Хроніки Південного

34

Шяуляйський залізничний вокзал. Давно вже тут немає базару з українцями. На тому місці стоїть лише старовинний локомотив, який ніколи нікуди не їде. Я майже заздрю йому, бо їду до Клайпеди. Порівняння з Далі у Вільнюсі мені не допомогло. Мої торби повнісінькі, як у часи, коли я ганяв з ковбасами та хлібом. Тепер вони напхані моїми лахами, салом, банками м’ясних консервів. Однак найбільше важить моє хвилювання, геть як у тому вірші про залізничну станцію Радаускаса. А ще записка від Моніки. Я напередодні виїзду знайшов її у своїй поштовій скриньці. Записку відправили не поштою, а вкинули просто так. Одразу навіть не розповідав про це, оскільки й зараз не знаю, що розповісти. Краще прочитаю:

І що тут скажеш після цього? Як почуватимешся? Мов приручений собака — з ним погралися, той прив’язався, повірив, що тепер таким буде все його життя, а потім його викинули. І залишаєшся немов без життя. Без повітря. Бодай на перших порах. Все, що я робив, не має жодного значення, а майбутнє — тим паче. Тепер, тепер ти без повітря. В книзі «Ім’ям Кохання» було написано, що кохаючи людина бачить глибший сенс. Я думаю, коли кохання закінчується, тоді, на відміну від звичайної, людина, що втратила кохання, бачить хіба що глибший абсурд. У записці все сказано в минулому часі, а пише, що все ще попереду. Думаю, що останнього часу твори я писав стопудово краще.

Підсумково, якщо не рахувати часу в Шотландії, то в Литві я від Моніки отримав три записки. Перша була про те, що я витримав якесь випробування, і що вона вже готова. Друга, перед її поїздкою, — «кохаю.» А третя, що вже ні. Втім, результати випробування дійсні, я так зрозумів.

Усе неважливо. Головне було в тому, що у дужках. А зазвичай саме там бувають неважливі речі. Я щось не можу второпати — вона залишила мене тому, що я не вмів казати «я тебе кохаю»? Або казав занадто тихо чи якось не так? Усе було зрозуміло і без слів, але ось тепер мені зовсім нічого не зрозуміло. Можливо, знайшовся який-небудь златоуст? А може, вона зістрибнула на скакуна і кудись погнала, бо нікому іншому, окрім коня, не може відкритися, і ніхто так як кінь, її не зрозуміє.

Прірва була бездонною, однак стрибати туди я точно не збирався. Я чувак простий, і мене дратують такі записки. Чому не можна нормально пояснити, в чому річ? Ні, треба різні писульки строчити, у дужки різні натяки складати. Просто неможливо збагнути, що коїться, і ніяк цього не пояснити. Ні формулами, ні чим-небудь ще. Все тут догори дриґом. Не потрібно навіть НЛО. Так ще в моєму житті не було ніколи. А тепер є. Не хочеться у це вірити, але так є. І крапка. Ноги гнуться, руки звисають, мов дерево під час бурі. І нічого не допомагає.

А вчителька литовської мови переконувала, що, читаючи книги, людина усвідомлює, для чого вона живе. А виявляється, не зовсім. Живеш, чогось прагнеш, і раптом все зникає. Зненацька і без пояснень. Тут вже Моніка, мабуть, була права, коли казала, що правдиве те, чого не видно. Для мене Моніка була круто справжньою, особливо коли порівнювати з іншими. Вона точно не була схожа на дерматинову Едиту. Однак, дуже прошу — зникла, ніби якісь прибульці.

Важко повірити, що вона мене покинула, і все. Тут явно щось не так. Імовірно, що якась історія з її батьками або ще якась фігня. Можливо, не просто так почала з «Мій любий Рімасе»? Мені чомусь здалось, що тут вона не манірилась. Що я був їй любий і дорогий. А з того часу, коли в готелі вона, дивлячись прямо в очі, казала мені: «Я твоя, а ти — мій», — нічого не змінилося. А через якийсь час я згадав, як вона на «Фойє»-дискотеці, дивлячись в очі, співала мені вслід за Мамонтовасом «Я тікала від тебе, щоб бути ближче». Можливо, вже тоді вона щось надумала? Чи вона коли-небудь мені докоряла? Начебто, ні. Не дивлячись, що тепер моє волосся досягає аж до плечей, я не перетворився на обірваного митця, щоправда, увесь час щось пописував, втім, майже нікому й не показував. Єдине, щодо тих тихих слів вона мені закинула, і все. Коні теж не говорять, і це не заважає їх любити. Я, мов той кінь, розмовляю очима, а словами можна все спартачити.

А ще було незрозуміло, чому записка, а не лист? Можливо, ніхто нікуди її не вивіз? Може, вона десь тут і сама цю записку підкинула?

Я почав тинятися по місцях, де ми бували разом. Звісно, коли б вона туди навідувалась, то подзвонила б мені. А тепер…

Якось я ненавмисно завернув за кінотеатр «Сауле» і подався до будинку Мантаса. Я в нього був лише того єдиного разу, коли ми дивилися регбі. Я прямував до будинку, і раптово мені здалося, що на ту вузеньку вуличку звернула Моніка. З хімічною завивкою, в комбінезоні і білих кедах. Звідки та хімічна завивка, я не мав часу подумати, і пустився бігти за нею. Вона була не сама, з якимось пацаном, постриженим під «цеглу». Точнісінько. Як Мантас. Я відчув, як усередині мене одночасно все завмерло і закипіло.

Вуличка була коротенькою, і вони вже кудись поділися. Я почув звук мотора, але за наступним поворотом нікого вже не було. Однак того самого дня мені привиділось, що вона проїхала мимо в автівці, але вже без хімічної завивки. Тоді я збагнув, що мені варто заспокоїтися, бо можу збожеволіти ніби той Гірдвайніс через своїх ігреневих та ще трохи через дівку Юрґу[36].

Моніка завжди була такою — кішка в мішку. То вона зухвала, то співає під гітару вірші Саломеї Неріс, то серйозна, то в очах бісики танцюють.

Коли розважливо подумати, то дарма я сподівався знайти тут Моніку. Нічого не дізнаюся, бо нема ніякої правди. І треба з цим змиритися. Дістаєш по голові, і нікого не цікавить, що там було насправді. Моніка зникає, а всі розповідають, хто що хоче. Скільки людей, стільки й правди. Якесь є прислів’я на цю тему. Всі або вже заникались кудись, або зараз це зроблять. Немов відкрилася чорна діра. Юрґа з якоюсь модельною агенцією поїхала до Берліна. Звісно, ще й як поїдеш, коли мєнти її затягали по відділках, дістали до нудоти, але щоб її покарати — за носіння голови трупа в пакеті, закону не існує. У школі її настрашили, що вона нікуди не вступить, батьки за це з дому ледве не вигнали, то що їй тут ще робити залишилось? Хоча я чув іншу версію — що матір Юрґи сама погоріла з тими шкірянками, бо не тільки шила, а ще намагалась повезти їх до москаляндії на продаж. Повний бусик шкірянок і штук баксів, все бабло позичене, рекет усе позбирав, почистив до останньої нитки. Після повернення вона мала спустити квартиру і переселитися в общагу. Якщо це правда, то Юрґа не має куди і чого повертатися.

Мінде й далі сидить у бочці лайна, щоправда, відчайдушно намагається звідти вибратися. Теж подався кудись до москаляндії з тими штуками, а туди далеко їхати, переправлятися через ріки, і щось довго вже про нього нічого не чути — щоб не було так, як із Монікою. Мантас вступив вчитися кудись закордон. Решта — Реміга та інші пацани — вступили у Вільнюсі. А хлопці з регбі намилилися хто куди — хто до Швеції, хто до Америки.

Той шотландець наче залишився тут, правда, я його більше ніде не зустрічав. Ніби Uncle Ben’s — повсюди його реклама, повні магазини, але я ніколи не бачив, щоб хтось його купляв. Але він є. Так і той шотландець — він є, але його не видно.

Що далі, то більше гадаю, що Моніка зникла сама. Зовсім безслідно. Батьки її змушували кудись вступати, різні нісенітниці робити, ось вона й зникла. Мабуть, не вистачає на півстіни коня намалювати, читати «Чайку Джонатана Лівінгстона», «Відьму і дощ», щоб нормально відключитися і хоч трохи відчути тої свободи, якою вона так нестямно марила. Лише зараз мені потрохи все зводиться докупи. Очевидно, її батьки з братком останнім часом перегнули палку.

А коли відверто, то що доброго я зробив для Моніки? Окрім того, що пару разів сказав «я тебе кохаю», і то не надто переконливо. Однак що я міг?

А вона? Вона не ходила дивитися на наші змагання — хоча, коли кохаєш, намагаєшся зрозуміти, чи не так? Проте вона мені розповіла про Шяуляй, іноді синяки якоюсь мазючкою натирала, саме завдяки Моніці я побачив гру зеландців і задля неї почав читати книги. Не лише задля неї, але все одно. У будь-якому випадку я не уявляв майбутнього без Моніки. Я і зараз не уявляю, але тепер я найменше думаю про те, що там і як буде далі. Тепер мені несамовито сумно і прикро. Здається, що я не все зробив, що міг, але що слід було зробити, я не знаю. Як описати мій сум? Важко сказати, мабуть, десь так, як у Guns N’ Roses «November Rain».

Я намагався згадати, що там стоїки казали: все відбувається відповідно до законів природи, і ти нічого не зможеш вдіяти, і наймудріша річ, яку можна зробити, — навчитися стримуватися і не сцяти в штани. Мабуть, правильно ті стоїки казали, але п’ять тисяч років тому. Тоді, мабуть, усе було інакше, бо для мене їхні роздуми, може, й правильні, але не працюють, від слова «зовсім».

Хтось водить мене за ніс. З’являється відчуття, що зараз щось має статися, і тільки хрясь — і зникає. Здавалося, що ось-ось вже матиму гроші, і тільки хрясь і — бочка лайна. Ось-ось проб’юся в регбі — хрясь — коліна здають. Мав дівку, і все з нею було добре, залишалось одружитися і жити довго і щасливо. Але ні, хрясь — і вона каже, що все ще попереду. Але в неї попереду нема мене. Про мою писанину я вже промовчу, з цього нічого не вийде. І той хтось навіть не дав мені нагоди щось зробити, щоб було по-іншому. Доктóри нічого не бачать — і що я можу зробити? Батьки повернулися зарано, мєнти спакували — і що тут зробиш? Можна поборотися з батьками Моніки. Але як? Піти і штовхнути промову про те, що вони віслюки, бо не дозволяють їй зустрічатися зі мною? Оскільки я стану або зіркою регбі або лауреатом Нобелівської премії? У якому місці я міг тут щось змінити?

У принципі, нічого не сталось. Я весь час очікував, що щось трапиться. Щось таке, коли щось хрясне і все змінить. І нічого такого. Нічого, окрім того, що не залишилось нічого. А я завжди вважав, що я — найкращий, що завжди перемагаю, а тепер все зникло. Я був найкращим, поки мені фартило, а коли програвав, падав у бочку лайна і нічого більше не робив. Можна вважати, що мені дісталося все без зусиль: навчання у школі, Моніка практично сама мене підчепила, для регбі я був народжений, бабло у «Концертині» теж звалилось, мов сліпій курці зерня. Брюс Лі говорив, що потрібно бути як вода. Можна казати, що я майже таким і був. Ні за що я не боровся серйозно. У всьому щастило. А коли ставався який-небудь провал, трохи сумував, а потім все минало майже без висновків. І що доброго з того буття мов вода? Нічого. Все щезло.

Щезло бабло, щезла кар’єра базарного дилера, щезло регбі зі всією Англією і Південною Африкою. Щезла дівка.

Все нахрєн щезло.

І коли я опинюсь у тому портовому місті, я теж хочу поплисти і кудись щезнути. Далеко. Сам для себе. Коли добре обміркувати, то не бачу в житті жодного маяка. Але чи не пофіг? Так, ніби пливеш туди, куди тебе вода несе, все одно будеш жити якимось чином. Герої житимуть життям героїв, чудики — чудиків, а ти собі пливеш. Можливо, й натрапиш на яку-небудь кригу. Тепер у мене нічого немає, і я нічого не чекаю, не надіюся. І нікому не вірю.

У житті все по-іншому, ніж у фільмах чи книжках, де, таке враження, що нічого іншого не відбувається, окрім великих і змістовних справ. Тепер попереду себе я бачу лише одну велику річ — море. Воно точно величезне.

І де тепер мій запасний план? І для чого годяться ті формули з інформатики IF… THEN…, коли у житті буває лише одне IF. Назад не повернешся і не перепрограмуєш. Коли залишаєшся босим на льоду, куди ще повертатися? Окрім того, найкращих речей неможливо спланувати. Чи не так? Найгірших теж.

Я не лише залишився босим на льоду, кавалок моєї крижини відколовся і кудись поплив. І він уже ніколи не зустріне тої крижини, на якій залишилися Мінде і Моніка, Юрґа і регбі… А ще «Концертина» і бакси, 2 Unlimited і схожа музика, навіть «Джордан» і «Джордана». Magic Crystal випитий, похмілля розвіялось, і все здається глюком. Пара непроданих валяються в Шяуляї десь на шафі, їхні кольори вже не сяють, кульчики з фальшивого золота залишились у комерційних крамничках, які нині вже майже зникли, бодай там, куди я їх відносив. Не залишилося жінок, котрі купували б такі кульчики. Можливо, тому, що в Клайпеді навіть жінки здавались інакшими, і в центрі міста барахолку знайти було майже нереально.

Бабла нема, але й не треба. Я не можу пригадати, куди подівав ті гроші, які заробив в «Концертині». Бабло як вода — коли багато, воно зникає, витікає через краї, розплюскується. Пускається на вітер — і через місяць не можеш навіть згадати куди. А коли його нема, то з’являється тоді, коли тобі потрібно. Коли про гроші не думати, вони якось ходять так, що з тобою все гаразд і нічого не бракує.

Шяуляйські принци притихли. Час від часу їх все намагаються підірвати, але вони не так просто підриваються. Один діяч кинув біля ресторану «Мілда» в машину Барана гранату, той підняв ту гранату і жбурнув її назад тому підривнику. А тоді граната вибухнула. Я так думаю, коли людина може приручити диких звірів, то й гранати може. Гранати падають тобі на коліна, муркочуть мов кошенята, труться об тебе, такі податливі, м’які.

Корочє, все якось раптово зникло. Я й сам звідти щез. Тепер лежу на пружинистому ліжку в общазі і дивлюсь на стелю. Можна вважати стелю білою, якби не кілька незначних плям. Якщо не хочеш, можеш їх навіть не бачити. Але чомусь не виходить забути, як колись вважав, що життя має перетворитися на який-небудь символ, що має значення. Типу, регбіст, як чайка. Проте тепер лежиш і дивишся на майже білу стелю, яка зовсім нічого не значить.

Ще для мене мала значення шкірянка дідуся, бо зрозуміло, що та куртка — не просто куртка. Вона була найкрутішою річчю, знайденою просто так, випадково. Про неї я не мріяв, її не шукав, не збирав грошей. Тепер лежу, дивлюся на неї і думаю про свого дідуся, якого ніколи я не бачив, і хочу вигадувати про нього різні історії, щоб він був живим і реальним, як та його шкірянка.

А ще я чомусь завішав вікно фіранками. Мама поклала їх мені, тому я і завішав. Общага висока, з верхніх поверхів видно затоку і порт, і крани стоять зовсім поруч. Дивно чути крики чайок і гудіння портових кранів. Вуха ще не звикли до таких звуків, так ніби хтось плаче далеко. Або зойкає від болю. Однак ці звуки заспокоювали, стогін кранів здавався вічним і стоїчним, а твій — явно, що припадочним. Без рюмсання порту твій біль видався б космічним, а тепер усвідомлюєш її масштаб. Тому лежиш і дивишся на майже білу стелю. І так потрохи загоюються всі діри всередині та ущухає свербіння в серці. Воно не зникає повністю, але гасне. Білий колір сильно пасує до трауру. Чорний нічого не дає, а білий, таке враження, посипає твої рани невідомим порошком, і все потрохи вщухає. І дивися, вже за декілька днів здатен вилізти зовні й кудись податися. І без варіантів — крокуєш тільки до моря. Це важко пояснити, однак моя голова, мов у якогось коня. Але коли сидиш на березі моря, все здається не так і погано. Можливо, тут усе зрозуміло, бо море тихе і майже не хвилюється. Жодного вітру. Початок осені — найспокійніша пора. І нема чого тут розуміти. Сидиш і дивишся. І тільки море — чисте і велике. І навіть коли воно не хвилюється, в ньому відчуваєш таку могутність, що все інше — нехай ховається. Море — справжня річ. Найоригінальніший оригінал. І тут вам не якась там справжня італійська піцерія, і навіть не оригінальність князя Мишкіна. Можливо, не для всіх це звучить переконливо. Позаяк чи варто говорити про лахи з пришитими етикетками, козирки з певною кількістю швів, касети з блискучими наліпками. Все це — просто штамповки. Оригінальні, але штамповки. Навіть бакси, і ті — штамповки. А море ніяк не може бути підробкою, як і не може бути штамповкою. Те саме море кожного дня буває іншим. Але це не означає, що воно змінюється так по-дурному, як наші шмотки і музон. Море надійне. Сурове, але надійне. Воно більш надійне, ніж найнадійніші дюрекси. І нема чого порівнювати таких смішних величин.

Якщо море тихе, воно схоже на залікову зону на полі регбі. Коли з м’ячем в руках перетинаєш лінію залікової зони, ти завжди залишаєшся сам, всі інші — за твоєю спиною. Всі гравці, тренери, судді. Все місто, автівки, університет. І вся Литва. Всі твої друзі і все твоє минуле. Тут теж існують морські ворота, як і належить на лінії залікової зони.

Море здіймає таке почуття моторошності, як і гака, але коли залазиш поплавати, навіть якщо довкола нікого й нема, все одно не страшно так, як у ставку на селі. Здається, що море добре, може, не те що добре, але правдиве і справедливе. Воно тебе гойдає. Ні за що, просто так.