Хроніки Південного

24

Коли я вийшов на двір, не одразу почав телефонувати Моніці. У моїй голові — повна каша, боки мов зім’яті. Важко сказати, чи це від тої «Старки», чи від сну, що я бачив. Мені снився якийсь незрозумілий сон, я так почувався, ніби той сон на мене навалився й тисне. Уві сні я йшов лісом, потім почався пісок, і я не те що в нього провалювався, а сам почав розсипатися. Так, наче наступив на якусь решітку і почав крізь неї кудись сипатися. А коли розсипався, погнав далі до невідомого будинку, там трухлявими сходами піднявся догори, де стояла дівчина і дивилася через вікно. Я підійшов до неї, а вона розвіялась, і не так, як імла, а розсипалася на кавалки, немов кубик Рубіка розпався на дрібні частинки. Підходжу туди, де вона стояла, а там звивається купа рожевих і білих хробаків. Мені робиться геть хуйово і моторошно, так, що від цього я й прокинувся. А чого хотіти — на столику стоїть пуста пляшка від «Старки». Треба повзти до хати. Дорогою додому купую мінералку, а з автостанції дзвоню з телефонної будки Моніці, бо не хочу вдома починати нічого пояснювати при своїх батьках, чую, що прийдеться з’ясовувати щодо вчорашнього вечора. На картці таксофона з п’ятдесяти кредитів залишилася десь половина. Треба буде спробувати за допомогою клею вирівняти ті рисочки, може, пройде як нова. Чомусь ті кредити дуже скоро закінчуються.

Телефоную до Моніки, відповідає її мати, я кладу слухавку. Ну ось, ще два кредити в жопу. Важко мені сьогодні тоненьким язичком щебетати.

Від нічого робити повзу до кінотеатру «Дайну» — тепер там кіно нікого не цікавить, понаставляли гральних автоматів, різних комп’ютерних ігор. Ось там і пропадає Мінде. Він грає сміливо, бо нещодавно повернувся з москаляндії, їздив уперше трохи допомогти штуки баксів пропихати, тому тепер у нього з бабками все гаразд.

— Як справи? — запитую.

— Нічого, поки що виходить. Але одному чуваку були страшенно потрібні бабки, то він годинничок «Монтана» майже задурно, за пару літів здав, а на Гарюнайському базарі можна взяти пару баксів.

— Це той, що з мелодіями?

— Та, аж шістнадцять.

— Ну, круто.

Мінде почав любити математику. Від Ван Дама до математики — практично один крок, пояснює він мені.

— А пам’ятаєш теорему Піфагора? То во, Піфагор був боксером. За допомогою математики можна все вирахувати. І гральні автомати теж.

— Ну-ну, — кажу.

Він удома за допомогою дитячої гри в рулетку намагається вирахувати та збагнути, як виграти гроші. Вивчає теорію ймовірності. Треба лише стирчати цілий день біля автоматів і спостерігати, коли який із них і скільки викидає, з яким інтервалом. Йому в москаляндії не сподобалось — забагато адреналіну. Погнали вони туди бусом, набитим доповна штуками. Спиш теж у тому бусі, холод собачий. Рекетири на базарі ходять колійками, не поймеш, де справжні, а де просто якісь безштаньки. Якщо нічого не даєш, намагаються забрати куртки, різні светри. Одного разу до їхнього буса домахалися мєнти — або платіть, або перевірятимуть і проводитимуть конфіскацію. В їхніх руках автомати, від цього всього можна й обісратися. Краще спробувати сколотити бабла трохи спокійніше. Як виявилось, навіть у Мінде потреба адреналіну теж має межу.

— Навіщо тобі бабки, якщо індуська музика тобі дах зносить?

— Я хочу податися до Індії, а туди поїхати теж коштує бабла. А там треба буде щось жерти, кудись подорожувати. Усе коштує.

Навіщо йому той годинничок «Монтана» в Індії? — думаю. Але нехай, я не доскіпався, краще піду спробую набрати номер Моніки ще раз.

За годину пробую ще раз. Слухавку бере братко. Кличе її. Я починаю говорити ніби нічого й не сталося, щось розповідаю, щось там базікаю. А що? Не почнеш відразу пояснювати що й як там було. Розповів їй про свій сон.

— Такий дурний сон я бачив, — кажу. — Мені здається, що там була ти. Але мала зовсім іншу подобу, і розсіялась на кавалки, ніби у якомусь мультику.

Про хробаків я нічого не розповів.

— Звідки ти знаєш, що це була я?

— Знаю, бо уві сні якось вдається вловити. Там може бочка стояти, а ти знаєш, що це якась людина стоїть, яку ти знаєш.

— То я для тебе — бочка?

— Ну ні, не бочка, я тут тобі як приклад…

Важко щось пояснювати, щось доводити, бо геть нема здоров’я. Моніка якась роздратована, каже, що нема в неї часу толкувати сни, оскільки багато уроків.

— У якому сенсі? Не кінець триместру ж.

— Ну ні, але потрібно багато тестів з англійської здати.

— А навіщо ті тести?

— Поїду до Англії.

— У якому сенсі? Коли?

— З початку лютого.

— З лютого? На який час?

— До літа.

— До літа?!

— Так.

— З лютого до самого літа?

Пауза. Вона змінює тон, бо все тут прозвучало якось жорстоко, і починає розповідати, що ми обов’язково ще зустрінемося, що вона буде мені писати листи і намагатиметься телефонувати якомога частіше, але пообіцяти нічого не може, оскільки сама ще не знає, як там буде з можливістю дзвонити, скільки це все коштуватиме тощо. А зараз я маю зрозуміти, що вона мусить багато часу приділити англійським тестам, та ще там повно різних паперових справ. «Чекатимеш на мене?» — запитує.

А що я маю їй відповісти? Адже відчуваю, що вчорашній вечір у «Конюшні» начебто й забутий. «Ясно», — кажу, хоча мало уявляю, як це насправді буде: від лютого аж до самого літа. А могла мені про це сказати у «Конюшні». І якщо вона знала про це, що — не могла залишитись? Був би такий собі прощальний вечір. Усе до того було гарно і спокійно, а тепер таке враження, наче все потопає, мов той паром «Естонія».

Ось такий той прийдешній рік свині. Зможу крутити зранку до ночі кавалок BIX’ів «Свиня» і все буде на своїх місцях. Що поробиш, ми мешкаємо у місті, котре німецькі літописці писали як «Сау», а що німецькою означає «сау», мені відомо. Навіть знаю, що це слово вимовляється як «зау» і про сонце мова тут не йде. Хтось хотів у назві нашого міста почути більше світла і оптимізму. Задля краси. Глибокий символізм, але німецькою «сау» — свиня, а Сауле[18] — пестлива форма, свинка. Тому Шяуляй мають називати Свині, точніше — Свинки. А символом нашого міста мав бути не «Золотий хлопчик», а те порося, що стоїть на бульварі біля м’ясної крамнички.

Щодо Моніки, я здогадуюсь, хто тут свиню підсунув. У них у школі англійську мову викладає вчитель з Шотландії. Тому зубрять вони ту свою англійську до посиніння. В нас, наприклад, німецьку викладає монашка з Австрії, проте криваві сльози ллє вона, а не ми. Ми ніяк не можемо врубатися, що вона нам говорить, тому беремо на глум. От я й кажу, понаїхали сюди різні валянки з-за кордону, ніби нам страшенно потрібна їхня допомога. Я навіть у газеті бачив статтю про того шкота. Там писали, що він у Шотландії не зміг знайти роботи, то приперся сюди. А тут він може тільки навчати англійської мови, не буде ж на базарі торгувати, але вчити — він теж ніколи нікого не вчив. Чуваку стопудово дах трохи поїхав — живе десь біля Лох-Нессу, мабуть, надивився там на Нессі. А по фаху він — менеджер, і йому все тут — гівно, окрім MAX’у. Ми й самі знаємо, що краще за MAX’а у Литві нічого немає. Й не лише у Литві, він казав, що навколо його Лох-Нессу теж таких клубів немає. Отже, він, я так думаю, і організував той конкурс, в якому Моніка перемогла і тепер поїде до Англії. Безсумнівно, я вдячний за допомогу, якби зустрів десь його, то подякував би йому серйозно. Кажуть, до Різдва треба повернути всі борги і подякувати людям за добрі справи.

Скоро Різдво… Та що Різдво, тут все ясно — на Святвечір буду в селі, оселедець, оплаток і вовняні шкарпетки у подарунок від різдвяного Діда Мороза. Ну, тепер від Різдвяного Діда. Потім повернусь у місто і наступний день буду тинятися вдома, оскільки всі інші теж пороз’їжджаються. А коли зустрінеш якусь компашку, всі одне одного запитують, де зустрічатимуть Новий Рік, про Різдво не питають, не згадують жодним словом.

А до Різдва потрібно не лише всі борги повернути, а ще й до сповіді піти. І що я буду тому ксьондзу говорити? Не будеш розповідати йому, що півроку тому гасав на ровері одною рукою тримаючи кермо, а другою на плечі ганебний магнітофон, який нічого не тягнув, і музику практично міг чути лише я сам. Тепер як подумати, то й слава Богу… Хоча той Roxett не був вже такий провальний, але все одно сьогодні за це чомусь соромно. Окрім цього, слухати Roxett — ніякий це не гріх. Прийдеться розповідати все про Моніку. Це все вміщається в одне твердження. «Кохався», — кажу надламленим голосом. «Скільки разів?» — запитує ксьондз. «Не знаю, чимало». «Чи з одною?» «Так». «Що ще?» І починаєш перераховувати все, що було написано у катехизмі: не слухав батьків, лаявся, не ходив до церкви щонеділі…

Головне, що коли починаєш так перераховувати, находить якийсь незрозумілий сум, починаєш розмірковувати, що, мабуть, неправильно живеш, міг би бути кращим. Можна бути й кращим, але насправді ти не є таким уже й поганим, нічого справді поганого не робиш. Однак десь на потилиці зміїться розуміння того, що пообіцяв більше не робити, прочитав десять «Богородице Діво, радуйся» і все одно будеш робити те саме, і коли причепиться якийсь мудак, я не підставлю другу щоку, все одно буду робити так, як хочу сам, а не батьки, і до церкви не почну навідуватися щонеділі.

По правді, соромно тобі було не лише за Roxett, а ще за дурацьке передріздвяне побиття невинних… Сам ти ніби й невинний, але з ксьондзом не почнеш вникати у подробиці, тому кажу: «Бився», — і все. І від розкаяння б’єшся в груди. Бо так потрібно. І навіть не заради мами, як заради баби. Коли поїду на Святвечір на село, вона запитає, чи ходив до сповіді, і я не зміг би їй казати, що був, якби це була неправда. Для мене баба набагато важливіша за ксьондза.

Ні про що більше не міг думати: мені здавалось, що Моніка моя, а тепер вона кудись поїде. Я сам тут ні до чого, нічого не міг вдіяти, нічого змінити. Моє бажання чи мої почуття нічого не змінять, вона все одно поїде. Я почувався просто шматом лайна. Лише тепер усвідомив, що за цей час я до неї звик. Досить було подумати про Моніку, про зустріч з нею, як у моїй голові починали крутитися спогади про її запах: її парфумів, шкіри, волосся. Від цих спогадів не лише голова крутилась, навіть слина в роті починала текти. Я ще ніколи ні до кого так не звикав. Це навіть не те слово — коли я думав про Моніку, я починав мліти. Загалом я не почувався слабим, хіба під час серйозної хвороби. Моніка й була моєю хворобою. Хворобою, від якої я не бажав одужувати.

Сумувати мені допоміг гурт «Кіно», особливо та річ, де співають: «Когда твоя девушка больна-ааа». Вони співали якось по-справжньому — і це допомагало. Допомогти мені ніхто тут не міг, але ставало трохи легше. Колись цю касету я переписав у старшого брата моєї однокласниці, бігав туди, лише щоб там побути і язиком помолоти, однак коли повернувся додому, якраз «Кіно» й не стер. Щось у ньому було, щось притягувало, здавалося, що треба трохи зачекати, і музика обов’язково щось підкаже. Дуже прошу, і сказала: «Твоя девушка больна, і ти сам».

Але ми не розлучаємося з Монікою, просто вона їде. Їде аж до літа. Чи в мене є дівчина? «Звичайно», — відповів би я, якби хтось спитав. «А чому ти без неї?» — «Вона трохи поїхала» — «Куди?» — «Ай, до Лох-Нессу». — «І що вона там робить?» — «Вчиться». — «А чого вчиться у Лох-Нессі?» — «Того самого, що й тут. Тільки все на рівні С».

Словом, я в підвішеному стані. Така сама ситуація і в міжсвятковий час. Тепер ми маємо міжсвяткові дні між Різдвом і Новим Роком, коли не ясно, до чого вчепитися, бо ніхто точно не працює, всі носяться по магазинах і по базарах.

Колись був тільки Новий рік. Тому й кажу, добра та незалежність, ось скільки тепер у нас свят. А потім ще Трьох Королів будемо святкувати. І не потрібно ніяких прапорів на свята носити. Але мій міжсвятковий час продовжиться ще довше. Аж до самого літа. Тому до літа я буду в підвішеному стані.

Тут я згадав про Ремігу. У кінотеатрі «Дайну» він підійшов до нас з Мінде, йому, бач, вдома свого компа не вистачає, він ще й тут крутиться. Підходить і каже, мовляв, так і так, де ви Новий рік святкуєте? Ми плечима знизуємо. Він каже, що є вільна площа і компанія збереться файна, якщо хочете — підвалюйте. А ще говорить, що там будуть обмінюватися дрібними подарунками, просто так, щоб веселіше було. Подарунки незначні, до трьох літів.

«Гаразд, — кажу, — щось придумаю». Нема чого тут багато роздумувати. Ще до свят купив Моніці подарунок — італійські трусики, запаковані по три. Взагалі би не купляв, але була така реклама, ніби зверталися просто до тебе — пані й панянки — зрозумій так, що це не просто труси, а панські, а панські речі купляти й дарувати зовсім не ганебно. І справді, вони були з мереживом, гарні. Якщо судити по ціні, то мали би бути справжніми італійськими. Самі прикиньте — коштували двадцять один літ. Але тепер я не мав настрою дарувати їх Моніці. Навіщо їй італійські труси там біля Лох-Нессу? А коли якась діваха витягне їх на новорічній вечірці, зрадіє. А якщо хлоп? Ну, буде жарт. Самі казали — щоб було веселіше. Сумніваюсь, що мені там буде веселіше, але піду.

І що той Новий рік? Я мало що пам’ятаю. Початок був гарний. Ми приперлися разом з Мінде туди, де було сказано: звичайна хата у дев’ятиповерхівці, чотири кімнати. Ми вже не перші гості, народ позбирався, аж важко порахувати всі пики. Один до одного: «ну, то будьмо». Як тільки ми увійшли, замість «Привіт!» — «Давайте по першій і одразу по другій, щоб нас наздогнати». Зі знайомих там майже нікого не було, лише кількох людей я десь бачив. Реміга нас представив: «Це Рімас, він не просто так раму викинув, він міцний регбіст, а це Мінде, такий собі дивак, як треба — стане або монахом в Індії, або рокфеллером».

Одного чувака нам теж представили — якийсь дизайнер, а другий був ніби байкер — не байкер, металіст — не металіст, а ще була рейверка з Тельшяя, котра своєї кепки із зігнутим козирком цілий вечір не знімала. Кепку, певно, можна у Тельшяї дістати, та звідки там рейв? Ще була якась мисткиня Юрґа в обвислому светрі — висока, довгонога, навіть вища за мене. Можливо, тому светр в неї такий розтягнутий. Але ця нічого така, бо бувають дівки не лише вищі, а ще й крупніші, так здається, що навіть плечі в них ширші, ніж твої. І як тоді має почуватися нормальний регбіст?

Корочє, не пригадую я всіх, хто там був, з іменами в мене взагалі погано. Пам’ятаю, коли привіталися, в нас залили пару стопок поза чергою, той, що байкер — не байкер — Вітас чи Кястас — все розповідав, як він подався в Мінськ на концерт, і всі слухали той концерт, немов закам’янілі. Група Laibach. Таку групу чую уперше, але кажуть, що туди колись «Нірвана» приїздила. Ну, «Нірвана» — це я розумію. Він розповідав, як вони на сцену повилазили у формі, наче якісь солдати, і весь концерт проводили строгими рухами. Типу, це такий глум зі всіх сталінів та гітлерів і взагалі над владою.

Багато хто на сцені може бути крутим, і 2 Unlimited теж. Та й що з того? Наша «Антіс» теж виглядає круто. Якби зустріти їхнього соліста Каушпедаса з таким гримом вночі, то, їй-богу, в штани накласти можна. Я слухаю і так про себе міркую, а він розповідає далі, що співали вони деякі відомі попсові хіти, наприклад, Europe «Final Countdown», але в такій обробці, що мурашки по шкірі. А коли вони добиралися до Мінська, їх зупинили мєнти, штрафами погрожували, то вони відкупилися декількома бляшанками кока-коли і погнали далі.

Я це все слухав і думав, що ми потрапили у компанію різних діячів і що ми тут — явно не в тему. Але що ж тепер робити: викинули свої козирі — пару кульків до общака для вечірки. Немов якісь Діди Морози. Мінде приїхав з Москви, де сколотив бабло, а мені бабок ніби взагалі тепер не потрібно, бо не треба більше готелів, ні таксі, ні кафе. Моніка з лютого до літа буде сидіти десь там біля Лох-Нессу, а я з початку літа аж до осені буду сидіти на селі біля Дубіси. Тому ось — тримайте! Я витягую пляшку Smirnoff і пару упаковок соку «Elmenhorster», щоб запивати. Всі затихають, але свій ентузіазм стримують, бо кульки ще повні, тому можна очікувати на щось іще. Я починаю викладати на стіл пиво «EKU», солодощі, різні шоколадки Tiko, Manija, Ralis, dar2. Погоджуюсь, що литовські шоколадки це не Mars, не Bounty i не Snickers, але не тут була фішка. Головна фішка — полуниця! Полуниця на Новий рік — це набагато крутіше за банани, котрі вже так усім приїлися, що горлом лізуть. У нас на Новий рік вперше викинули в продаж полуницю, кіло за тридцятку. Тільки, мабуть, про це ніхто не подумав, бо для всіх набагато більше емоцій викликали чіпси, які ми прихопили на заправці Shell, та ще й з соусом в окремому пакетику, з якого треба було той соус зробити.

Народ розворушився, всі вирішили обмінюватися подарунками. Хтось скоренько намалював номерки, пронумерував подарунки, ну, і почали витягувати: вовняні шкарпетки, горнятка та інша фігня. Італійські трусики витягла Юрґа. Спочатку не було жодної реакції, потім порськнула, але сприйняла нормально, а публіка навколо влаштувала овацію. Я витяг тонесеньку книжку з малюнками. Що там на обкладинці, без сто грам фіг поймеш. Я вже так нормально розігрівся, але від цього ясніше не стало. Намальований якийсь дідько чи козел, чи ще казна-хто з довжелезним язиком, але ще довша ложка сторчить йому з рота, а цицьки, мов дві пластилінові стрічки, звисають. Сальвадор Далі, «Щоденник одного генія» — така назва книжки. Погортав її, а там усередині — така сама пурга, аж страшно сторінки перегортати. І не тому, що малюнки жахливі, але здавалось, що сторінки зараз посипляться. Комусь прийшла думка почитати і поворожити з тої книжки. Я ткнув пальцем у таке речення: «У наш час у Франції з величезним ентузіазмом засуджують гроші: «Це бруд!» Тільки я чомусь ніколи не боявся і особливо зараз не боюся забруднитися… У будь-який зручний момєнт я проповідую свою любов до грошей, хоча сам не маю жодної уяви, звідки вони беруться і куди зникають…» Певно, така любов до грошей найкраща — коли не знаєш, звідки вони приходять, і не турбує, куди і як вони зникають, тому що приходить все більше і більше.

Не встигли ми розігнатися з тою ворожбою, як дивимося, вже кілька хвилин до дванадцятої залишилось. Вистрибнули на вулицю, а там — феєрверки, всі вистрілюють пляшками шампусіка, цілуються з незнайомими, волають «бай-бай, дев’яносто четвертий!». А мені всі вони такими подібними здаються, і навіщо було так багато розповідати про той виступ Laibach? Якби так наступного дня всі вони пообіймалися і на базарі один одному раділи… Хоча мене теж усі розціловували, я відчував, як мені все робиться пофіг. Але коли побачив, що та мисткиня закутана в мій мохеровий шалик, зрадів… нема чого приховувати, це справді тішило.

Коли всі повернулися до хати, вигляд столу нам підказував, що гулянка щойно почалась, хоча після випитого на вулиці шампусіка всі вже були у польоті. Хтось запустив ABBA «Happy New Year», ніхто не кинувся вимикати, але потім поставили старий добрий хіт «Кардіофону» «Різдвяну ялинку». Два поспіль медляки, і я, чесно, раптом відчув себе втомленим. Під час першого медляка ми мінялися парами, бо треба кожному з кожною потанцювати і ще раз усіх привітати. А під час «Кардіофону» я вже встиг схопити ту мисткиню. Юрґа була класною дівкою, не те слово. І не лише тому, що мала довжелезні ноги і могла моделлю бути без проблем.

— А твоя «цегла», як у Самаса?

— Так, BIX’и надихають.

— А ти з почуттям гумору, треба ж надумати купити на подарунок труси.

— Звісно, я з гумором і з бабками.

— Ну, як Далі.

— Стопудово.

— А тобі він сподобався?

— Ще б пак. Я не лише з гумором, з бабками, а ще і зі схильністю до мистецтва.

— Невже? А мені казали, що до спорту.

— До спорту теж. До спорту мав схильність Піфагор. Ти не знала? Боксер, між іншим.

— Ти чи Піфагор?

— Ми обидва.

— А ти справжній космос!

Можна сказати, що ми поспілкувались змістовно. Вам цікаво, чи я не думав про Моніку? Ясно, що думав. Проте все відбувалось, як у тумані. Самі подумайте: від лютого до літа. За цей час можна і в тюрму загриміти, можна кудись поїхати за кордон з регбі і не повернутися. А ще можна заритися в осіннє листя. Вона сама казала, що нічого не може обіцяти, оскільки не знає, як там буде. Це про телефонування, але й коню зрозуміло, що те ж саме з усім іншим. Роздумував я про свою Моніку, але думай ти що хочеш, а зозулі собі кують:

На різдвяній ялинці

Гойдаються зозулі

Хтозна, про що вони кують

Хтозна, чого нам накують…

Волосся Юрґи було коротке, як кажуть — протилежно пропорційне довжині ніг. Я навіть почав вважати, що випадковостей тут немає, намагався збагнути, про що я думаю, обійнявши Юрґу, але нема що тут розуміти. Музика незабаром закінчилась і всі почали дуріти. Шаленіли всі до одного, дуріли, хто як міг, не так, як на дні народження в Едити, де я один викаблучувався. Класна компашка, треба з тою Юрґою ще поспілкуватися про мистецтво. Хтось запустив «Бременських музикантів». Усі зраділи — прикольно танцювати під музику з мультиків. І підходить вона на всі випадки. Як і плюшеві ведмедики на рюкзаках випускників.

Кращого нема нічого в світі,

Як по світу з друзями бродити!

Тим, хто дружить, не страшні тривоги,

Манять, манять нас нові дороги! [19]

Далі мої спогади все більш і більш були уривчастими, все плило і розпадалося на кавалки… Пригадую лише, як раптом відчув, що полуниця, чіпси і «Смирнов» всі разом підіймаються догори. Я підскочив і погнав до туалету, але він був зайнятий, тоді я помчав у ванну і в останню мить всі дари цього свята вистрибнули назовні. Я ще не встиг збагнути, чи все вже скінчилось, як до ванни влетів Мінде й теж все віддав богам. Стоїмо тепер удвох разом і чомусь дивимось на все це. Зовсім як у Далі, думаю. Або як хробаки у моєму сні.

— Чуєш, — каже Мінде, — це хто з нас їв курку?

— Курку?

— Дивись, там шкірки плавають, — і починає їх виймати та показувати мені.

— Іди в жопу!

Мінде було смішно: «Сидимо ми за столом тримаючись за руки, сльозу змахнувши піднімемо чарку! Разом ми вип’ємо, разом закусимо і станемо сміливі, бо цей день наааш».

Мінде зловив рейверську хвилю і реготав з будь-чого, головне, чим дурніше, і щоб зовсім не в тему. Він не лише свій рюкзак обклеїв етикетками «Сири Ярославля», але майже ціле місто. Мати одного з його дружбанів працює на молочному комбінаті, то вона виписала декілька рулонів етикеток того сиру, вони все одно вже непотрібні — ніхто більше в Литовській РСР цього сиру не виготовляє. Мінде вважає, що наліпка «Сири Ярославля» крутіша за будь-які гасла M—1, чи мульки Рожицькаса, чи Тинти з «Бентські-шоу»[20]. Один чувак, який з ними всіма тусувався, написав рок-оперу для акустичної гітари «Смерть комара» тривалістю три-чотири секунди. Теж хороший приколіст.

Мінде весь час намагався запустити компакт-диск з індуською музикою, на його думку, це прикольно, але його хтось постійно відтягував від музичного центру. Бозна-звідки дістали пластинку «Shekit», вона теж не затрималась, бо всі мали власні побажання. Одна дівуля захотіла зорганізувати всіх щось зробити разом. «Ну, давайте пограємо якусь гру». — «Яку?» Вистачило дівулі промовити назву гри «Знайди річ», як всі випали. І що ми тут будемо шукати, якщо не секрет? Ніде нічого тут не заховаєш. А дівуля нервується, намагається народу правила пояснювати…

Хтось перемикає тєлік, тискаючи пульт, завернутий у пластиковий кульочок, хтось тискає рейвершу з Тельшяя в ритм Prodigy, а хтось вже всьоме регоче з того самого анекдоту про вчительку, як просить перелічити назви звірів на закінчення — ік, «коцік і бегемоцік». «А ще кашалоцік», — додаю я голосно, а про себе думаю: а ще Віцік — той байкер — не байкер на ім’я Вітас, якому бідолашна рейверша весь час скаржилася, що у Тельшяї немає рейверів, та умлівала від його тату, бо вона теж таке хоче, та в Тельшяї страшно робити — батьки з дому виженуть. А де моя мисткиня? А вона з Мінде танцює… Авжеж, вона з іншим пацаном…

Така була зустріч Нового року, в якийсь незначний момент я відчув себе несамовито змореним і звалився під якийсь там рейв, а може, вже й під реп.