Життя за життям

Червень 1918 року

День народження Тедді. Він народився під знаком рака. Знак загадковий, — сказала Сильвія, хоч і вважала такі речі «нісенітницею».

— Усі люди вашого знаку так вважають, — сказала Бріджит, може, пожартувала.

Сильвія і місіс Ґловер готували «сюрприз», невеличке свято. Сильвія любила всіх своїх дітей — ну, може, Моріса трохи менше, ніж інших, — але Тедді був її мазунчиком.

Тедді навіть не знав, що наближається його день народження, бо всім кілька днів тому суворо заборонили про це згадувати. Урсула доти навіть не уявляла, як тяжко зберігати таємницю. А Сильвія закатала рукави й наказала старшим погуляти з іменинником, доки вона все підготує. Памела нила, що їй такі сюрпризи ніхто не влаштовує, на що Сильвія відказала:

— Влаштовували, влаштовували, ти просто забула.

Справді? Памела насупилася від неможливості знання. Урсула поняття не мала, чи влаштовували їй свято-сюрприз — чи, як на те пішло, просто свято без сюрпризів. Для неї минуле було лабіринтом, а не прямою лінією, як у Памели.

Бріджит сказала:

— Нумо, ходімо на прогулянку.

— І варення для місіс Доддс захопіть, — докинула Сильвія.

Учора Сильвія закатала рукави, пов’язала на голову шаль і цілий день помагала місіс Ґловер варити у мідних каструлях варення із домашньої малини й цукру, який відкладали з пайка.

— Як на заводі амуніції, — сказала Сильвія, черпаючи закипіле варення у ряд скляних слоїків.

— Нічого подібного, — буркнула собі під ніс місіс Ґловер.

Урожаї того року були рекордні, а Сильвія начиталася книжок із садівництва й оголосила себе вправною садівницею. Місіс Ґловер похмуро заявила, що ягоди — це ще квіточки, і взагалі, Сильвія ще до цвітної капусти не бралася. Для тяжкої роботи в саду Сильвія найняла Кларенса Доддса, який колись приятелював зі старим шкарбанем Семом Веллінґтоном.

До війни Кларенс був помічником садівника у маєтку. З армії його відпустили за інвалідністю, половину лиця закривала маска. Він сказав, що шукає роботу в бакалії.

Урсула вперше з ним перестрілася, коли він саме копав грядку під моркву. Коли він повернувся і вона вперше побачила його лице, то неґречно зойкнула. На масці було намальоване широко розплющене блакитне око в тон до справжнього.

— Навіть коні лякаються, — сказав він і всміхнувся.

І краще б не всміхався, бо рот маска не закривала. Губи в нього були покручені, химерні, ніби про них узагалі забули і нашвидкуруч пришили допіру після народження.

— Мені ще пощастило, — сповістив він їй. — Артилерія — вона така.

Як на Урсулину думку, то щастям це назвати складно.

Не встигло морквяне пір’я вибитися із землі, як Бріджит почала гуляти з Кларенсом. Не встигла Сильвія викопати картоплю, як Бріджит і Кларенс заручилися. Кларенс не міг собі дозволити купити обручку, тож Сильвія віддала Бріджит перстеник, який у неї «завалявся» — вона, мовляв, його давно не носить.

— Це просто копійчана біжутерія, — сказала вона, хоча насправді Г’ю купив перстеника на Нью-Бонд-стрит, коли народилася Памела, а на гроші він ніколи не скупився.

Фотографія Сема Веллінґтона рушила у заслання до старої дерев’яної скрині в сараї.

— Не можу ж я її тримати над ліжком? — бідкалася Бріджит. — І викинути не можу.

— Поховай, — запропонувала місіс Ґловер, від чого Бріджит взяли дрижаки. — Як чорна магія.

Вони рушили до місіс Додде, навантажені варенням і чудесним букетом бордової чини, якою Сильвія пишалася, бо сама виростила:

— Якщо місіс Доддс запитає, скажи, що цей сорт називається «Сенатор».

— Та нічого вона не спитає, — відмахнулася Бріджит.

Моріс, звісно, із ними не пішов. Він одразу після сніданку спакував собі перекус, закинув у рюкзак, скочив на велосипед і зник — тепер до вечора десь ошиватиметься із друзями. Урсула та Памела мало цікавилися життям Моріса, а він геть не цікавився їхнім. Тедді — той був інший, ласкавий і вірний, як цуцик, і балували його так само.

За словами Сильвії, Кларенсову матір найняли в Еттрінґем-голл на «напівфеодальній основі»: вона й жила у тісному старому котеджику при маєтку, де завжди тхнуло застоялою водою і мокрим тиньком. На вогкій стелі тиньк пішов бубонами, як від чуми. Їхній Боцман минулого року помер від чумки, і його поховали під бурбонською трояндою — Сильвія спеціально замовила йому на могилу.

— Сорт називається «Луїз Одьє», — сказала вона, — якщо вам цікаво.

Тепер у них був інший пес — вертляве чорне цуценя, суміш хорта і коллі. Звали її Тріксі, але краще б назвали Шкодою, бо Сильвія весь час зі сміхом повторювала: «А ось і наша Шкода». Памела якось побачила, як місіс Ґловер дала Тріксі влучного копняка, і Сильвія «з нею поговорила». Бріджит не взяла Тріксі до місіс Доддс, бо сказала, що та домашніх тварин не любить.

— Вона в собак не вірить, — сказала Бріджит.

— Собаки — не об’єкт віри, — сказала Сильвія.

Кларенс зустрів їх при воротях. До самого маєтку треба було йти ще кілька миль довгою в’язовою алеєю. Донти жили там уже кількасот років, час від часу навідуючись у село на свята, ярмарки чи Різдво. Капличка у них була своя, тож у церкві їх не бачили, хоча останнім часом їх не бачили взагалі: Донти втратили на війні трьох синів одного за одним і зреклися світу.

Не витріщатися на бляшане Кларенсове лице було понад їхні сили («взагалі-то це не бляха, а оцинкована мідь», — виправив він). Вони жили зі страхом, що якось він зніме маску. Він її знімає на ніч? Якщо Бріджит вийде за нього заміж, то побачить жах під маскою? Якось вони підслухали, як Бріджит каже місіс Ґловер:

— Річ не в тому, що під маскою, а в тому, чого під нею немає.

Місіс Доддс (Бріджит називала її «стара матінка Доддс», як героїню дитячого віршика) зробила дорослим чай — «ріденький, як ягняча водичка», доповіла пізніше Бріджит. Бріджит любила чай «такий міцний, щоб ложка стояла». Ані Памела, ані Урсула не знали, що то за ягняча вода, але звучало мило. Місіс Доддс начерпала їм ще теплого жирного молока із великого емальованого глека — щойно з-під корови. Урсулу від нього аж вернуло.

— Багатійка на всю губу, — просичала місіс Доддс Кларенсу, коли їй вручили варення й букет, на що він із докором і притиском сказав:

— Мамо.

Місіс Доддс передала квіти Бріджит, яка так і стояла з букетом, мов наречена, доки старша жінка не сказала:

— У воду постав, дурненька.

— Пирога хочете? — спитала Кларенсова мати й почала роздавати їм тоненькі скибочки імбирного пирога, вогкого, як її котедж. — Приємно діток бачити.

Вона розглядала Тедді як чудернацьку тваринку, але він був хлопчик рішучий, і від молока й пирога його ніщо не могло відвернути. Він наїв молочні вусики, і Памела витерла їх своєю хустинкою. Урсула підозрювала, що насправді місіс Доддс геть не рада діток бачити, ба більше, припускала, що в думці про діток та цілком сходиться з місіс Ґловер. Звісно, як не рахувати Тедді. Тедді любили всі. Навіть Моріс, бодай час від часу.

Щоб подивитися на перстеника, який тепер прикрашав руку Бріджит, місіс Доддс сіпнула на себе її палець, ніби витягнула кістку з курячого кістяка.

— Розкіш яка, — сказала вона, — рубіни та діаманти.

— Та яке там, — буркнула Бріджит на свій захист. — Просто біжутерія.

Дівчата кинулися помагати Бріджит мити чашки, лишивши Тедді на ласку місіс Доддс. У великій кам’яній мийниці замість крана був насос. Бріджит розповідала, що в її дитинстві «у графстві Кілкенні» по воду ходили до криниці. Вона поставила букет у банку від мармеладу й лишила на дерев’яній дошці, де сохнув посуд. Коли начиння витерли старим тонким рушником (звісно, вогким), Кларенс запропонував сходити до маєтку, подивитися на сад у мурах.

— Не ходив би ти туди, синку, — сказала місіс Доддс. — Тільки рани ятриш.

Вони зайшли до саду через старі дерев’яні двері у мурі. Двері спершу не піддавалися, Бріджит зойкнула, коли Кларенс підважив їх плечем. Урсула чекала на щось чудесне — водограї, тераси, скульптури, тінисті стежки та клумби, скільки сягає око — проте перед ними простягався зарослий ожиною та будяками пустир.

— Ага, чим тобі не джунглі, — сказав Кларенс. — Тут до війни вирощували свої овочі, у маєтку трудилося дванадцять садівників.

У саду буяли тільки троянди, що вилися мурами, й обважнілі плодами фруктові дерева. Сливи гнили просто на вітті. Навколо збуджено дзижчали оси.

— Цього року врожай не збирали, — пояснив Кларенс. — Три сини в них було, і всі к бісу полягли на війні. Мабуть, їм тепер не до сливових пирогів.

— Не лайся, — сказала Бріджит.

У теплиці потріскалися майже всі шиби, усередині стояли зів’ялі персики й абрикоси.

— Усе псу під хвіст, — сказав Кларенс.

Бріджит знову його зацитькала, точнісінько як Сильвія:

— Перед дітьми не лайся.

— Усе псу під хвіст, — Кларенс на неї не зважав. — До сліз гірко.

— То влаштуйся знову в маєток, — сказала Бріджит. — Тебе радо приймуть. Працювати ти можеш і з... — вона завагалася і вказала десь у напрямку Кларенсового обличчя.

— Не треба мені ця робота, — грубо буркнув він. — Не буду я більше гнути спину перед багатіями. Я за садом скучив, а не за цим життям. Сад був — краса і сила.

— Ми заведемо свій садочок. Чи грядочку.

Бріджит, здається, тільки те й робила, що підбадьорювала Кларенса. Мабуть, до шлюбу готується, — вирішила Урсула.

— І то правда, — сказав Кларенс таким тоном, ніби ця перспектива його геть не тішила.

Він підняв кисличку, що впала, не достигнувши, і що є сили пожбурив удалечінь, ніби грав у крикет. Вона приземлилася на теплицю й розтрощила одну з небагатьох зацілілих шиб.

— От гівно, — сказав Кларенс.

Бріджит замахала на нього руками і просичала:

— Діти ж.

(— Краса і сила, — тоном поціновувача протягнула Памела, коли вони вмивалися перед сном замашним бруском карболового мила. — Кларенс у нас поет).

Коли вони попленталися додому, Урсулі в носі стояв запах чини, яку лишили на кухні в місіс Доддс. Шкода лишати квіти там, де їх не цінують. Тим часом Урсула встигла й собі забути про святкування дня народження і здивувалася майже так само, як Тедді, коли вони вернулися додому і побачили, що вітальню прикрашено прапорцями та гірляндами. Усміхнена Сильвія піднесла малому загорнутий подарунок, у якому безпомильно вгадувався літачок.

— Сюрприз, — сказала вона.

11 листопада 1918 року

Така журлива пора, — сказала Сильвія у простір.

Землю товстим шаром вкривало листя. Літо знову відступило, як давній сон. Урсулі аж почало здаватися, що літо — це завжди сон. Спадали останні листочки, старий бук стояв голий, як кістяк. Здається, Перемир’я ще гірше впливало на гумор Сильвії, ніж війна. («Загиблих перемир’я не поверне»).

На честь перемоги заняття у школі скасували, і їх випустили погратися у ранкову мжичку. У них з’явилися нові сусіди — майор і місіс Шоукросс, тож значну частину того вогкого ранку вони зазирали у щілини в живоплоті, намагаючись роздивитися їхніх доньок. Інших дівчаток їхнього віку в околиці не було. У Коулів були тільки сини — не такі лобуряки, як Моріс, а ґречні й завжди люб’язні з Урсулою і Памелою.

— Здається, у піжмурки граються, — донесла з шоукроссівського фронту Памела. Урсула спробувала зазирнути за живопліт і подряпала лице падубом.

Памела вела далі:

— Здається, наші ровесниці. І навіть для тебе, Тедді, є малеча. Тедді звів брівці. Йому дівчатка подобалися. А дівчаткам подобався Тедді.

— Стривайте, он іще одна. Та вони примножуються, — гукнула Памела.

— Старша чи молодша? — спитала Урсула.

— Молодша, і теж дівчинка. Майже немовля. Старша несе її на руках.

Урсула розгубилася від такої тьми дівчат.

— Та їх п’ятеро! — видихнула Памела, нарешті всіх дорахувавши. — П’ятеро дівчаток.

Тут Тріксі зуміла просочитися під живоплотом, і з того боку долинули радісні вигуки.

— Перепрошую, — підвищила голос Памела, — прошу віддати нашого пса.

На обід були жаба в нірці й королева пудингів.

— Де ви вештали? — спитала Сильвія. — Урсуло, у тебе гілки у волоссі, нечупара.

— Це падуб, — пояснила Памела. — Ми були в сусідів. Познайомилися з дівчатками Шоукросс. Їх п’ятеро.

— Я знаю, — і Сильвія перелічила на пальцях: — Війні, Ґерті, Міллі, Ненсі і...

— Беатріс, — підказала Памела.

— Вас запросили? — спитала місіс Ґловер: вона завжди стояла на тому, щоб усе робилося як належить.

— Знайшли дірку в живоплоті, — пояснила Памела.

— То от кудою лазять ті кляті лиси, — пробурчала місіс Ґловер, — це вони з горбів лізуть.

Сильвія насупилася, почувши лайку, але нічого не сказала, адже було свято. Сильвія, Бріджит і місіс Ґловер «випили за мир» по чарчині хересу. Проте ані Сильвії, ані місіс Ґловер було не до веселощів. Г’ю й Іззі ще не вернулися з фронту, Сильвія хотіла на власні очі пересвідчитися, що у Г’ю все гаразд. Нікому не вірилося, що Іззі цілу війну водила карету швидкої. Джордж Ґловер проходив «реабілітацію» в санаторії десь у Котсволді. Місіс Ґловер з’їздила його навідати, але про це не розводилася, тільки сказала, що Джордж уже не зовсім Джордж.

— Думаю, ніхто з тих, хто це пройшов, не зумів лишитися собою, — сказала Сильвія.

Урсула спробувала уявити, наче перестала бути Урсулою, але марно: завдання було неможливе.

Замість Джорджа на фермі працювало двоє дівчат із жіночих загонів цивільної оборони — міцні, як румаки, дівчата з Нортгемптонширу. Сильвія заявила: якби знала, що жінкам дозволять працювати із Самсоном і Нельсоном, то й собі подалася б на роботу. Дівчата час від часу заходили на чай і розсідалися на кухні в забрьоханих чоботях, чим обурювали місіс Ґловер.

Бріджит уже надягла капелюха й наготувалася рушати, коли на порозі соромливо вигулькнув Кларенс, майже пошепки привітався з Сильвією й місіс Ґловер. «Солодка парочка», як їх називала місіс Ґловер, але без нотки радості, зібралася їхати до Лондона на святкування. Бріджит аж сяяла від радісного передчуття.

— Не хочете поїхати на гульки з нами, місіс Ґловер?

Місіс Ґловер закотила очі, як корова з кольками. Вона «уникала натовпів» через епідемію іспанки. Її племінник упав замертво просто на вулиці — ще зранечку був здоровий, як віл, «а опівдні вже й помер». А Сильвія вважала, що не треба боятися іспанки:

— Життя триває.

Коли Бріджит і Кларенс рушили на станцію, місіс Ґловер і Сильвія сіли за кухонний стіл і випили ще по чарці.

— Їм тільки гульки в голові, — сказала місіс Ґловер.

Коли на порозі з’явився Тедді, за яким, як хвостик, бігала Тріксі, і повідомив, що помирає від голоду — «Про обід що, забули?» — меренга на пудингу вже провалилася і згоріла. Десерт став останньою жертвою війни.

Вони спробували дочекатися повернення Бріджит, але так і поснули над книжками. Памелу зачарувала «Країна північного вітру», а Урсула продиралася крізь «Вітер у вербах». Особливо їй припав до серця Кріт. Ніхто не розумів, чому Урсула читає і пише так повільно («Що більше читатимеш, то краще виходитиме, люба»). Хай там як, найбільше їй подобалося, коли Памела читала вголос. Вони особливо любили розповіді про фей, у них були книжки Ендрю Ленґа, зібрали всі дванадцять кольорів — Г’ю дарував їм цю серію на дні народження та Різдво. «Краса і сила», — протягнула Памела.

Урсула прокинулася, коли Бріджит зашуміла внизу, і розбудила Памелу. Вони навшпиньки спустилися на перший поверх, де розпашіла Бріджит і стриманіший Кларенс розповіли їм про святкування, «людське море» й радісний натовп, який до хрипу звав короля («Короля! Короля!» — із завзяттям продемонструвала Бріджит), доки той і справді не вийшов на балкон Букінгемського палацу.

— А ще дзвони, — додав Кларенс, — я такого ніколи не чув. Усі дзвони Лондона калатали на мир.

— Краса і сила, — сказала Памела.

Бріджит десь у натовпі згубила капелюшок, кілька шпильок і верхній ґудзик блузки.

— Натовп мене просто з ніг змів, — щасливо щебетала вона.

— Ну й гамір, — сказала сонна Сильвія, зринаючи на порозі кухні. Вона була дуже гарненька у мереживному халаті, з довгою косою, що звисала спиною, як розкошланий канат. Кларенс зашарівся і втупився в черевики. Сильвія зробила всім какао й ласкаво слухала Бріджит, доки новизна опівнічного чування не вичерпалася і дітям не схотілося спати.

— Завтра вертаємося до нормального життя, — сказав Кларенс і зухвало поцілував Бріджит у щоку, а тоді попрямував додому, до матері. Що не кажи, день був неординарний.

— Як думаєш, місіс Ґловер розізлиться, що ми її не розбудили? — шепнула Сильвія Памелі, коли вони піднімалися сходами.

— До чортиків, — сказала Памела, і вони обидві розсміялися по-змовницьки, по-жіночому.

Коли Урсула знову поринула у дрімоту, їй наснилися Кларенс і Бріджит. Вони блукали зарослим садом у пошуках капелюшка. Кларенс плакав, здоровою половиною обличчя стікали справжні сльози, а маскою — намальовані, як краплі дощу на вікні у картині.

Наступного ранку Урсула прокинулася з температурою, усе тіло боліло.

— Червона як рак печений, — сказала місіс Ґловер, коли Сильвія покликала її порадитися.

Бріджит теж злягла. Місіс Ґловер з осудом склала руки під своїм масивним, але не теплим бюстом, і прорекла:

— А не треба вештати поночі.

Урсулі лишалося сподіватися, що місіс Ґловер не буде її няньчити.

Урсула дихала тяжко і хрипко, подих загусав у грудях. Світ шумів і відступав, як море у велетенській мушлі. Усе було приємно розмите. Тріксі лежала на ліжку у неї в ногах, а Памела читала вголос «Червону книжку фей», ось тільки слова розчинялися, позбавлені змісту. Памелине лице то проступало перед очима, то тануло. Прийшла Сильвія, спробувала нагодувати її яловичим бульйоном, але в горлі стояв комок. Урсула виплюнула все просто на ковдру.

По гравію зарипіли шини, і Сильвія сказала Памелі:

— А ось і доктор Фелловз, — рвучко підвелася й додала: — Лишайся при Урсулі, Пеммі, але Тедді сюди не пускай, гаразд?

Дім був незвично тихий. Коли Сильвія не повернулася, Памела сказала:

— Піду пошукаю маму. Зараз повернуся.

Знизу долинули шепіт і плач, але Урсулі це ні про що не казало.

Вона поринула у дивний тривожний сон, а тоді при ліжку раптом з’явився доктор Фелловз. Сильвія сіла по інший бік і стисла їй руку, примовляючи:

— У неї бузкова шкіра. Точнісінько як у Бріджит.

Бузкова шкіра — це добре, як «Бузкова книжка фей». Голос у Сильвії був дивний, ніби їй перехопило подих від страху — точнісінько як тоді, коли до дому піднесли телеграму, а виявилося, що то просто Іззі вітає Тедді з днем народження. («Геть про нас не думає», — сказала Сильвія).

Урсула задихалася, але чула запах материних парфумів. Тихий мамин шепіт бринів у вусі, як бджоли літнього дня. Вона так стомилася, що не могла навіть розплющити очі. Вона почула, як зашелестіли Сильвіїні спідниці, коли мама встала, а тоді прочинилося вікно.

— Це щоб тобі легше дихалося, — сказала Сильвія, а тоді повернулася і пригорнула Урсулу до шорсткої ситцевої блузки. Від неї пахло безпекою, крохмалем і трояндовим цвітом. З-за вікна в кімнату на горищі долинав лісовий запах диму. Було чути, як цокають копита і гримить вугілля — продавець висипав мішки до сараю. Життя тривало. Краса і сила.

Одним-однісінький подих, більше їй і не треба, але й того не було.

Запала темрява, спершу ворожа, а потім дружня.