за пояс. Молодь останнім часом жила так пожадливо, ніби це вона вигадала майбутнє. Заради цього покоління сточили війну, а воно тепер легковажно розкидалося словом «мир» як рекламним гаслом. Війни воно не знало (їй почувся голос Сильвії: «І добре, навіть якщо продукт вийшов незадовільний»). Як то сказав Черчилль? Їм вручили права на свободу. І тепер це їхня справа — як нею розпорядитися. (Урсула говорила як буркотлива бабця — а думала, що ніколи такою не стане).

Вона вирішила прогулятися парками і перейшла вулицю, щоб звернути у Ґрін-парк. У неділю Урсула завжди гуляла в парку, але пенсіонерці, мабуть, кожен день — як неділя. Вона проминула палац, зайшла в Гайд-парк, купила морозиво в кіоску біля Серпентину й вирішила, що, може, варто орендувати шезлонг. Вона геть стомилася, ланч її виснажив.

Здається, вона закуняла — бо ситно пообідала. На воді кружляли човники, люди веслували, сміялися й жартували. Вона подумки вилаялася, коли зрозуміла, що знеболювальне забула вдома, а голова починає поболювати. Може, упіймає таксі на Керрідж-драйв: не вистачало плентатися додому по цій спеці, якщо голова і так болить. Аж раптом біль, замість посилитися, трохи вщух — зазвичай бувало навпаки. Вона знову заплющила очі, сонце було яскраве і тепле. Вона поринула у солодкі лінощі.

Дивно спати серед людей. Вона мала би почуватися вразливою, але натомість присутність інших заспокоювала. Як там у Теннессі Вільямса — «ласка незнайомців»? Лебединою піснею Міллі на сцені, ба навіть останнім зойком лебедя в агонії стала роль Бланш Дюбуа в постановці 1955 року у Баті.

Гамір і гомін парку заколисував. Суть життя ж не в тому, щоб кимось стати. Суть — просто в тому, щоб бути. Доктор Келлет з нею погодився би. Вона сонно подумала: усе навколо примарне і водночас вічне. Десь загавкав пес. Десь заплакала дитина. Це її дитина, вона відчувала солодку вагу на руках. Вона поринула у сни. Ось вона на лузі — льон, сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці — і серед них підсніжники, хоча наче не пора. Вибрики світу снів, подумала вона, а тоді Сильвіїн годинничок пробив північ. Хтось співав — тонкий дитячий голосок тягнув у тон: «У мене є горіх, не родить він нічого, крім грушок золотих, мушкату срібляного». «Muskatnuss», — подумала вона, ось як німецькою мускат. Вона сто років не могла згадати це слово, аж раптом воно зринуло саме.

Аж ось вона в саду. Стиха подзенькували чашки об блюдця, рипіла і бряжчала газонокосарка, пряно і солодко пахли квіти. Чоловік підхопив її і підкинув у повітря, газоном розсипалися кубики цукру. Був і інший світ, але вона була в цьому. Вона дозволила собі хихотнути, хоча, загалом, вважала, що люди, які сміються своїм думкам привселюдно, трохи несповна розуму.

Попри літню спеку, сипнув сніг — у снах траплялося, зрештою, і не таке. Сніг засипав їй лице, але при такій погоді прохолода була навіть приємна. А тоді вона провалилася, падала і падала в пітьму, глибоку і темну...

А тоді — знову сніг, білий, гостинний, світло пробило тяжкі завіси, як гострий меч, і ось її вже піднімають м’які руки.

— Назву її Урсулою, — сказала Сильвія, — а ти що на це?

— Мені подобається, — сказав Г’ю. Його обличчя з’явилося на видноколі: вусики й бакенбарди, добрі зелені очі. — Привіт, ведмежатко.