Хроніки Південного

33

Наступного дня я встав і після сніданку одразу погнав шукати Моніку. Точніше — чергувати біля її дому. Спершу я зателефонував їм додому, відповіла її матір, отож Моніка теж має бути вдома. Стояв на протилежому боці вулиці і спостерігав, чи вона не вийде. Зрозуміло, що почався дощ, отже я мусив сховатися під дашок під’їзду сусіднього будинку, але звідти майже не було видно, тому я увесь час мусив висовувати голову і дивився, чи вона не виходить. Та хто буде виходити в дощ, втім, коли батьки хочуть з людини зробити дресированого чемного песика, всяке може бути.

Після дощу Моніка вийшла. Побачивши мене, вона трошки розгубилась, і ми поодинці пішли у скверик, щоб її батьки через вікно нас не застукали. Вона була дуже мовчазною, кожне слово мусив з неї витягувати. Я ще ніколи не бачив її такою серйозною, здавалося, що дощова хмара зникла всюди, але залишилася над нею. У Паланзі вона була, але їхня адреса таки виявилась іншою. Бо хто відпочиватиме в місці, де стільки народу. Тепер вона збирається їхати з батьками на дачу. Без жодного азарту розповіла про вступні іспити. Буде вступати на правничий. Вона завжди любила правду. А я то думав, що це тільки я — Робін Гуд і Тадас Блінда в одній особі. Мої жарти її зовсім не веселили, вона ледь усміхалась, і здавалось, що перебуває деінде. Зрозуміло, що до Вільнюса її повезе батько. Гаразд, це неважливо, головне, що скоро прийде осінь і ми разом мешкатимемо в общазі в Саулєтекіс. Зараз та общага здавалася казковим хепі-ендом, а будь-який хепі-енд — це початок довгого і прекрасного життя. Коли сидиш, обійнявши Моніку, можна реально відчути життя після такого хепі-енду.

— Слухай, — кажу я Моніці, — ти мене не лякай, дзвони мені, бо коли ти зникаєш — то в Паланзі, то на дачі, то фігзна-де — я не знаю, що й думати. А після вступних іспитів, коли будеш знати свою нову адресу, напиши мені, гаразд?

— Гаразд, — відповідає вона, і я більше не маю чого до неї прискіпуватися, мушу вірити.

Сьогодні Моніка дивилася мені в очі, немов у кіно: коли дивишся і бачиш щось більше, розумієш все без слів.

— Кохаю тебе, — каже вона.

— Я теж, — кажу.

І Моніка знову зникла.

Почалися вступні іспити, і не було часу ламати голову над тим, де вона. Я відвіз документи у Вільнюс та Клайпеду. В обох університетах подав на литовську мову. Не зважаючи на те, що мої батьки просили мене закінчити дванадцять класів, мій вибір вступати на литовську їх не надто тішив. Однак я читаю книги і сам пишу, тому вважаю, що ця справа допоможе зорієнтуватися в цьому світі. Інколи недостатньо лише знати, що світ — це казка, розказана ідіотом. Мені вдалося подати документи в обох місцях, хоча і там, і там необхідно було подати оригінальний атестат. Врешті-решт оригінальний документ опинився у Вільнюсі, бо Клайпеда — запасний варіант. А запасний план у мене є завжди.

Однак найбільший прикол був у тому, що дата екзамену з літератури що у Вільнюсі, що у Клайпеді була та сама. Без оригінального мого тіла на екзамені лише зі самим докумєнтом нічого не вдасться.

— Слухай, — кажу братанцю, — чи можеш мене зрання підкинути до Клайпеди?

— Чого не хочеш потягом поїхати?

— Бо того самого дня на другу годину мені вже треба бути у Вільнюсі.

— Бачу, ти нормально справи влаштовуєш, гаразд.

Братанець мав підстаркувату беху, втім, це не було недоліком. Агрегат тягнув так, що я, милуючись світанком, просто влипав у сидіння. Братанець не боявся так тиснути на газ, бо мав такі-сякі зв’язки, коли б зненацька вискочив якийсь півень і спробував нам штраф вліпити.

Клайпеда мені не здалась особливою чи гарною. Спочатку ми побачили приватні кількаповерхові будиночки з баштами, далі — з червоної цегли, такі як і в нас в Шяуляї, а ще якісь казарми, там ми пірнули під залізничний міст, а винирнули вже у центрі. Теж не сказав би, що щось крутезне. Потім частина старого міста. Правда, мені сподобалось, що там через центр міста тече ріка, а посеред ріки стоїть корабель. Потім знову почались спальні райони, доки ми проспектом Тойкос доїхали до місця призначення. Будівля схожа на бурсу, але вказано — факультет універу. Мене це мало хвилювало. Краєвид довкола, як у нас на Південному, але надворі чутно, як працюють портові крани, яких не видно, над головою кричать чайки і солоний вітер дме в обличчя. Бозна-чому, але мені стало ясно, що далі я житиму тут. Хоча це і запасний варіант — я ж збираюсь жити у Саулєтекіс разом з Монікою — проте звідкись прийшло таке спокійне розуміння: тут. Тобі зрозуміло, але ти не знаєш звідки.

Витягнув екзаменаційний білет. Саломея Неріс. Поема «Егле — королева вужів». Можливо, і не житиму в Клайпеді, бо прочитати цілої тої «Королеви» я вже не встигну, оскільки я її не читав. Цієї казки я теж майже не пам’ятаю, тільки в загальних рисах: братко хотів як краще й закатрупив вужа, за яким вона була заміжня, а та прокляла дітей і потім себе. Але хто на що перетворився, я вже не пригадую.

Іду шукати книжку, бо там мусять бути всі тексти. Шукаю — і тої поеми не можу знайти. Ну, повний гаплик. Але хтось із комісії каже, що я можу говорити про будь-який вірш Саломеї Неріс. Тоді, дуже прошу — я говоритиму про весну — «Полином зацвіту».

Усе тут зрозуміло — реінкарнація. Як у віршах Ґяди, але ще простіше. Тільки не зрозуміло, яким чином той весняний вершник у кущі полину пізнає Саломею, однак свої сумніви, мабуть, треба тримати при собі.

Комісія запитує, чи не бачу я тут народних мотивів. Ну, так — весна. Всі народні мотиви пов’язані з природою, бо народ, як ніхто інший, добре її відчуває. Фактично, народ живе на природі, а не в місті. Дивлюся, що комісія посміхається і бачу, що так просто їх не проведу. А де ще тут можуть бути народні мотиви? Нема їх тут більше, окрім коня. «Ну, кінь», — кажу. «Гаразд, зрозуміло», — говорять вони мені, і екзамен завершується.

Я пускаюся бігом по сходах вниз, стрибаю в беху і ми летимо до Вільнюса. Там екзамен після обіду. Мій братанець за таку їзду ризикує позбутися прав, але мене везе. Він молодець. Я мовчу і більше нічого не кажу.

— Що таке? — запитує. — Що, погано написав?

— Та ні, я вважаю, що добре, навіть дуже добре.

Сиджу і міркую, чому мені раптом здалося, що Клайпеда невідворотно стане тим містом, де я буду жити? Можливо, чайки трошки вплинули на мене. Тільки тепер я згадав «Чайку Джонатана Лівінгстона». Зараз ця казка мені здавалась надто простенькою, тим не менш чайки в місті вражали. А ще вони перегукувалися зі звуками портових кранів. Сидиш і слухаєш, це тобі не дзижчання в’язальних машин. Це можна порівняти хіба що з гудінням вітру у щоглах флагштоків. Усе-таки чайки і крани гудуть набагато потужніше. Однак, що в цьому спільного з моїм майбутнім? Роз’яснюй як хоч, ніхто не дасть відповіді.

Братанець від дверей до дверей пригнав ледве за пару годин. Я ще встиг вільно вдихнути повітря, перекусити, а тоді побігти писати наступний екзамен. А там навпроти нас стояли двоє — один височезний, схожий на баскетболіста Карнішова, а інший — маленький очкарик, такий собі Вінні-Пух.

З цього року творів на вільну тему тут більше немає. Дають тобі тексти, потрібно їх проаналізувати. Я жодного разу в житті не писав творів на задану тему, тим паче аналізу тексту, але цього аналізу в нас ніхто не писав. Корочє, з темою свободи тут кінець, треба вибирати. Одначе з вибором якось не дуже. Твір «У старому маєтку», точніше — уривок. І як тут інтерпретувати цей уривок, коли ти самого твору не можеш згадати. Я з прози не пригадую нічого — ні імен, ні що там відбувалось, у якій послідовності. Можу пригадати лише, хто був хорошим, а хто — поганим. У загальних рисах і без імен. Відчуваю, що стільки відомостей для екзамену, мабуть, не вистачить. Треба вибрати вірш, бо він тут є цілим, можна вдавати, що він для тебе настільки досконалий, що інших віршів і навіть дату народження поета знати необов’язково. А я і не знав, бо наші вчителі теж не зовсім знали, як викладати тих письменників екзоду. Позаяк там є вірш. Ну, ви послухайте:

Не почнеш писати, що вірш настільки досконалий, що навіть не має сенсу. Так чую, що це точно не сподобається вельмишановні комісії. І про що писати? Хотілось би так, як Сакалаускас писав про Мачерніса, якого порівнював з Христом. Проте тут навряд чи вдасться. До того ж нам пояснювали, що писати аналітичну інтерпретацію необхідно не шляхом порівнянь, а конкретно: простір, час, що роблять і чого хочуть.

А хто тут що робить і чого хоче? Ранок, небо, перон? А коли тобі сниться, то дія відбувається де — на вокзалі чи в голові? Якщо сам Далі казав, що сенс не обов’язково має бути, то, на мою думку, тут саме той випадок. Однак Далі може плести що завгодно, а коли потрібно написати аналітичну інтерпретацію, необхідно у будь-якому випадку зазначити сенс.

І звідки там швидкість і хвилювання? Це тому, що декілька поїздів одночасно прибуло на перон? Чи тому, що черговий залізничник зі своєї дівкою лижеться? Можливо, йому сниться дівка або поїзди. Усе трошки співзвучне з Далі, треба це застосувати. Ще подумають, коли я знаю про Далі та ще й пов’язую його з Радаускасом[35], і можливо, докладуть якийсь там плюсик. І таке порівняння нагадує Сакалаускаса.

Там «Цукерковий сміх»… а в мене суцільний невроз, бо тут безліч всього і все абияк. У нього виходить, що шпаківня — це червона пляма. Підозрюю, що таке «Морсе» — ніхто не знає. А ще поблискує міддю. Коли мідь, то червона. Може, там на Марсі щось поблискує? Чи це про азбуку Морзе? Тут дозволяють скористатися словником. Та, йоли-пали, у словнику литовської мови немає слова, яке починається на «морс». Жодного! Аніякого! Явно, що тут емігранти самі повигадували своїх власних понять. І що там блищить в нього? Рейки чи погляди… Фіг розбереш. Ви вловили? А в самому кінці горобці. Лише ці останні строфи мені й зрозумілі — про горобців. Але ж не будеш писати лише про них. Тоді склалось би враження, що вірш про амбіції нікчем.

А ще мені не до вподоби, що вірш нагадав не ранок на залізничному вокзалі, а сьогоднішній ранок у Клайпеді. Вистачає й тих метушливих поїздів, щоб згадати сьогоднішнє червоне сонце дорогою до Клайпеди і моє хвилювання. Чомусь найсильніше я розхвилювався через тих чайок і портові крани.

Інші абітурієнти вже написали і несуть здавати комісії, а я ще сиджу, хоча давно вже не маю про що писати. Сиджу і чекаю, може, з’явиться якась думка, мов НЛО. Пізніше лежу сам на залізному пружинистому ліжку в общазі Саулєтекіс в очікуванні, поки оголосять результати. Звичайно, ні на що добре не сподіваюсь, але коли я такий-сякий католик, теоретично і зі мною може трапитися чудо. Маю надію, що мою аналітичну інтерпретацію врятує порівняння з Далі. Результати мене повертають на землю: мене не зачислили ні на бюджет, ні на платні, ні на заочні місця. Хіба би хтось сам відмовився. Однак годі вже тих ілюзій, жену я додому.

Після повернення намагаюся знайти Моніку, проте вона пропала, як у воду впала. Нічого мені не написала і не пояснила. Малоймовірно, що стирчить весь час на дачі. Дзвоню їй додому. Ніхто не бере слухавку, навіть братко. Може, вона сидить тишком-нишком, щоб наші зустрічі не зіпсували всю справу до Вільнюса?

Можливо, під впливом лікарів всі стали неймовірно чутливими і здатні вигадувати різне зі сфери фантастики. Я почав усіх розпитувати про неї, але ніхто її не бачив і нічого не знав. Я навіть зателефонував на станцію юних натуралістів, запитую, може, якісь змагання з верхової їзди, чи так поїхала кудись на якусь подію. Однак нічого. Врешті-решт я запитав у Едити. Та ламалась наче целка, — хтозна, може, такою й була, — а потім видала, що важко у це повірити, але батьки Моніки довідалися, що вона там у Шотландії зовсім не англійську мову вчила, а мутними справами займалась — чаклунством всіляким, тому розлютилися і відправили її в монастир. Звісно, фантазія Едити не має меж, однак могла б її застосовувати десь в іншому місці, а не тут брєд сивої кобили нести. Я так їй і сказав. Проте що з того? Говори їй скільки хочеш, нічого не зміниться.

То ось, все, як у тому вірші — одного разу ти прилетиш і більше вже не зустрінеш. Дзвонити їм більше не хотів, тому зачекав її братка біля дому. Той м’явся, як малолітка, а потім щось промимрив, мов батьки вивезли Моніку закордон лікувати, бо вона захворіла.

— Чим захворіла?

— Не знаю, ще точно невідомо, — мекав її братко, намагаючись шмигнути в під’їзд.

— Чуєш, ти з нею поговори. Нехай вона мені хоча б подзвонить. Бо інакше я можу подумати, що вона померла, а ви її десь тишком закопали. І почну шукати через мєнтуру…

— Та добре, добре, — відмазався чувак і змився.

Утім, нічого доброго, насправді нічого не прояснилося. Можливо, лише те, що її вивезли. Проте важко у це повірити. З огляду на мекання її братка та маячню Едити можна було надумати багато чого, однак легше повірити в НЛО. Та що я міг зробити? Я ж не піду до тих чудиків, які вночі уві сні гуляють по дахах, і не проситиму знайти мою дівчину. На кшталт, в неї різний колір очей, кажуть, що відьмою була, а тепер зачинили її в монастирі, може, вам не важко перевірити по своїх каналах.

А може, вона взяла й утекла. Сама, без мене. Задовбали її на смерть предки та братко, і вона змилася від них з кінцями. Ймовірно, дасть вісточку мені колись. Коли сама заспокоїться. Часом бувало, що вона щось надумувала і робила сама, не порадившись ні з ким, бо так вона хотіла. Наприклад, з тою Шотландією теж. Повідомила про це телефоном. Для чого щось погоджувати, запитувати думку інших, коли робитимеш так, як сам вирішив. Так колись коза мого дідуся лише з часом сплила, так і Моніка. Щось схожого було між ними — обидві справжні, нестандартні, і обидві мені подобалися.

А якщо в неї справді щось серйозне зі здоров’ям? Вона сильно оберігалась від різних нечистот, все бігала руки мити, бо якщо вийдеш з автобуса і відламаєш руками хліба та покладеш до рота, то смерть фактично — неминуча. Але різні фобії самі собою хвороб не збуджують. Хіба якісь інакші. Однак щось мало би статися, оскільки останнім часом в неї був страшний напряг. Їздити верхи не могла, готувалась до вступних іспитів, якась хвороба і шантаж братка, весь час треба думати, яким чином нам зустрітися… Можливо, перебір?

Усе здавалося безглуздим, немов би її викрали прибульці. Я завжди полюбляв різні безглуздя. Прибульці — то, мабуть, занадто, а ось Ерліцкаса і жарти Рудоносика — то навіть дуже. До того ж я вже давно знав, що життя дебільне: підходить і дубасить тебе в ніс ні з того, ні з цього. Просто так, задля втіхи. Однак цього разу жодної втіхи не було. Абсолютно. В голові суцільний бардак, а ще — злість і страх, що чогось не можу збагнути. А збагнути не можеш тому, що життя не лише дебільне, а ще й підробка. Коли у своїй голові добряче відмотати плівку назад, то усвідомив би, що увесь час жив у світі фуфла і підробок. Тому чого хотіти від такого світу? Може, справедливості?

Я міг би почати хоч з тої касети Kris Kross, яку злив Вайдасу вчетверо. Лише згодом я второпав, що вона була зовсім не оригінальною, попри кольорову обкладинку. В неї не було такої блискучої наклейки, не було написано текстів пісень. Не все різнобарвне, що продають на базарі в Польщі, є фірма. Але так виходить, що оригінальних касет у мене ніколи й не було. Лише переписані. Погоджуюсь, Пугачова і Леонтьєв були оригінальними, а ще литовці тепер свої теж продають оригінальні, іноді я теж дещо купую — BIX, «Фойє». Батьки в машині слухають коміка Захараускаса — теж оригінальна, купили на його концерті в будинку культури. А де закордонні оригінали? У Шяуляї я ніколи не бачив їх у продажу.

А ще я згадав про те, як ми рахували шви на козирках кепок. Згадав, як важливо було купити у валютному магазині оригінальні касети BASF, AGFA, TDK. А ще раніше я міг відкрити записник і там писати: Chigago Bulls, Coca-Cola, NBA, BMW, NIKE, Adidas, Sony. Цим усім були обписані наші рюкзаки, шкільні парти, стіни, лавки у дворі, м’ячі, нефірмові джинсовки. Писали це на футболках, кросівках, шапках. Усе мало бути маркованим фірмовими знаками, бо вони були дивом самі по собі. Ти міг грати у баскетбол будь-яким м’ячем, але коли твої руки торкаються до Spalding NBA, ти вже проходиш, як Ісус по воді…

Купити не підробку було без шансів. У найкращому випадку можна щось знайти в секонді або пригнати п’ятнадцятирічний БМВ. Але кого цікавлять оригінальні речі з других рук? Вони вже вживані, вичавлені, потерті. Вони повністю втратили свою магічну силу, що затягує в загадковий коловорот. Як затягував Мачерніс або Гессе. А потім миришся з тим, що оригінальні речі для тебе недосяжні, бо ти живеш у Шяуляї. У Клайпеду через порт, звісно, щось потрапляє, але до нас — ніколи. Та згодом заспокоюєшся. Коли добре пороздмухувати, всі ми — копії Бога. Та не хочеться про це думати, оскільки це нічого не змінює.

Я, мабуть, справді змирився з тим, що довкола нас самі підробки. Справжні речі часом аж спантеличують. Як-от ті справжні італійські піци. Або той князь Мишкін. Виникає бажання їх переробити на свій лад. Іноді я переконував себе, що підробка навіть краще, бо можна самому переробити її під себе, як тільки забажаєш. Коли обшити рюкзак матерією так, як хочеш сам, він стає оригіналом. Слово «оригінал» має багато значень — єдиний, неповторний. Проте я ніколи не думав, що не лише матиму самі підробки, але й сам потраплю в підробку. В тому сенсі, що ніяк не зможу з’ясувати, як усе насправді. І буде здаватися, що всі інші говорять, як їм вигідніше. В мене здали коліна і серце, однак лікарі кажуть, що там нічого нема. Як змиритися з тим, що ніколи не дізнаєшся правди про те, де тепер Моніка, і що вона думає про тебе, і як там усе було насправді? Так ніби про якесь чудовисько Лох-Нессу — воно є, але ніхто нічого не бачив і не знає.

Нехай вона буде відьмою, крові ж не п’є. Але те, що її батьки дебіли, це факт. Єдиний, в якому я переконаний. Проте це мені нічим не допоможе. Я ж казав, що в цілому я справедливий. Я завжди за правду піду до кінця. А Робін Гуд мені подобається, бо він за справедливість. Тому вся ця історія мене шалено дратує, а наїхати нема на кого, адже залишилось дратуватися тільки щодо одного відомого факту — батьків Моніки. А де справедливість? Самі нічого не досягли, а на доньку тиснуть. З її братка нічого не вийшло, то тепер на Моніку вся надія.

Коли добре прикинути, то зрозуміло, що моя ситуація, можливо, не така вже й виняткова. Ми ж усі виросли в країні, де в принципі нічого доброго не було, не кажучи вже про оригінальні речі. «Побєда» здерта від американців. «Волга» також. А «жигуль» від італійців. А маскарад із запором просто смішний, здається, його теж здерли з італійців — і відколи італійці роблять найкращі машини? Діда Мороза і того здерли з Санта Клауса. Мультик «Ну погоди» — найкращий радянський мультик — здертий з «Тома і Джері». «Буратіно» теж і «Доктор Айболит», що був доктором Дулітлом. Ви пробували колись відрізнити моторолери «Вітка» і «Веспа»? Відрізнили? От і я — ні. Я так думаю, що навіть радянські лагєрі в Сибіру теж здерли у Гітлера. Правда, калашникова самі змайстрували, хоча я чув, що не без допомоги німців. Тепер з’явились нові рускі, котрі почуваються круто, але чим вони здивують, коли вже були Аль Капоне і схожі на нього, які оспівані у «Хрещеному батькові». А джинсів з колою не змогли навіть вкрасти. Головне було першими опинитися в космосі. А що робити в тому космосі з голою дупою, зі склянкою газованої води в руках і піонерським оселедцем під шиєю? Може, витягти гру, де вовк яйця ловить, і чавити? Бо вони не лише компа не спромоглись зробити, вони навіть і цю гру сперли у Nintendо. Усі ці речі здаються справжніми, коли про них нічого не знаєш.

І коли Моніка мені усміхалася, теж здавалося, що по-справжньому.