Хроніки Південного

9

Над головами папороть, довкола запах хвої і мряка. Але головне, що поміж папороті я з дівулею. Не розпочну я тут пейзажі описувати, навіть коли у школі читаю про таке, завжди пропускаю. Не пейзажі зараз у моїй голові. Це ж треба, щоб піти на танці подалі від своєї школи і так результативно скочити у густе зілля разом з дівахою, такого ще ніколи не було. У нашій школі або під час ночівлі з наметами — це ясно. Але якщо підеш на танці в іншу школу, особливо в центрі міста, то дивись, ще й по голові можна дістати — яке там уже зілля. А щодо результативності, то не треба поспішати. Лежимо ми поміж папороті, і, як кажуть, все зовсім непогано. Здається, що я навіть вмію лизатися. То ж не вперше. Дістають лише всілякі травинки, стеблинки, які залазять під одяг, але це нічого, можна й потерпіти. Проте виникає хороше питання — як тут до чогось більшого перейти? Довкола повно народу, а ще час від часу до нас підходять її подружки. Я так думаю, що вони домовились таким чином: якщо раптом щось, то вони будуть десь поруч. І ситуацію проконтролюють.

Передчуваю, якби вони знайшли яких-небудь крутих чуваків, то я міг би залишитися лежати тут сам, і добре, якщо без фінгала під оком.

Однак я не можу в’їхати, як вона чується. Здається, що трошки нудьгує. Я й далі продовжую вдавати зі себе крутого і що все тут дуже класно. Однак все не так, і я відчуваю, що тут щось не клеїться. Я намагаюсь щось базарити, а під час цього базару про пошук цвіту папороті засунути руку під її одяг, втім, справи вперед не просуваються. Хоча я й сам не знаю, як би мусило виглядати таке просування вперед у заростях папороті. Вона трошки старша за мене, і цей факт мене злегка бентежить. Якби вона була мого віку, я міг би хоч зловити, про що вона мовчить. Але коли старша, то не дуже. Ще мене лякає те, що вона чорна. У розумінні того, що в неї чорне волосся. Чорних я бачив лише на MTV, якщо не рахувати негрів у Ганновері. Вона темна і старша за мене, тому зовсім не можу вдуплити, про що вона думає.

Набагато легше говорити про те, що я думаю і чого хочу. Тут не потрібно багато чого перераховувати. Наприклад, хочу спортивний костюм. Тепер я теж у такому костюмчику, але все одно це важливо. Головне мати такий, як треба. А дістати його зовсім не просто, бо весь одяг мені купує мама. Вона якось швидше за мене все купує, а тоді вже не можеш купити собі таку саму річ, оскільки одну таку вже маєш, а інакше буде скандал. Усе з покупками відбувається приблизно так:

— Ну, підемо на базар, я куплю тобі той спортивний костюм, — каже мама.

Вау, нарешті. У суботу ми йдемо на базар, і вже наступного понеділка я буду крутим, і всі це побачать.

Приходимо на базар і дивимось. Такий костюмчик, який потрібен мені, моїй мамі здається занадто дорогим. Ось, дивись, каже, є інакший, теж добрий і не такий дорогий. Що означає інакший? Інакшого не треба. Всі ж знають, який спортивний костюм вважається крутим. Голубий із зеленим, Puma, Nike або Adidas. Такий, що трохи відблискує. Словом, має бути оригінальний, і немає значення, що він з базару.

Тому з базару ми повертаємось з таким чорним костюмчиком у незрозумілих рожевих смужках на грудях. Він навіть трошки поблискує, але що з того. На ньому немає ні Puma, ні Nike, ні Adidas. На такому і не може бути, бо він зовсім не такий, що всі носять. Ще у спортзал в ньому можна піти, але кому потрібен спортивний костюм у спортзалі? Натягнув футболку з шортами і погнав. Такий костюм потрібен зовсім не для фізри, і не тому, що нема чого одягти. Костюмчик потрібний для того, щоб почуватися нормально — таким, як усі. Ні на йоту по-іншому. Не має відрізнятися ні колір, ні модель, ніякі там причандали від того, у чому ходять всі. Я маю на увазі всіх нормальних і крутих пацанів. А мій навіть здалеку не схожий на ті, що у всіх. Тепер я немов біла ворона, і зовсім не важливо, що в чорному спортивному костюмчику. Тут без вибору — або ти маєш нормальний костюмчик, або ти — довбак і тундра, якому не снилося й не мріялося про класних дівчат, і ніхто на такого оком навіть не поведе. Тут вже все, і нема про що більше балакати. А загалом, цікава штука — всі хочуть одягатися лише в оригінальні лахи, але самі бути оригінальними не бажають. Оригінальний костюмчик та джинси підіймають твою марку, але якщо ти сам оригінал — тобто чудак, то рівень твій падає зовсім конкретно.

По суті, що таке спортивний костюм? Це твоя броня. Коли хтось здалека бачить правильний спортик, йому відразу все зрозуміло, і лізти до тебе він не буде. Зате ти сам можеш сміливо до будь-кого підрулювати і діла вирішувати. Можна одразу відчути, коли на тебе дивляться як на рівного. Усі пацани і дівахи розуміють усе без слів. Почуваєшся спокійним, як у броні, можеш роздумувати про що завгодно там, усередині панцира. Усі вважають, що розуміють, про що ти думаєш, оскільки правильний костюм показує твій погляд на сучасне метушливе життя. Це так хтось висловився у чоловічій роздягалці, а мені запам’яталось. Подумав, що — в точку, бо я завжди відчував, що спортивка — це не тільки одежа, але сам не міг висловитися.

Мою ситуацію трохи рятували кроси. Купив я їх у Львові, коли ми приїжджали на турнір. Вони чорні, з дерматину, якраз до трєніків. Нам тоді видали кошти на харчування, я їх і взяв. Навіть не здалося, що дорого. А шкарпетки мають бути, звичайно, що білі. Хоча все це без нормального спортивного костюма вважається так собі, на межі.

І вона мала це розуміти. Мабуть, зрозуміла, але нічого не казала. Мені навіть дивно, що тепер ми йдемо з тою Мяйле додому. Вона сказала, що її звати Мяйле. Я накинув їй на плечі олімпійку від спортивки, тримаю однією рукою за талію. Ясно, що так іти пару кілометрів не дуже зручно, але не для зручності ми тут взагалі ходимо. Ми святкували Яна Купала, хоча сутності цього свята я ніфіга не вдуплив. Я вперше святкував Купала, уперше поїхав до Реківського озера. Можливо, комусь це звучить по-дурному, але чого мені туди пертися? В мене щодня тренування, на вихідних тєлік або якась тусня з компанією, баскетбол чи ще щось. Літо я проводжу в селі. Я живу у своєму районі і в моєму селі. Моя територія — два кілометри радіусом від дому, все там більш-менш зрозуміло і цього вистачає. А коли вперше я почув пісню «Тут мій двір» гурту SEL, мені просто щелепа відпала. Важко навіть збагнути, як вони вловили все, про що ти думаєш і як розумієш. Я зі свого двору носа далеко не висовував, лише іноді, коли ганяв на базар. І про свято Купала знав лише те, що шукають цвіт папороті та стрибають через багаття. Щодо першої справи я промовчу, а щодо другої — не стрибати через багаття я туди йшов. Я так думаю, що там ніхто так і не стрибав. Я його взагалі навіть і не бачив.

Але що будеш робити? Я підходжу до дівулі, яка на вигляд зовсім нічого, і кажу, намагаючись говорити крутим голосом: «Може, потанцюємо?». А вона мовчки погоджується. Я розумію, що вона погодилась, і ми з нею танцюємо. Я приглядаюсь і бачу, що вона не просто так, а навіть дуже нічого така.

Від спортивної куртки теж не відмовилась, типу, що ти мені тут даєш. Тому трошки легше. Може, й добра для неї та куртка. Її чорняве волосся на моїй блискучій чорній куртці спортивки теж непогано дивиться. По дорозі до її дому я вже розповів їй про обидві мої подорожі закордон, прокоментував тамтешні ціни і всілякі дива, а також про те, як лохи з центру міста замахують мене, що хорошого на базарі у Ризі і які там ціни. Та й усе. А що ще я можу їй розповісти?

— Може, телефончик свій напишеш? — питаюся біля її під’їзду. Можна подумати, що по телефону я маю що їй розповісти.

І вона записала. Так просто, без коментарів, здавалося, що все зрозуміло. Але мені чомусь було зрозуміло, що нічого доброго тут не вийде. Хоча ще роздумував. «Без коментарів» буває різне. Може бути варіант такий, що мовляв, все добре, подзвони, домовимося, коли батьків не буде. Але може бути і такий варіант, що на, бери той телефончик і вали звідси, бо твій костюмчик лівий та ще й не гріє. Однак якщо вже дала той телефон, то як тут не подзвониш? Треба буде дзвонити.

Наступного дня поправив на голові свою «цеглу», прикинув, чим можна зайнятися, якщо вона одразу не покличе мене додому.

Дзвоню.

Слухавку підіймає вона.

— Привіт, це Рімас.

— Хто?

— Рімас. Ми разом з Купала повертались.

— А…

Що за «а», роздумую я. Добре, що пам’ятає мене, але погано, що ті спогади лише «а». Треба чіплятися за те, що є, і рухатися далі.

— Що робиш?

— Нічого.

— То, може, щось зробимо разом?

— І що?

Певно, якщо я нічого не запропоную, то й не зустрінемося. Добре, що я заздалегідь обміркував різні варіанти.

— Тут у парку відбувається свято повітряних зміїв, — пропоную найдешевший варіант, — можна сходити, а?

— Може, ні.

— Або на якийсь концерт…

— На який?

— Наприклад, концерт Джордани у будинку культури.

— Гаразд.

З її відповідей нічого не розбереш. Речення з одного чи двох слів інформації багато не дають. Втім, я відчув, як вона зачепилась за пропозицію щодо Джордани, і голос її одразу пожвавився. Думаю, якби я запропонував піти на концерт якого-небуть Аугуліса, місцевих гуртів «Неділя» чи «Комбо», мабуть, знов знайшла б якусь відмазку, і я б залишився сам, бо кращих варіантів запропонувати дівасі не міг.

Я йшов на зустріч і відчував, що ноги якось неприродно рухались, таке відчуття, ніби від ніг аж до кінчиків пальців тече струм. Здавалось, усередині щось закипає, мов казанок, і було моторошно, щоб не вибухнуло. Звідкіля мені знати, як там буває, коли йдеш на побачення, що там закипає і коли вибухає. Дотепер якщо я й бігав до котроїсь з однокашниць, то лише під приводом якоїсь дурні — ну, наприклад, почуєш, що її братко має багато касет, тому кажеш: «Я прийду до тебе, щось перепишу собі». — «Ну, приходь». Приходиш туди, а її батьки тільки оченятами впинаються і чомусь дурнувато посміхаються — мов, зятьок приперся… Всі старші брати слухали «Кіно», «Машину времені» та різний рок у збірниках під назвами Rock ballads, Rock power та схоже. Але я переписував, бо хотів довше там посидіти. Трохи побазариш, одну-другу річ перепишеш, а тоді вже кажуть тобі, що можеш взяти додому переписати, якщо знайдеш щось цікаве. Батьки весь час крутяться вдома, отже, береш ті касети і валиш геть. Ось так і завершується дружній візит.

А цього разу — справжнє побачення.

Майже всю дорогу до будинку культури в автобусі вона мовчала, а я все їй вже розповів. Та й навіщо мені весь час молоти язиком, немов дурнику? Намагався щось про неї дізнатися: де вчиться, чим займається, яку музику слухає. Від таких питань розумнішим виглядати не став, але вона хоч рота відкрила. Сором’язливою вона не була, якщо судити з вигляду — скоріш навпаки, однак я відчував, що я її не надто цікавлю. Мені аж самому стало цікаво, чому вона зі мною зустрілась. Звичайно, що в автобусі їдемо за мої талончики. Нема значення, що я їх праскою випрасував і вже втретє компостую. Ще жодного разу не зловили. Але вони все одно мої. Мяйле не відмовилась, що я за неї талончик пробив.

Ми тиняємось у фойє будинку культури і чекаємо, поки прийде моя тітка, щоб нас провести у зал.

— Ти що, квитків на концерт не маєш?

Ну, нарешті її щось зацікавило, і вона має про що мене спитати!

— Ні, не маю. Тут моя тітка працює, тому вона проведе нас у зал, — відповідаю з такою міною на обличчі, щоб вона зрозуміла, як це круто, коли можеш щось дістати не за гроші, а за допомогою зв’язків або якось інакше. Головне, щоб не платити за все грошима, якими з тобою розрахувались за сумлінно відпрацьовані години.

— А… — каже вона, хоча вжити слово «каже» для цього руху вуст трошки занадто. Втім, і цього вистачає, щоб відчути, як усе вислизає з рук.

Я витягую з кишені «Снікерс», пропоную їй, і вперше за весь час бачу її стриману усмішку. «Дорого мені коштувала ця усмішка», — думаю я і не можу дочекатися, коли прийде моя тітка, бо людей повно, ще потім скаже біля дверей, що місць у залі не залишилось, навіть стоячих, і що вона нічим більше не може допомогти. Тоді точно буде повний провал, і ніякий «Снікерс» не врятує.

Але ледь встигає Мяйле дожувати снікерса, як до нас підходить моя тітка. «Йдемо, дітки», — кличе нас за собою, і я випадаю в осад. Ну ні, кращого звертання у цій ситуації просто не знайти. Вдаю, що не почув, і йду за нею такою ходою, що вона негайно б забула про якихось там діток.

Дали нам непогані місця, не біля самого краю. Мабуть, хтось зі своїх не прийшов, і нас по шурику посадили на ті місця. Якщо з’являться пізніше, то самі винні, у залі буде темно і ніхто не почне з’ясовувати, де чиї місця. Мені ці ряди і крісла в них нагадували заходи у нашій школі. На початку, поки атмосфера розігрівається, може, це все й нічого, але потім хотілось би порухатися. Джордана в емоціях тисне на повну, а ти сидиш на своєму кріслі, бо тут всі так сидять і нема де потанцювати. У школі під час дешевого заходу можна вмоститися в крісло і позіхати до самого кінця. А тут зівота не бере, але доводиться теж сидіти у кріслі. Іноді плескаєш, піднявши руки вгору, а в кульмінаційний момент, коли вона починає співати «Я не кохала тебе» чи «День народження», вся гальорка встає і тупцює. А коли мєдляк який, час від часу цілий ряд намагається триматися за руки і хитатися в ритм. Ось тут уже повна лотерея, бо якщо поруч з тобою стоїть нормальна діваха, то зовсім весело, а якщо мимра? А якщо чувак? Тоді хитаєшся, немов дерево, і весь час думаєш про його спітнілу руку, якою він перед початком концерту в туалеті тримав свій банан.

Цього разу не було ніякої лотереї. Коли верталися назад, ми з нею вже трималися за руки. Думаю, що, зважаючи на її мовчазливість, якби мені вдалось серйозніше її притиснути, вона б не лежала, мов бліда колода. Біля дому я її обняв, і вона не почала видиратися з обіймів, як ті однокласниці за шафою. Я нахилився і поцілував її просто в губи. У мене під серцем щось загуділо, ніби якийсь пропелер запустився. Той пропелер так гудів, що я навіть не зорієнтувався, як вона сказала «на добраніч» і зникла у брамі. Піти за нею думки не було.

Я летів додому, мов той Карлсон, з пропелером під серцем. У мене є дівчина! Не з нашого класу і навіть не з нашої школи! Волосся її, як смола, і з моїми кульчиками та смола буде ще сильніше блистіти. Коли мене побачать з нею, всі від заздрощів накладуть в штани. І в них усіх на чолі буде написано: «Де таку поклеїв?».