Хроніки Південного

29

Коли я повернувся у Шяуляй, довго на місці не топтався, не клеїв дурня і не зображав з себе кота, що сере.

Вирішив зустрітися з Монікою. Це ж не буде страшніше, ніж залізти в сільський ставок у сутінках. Сподіваюся, що вона нарешті набалакалась зі всією своєю родиною вдосталь і пороздавала всі гостинці.

Побачивши мене, Моніка раптом як кинулась на шию, ми відразу опинилися в траві. Нараз я усвідомив, що то значить книжечки ціле літо читати, замість того, щоб спортом займатися. Напевне, я не втримав рівновагу з несподіванки. Все усередині закипіло, і холоднеча ставка здавалась просто жартом, майже вигадкою. Вона тішилась як дитина. Не лишилося жодної думки, шо Моніка не чекала на мене або щось не так. Літо пішло їй на користь, і вона знову набула литовської зовнішності. Можливо, навіть більше, ніж до поїздки у Шотландію. Волосся випрямлене і пофарбоване у якийсь невизначений житній колір. Довга полотняна суконка мала вигляд до кінця не обробленої. На ногах шкіряні сандалі, а на шиї підвіска майже зі свастикою.

— Ти після літа трошки змінилась, — кажу.

— Подобається?

— Ще б пак.

— А мені подобаєшся ти.

— Справді?

— Мені подобаються твої вуста, подобаються твої плечі. Подобається, що ти завжди стриманий. Ну, може, тільки крім того, що граєш регбі.

— Регбі ти так просто не відкидай…

Вона усміхається, і настає дія якоїсь магії. Моя киця повертається до мене. Раптом усе стає таким, ніби нічого й не трапилося. Здається, що тепер все навіть краще, ніж до цього літа, до її поїздки у Шотландію.

Про ставок я їй розповідати не буду. Лише про прочитані книги. Саме про книги, а не про журнали. Відчуваю, як Моніка мені заздрить, що я читаю книжки, які хочу, бо батьки її завалили необхідними книжками, склали графік факультативного навчання, найняли репетиторів — з математики і з литовської. Ще почали співати щось про олімпіаду з англійської, а насамкінець ще й вишеньку на тортик поклали — тягнуть щонеділі її з собою до костелу. Це після того, як кілька років тому Папа Римський у Шяуляй приїздив, саме тоді їм очі й відкрилися. Здавалось, що сам Бог прийшов й помахав їм рукою.

— Слухай, коли ти повернулася з Шотландії, казала, що батьки тобі не дозволяють фарбуватися і все таке. То як це так тепер ти перемалювалась?

— Дозволили, але мусила їм дещо пообіцяти.

— Що?

— Що більше не зустрічатимуся з тобою.

— І що, пообіцяла?

— Авжеж.

— В якому розумінні?

— Бо вони все одно, чи так, чи інак, пасуть мене, і нам в будь-якому випадку треба ламати голову, як і коли зустрічатися. А ще більше пасти вони мене не зможуть. Тому від моєї обіцянки нічого не зміниться.

Проте мені здавалося, що це якась зрада, так, ніби вона відреклася. Але я проковтнув. Можливо, Моніка має рацію, побачимо, чи справді нічого не зміниться. Я не хотів більше її дратувати, бо вона й так була заведена, безперервно пояснювала і пояснювала мені.

Вона не бажає сидіти від гудка до гудка у якомусь там кабінеті і клацати на калькуляторі. Вона не хоче, щоб її обід починався о дванадцятій дня, і так щодня. Все життя. Вона не хоче ходити в костюмчику.

А батьки цього хочуть.

Батьки бажають, щоб вона вибирала розумно. Щоб вона була далекоглядною.

Зараз Моніка хотіла б вступати на психологію, а не на юридичний. Але що буде з її бажанням, якщо зрозуміло, що батьки й слухати про це не хочуть.

У мене в школі все набагато простіше. Всі ми почувались вже дорослими і немов закінчили ту школу. Хоча попереду нас очікували ще три триместри і екзамени. Але всі усміхались, відчувалось, що ми у школі найстарші, що з нами рахуються. І вчителі теж. Десь у шостому класі я так мріяв про те, що колись буду у дванадцятому. Хоча б тому, щоб у сраку не кóпали якісь там десятикласники. І зараз нарешті точно настав спокій, з десятого класу більше нічого не загрожувало.

Одного разу прийшла в наш клас вчителька литовської мови і спитала, чи хтось із нас пише. Ну, в сенсі вірші, оповідання чи драми. Та хто ж тут, у нашому класі, писати буде. Та навіть якби й писав, то сидів би і не світився. Я собі не уявляю, що б сталось на перерві, якби хтось підняв руку і заявив: я тут вірші пишу. Тож всі випали б. А на перерві закозлили б — ну, давай, почитай нам, що там пишеш, що тут мулиш.

Словом, стало мені шкода тої вчительки, бо вона якось нормально спитала, так, ніби питала про те, куди ми збираємось вступати, чи щось таке. Боже, думаю, невже вона насправді думає, що в нашому класі хтось здатен писати? І ще так, що вона могла б це на якийсь там літературний конкурс відправити? Чи не бачить вона, як ми на уроках відповідаємо і як книжки читаємо. Мабуть, має бути зовсім зле, щоб прийти і таке запитати. Як подумаєш, що там ті мої однокласники… По правді, не те що в класі, але в цілому місті Шяуляї я жодного письменника не знаю. Якщо й був би якийсь хороший, то знали б про нього і не цікавлячись. Загалом та вчителька нічого така, ось, мої оцінки покращились. Ставить вона десятку мені за різні прочитані брошури. Загалом вона молодець. І раптом мені в голові — бац, немов якийсь внутрішній Тадас Блінда — давай, давай, треба ж допомогти бідолашній. Хоча б настрій їй підняти. То я й кажу:

— Пані, вчителько, а про що потрібно написати?

Вона витріщилася на мене й не одразу второпала, про що я запитав.

— Як це — про що? Про що хочеш. Тут же література — можеш вірші писати, можеш оповідання або п’єсу. Про що хочеш.

Мені твори на вільну тему найбільше подобались. Насправді якщо бувала вільна тема, то я міг щось там написати, а в іншому випадку — просто труба.

— Тоді гаразд, я напишу, — кажу, — а на коли треба?

Я пообіцяв, а коли повернувся додому, сів і міркую: мабуть, треба було б так понаписувати, щоб вона змогла це віднести на той конкурс, бо якщо вона це віднесе, то я ще одну десятку отримаю. А це ніколи не зайве. Та й часу небагато займе. Вірш зазубрити, мабуть, довше, ніж декілька строф зримувати.

Жодні авторитети на мене не давили, і різними впливами я голову собі не мастив. Потрібно було думати про вчительку, а не про якісь там впливи. Відчував, що я вже майже все прочитав, тож писати вірші не здавалося складним ділом. Тому і почав з теми Ерліцкаса про дощ, який, коли вперше його прочитав, мозок мені покраяв:

Що там не кажи, але, як на мене, звучить непогано. Думаю, що можна таке і на конкурс відправляти сміливо. Понаписував різного по пару строчок, бо добрий початок вийшов, а далі не можу придумати, як наприклад: «А зараз міркую, чи загрозу для світу я створюю». Однак потім дивлюсь, що може, й так нічого, навіть кумедніше звучить. Моя проза теж кумедна. Писав щось без зв’язку, оскільки ніяк не міг пов’язати. Позаяк я тут писав жарти, тому мусить бути нормально. Ось, наприклад:

Понад усе хотілось писати які-небудь мудрі книжки. Бодай як Сакалаускас[27] про поета Мачерніса або його «Бенкет премудрих». Хотілося так написати, щоб ті, хто читатиме, зітхали від подиву, і звідки я взявся такий мудрий. «Наближаючись до години здійснення, думка В. Мачерніса все більше і ширше відчиняється для божественності Космосу: з небес приходять більші за нього сили і змінюють його душу. Він мусить сказати правду про них, адже коли він не опише все, що бачить, продовжить брехню. Погодиться зі смертю. Мачерніс переходить від ритуальної релігії до філософії, намагається осягнути Всесвіт. Він наближається до жертви». Ну, ось так. Пише про Мачерніса буцімто про Христа. І як це все вияснити і знайти зв’язок між речами, які в житті не прийшло б у голову пов’язати? Саме тому й були драйвові книги Сакалаускаса...

За участь в тому конкурсі я отримав аж дві десятки! Чесно кажучи, настрочив це я набагато швидше, ніж два десятки книг би прочитав. Вважаю, що вигідно бути письменником, стопудово! Сидиш собі, думаєш і пишеш. Позаяк, крім регбі, я більше не знаю, що можна робити в житті ще, — невже підеш на столяра після дванадцятого класу — тому письменником стати було б непогано. А тоді, дивись, і Моніка почне серйозніше ставитися до мене, для неї я не тільки читатиму, але й сам писатиму. Мої батьки багато не коментували цього, але для них це набагато краще, ніж регбі.

Під час обговорення було нудно. Всі читали, я нічого з того не збагнув: ну, там про ранок, хтось приносить їй росянисту квітку просто в ліжко або йде сніг без кінця і краю, і вона тужить. Наче й зрозуміло, про що тут пишуть, але здається, що всім цим поетесам не вистачає клепки, вони блукають луками, говорять з лісовими мавками, розчісують своє волосся і чогось очікують. А я сам чекав, щоб усе це швидше скінчилось, бо вже декілька днів поспіль відчував, як мій кінчик пече, і ще він вкрився невідомим слизом. А коли чуєш між ногами вогонь, час повзе неймовірно повільно. А ті поетеси читають свої вірші та відчувають, як плине час. А для того, щоб всім було ясно, як плине час, необхідно, щоб ішов дощ. Отже, іде дощ, плине час, а вона розгублена.

Мов пілігрим, блукаєш в дощ, не бажає душа твоя повертатися до земного буття і знов відчути предметів обвал.

І комісія має що сказати про цю лірику! А переможниця конкурсу написала роман про Свидригайла[28]. Читає дівуля уривок, а я міркую: почув би це Свидригайло, дістала би вона добряче батогів. Думаю, саме тому вона й перемогла, що написала цілий роман, бо для роману треба дуже багато сторінок написати, та ще й про Свидригайла. Ну, тут важкий матеріал. Можна подумати, що дощ, рекорди і мама без парасолі, — легше, чи що? Думаєте, легко писати про те, чого не розумієш, та ще коли навіть не вдаєш, що тут є якийсь зв’язок? Для того потрібна відвага. Але цього комісії не зрозуміти, і вони не зрозуміють, я так вважаю. Бо коли я читав, вони посміхалися лише з почуття жалю. Втім, дали мені заохочувальний приз — якісь там книжки, на кшталт того: маєш талант, потрібно працювати.

Усе-таки Моніка мене не надто заохочувала. Ну так, загалом файно, що пишеш, але знаєш…

— Ні, не знаю. Ну, кажи.

Моніка каже, що все тут написано в строфи, ніби весело, але насправді за тим нічого немає.

— Рімасе, подумай, тут нічого немає, жодного змісту.

— Як це немає? А коли пишуть про Свидригайла, тоді є? Той її Свидригайло такий самий, як усі ті мавки у дівчачих віршах.

— Але це — наша історія, традиції, про це можна роздумувати і необхідно дбати…

— Про що там думати? Що там придумати можна? Як Свидригайло думав колись? Звичайно, можна казати, що в моїх текстах немає змісту, але у цьому весь задум. Я саме це й хочу сказати, що іноді все буває безглуздим, може раптом статися якийсь парадокс — і тоді у твоїх думках відчиняється прірва, у яку навіть моторошно поглянути.

— Та це зовсім інше, ніж ти мені читав з Мачерніса. І зовсім не те, що розповідав з «Ідіота».

— А я й не бажаю писати так, як вони. Розумієш? Якої глибини треба ще? Зірки високо, риби глибоко, а ти сам десь поміж ними, без жодного змісту, і ще віддубасений. Це доволі жорстко, я так вважаю.

Моніці в цій історії найбільше сподобалось те, що я намагався допомогти вчительці, і мені ніби й вдалося. Взагалі їй сучасні митці не дуже подобались. Каже, що брудні, п’ють, курять і роблять різні дурниці, вони геть безвідповідальні, і ще раз: брудні, не миються, неохайні, кошлаті. А останній вбивчий її аргумент був, що митці божевільні. Ось влітку тут, у нашій міській галереї, каже Моніка, знайшли голову людини. Відрізану справжню чоловічу голову. Кажуть, що якась мисткиня притягнула її з собою у галерею, фоткала чи малювала, робила зйомки для якоїсь там передачі про смерть, а потім залишила ту голову в кав’ярні галереї, хтось відніс її у підвал, пізніше хтось знайшов, подзвонили в мєнтуру, і такий кіпіш піднявся. Так ось які ті митці. До всього цього, ще й збоченці. Поети і прозаїки теж митці. Хоча прямо в очі вона мені цього не сказала, проте прихований сенс я теж можу іноді прочитати.

Чи можливо, що буває по-іншому? То ж не завжди митець мусить бути неохайним і збоченим. У мене були свої аргументи. Візьмемо, наприклад, Брюса Лі — та хто б міг подумати, що каратист вірші пише. Так само ніхто б не подумав, що регбіст може вірші писати. А вони — не якісь там обірванці-бідолахи! Наприклад, ті, що були у комісії того конкурсу. Хоча прізвищ відомих письменників я там не чув, але всі сиділи нормально, у костюмчиках або хоча б у піджачках, і не в зелених чи червоних, а в сірих чи коричневих, усі вони мали порядний вигляд.

Словом, регбі недобре, бо можна травмуватися, і то спорт агресивних бульдогів, митці — теж погано. А що тоді добре? Може, вчителі? Авжеж, згадую одного фізика в школі: як тільки хтось йому був не до вподоби, хапав того бідолаху, підносив до дверей і кóпав ногою у сраку так, що той вилітав з класу разом з дверима, яких заздалегідь ніхто йому не відчиняв. Правда, довго той фізик не працював, але все одно встиг після уроків показати нам всі шварци і сталлоне по відику, у ті часи ще по рублю з нас позбиравши. А може, ксьондзи, що їздять машинами, купленими на копійчини, які бабулі пожертвували? А може, ще акуратні банкіри у краватках, як у зашморгу. А хто в нас тут всі банки нагнув і залишив усіх голими на льоді без бабла?

А стосовно тої голови, то… може, й моторошно, але нікому нічого поганого не зробили. Я, звичайно, промовчав, що знаю трішки ту «якусь там мисткиню», і колись ми з нею разом гуляли по тій галереї мистецтв. Це Юрґа забрала ту голову з моргу. Все одно її б потримали якийсь час у морзі, а потім би викинули, бо тільки у морзі й тримають голови невпізнаних трупів. Але ніхто ніколи їх не впізнає, і це — факт. Я щось важко можу уявити Юрґу, яка крокує з головою людини у пластиковому кульку, втім, якщо вона вважала, що без голови трупа гарного мистецтва не зробиш, то нехай собі робить що хоче. Так і уявляю Юрґу: на плечі з бітою хокеїстки на траві і з тою головою під пахвою. Уявляю таку сувору картину, намальовану на цілу стіну де-небудь, наприклад, там, де зараз намальована піша алея на міській пішій алеї — і кому це потрібно? Всі й так бачать, що тут — бульвар. А картина могла бути намальована у стилі старого живопису, типу, одна сцена з битви під Сауле з мечоносцями. На уроках історії нам розповідали — у хроніках пишуть, що в битві під Сауле перемогли дерева. Зрозуміло, тоді віддубасили їх, мабуть, дубцями. Будь-чим не віддубасиш мечоносців, які в обладунках.

Адже й першокласнику зрозуміло, що саме з біти починається вся слава Литви. А ще можна сміливо поміркувати над удосконаленням Шяуляйського герба, бо там забагато різних звірів. Треба залишити ведмедя або бика, навіть краще — бика, а замість ведмедя покласти біту.

Колись Юрґа показувала мені різні картини з відтятими головами за мотивами історій з Біблії. І тут я пустив в хід цю аргументацію, тому що не міг пропустити можливості показатися розумним. Ось Іоанну, який Ісуса хрестив, голову відрубали? Не лише відрубали, а ще й Соломія на підносі її принесла. А тут лише у кульку в галерею мистецтв. До того ж ніхто тої голови не рубав, а просто забрав з моргу. Але голова Іоанна нікому не заважає, ніхто не акцентує на тому, що там з головою людини носяться, і не з якою-небудь без ознак ідентифікації, а самого Іоанна Хрестителя!

Або Юдита. Напоїла Олоферна, і тільки мечем по шиї хрясь, ага, голова ще тримається, тоді ще раз хрясь — і по башці, кинула її служниці в торбу та змилися собі молитися, бо бач, так вони звикли. Але це ж Біблія, а всі біблійні історії вважаються нормальними.

— Звісно, бо це лише історії. А на біблійні історії потрібно дивитися набагато глибше, не все там на поверхні. Вони розповідають зовсім інше, ніж здається з першого погляду. Ти як письменник мав би про це краще знати.

— Однак і в цьому випадку не задля потіхи ту голову тягали. Тут теж штуку робили.

— Але у Біблії просто історія. А тут треба було брати голову у свої руки. Мені погано лише від думки, що треба було б голову трупа взяти у руки. Як та мисткиня брала її? З рукавичками чи просто голіруч?

Я все одно не можу второпати, що Юрґа поганого зробила Моніці, і раптом ловлю себе на думці — відчуваю, що мої віршовані жартики Юрзі би сподобались. Тому потрібно завершувати цей базар, який ні до чого путнього не приведе, і побалакати про справи, якщо вже почали.

— Мені без різниці, як вона ту голову брала, головне, що доброго зробила. Мене зараз більш хвилює, що прийдеться пертися до лікаря, бо так свербить, і почухати не виходить. А той лікар буде брати мій кінчик в руки. Або ще краще — його асистентка. А це для мене набагато жахливіше.

— А ти думаєш, мені не свербить? Тепер, коли викроїла трохи часу з тобою зустрітися, змушена до лікаря ходити. Ну, пішла, доктор підозрює, що це від нечистоти. Добре, що хоч не зараза від якої-небудь дівки.

— Або від якого-небудь чувака…

— Гаразд, але нам слід за собою пильнувати, якщо батьки пов’яжуть мене з такими проблемами, я — мертва. І так все несолодко, а ще тут якась фігня.

«Нам слід за собою пильнувати». І як ти тут будеш пильнуватися десь у парку чи біля озера? Коли почитати «Ім’ям кохання», там пишуть, що слід підмитися до кожного конгресу і після нього. Коли логічно подумати, то всі би тут хворіли, бо важко повірити, що всі бігають до ванни до того і після того. У фільмах теж не показують такого ритуалу. Втім, слід визнати, що тепер це свербіння і невідомі виділення, ледь не гнійні, наводили на мене просто жах. А якщо все зіпсуєш і конгресувати більше не зможеш? Але я без зайвих пояснень і доводів обіцяю Моніці попильнуватися у майбутньому. Не треба розпалювати її істерії з приводу гігієни.

Словом, мій шлях письменника на фронті стосунків з Монікою нічого доброго не дав. Але те, що тепер все стало набагато цікавішим, це — факт. Однак невідомо, чим це все цікаве скінчиться. Бо тепер вже бігав я, і не з головою у торбешці, а до лікарів. І треба ж такому трапитися, що після вельми успішного дебюту літератора, окрім того свербіння, в мене коліна здали, а ще й серце кололо. Мене послали до офігенного спеца, котрий ставить на ноги шяуляйських баскетболістів, вони досліджували, дивилися мене на різних апаратах — нічого не побачили. Кажуть, тут нічого такого, нам нічого не показує. Їм, може, й не показує, а мені — поколює і ниє. Ниє не лише серце, а й все навколо нього. І чим більше роздумую про те, що тут може бути, тим сильніше ниє.