Хроніки Південного

1

«Чьи это сумки?» — третій раз на весь вагон волає латвійський митник.

Ми мовчки сидимо за декілька купе і навіть не дихаємо. Час від часу мацаємо кишені: чи наші документи там, бо якщо б вони зникли, було б набагато гірше, ніж можливі проблеми з тими двома пакетами буханок хліба. Тут уже не почнеш, мов якийсь лох, підстрибувати та казати: це наші, пане митнику! Ай-ай, чому тут так багато хліба? А що, невже не можна? Ой-ой, а ми цього не знали, та ми вперше, вперше їдемо, тому й не знали.

Та й кому потрібна ця вистава. Захоче — то й так усе забере, а якщо буде не в гуморі, то може ще й у документах штамп вліпити, тоді не в’їдеш більше у Латвію. Та не для цього ми купували дорожчі квитки на потяг Мінськ — Таллінн, щоб тепер митники нас так холоднокровно упакували. Це — міжнародний потяг, тому на кордоні він довго стовбичити не зможе.

Проте Мінде тіпається більше, ніж я. Як на мене, головне, щоб не було проблем з мєнтами — повернешся додому без багажу, то без багажу, а ось Мінде чомусь наклав у штани. Я щось так і не зрозумів його. Він завжди вибирає ризикованіший варіант — щоб товару побільше, щоб тільки бариш пожирніший. Але це все продати важче, а вляпатися можна запросто. Це ж зрозуміло. Але саме через цей можливий головняк він тепер і наклав у штани. Щодо мене, то краще виторгу менше, але щоб спокійніше і стопудово.

Отже, іноді я ніяк не міг зрозуміти його. Він був трошки інший, ніж усі, із запущеними патлами, але загалом нормальний. Батьки його мали бабки, але він зі мною товкся по базарах — я так і не збагнув навіщо. Бабла ніби йому вистачало, і шкірянка в нього вже була. А мені хіба що мріяти про неї, я навіть нормальних трєніків не мав. Мабуть, для нього все це — романтика подорожей, може, йому адреналіну бракувало. А мені що — мені навіть веселіше, що не сам. Іноді могли разом пореготати з різних діячів, начудити всілякого. Він напівсерйозно, напівжартома розповідав різні нісенітниці. Ось, каже, читав я про одного полтергейста, там усе так загадково написано. Жив собі один старий, який ходив по ночах посцяти, то полтергейст запускав у нього рулоном туалетного паперу, а якось по голові так тарахнув милом, що розсік йому башку. Лізе той старий уночі до холодильника, а полтергейст ополоником по довбешці його як бабахне. Якщо увечері до нього приходила якась баба, то полтергейст відразу їй задирав спідницю або светр. То що старому залишалося — лише порнухою рятуватися, але щойно він нахилявся під ліжко, як порножурнали розліталися по всій кімнаті. Мусив той старий ксьондза кликати, хату посвятити й пожертву на костел давати, однак той полтергейст час від часу все одно буянив.

— А я чув, екстрасенси навіть злочинців ловлять. Усе розповідають мєнтам, а тоді їм залишається лише піти й спакувати тих.

— Ну якби митники сюди привели екстрасенсів, то всім би був гаплик!

Але цього разу жодних екстрасенсів на кордоні не було, і ми, немов якісь кашпіровські, все передбачили правильно. Митник трошки попінився, погорланив і зник — не може він із кожним пакетом хліба стільки возитися. Ми залишили свої сумки людям, що їхали поруч. Зайшли до них у купе і кажемо, гм… у нашому купе трошки місця бракує, чи можна тут у вас залишити свій багаж? (Ага, саме так і сказали — багаж, то Мінде це слово згадав.) А в них купа вільного місця. Ну, залишайте, кажуть. То ми й залишили. А потім — вже як буде. Якщо митник той багаж забере, то забере, а ми ніби не при ділах. Уявляю, як мусять бісити такі люди, що сидять на торбах з хлібом і, дивлячись митнику прямо в очі, кажуть: це не наші, це хтось інший залишив.

Та якби митник і забрав ті торби, не така вже й велика втрата, хоча треба було добряче набігатися, щоб того хліба накупити. А тепер ще й видали постанову, що можна купувати лише по дві буханки й по два батони на руки. Тому є що робити, поки все скупиш. Ще й черги скрізь і повсюди.

А стояти в черзі — значить, вчитися життю. Мені пощастило — отримав більш ніж дві буханки, бо продавчиню вже довели до межі істерії, і по барабану їй були ті закони. Ну, ви самі прикиньте: стоїш цілий день, усі нервові, всі щось пояснюють, кричать на тебе. Наприклад, прийшла баба зі сльозами на очах і просить: «Троє діток з голоду вмирають вдома…» Ну добре, дала їй чотири буханки, тоді пенсіонерка, що за нею стояла, одразу починає кіпішувати — чому це отій жінці дали чотири, та нехай приведе сюди тих своїх голодних дітей, чи вони так вже заслабли, що з ліжка не встають? За пенсіонеркою у черзі знов багатодітна мати, суне під ніс якесь посвідчення і бере теж чотири буханки. А тоді нахабно всі чотири кидає до торби якомусь хлопу, що стоїть поруч. Ще трошки і його торба буде повною. «Що? Спекулянтам продаєте, а бідній людині не даєте», — одразу декілька бабів здіймають галас. А потім ще такий амбал на продавчиню починає рипіти: «Що, бля, за закон такий, ти що, замало за прилавком баришу маєш? Чого тут наїжджаєш, жертва ти?! А може, тебе з роботи додому відпровадити? Може, ти давно вікна міняла?! Давай, тільки бігом, п’ять буханок!» Усі стоять мов скаменіли, жодна бабка й не пікає. А переді мною стоїть такий порядний чоловік похилого віку, можливо, вчитель, чи ще хтось. Коли підходить його черга, він запитує продавчиню: «А чого ви не усміхаєтесь?». Ви би бачили її міну! Мода зараз така пішла, що продавці мають усміхатися — це з закордону привезли. Приїжджає до нас іноземець і починає скаржитися, що наші продавці похмурі, пихаті тощо. Ти, бовдур, за прилавком сам постій — і тоді усміхайся. А в нас тут свобода — хто хоче, той і усміхається, зрозуміло?

А коли підходить моя черга, я спокійно кажу: «Мені чотири». Продавчиня спочатку стоїть, як і стояла. «Ми тут удвох», — киваю головою кудись, де нікого нема. Вона вже така затуркана, що нічого більше не пояснює. Здається, не чує нічого довкола.

Корочє, тепер потрібен час на те, щоб скупити все. Тому й гасаємо цілісінький день, не до школи ж ходити. Навіщо мені та хімія? Вона для мене наче темний ліс, з якого жодна стезя не виводить. Чого б то я вчив інформатику, коли ми там сидимо й пишемо у зошит IF… THEN…, а комп я бачив лише у Реміги, бо в його братана є багато комп’ютерних ігор, то іноді я ходжу до нього пограти. Але й там, поки все завантажується, то вже й додому пора рушати. І що я там буду малювати до уроку з малювання, якщо ми з нього все одно втечемо? Чого б то я вчив литовську мову? І взагалі, навіщо вчитися? Відкриваєш підручник, і, коли вчителька відвертається, списуєш декілька речень, і все! Невже ви вважаєте, що я сидітиму в школі? Навіщо? І який з цього зиск?! Ви самі погляньте, хто тепер найбільше бабло гребе? Ну, поглянули? І як вам це? Взагалі не зрозуміло, чи вміють вони писати… скоріш за все, що ні. Вони розписують усім пики кастетами. Ці письмена кожному зрозумілі. А якщо потрібно комусь щось докладніше роз’яснити, то банда негайно поставить всі коми і всі крапки. Якщо чувак після цього ще зведеться в лікарні на ноги, то його життя стане набагато простішим. Ви вважаєте, що потім вони будуть якісь папери підписувати? У наш час все відбувається просто, серйозні папери лише ті, що з водяними знаками. А що там та школа? Вчишся, вчишся — і що? Що потім робити з тою наукою? Може, вчителем працювати? Ви вже регочете, звичайно. А якщо вчителями працювати не хочете, то навіщо вчитися?

Ви не думайте, газети я почитую. Вам відомо, скільки заробляє вчитель? Два вдалі рейси через кордон до Латвії — ось тобі його місячна зарплата. Математику я ще не забув. Це трапилось лише зараз — прийшла така старушенція, викликала мене до дошки і так намутила, що я зовсім нічого не зрозумів. «Так, так, Рімантасе, сідай, цього разу — шість». Стоїть і шкіриться, вся така задоволена. До її приходу математика і алгебра для мене були байками, а ця підсовує мені такі задачі, що… я їх розв’язую, але вона каже, що не так, як слід. Каже, що я не знаю формул, з якими можна це все набагато легше розв’язати. Яка різниця, яким чином ти їх розв’язуєш, поясніть мені? Та нехай вона сховається під минулорічним листям, бо що‑що, а рахувати я вмію. І коли підраховую, хто скільки заробляє, то бачу, що є величезна різниця між тим, скільки і яким чином ти зароблятимеш. Якщо я за два-три рейси можу заробити місячний оклад вчителя, то скажіть мені, хто з нас не знає, як правильно заробляти гроші — я чи вона? Ось вам і рівняння, і формули. Саме тому нема чого витрачати свій час на школу. Приносиш туди липову записку від батьків, і все — жодного уроку без поважної причини не пропустив. А в мене вже рука набита на підроблянні тих записок. Спочатку я взяв записку, яку підписала мама, та чистий аркуш, тоді притулив до вікна проти світла і скопіював її підпис. Потім ще потренувався і вловив, як підписуватися та й взагалі її почерк. Так що спокуха.

Однак вийшовши з потяга в Ризі, ми вже не почувалися так упевнено. І не тому, що там холодно, мряка та багнюка. Пейзаж і погода нас не гребли. Незважаючи на те, що різнокольорові вивіски посіріли, нам здавалося, що там усе просто сяяло. За тим усім ніби випромінювалось світло і благословення, майже як у тому тунелі, по якому душі прямують після смерті. Тепер про це пише безліч газет. Тільки в кінці нашого тунелю світило не вічне життя, а гроші, що ось-ось у декілька разів примножаться в латвійських рублях. Але згодом ми прочухались і зрозуміли, що не час іще розслаблятися, бо основна частина роботи лише почалася і тепер головне — щоб нас не загребли, оскільки ніякого дозволу на торгівлю ми не мали і навіть не збиралися нікуди за ним звертатися.

Далі схема така: виходиш з потяга і прямуєш за тими дозволами та перевіркою якості товару… А в той час інші спокійно гендлюватимуть і через кілька годин вирушать додому, а ти навіть черги до кінця не достоїш. А той дозвіл ще й грошей коштує. Аніякої користі. Тому нікуди не йдучи, просто стаєш, розкидаєш свої торби, розкриваєш — і покупці самі, одне по одному, починають збиратися, запитувати. Стати в Ризі біля Центрального ринку — це те ж саме, що рибалити в час терла. Однак тут на торгівлю потрібен дозвіл, а в інших місцях — ні. І як ти встоїш перед бажанням швиденько все підігнати та спокійно повернутися додому? Тому ми стаємо біля Центрального ринку. Не встигаємо навіть свої торби порозкривати, як навколо люди починають запитувати, по чому хліб. Наголошуєш їм, що це литовські продукти, а не якісь там чорнобильські, говориш, немов наживку кидаючи.

Береш у покупців рублі, і ніяк не можеш повірити, що люди згодні купувати за такими дурними цінами. Ти щойно скупився, пригнав сюди і торгуєш, загнувши вчетверо ціну, а вони задоволено все розбирають. Немов у кіно. Головне — на радощах не розкисати і не почати спускати ціни, коли продаж уповільнюється. Можна вирішити, що потрійна ціна теж буде доброю — що, хіба втричі погано? Звичайно, що погано, бо поїздка до Риги — це вам не якась екскурсія, тому мусить бути нормальний бариш. А на радощах не треба забувати роззиратися довкола, чи не наближаються мєнти.

Словом, якщо ти не піддався миттєвій слабкості й не спустив ціни, аби якнайшвидше все сплавити, якщо тебе на кордоні не обскубав латвійський митник, якщо ніхто у потязі не стирив їхніх торб, якщо все розпродав, і тебе на базарі не спакували латвійські мєнти, якщо всю виручку не обміняв на фальшиві долари, якщо не було такого грьобаного холоду, що мусив купувати горілку і пити, якщо підфартило провезти назад через кордон спирт Royal і тут продати його без всіляких непорозумінь, то врешті-решт бізнес буде вдалим. Вважай, що десять-п’ятнадцять баксів маєш.

Однак того разу ми зробили інакше.

Сунули ми одним підземним переходом, розмірковуючи, що краще робити з тими латвійськими рублями: скинутися докупи і взяти на всю суму найкрупніші доларові купюри, бо так курс був би кращим, і долар можна купити за 180 латвійських рублів, а після повернення продати за 400. Або можна на весь виторг затаритися спиртом Royal, але його потім ще продати треба, а до того — провезти через литовську митницю, на щастя, на виїзді латвійці вже не перевіряють. Але з литовцями було б простіше — всунеш їм долар чи два, і вже по всьому.

Проте у підземному переході ми побачили у продажу плакати і зупинились — аж щелепи повідвисали: Сталлоне, Ван Дам, Шварц з другого Термінатора, Чак Норіс, Джим Керрі, Шерон Стоун, 2 Unlimited, Джексон, Мадонна, «Нірвана»… і так можна продовжувати безкінечно. Загалом плакати можна знайти й у Шяуляї, але ці були просто бомбезного розміру. Майже всі в повний зріст людини. І кольори такі, що здавалось — зараз вони до тебе заговорять. Навіть справжніші, ніж по тєліку. Порівняно з тими плакатами, зображення в тєліку здавалось таким, ніби дивишся крізь вікно, обісране мухами. Всі плакати, які можна було купити в нас, майже не відрізнялися від тих, що надруковані на сторінках журналів Bravo, Popcorn чи ще десь.

Але в нас купують ті, що є, бо зовсім нещодавно всі плакати були лише з журналу «Ряди молоді»[1]. А ще можна було купити перефоткані знімки Брюса Лі чи Ван Дама розміром з аркуш зошита. І нема чого тут багато розмірковувати.

Ми переглядаємось — і відразу розуміємо: плакати підуть. Почуваємося, ніби Гамерику відкрили. Ви уявляєте те почуття, коли знаходиш щось, чого ніхто досі не знаходив, і ти будеш першим. І не лише бабла заробиш, а ще на тебе будуть дивитися й запитувати, звідки ти це дістав, скільки заплатив і всяке-різне. А тоді ти відчуваєш, що не просто бабки заробляєш, а по-справжньому заслужив їх, бо ти такий крутий, що це все знайшов і зрозумів те, чого інші не знаходять і не розуміють.

Ще б пак! Не часто почуваєшся таким крутим. Зрозуміло, що бариш з тих плакатів не буде вражаючим — удвічі, ну, максимум утричі. Але ж набагато приємніше щось зробити і для душі, а не лише заради бабла. Бабки — це добре, але коли від цього ще й кайф отримуєш, то й часу на штовхання товару не шкода, і більше з’являється ідей, куди той товар спихнути, та й інших легше переконати в тому, що без цього плаката їхня хата — просто конура.

Тож їхали додому на розслабоні — на кордоні ніхто не буде домахуватися. Зиркали на інших навіть з легкою зневагою, десь так: ну, ви тремтіть, тремтіть, якщо слабó мізками порозкидувати, якщо все робите разом з табуном. Та ніде гріха діти, ми вважали цей табун цілковито прийнятним. Усі довкола були нам наче родичі — вони жили й дихали тою самою справою: щось шили, в’язали, кудись возили, міняли, купували та продавали. Як у кожній родині — всі бажали бути крутішими за інших. А така конкуренція корисна. Тому, як на всіх родинних зборах, так і в цьому потязі, всі розповідають ті самі історії: про перетин кордону, хто, що й по скільки штовхає тощо. Ми везли товар потягом, а скільки ти тут зможеш потягнути чи повезти, втім, були й серйозніше налаштовані люди. Наприклад, напакує він цілісіньку автівку товаром і просить тракториста переволочити через кордон у такому місці, де суцільна трясовина, і жоден митник там сидіти не буде. Місцеві, що мешкають вздовж кордону, працюють інформаторами і повідомляють, чи немає поблизу прикордонників. Тоді з боку Латвії приходять потрібні люди і забирають захований у кущах товар. А інші тягають товар на конях: коні перестрибнуть меліораційні рови — і лови вітра в полі.

Таких не зловиш. А я ще довго роздумував про провідниць, все думав і ніяк не міг збагнути, чому тепер усі газети повні оголошень десь такого змісту: «Лише в нас найчарівніші, наймиліші гіди-провідниці, які покращать ваш похмурий настрій, супроводжуватимуть вас повсюди і весь час». Чому їх називають гідами і провідницями, та ще й пишуть через дефіс? Біля одного оголошення були намальовані два силуети — чоловіка і жінки. Жінка тримала його під руку, і була добряче вища за нього. Ну, типу, вона ж гід, тому знає куди іти, а її великий зріст мав би показувати, що тут саме вона керує ситуацією? Нісенітниця якась. І до чого тут провідниці потяга?

Однак довго я такими дурницями не мучився, і цього разу ми повернулися додому без зайвих нервів. Уже й Шяуляй скоро. Кажуть, що це місто вєліків. Може, і було колись. Незважаючи на те, що тепер ціна на бензин захмарна, вєліків чомусь не побільшало. Нові, що німці виготовляють, їдуть закордон, бо для нас їхні ціни трохи смішні — за таку ціну можна й тачку непогану знайти. Часи «Орльонків» і «Ласточьок» давно минули. Кращі лісопедисти тепер звідки завгодно — з Клайпеди, з Паневежиса, але не з Шяуляя. Інші ще називають Шяуляй містом Сонця. Але сонця могло би бути й більше. Втім, якщо говорити, як є, то Шяуляй є містом в’язальниць, спекулянтів, регбістів і хокеїсток на траві. А ще — ван дамів, шварців, бо качалки тут на кожному куті, і в кожній на стінах висять плакати з їхнім зображенням. Тому кожен, хто звідти виходить, уявляє, що живе у фільмі й грає головну роль.

В’їжджаємо на вокзал. Ну, що наші сталлоне і ван дами, дивіться, ось вам — Шяуляй! Ось тут і має відбуватися дія ваших фільмів. Знаєте, почуваюся так, ніби я привіз вас на батьківщину. Нашорошуйте вуха! Це — Шяулінський вокзал. Чуєте, що кажу? Чи ні? Повторюю ще раз — Шаолінський! Отож-бо й воно, що саме тут ви немов свої, тому будьте як удома.