Хроніки Південного

32

Після всього цього кіпішу внаслідок бушування Мінде про всі наші оборудки дізнався наш квітковий шеф і люб’язно попрощався, бажаючи нам успіху на вступних екзаменах. Вступні справді були не за горами, і я читав далі. Хочу спробувати вступати на литовську мову, навчання схоже, як і на журналістиці, але бігати з мікрофоном не треба. Сидиш, читаєш книжки. Розслабон. Можливо, вдасться мені щось у цьому житті вловити, то ж не ідіоти пишуть книжки. З оглядом на те, що бабла для нашої втечі вже не зароблю, восени прийдеться терпіти виєбони батьків Моніки.

Того червневого ранку ми разом з Мінде нічого конкретного не збиралися робити — подивимось якийсь фільм, послухаємо музику. Я з книжкової полиці Мінде відбирав собі книги — не менше ста моїх баксів теж втопилися через оборудки Мінде. На таку суму багато не набереш, але різні енциклопедії, що він накупував, може, й згодяться. Ось тепер мене попустило стосовно тої сумнозвісної історії, коли ми з ним напоролися на мєнтів з ковбасами в Ризі. Типу, ми тоді із‑за мене стояли під тим мостом. То ось, я не раз говорив Мінде, щоб не пхав пальці до тих автоматів. Тепер можна вважати, що ми з ним обмінялися цінними порадами.

Радіостанція M—1 безперервно крутить концерт «Фойє» в клубі «Анапіліс» у Паланзі. Спочатку на це ми не звертали уваги, бо нас це ніби й не стосується, оскільки все, що цікаве, відбувається не в нас. А потім Мінде каже: давай, їдемо! І щось клацнуло в голові — авжеж, чом би й ні? А як? Бабла то нема. В тому розумінні, що я трішечки ще маю, але Мінде конкретно з голою сракою. Втім, ясно, що подорожувати, коли не маєш бабла, — значно крутіше. Все одно платити за автобусний квиток — повний абсурд. По MTV показують кліпи, і там теж усі ті, що вільні й незалежні, їздять автостопом, ніхто квитків не купує. Тому — вперед автостопом. Ми подивилися «Тупий і ще тупіший», тому абсолютно зрозуміло, що подорожувати автостопом буде бомбезно весело. Моніка саме поїхала з батьками в Палангу, казала, що зупинилися начебто на вулиці Вітовта, будинок номер п’ятдесят п’ять. Є шанс зустрітися…

На початку подорожі здавалося, що справді скоро побачимося. Від Куршєнського переїзду нас підібрав такий мовчазний діяч на «Опелі Аскона». Зупинився, пообіцяв підкинути нас до Куршєнаю. Підкинув. Здавалося, що в нього така робота — збирати по узбіччях різних там безталанних, бо він усе робив дуже серйозно і дорогою нісенітниць не плів. Але біля Куршєнай ми застрягли. Спочатку ми стрибали, рисувалися по-всякому, проте ніщо не допомагало. Мабуть, ще й зіпсувало справу, бо всі тільки газу добавляли. Ми заспокоїлися і стояли мовчки.

— Про що думаєш? — запитує Мінде.

— Не знаю, сильно спекотно. Яйця паряться.

— Ти дурний, я в таку погоду весь час без трусів.

— І як?

— Ну, кльово.

Ми починаємо верзти різну маячню, головне, щоб римувалося:

Я: Яйця парить біля Куршєнаю

Мінде: Це нічого, буде сіно

Я: до Паланги відвезіть

Мінде: у «Анапіліс» ведіть

Мінде: Давай, зробимо плакат: МИ БЕЗ ТРУСІВ!

Ми нареготались, і час пролетів непомітно. Вже вирішили плентатися додому, як раптом зупинилась якась жіночка, і після обіду ми вже були у Паланзі. Навішали їй лапші, що ми — студенти. Самі не знали, чому так сказали, може, щоб у неї не виникало зайвих питань. Студенти вічно без бабла і можуть їздити автостопом, а школярі — хтозна — може, з дому втікають?

У крамниці біля пошти купили поїсти: кефір з батоном — це добре, щоб шлунок напхати. Вирішили піти пошукати, де Моніка зупинилась. Її будинок мав бути поруч з головною поштою. Але не схоже на те, що тут хтось здає кімнати відпочивальникам. Вона ніби говорила про приватний будинок. У мене в голові крутиться — вулиця Вітовта п’ятдесят п’ять, і нічого тут не зміниш. А в такому натовпі народу все одно нічого не побачиш, навіть якби вони тут і мешкали. Дзвоню з головної пошти в Шяуляї, може, її братко скаже, де батьки зупинились. Оператор кілька разів намагається з’єднати, проте на тому кінці ніхто не відповідає. Ясно — братко сам удома сидіти не буде, а коли й буде, то точно не сам, тому слухавку навряд чи візьме. Ми подзвонили нашим батькам, переказали вітання від моря, а вони так і залишились з відпалими щелепами. Ми ще трохи потинялися на місці і погнали шукати того «Анапіліса».

Я не переконаний на сто відсотків, що добре запам’ятав адресу. Мабуть, знову наплутав, але щось мені тут не подобається. Хтось тут щось накрутив — або Моніка, або її батьки. Хтось явно мене дурить, і я чогось тут не вловлюю. Чомусь це майже вже не дивує мене, я й до цього зауважив, що в житті хтось інший за мене робить вибір і таким чином звільняє від головоломок. Одначе їх не меншає.

Коли добралися до «Анапіліса», зрозуміли, що хоч тут нам несамовито поталанило. Про купівлю квитків навіть не йшлося, той клуб — дерев’яна хатинка на курячих ніжках. Якщо тут почне грати «Фойє», все буде чутно наскрізь, а надворі ще й краще, не треба паритися всередині. А насамкінець, коли про квитки ніхто не питатиме, можна зайти туди, зблизька подивитися на Мамонтоваса. Тоді сміливо можна вважати, що ми були на концерті.

Отже, невідомо, де було більше людей — всередині чи назовні. Спочатку всі сиділи, схрестивши ноги на рюкзаках, згодом розрухалися, почали стрибати, випендрюватися, як хто міг. Дівки просто поїхали дахом. Вони на нас не звертали жодної уваги. Здавалося, що всі втюрилися в Мамонтоваса. Не просто втюрилися, як у якогось там Брайнадамса чи Джорджмайкла, які закордоном і до них не дістанешся, але так, ніби вони всі через місяць за нього заміж зібралися, і тому тепер звертатимуть ще на когось увагу, що б ти там не робив.

Концерт завершився, всі ще погукали: «Фойє! Фойє!». Мамонтовас помахав ручкою через віконце — і всі розійшлися. Хто додому, хто до кабака святкувати далі. А ми що? Ми ще погнали на центральну вулицю Басанавічюса, але там стояв суцільний бумчик зі всіх кав’ярень одночасно. Кинули око, що можна купити перекусити, проте там паршивий хот-дог — п’ять літів. Ну, ні! Хто тут купуватиме?

Словом, нічого цікавого на вулиці Басанавічюса немає, а за нею взагалі нічого немає. Пройшлися морським узбережжям, а там тільки-но й дивись, щоб не наступити на парочки, які тискалися в дюнах. Нам теж, мабуть, треба десь вмоститися і спробувати поспати. Знайшли в дюнах трохи віддалене місце, щоб вітер з моря не задував, і намагаємось подрімати. А навколо — і ближче, і далі — чортзна-хто покрикує, ходить, і нам здається, що зараз прийдуть мєнти і нас пов’яжуть. Може, й не найгірший варіант — спали б у відділку, може, й нічого. Судячи по голосах, мєнтів тут нема. Фанів «Фойє» теж. Здригаємося від волання налиганих морозів: дух, ідеш сюдииии! Мені, бля, по*уй… Лежу й міркую, як швидко все перевернулося. Зовсім недавно я й сам міг погорланити разом з ними, а тепер лежу й тіпаюся. Правда, вони п’яні, мало що могли б нам зробити, однак все одно домахалися б. Бо в нас вигляд не той, бо лежимо тут, бо, бля, на*уй, що тут таке, а?! Лежу, складаю в думках базар, послідовність ударів: ніжка, кулак, коліно, вертушка не гірше, ніж у Ван Дама. Як підскочу, як ногою вмажу прямо у щелепу. Непомітно втомившись у роздумах, засинаю. Але лайно! Поспати не вийде — холодно, а п’яних морозів замінюють пташки, які щебечуть, як оскаженілі. Та чого тут хотіти, їм, мабуть, теж холодно. Світанок. Далі лежати нема жодного сенсу, краще піти, хоч зігріємося. Тому підводимося й прямуємо у шяуляйському напрямку, туди, де будемо «стопати» автівки. Я роздумую про те, що десь тут неподалік спить Моніка, майже відчуваю її тепло.

— Ну, і як тобі без трусів? — запитую в Мінде.

— Нормально.

— Колючок не налізло?

— Колючки можуть налізти тільки в труси, а коли ти без трусів, то все випадає.

— Ні, ну тобі точно треба до Індії. Уяви, стоїш ти собі десь в автобусі і тільки чуєш, що твої яйця якийсь дід мне. А ти без трусів.

— Як вмазав би в пику.

— Ага, мазальник знайшовся.

— Їй-богу.

— Ну, ну.

— А чого ти тут про яйця з самого ранку?

— Хтозна на кого нарвемося. Ніколи не знаєш, на кого нарвешся — на підара, фальшиві бакси чи ще щось.

— Тільки не починай.

— Та добре, але одна річ мене завжди дивувала. Бабла тобі не бракує, а ти задля нього стільки чудиш і маєш клопіт.

— Розумієш, я нічого не можу зі собою зробити. Все одно мені бракує того бабла.

— А навіщо тобі бабло? В тебе майже все є. Батьки не тиснуть, весь час підкидають на дрібні витрати.

— Ну, ясно, що так. Однак клептомани крадуть теж не від злиднів, чи не так? Вони просто не можуть стриматися, щоб чогось не стирити. Зі мною теж щось схоже, тільки я не краду. Якщо не брати до уваги металу з гірки Салдуве, точніше з того, що залишилось від пам’ятника армії-визволительці. Але це можна вважати майже патріотичною діяльністю — допомагаєш демонтувати пам’ятник окупаційної влади і штовхаєш метал на благо побудови нової Литви. Загалом, коли я щось одержу, воно мене більше не цікавить. Отримав магнітофон, комп, подивився, потицяв — все, треба чогось іншого. Думаєш, якщо це матимеш, усе зміниться, втім, нічого не змінюється. Згодом починають снуватися думки, що треба ще чогось, і тоді вже все буде чікі-пікі. І не допомагають жодні медитації, думки лізуть все одно. Не знаю, важко сказати, навіщо мені бабло. Я можу його й не витрачати, головне, щоб було і текло між моїми пальцями, як вода.

— Не кажи, Юрґу, мабуть, побалував, чи твій портрет вона намалювала задарма?

Мінде мовчить, явно роздратований.

— І що ти хочеш тим сказати?

— Та нічого, а де Юрґа тепер?

— Вона поїхала. Казала, що спочатку до Берліна, там рейв Love Parade.

— То натанцюється і повернеться?

— Казала, що підвернулась якась робітка манекенниці.

— Зрозуміло. Все-таки вона космос. А нам тепер світять мелодії самотніх чоловіків.

Чомусь втечу Юрґи на ті покази я пов’язував з бочкою лайна Мінде. Однак, то не моя справа.

— Ти читав Акселя Мунте? — запитую я згодом.

— Ні.

— «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

— Ааа…

До шосе дістаємося мовчки. Там вирішуємо, що краще ловити автівки поодинці. Один пацан — це нічого, але двоє пацанів, що над ранок подорожують автостопом, можуть зацікавити лише маніяків. Я, як ширший у плечах, відпочиваю в рову, а Мінде вдається протягом двадцяти хвилин когось зупинити. Я висовую з рову голову — ні, не їде, показує він мені. Не встигаю вникнути у питання, як я тепер маю почуватися, коли вчора не зміг Моніці ні додзвонитися, ні знайти її, і все якось незрозуміло, а Мінде вже махає мені — yes! Везуть! Та ще й крутою тачкою!

Значок на кермі давав зрозуміти, що ми летимо «Ягуаром». Я завалився на заднє шкіряне сидіння, машина нас закачує, мов немовлят у люльці, чувак виявився зовсім нормальним, закинув новенький компакт-диск Fugees «Ready Or Not». Що за питання, ясно, що ready… Можна так їхати і їхати без кінця. Так можна почати мріяти про права. А коли дивлюсь на батьківський «Форд Ескорт», думка про права навіть не виникає. А тепер здається, щойно сіли, а ми вже на автостраді Клайпеда — Вільнюс. Швидкість така, що не виникає бажання подивитися на спідометр. Таким чином не встигнемо оглянутися, як будемо вдома. Можливо, батьки ще спатимуть.

…Ready Or Not, Here I Come, You Can’t Hide…

— А куди він їде? — раптом ні з того ні з сього запитую я в Мінде.

— У Шилале.

— У Шилале?

— Ну, так.

— Бля! А ти знаєш, де та Шилале?

— Та звідки мені знати, десь по дорозі.

— Невже? Ясно, Шяуляй, Шилале. Десь по дорозі… В тебе сонячний удар — чому ти вирішив, що ця машина нам підходить?

— Я запитав куди їде, він каже, що до Шилале, то я й сказав, що нам по дорозі…

Водій почув наш базар.

— Я мушу тут звернути. Вам, мабуть, краще залишитися на автостраді.

— Так, так, — скрикую я, — випустіть нас на повороті.

— Прошу, — він зупиняється за кілька хвилин.

Стоїмо ми фігзна-де, сонце палить, асфальт парує спекою. Навколо жодної тіні, анічого. Та звідки така спека з самого ранку? Проїжджає ледь пару машин, та де вони тут на розгоні зупиняться.

— Скільки в тебе грошей? — запитую.

— Навіщо тобі бабло, можливо, ти бачиш десь касу з квитками?

— Гаразд. Дивись, тут вказівник на Рєтавас. Мені здається, що від Рєтаваса нам вистачить грошей на квитки.

— Тут десять кілометрів до того Рєтаваса.

— То й що, може, хтось підкине. Тут на сонці ми попадаємо за десять хвилин, мов листя. Без шансів, що хтось тут зупиниться. Хто буде зупинятися, коли їх зупиняють два лохи у соснових голках? А трактори на автострадах не їздять і в причеп не візьмуть.

Поперлися ми пішки дорогою до того Рєтаваса. Йдемо, йдемо, йдемо, але жодна машина не їде. Затінку тут теж нема, коники сюрчать, від цього якось веселіше. Попити в нас, певна річ, нічого не було. Про їжу ми взагалі не думали, хоча після того батона з кефіром у роті так нічого й не мали. Крокуємо й відчуваємо, що вся попередня ніч ніби висить нам на ногах жорнами, і мусимо тепер усе це волочити за собою. Через півгодини починаємо скидати з себе одяг. Одежа просто липне до тіла. Автостоп — страшно весела штука. Особливо, коли крокуєш пішки по невідомій ґрунтовій дорозі до казна-якого Рєтаваса, про який нічого не знаєш. Не знаєш, ні які там автобуси, ні скільки вони коштують, ні коли вони їдуть. Не знаєш навіть, чи є там взагалі автостанція.

— I am sсatman, — ні з цього ні з того починає Мінде, — скуба дабі ду, чи ясно, курко тобі, скуба дабі дууу.

Кури з узбіччя порозбігалися, залишились корови. Вони точно нікуди не втечуть.

— Корово. Чи тобі не жарко? Ти, корово, йо, корівко, му…

Ми репетували різні нісенітниці, що на язик потрапляли. Ми танцювали, оскільки дорога була зовсім порожня, здавалось, що ми будемо крокувати до того Рєтаваса ще пару днів…

«Му-му-му-му-му-му», — підспівували собі під носом під «Crash Test Dummies». Корів це не вражало. Щоб збільшити ефект, наприклад, у кліпах по MTV, потрібна певна витівка чи дурний вибрик. Тому ми, не змовляючись, виставили корові голі зади, крутили ними і верещали: «I like to move it move it, І like to move it, move it». А як ще інакше відчути свободу? Свобода — це робити різні дурощі.

Однак в очах корови всі трюки MTV лускалися. І ми теж. Більше крокувати не було ні сили, ні сенсу, тому ми сіли на узбіччі… Я подумав, що в селі я б не додумався робити такі дурниці, і що, витворяючи таке, злегка перегнув палку. Якби пояснити, я трохи хочу, щоб так було, й роблю так, щоб схоже, як по тєліку. Все, може, й крейзі, проте не зовсім так, як хотілось би. В нашому кліпі замість тьолок — корови.

Навряд чи цією дорогою взагалі хтось їздить. Здається, що тут блокада ще не закінчилась і ніхто не їздить машинами. Бодай на возі хто-небудь притарабанився би.

Несподівано вдалині з’явився драндулет, і ми взялися підстрибувати, махати руками, немов з берега безлюдного острова кораблю, який пропливає мимо. І що ви думаєте? Не зупинився, падлюка! Ми давай бігти за ним наздогін. Біжимо, махаємо руками, кричимо. Десь за сто метрів драндулет все-таки зупинився, дав заднього. Ха! Подіяло!

Не встигли водію розповісти, що на цій дорозі у Рєтавас ні душі, як уже товклися на автовокзалі, там нашкребли на автобус, та втиснутися до нього — просто виклик. Спершу балансували на одній нозі, але до Шяуляя так не доїдеш. Автобус трясся селами, стояла несамовита спека. Ми попадали на сходи. Чомусь усе здавалось нам страшно кумедним — можливо, тому, що нічого не жерли ще від учора. А може, тому, що опанувало відчуття, що життя — казка, яку розповідає ідіот. Який сенс у всьому, коли не можеш збагнути нічого до кінця? Щось тут було недобре, і мені дуже не подобалось. Чому така дивна адреса? Була Моніка в Паланзі чи ні? Чортзна-хто намутив тут. Але не почнеш з цього приводу сумувати. Або тому, що ледве не поїхали до Шилале.

Поки ми тряслися в автобусі, у моїй голові почав складатися вірш, такий собі, незлий і невеселий, важко визначити, придуркуватий, як і вся наша подорож.