Хроніки Південного

13

Наступного дня я вже трусився у жовтому пазику дорогою до села. Туди автобус їздив два рази на тиждень, і в самому селі, по-правді, навіть не у селі, а можна сказати, що на хуторі, був телефон, однак я не пригадую, що коли-небудь з нього дзвонив комусь у місто. А тепер я взагалі не маю кому дзвонити, та й не хочу. Цього разу село мені навіть на користь — треба зробити перерву і добре поміркувати над тим, чого я хочу і як далі крутитися.

Загалом літо у селі — це той час, який необхідно якось перечекати. Тому чекав я тої осені аж до посиніння. Рахував кожен день, а вони були довжелезними, таке відчуття, наче час на селі завмер. Як усе зупинилось наприкінці дев’ятнадцятого століття, так і стоїть донині. З тією різницею, що в це минуле приїздять час від часу комбайни і трактори, туди провели електрику, підключили тєлік і почали показувати «Рабиню Ізауру», щоб усі могли побачити, що в них там те ж саме — людина скрізь, як раб.

У перші дні я ходив по селу як мішком прибитий. Ну, самі подумайте — там в нас, у Шяуляї, уже різні дива крокують просто з екрана MTV, з Нью-Йорку у вигляді «Помпи», SEL чи в інших образах, а ти за пару годин їзди опиняєшся у дев’ятнадцятому столітті на околицях Жемайтії.

Тут і починається — з ранку до вечора. Кожного дня одне й те ж саме, і так без кінця: принести від корови молоко, нагодувати курей, собак, випустити курчат, напоїти телят, потерти буряк для свиней, полоти городи, підгортати бульбу, полити все у теплиці, зібрати чорну порічку, зібрати червону порічку, а потім аґрус і вишню, зібрати бджолиний рій, порізати зеймером поліна, а потім наколоти дров і поскладати все у дровітню, викинути зі стайні гній, на пасовиську відремонтувати огорожу, мед відкачати, траву скосити, проходячи луку декілька разів туди і назад, потім все пограбати, привезти, викинути, скласти…

…Зерно змолотили, висипали на подвір’ї — треба розкинути, щоб посушити, тоді провіювати, а тоді все позаносити до комори. А коли тільки випаде вільна хвилинка, тягнуть тебе до лісу за грибами, ягодами, а потім це все потрібно чистити, мити, варити варення, робити консервашку на зиму.

Якщо ягід не знайшов, то наламав гілок з липовим цвітом, і сидиш скубаєш їх вдома. Тільки приліг полежати, одразу двері відчиняються — іди сюди, допоможеш драбину віднести, або коня треба потримати, запрягти, підемо, ґедзів повідганяєш, поки я корову доїтиму… Ганяєш тих ґедзів, а вони тебе гризуть не менш, ніж ту корову. Намагаєшся від себе відганяти, тоді корова починає рогами махати. Якось як махнула — і встромила мені просто у стегно, шрам є досі. Я почав стрибати, наче заєць, корова головою махне — я в бік. Одного разу ми стояли біля паркану, корова змахнула, я з місця як скочив через паркан, зачепився за колючий дріт — шрам на іншій нозі донині.

Якщо ніхто до тебе не зайде і в обід дадуть спокійно подрімати, тільки-но ти почнеш куняти, неодмінно знайдеться муха, яку відганяєш, потім підводишся і намагаєшся прибити, але вона кудись злиняє, але конче з’явиться, коли ти знову ляжеш, і сяде тобі просто на ногу. А коли ти підскочиш і нарешті її заб’єш, сон кудись зникне і встанеш з ліжка весь роздратований.

Там, у «Рабині Ізаурі» є хоч якесь кохання, а тут — без шансів. Лягаєш увечері й знаєш, що завтра рано-вранці тебе розбудять, і поки роса ще не випала, підете косити траву для бичка та теляти. Я привіз декілька книг, думав, почитаю влітку. Коли вже погодився далі вчитися у школі, треба підтягнути оцінки з литовської мови. Кинув у торбу пару детективів і книжку Ерліцкаса. Згадав, що маю його, бо колись мені Едіта подарувала. Вона полюбляла дарувати всілякі незрозумілі речі — то фотку з фотоательє з написом про дружбу і пам’ять, то книжку. Вона ніколи не забувала мого дня народження. Я згадав того Ерліцкаса з тєліка, коли він грав заступника кандидата Вілкайтіса. Я відкрив книгу й усвідомив, що такого ніколи ще не читав, і у школі нам дають читати зовсім інакші книжки. Ви тільки послухайте:

Він неспішно підійшов до мене і запитав із широкою усмішкою:

— Хочеш в морду?

— Не хочу, — кажу, і він ніяковіє.

— Як так — не хочеш? — запитує він весь почервонілий. Я теж червонію.

— Бо дуже сильний дощ, — розгублено оправдовуюся.

На перший погляд, все це — безглуздя, але разом з тим він глузував з різних розпальцованих. Потім той чувак ще здоганяє того бандита, весь у запарці, що засмутив крутого пацана. Каже, ну добре, давай, вали. Але той ще розгубленіше відповідає: ай, може, справді — надто сильний дощ ллє. Все це мені нагадало останній мій вечір у Шяуляї, концерт «Помпи» і дорогу додому під дощем. Тут багато дощу і все здавалось депресивним, але я не міг не реготати. Усе тут відбувалося так, що не збагнеш, що відбувається і чому саме так. Йде дощ, тому все так. Імовірно, що мені не вдається теж добре справи з бабками прокрутити, бо часто дощить.

— Що з тобою сталося? — запитує тітка, яка, мабуть, досі ніколи в житті не чула, як я голосно сміюсь.

— Та нічого, я просто книжку читаю.

— А, ну гаразд, читай, читай.

Однак на селі читати книжку — те ж саме що лежати собі без діла у затінку і колупати пупок. Якщо читаєш — значить, не маєш що до роботи. Люба фігня тут набагато важливіша за книжку. Траву пограбати або потримати косу, поки її відіб’ють. І всім байдуже, що я читаю, щоб покращити свої оцінки. Тут серйозно дивляться лише на серіали, бо їх подивитися — просто свята справа.

Коли я зникав з поля зору, ховався зазвичай за стодолу і там трошки розважався. Друзів тут не мав, тому я причепив кільце і сам собі грав у баскетбол. Сам нападав і сам захищався, сам у себе м’яч забирав і сам свої кидки блокував. Тоді підраховував всі очки і зводив все у власну статистику. Пахав сумлінно за всі дивізіони НБА, всі команди грали по двічі, одна проти іншої, а я вибирав найкращих гравців. Іноді тих найкращих гравців я навіть зводив зі збірною Литви, і вони рубалися за кожне очко.

Якщо я бавився у футбол по тому самому принципу, тоді литовських футболістів у кращому випадку купували іноземні клуби, і наші Сукрістовас, Нарбековас та Іванаускас мали можливість пограти разом з Ван Бастеном, Гулліто чи Роберто Баджо. Якщо я кóпав якусь кульку і потрапляв в кут відчинених дверей стодоли, а потім встигав сам її звідти дістати, тоді мені не псував статистики Шмайхель чи Дасаєв, який досі чудово грав у моїх списках. Незвично було бачити стільки зірок на глухому хуторі. Тут краще дивляться образи святих та молебні. У місті, мабуть, ніколи не навчився б молитов. Але моя баба давно вже цей курс провела, і оскільки вона нічого поганого мені не зробила, то я відчував, що не маю права її розчаровувати, тому тепер відвідую костел і ходжу до сповіді. Коли я був дитиною, баба мені читала туркменські та казахські казки, і я всі їхні юрти та різні перипетії розкладав в нас на подвір’ї або у ровах, де ми сіно косили. До річечки Дретвініс до водопою приходили антилопи, і певно, що там на них чекав крокодил, а лев з бегемотом дружно опочивали у затінку. А тепер тут рубалися Барклі проти Джордона і Ван Бастен проти Нарбекова.

Окрім ведення статистики зірок баскетболу і футболу, я ще намагався подбати про свою фізичну форму в регбі. Замахало крутитися біля чоловічої команди. То вони мене беруть до себе, то знову не беруть. А я хочу нормально грати з ними в одній команді, а не стирчати десь на висілках. Треба було рухатися вбік до англійців, Нової Зеландії і Лому. Тому у вільний час я через дах стодоли кóпав обшарпаного м’яча, якого колись поцупив на тренуванні. Кóпну його так високо, щоб він летів над дахом стільки часу, щоб я встиг оббігти стодолу з іншого боку і спіймати його. Це для мене було серйозним викликом, може, тільки кілька разів вдалося наблизитися до бажаного результату.

Зазвичай я кóпав м’яч в уявний аут, тільки ніхто мені звідти не передавав його назад, бо я, крім Лому, не знав більше ніяких зірок регбі, тому доводилось бігти самому і забирати м’яч. Коли грав регбі, я не мав перед очима жодного кумира, не було кого мавпувати, треба було вчитися тільки в тренера і самому вигадувати різні трюки. По ящику регбі не показували, а газети писали лише про змагання, де ми самі й грали.

Бігати крос часу не було. Я махав вилами, перекидаючи сіно. Спочатку перевертаєш, тоді носиш до скирти, потім складаєш на віз, ідеш з ним два-три кілометри, знову викидаєш. А ввечері після заходу сонця — в річку Дубісу митися. А туди теж півтора — два кілометри. Покупався, а потім назад угору, і знову весь зіпрілий. А сіно косили на узбережжі річки, куди трактором не доїдеш, бо схил крутий, стоїш як на даху, віз перекошений, бігаєш з вилами туди-сюди, донизу — догори і ганяєш від себе ґедзів безперестанку. Я затуляв очі й намагався згадати, як виснажливо тренувався Рокі. І це допомагало. А як інакше це все витримати? Йдеш, двома руками несеш вила, а два ґедзі тобі впилися у спину.

Якщо вдавалося пошлангувати від роботи і не було настрою бігати за м’ячем або книжки читати, тоді йшов до ставка, намагаючись не занедбати навичок з математики. Хоча я сам на мілині, але все одно обмірковую, що доброго вийшло б, коли вкласти, наприклад, п’ятдесят літів. Уявімо, що Акціонерний інноваційний дає 70 відсотків річних, за умови, що кладеш на три місяці. А якщо на рік — дев’яносто. Тоді через рік маємо дев’яносто п’ять. Малувато. Якщо покладеш сто, то через рік — сто дев’яносто. А скільки це виходить у баксах? Немає навіть п’ятдесяти. Страшно довго бабки накопичуються у тих банках. Хоча ризику немає, але все одно дуже довго. Тому то й залишалось, що чіпляти на стодолі магнітофон і підспівувати за «Дюною»: «Рости, рости, моя могучая копилка / Мне наполнять её не лень / Мой капитал в надёжных банках и в бутылках». Я трошки підпаяв мікросхему, і звичайний магнітофон лунав ген далеко, доки батарейки не сідали. Тоді починав тягнути касету, проте можна зробити тихіше, дати йому відпочити, а потім — ще слухати. Хоча голоси звучать дзвінкіше, але в голові все звучить правильно.