Хроніки Південного

25

Прокинувся я поруч з Мінде, як яблуня, обтяжена плодами. І спробуй постояти тепер, як та Свобода…

— Вставай, — підіймає мене Мінде.

На кухні сидить кілька ледь живих учасників свята, сьорбають чай і знову розпитують Вітаса про той концерт Laibach у Мінську. Кажуть, обов’язково треба буде поїхати, коли вони будуть у Москві. Коли ми ввійшли до кухні, нас зустрів народний ентузіазм. Звичайно, не такий, як під час діставання з кулька пляшок та чіпсів, тепер добряче пригашений, але тим не менш. Нас з Мінде вибрали переможцями на ім’я кращих ригунів, що затопили всю ванну і забили трубопровід. Тепер вже всім було дуже смішно, бо, слава Богу, хтось встиг труби проколупати і все вже налагодилось до повернення батьків додому. Ми втиснулися на кухонний куток, де сиділи всі, попили чаю, пореготали один з одного та з рейверші з Тельшяя, яка досі похропувала, вона вчора наче чимось підтруїлась. Мінде вирішив показатися не гірше того Вітаса і почав вихвалятися своїми пригодами, розповів, як він у Москві сидів в бусику, оточеному озброєними мєнтами, і накладав в штани, а вже потім, коли приїхали назад, вони замовили партію светрів для Красноярська з написами литовською «ПІВЕНЬ», «ВІДСМОКЧИ» тощо, такими самими шрифтами, як на футболках GUCCI та CHANEL. Вони чули, що всі рекетири там — тюремщики із залізними зубами. Того нехай вбираються і своїх чмошниць наряджають. Ми ще трохи посиділи, пореготали і розійшлися. Нема більше чого тут робити. Юрґи вже не було, а я не розпитував, вона пішла сьогодні чи вчора, сама чи з кимось.

— Товариство не таке, щоб при бабках, але всі веселі й всім задоволені. Їм усе було по барабану, — кажу я Мінде дорогою додому.

— Еге, — відповідає він. — А де твоя Моніка?

— Я ж говорив, Моніка була у Вільнюсі, ходила з батьками на якусь оперу. Ти мені краще скажи, куди дівся мій мохеровий шалик?

— Може, його пригріла та мисткиня і гріється собі тепер?

Ми з Монікою зустрілися кілька днів після Нового року. Вона мені розповіла про оперу і гарячий шоколад, а я показав, який новорічний подарунок отримав. Малюнки Далі здавались безглуздям, однак вони заворожували. Усе мало реальний вигляд, як і сон: коли його бачиш, все там здається більш реальним, ніж у житті. Уві сні все сприймається навіть більш гостро — коли страшно, то справді страшно, коли огидно, то огидно по-справжньому. Правда, настрій від картин псувала обставина, що вони схожі на сон, який наснився мені у «Конюшні». У книжці навіть була картина з жінкою, яка розвіювалась, але про це я Моніці не нагадав, а вона, думаю, забула, що я там верзякав їй по телефону. З’явилося відчуття, яке буває лише уві сні, — так, ніби щось є, чого не можеш пояснити. По реакції Моніки «о, як класно», «як цікаво» та її коментарів «тут щось є, чого не видно», я зрозумів, що Далі їй не дуже. Та яка різниця, головне, що вона не йшла на ножі, хоча до цього казала в очі все так, як думає.

Та чому Моніка їде? Це було пояснити важче, ніж картини Далі. З одного боку, все ніби просто: перемогла у конкурсі, отримала стипендію, і вперед. Але чому вона і чому саме тепер? У будь-якому випадку, хочеться отримати хоч якусь відповідь. Чому не достатньо просто знати, що вона отримала стипендію. Здавалось, тут є щось більше, хтось посилає нам невідоме випробування.

Не знаю, чи страх змушував, чи небажання, щоб вона поїхала, але всі рази до її від’їзду, коли ми зустрічалися, гуляли, тримаючись за руки. Ми намагалися втішати одне одного, що все буде добре, треба ж вивчити англійську, бо англійська — це свобода, англійська відкриває інші можливості в житті. Якщо відкриються можливості для неї, вони відкриються і для мене. Ми ж не розлучаємось. Коли вона повернеться, ми знову будемо разом. Разом будемо вчитися, разом житимемо і роститимемо дітей. Імовірно, що так воно й буде, хоча важко забігати так далеко наперед. Але припустімо, що це станеться. Рано чи пізно так стається з усіма. Але не треба, Моніко, тепер мені товкмачити, щоб я дбав про своє здоров’я, щоб вважав на травми, бо тобі потрібен здоровий чоловік, а не інвалід. На травми вважати все одно не вийде, а різні розмови про інваліда мені нагадують мою матір. Вони що, домовилися щодо інваліда? Чи я нию їй, що вона може звалитися з коня і хребет пошкодити, хто її в інвалідному візку возитиме? І коли вона так почне мені скиглити, то я зав’яжу з нею, а не з регбі. Важко було б зробити такий вибір, проте неминуче. Але це не зараз, не тепер. Тепер все ще вилами по воді писано. Я ще подивлюся. Я ж спокійний, як удав, спокійний, мов жемайтський коник[21]. Моніка не буде все життя очікувати якогось принца на коні, вона чекатиме на свого жемайтського скакуна. На підтвердження цього, а може, і чогось більшого, що вона бажала мені сказати під час нашої останньої зустрічі в мене вдома, вона дістала флейту і зіграла «Yesterday» Бітлів. Я аж закляк. Заворожила її флейта. Ми тримали одне одного в обіймах і ревіли.

Здавалося, що я заново в неї втюрився. Потім вона у своєму стилі на письмовому столі залишила мені записку в конверті. Я її знайшов, звичайно, вже після того, як вона пішла. Там було написано одне-єдине слово — «кохаю». Можливо, щоб не забути?

Важко таке забути, але весь час про неї думати теж не хочеться. Почалися тренування, треба було готуватися до весняного турніру, бо восени ми складно впорались з командою «Жальгіріс». Усі відчували потребу підтягнутися, щоб цього разу не було сюрпризів. Втім, мені все відбувалось як у мареві. Ніби робиш все, що від тебе залежить, однак якась частина в мозку літає десь у підхмар’ї. Я тренувався і очікував листа від Моніки. Вона ж обіцяла писати. Проте лист не приходив. Минув місяць, а листа так і нема. І як мені це розуміти? Я навіть до її братка передзвонив — вони отримали. А я ні. Важко написати пару слів після приземлення чи що? Щось типу: привіт, влаштувалася чудово, через вікно видно Лох-Несс, звідтам на обід вилазить Нессі поїсти, тут для неї облаштували годівничку. Скажіть мені, що має статися, щоб протягом місяця не прислати мені такої листівки?

Тому я читав не листи, а книжки, все одно потрібно туди зануритися з головою. Мінде натягав мені різних брошур — очевидно, він занурився повністю туди, аж очі поблискують — каже, читай. Я поглянув, якийсь Казлаускас, «Записки монаха, сповідь парапсихолога». Треба буде погортати ці брошури.

Як начитаєшся такого, починаєш роздумувати, що там, нагорі, є щось, інакше звідки хтось написав би стільки різних історій. Як-от мій сон. Наснилися мені хробаки і що Моніка розсіялась, ну ось — нічого хорошого не було, поїхала вона до Англії. А ще й той Далі на додачу. Хоча розумієш, що це лише картинки, а дивишся — і мурашки по спині. Або ті маорі, що танцюють гаку. Не можуть вони просто так це танцювати і бути самі по собі такими страхітливими, очевидно, що в них вселилися якісь духи, бо ніхто навмисно не зіграв би так.

Мінде марить поїздкою в Індію, окрім брошур, він ще тягне додому різну музику. Вже не «Енігму» і не Deep Forest, а справжню індуську. Тепер він вважає, що бути йогом набагато краще, ніж Ван Дамом або власником кіоску, краще, ніж виварювати джинси, ніж їздити до москаляндії з куртками чи іншими лахами на продаж і за алхімічні досліди з метою отримання золота. Сидиш собі, схрестивши ноги, і все. Пожерти тобі дадуть, смокчеш там люльку і пишеш вірші, як Брюс Лі. Без жодної метушні. Якщо не Індія, то запасний варіант — Академія Парапсихології. Того самого Казлаускаса.

Перед тим, як почати кар’єру йога, він вирішив все спробувати на місці. Мінде пригнав до мене з касетою того Казлаускаса і каже — медитуватимемо. Ну, гаразд. Може, навчуся зосереджуватися, і вдасться нарешті на землю спуститися під час тренувань. Мінде хоче очистити організм від кислоти, бо він виварив таку кількість джинсів, що йому аж страшно. Іншого разу, мабуть, принесе ще якусь банку з водою, яку Кашпіровський по тєліку зачарував. Мінде пускає касету, ми лягаємо на підлогу, слухаємо і дихаємо. Там грає піаніно, флейта і шумить море. Час від часу чути голос, який говорить, що нам треба розслабитися і відчути тепло. Ще каже, що зараз відбудеться левітація душі і що медитація — це пошук душевного спокою.

«Під час медитації ми втікаємо від своїх земних думок, щоденних турбот. Наша душа просвітлюється, починає сяяти кольорами вічності. Зникає шум цивілізації. Душа піднімається Божими шляхами, космічні вібрації її очищують. Коливання людини і Всесвіту збігаються. У сонячному сплетінні ви відчуваєте тепло, яке сяє, воно потужне і здатне вас підняти догори…»

Я не встиг нормально втягнутися у медитацію, раптом чуємо, як почало тягнути касету.

— Бля, зажував! — підскакує Мінде вимикати магнітофон. — Ти нарешті нормальний магнітофон купи!

— Та нічого, зовсім нормальна та моя «Весна М-310 С». Можливо, звуку бракує, але зате створюється враження, що той Казлаускас тобі одному на вухо шепоче. Все здається ще реальнішим. І не дери, дай, я сам акуратно все дістану.

Мінде побачив, що його касета не так уже й страшно постраждала, трохи заспокоївся і запитує мене:

— Ну як, чи відчув що-небудь? Я трохи відірвався від землі, здається.

— Я то ні. Майже нічого не відчув. Тому не знаю, можливо, і міг піднятися. Коли я чув флейту, мої думки крутилися тільки довкола Моніки, а все тепло не по тілу розходилося, а збіглося в одну точку. Тому та одна частина тіла трохи левітувала.

— Ні, ну, ти справді дурний.

— Що дурний, що дурний? Там казали розслабитися, я й розслабився. Казали — головне нічого не думати, я й не думав. Чую флейту, і мені, немов тому собаці Павлова, слина тече. І як я мав, на твою думку, уявити, що бачу хмари, землю з гори. Як я міг це побачити, коли найвище, куди я піднімався, це в парку на Чортовому колесі та в готелі «Шяуляй» з Монікою. А літаком я ніколи не літав. У горах теж не бував.

Мінде розповідає, коли купував ту касету, продавчиня запропонувала прийти на одне зібрання. Казала, якщо не сподобається, зможете піти геть. Тут, зовсім поруч, на Південному по вулиці Айдо. Ну гаразд, треба завітати. Можливо, там хтось в Індії бував, зможе навчити, як правильно розслабитися, щоб слюни не текли як собаці Павлова. Нічого поганого не станеться.

Кілька днів потому ми пішли туди. Дерматинові двері відчинив чувак з довгим хаєром приблизно біля полтинника. Ми привіталися, представилися, познайомилися з кожним. Тобто там треба було сказати свої імена. Тинялися, роздивляючись квартиру. Хата як хата. Гарнітурна стінка, як і у всіх: з фужерами, з тарілками, що звідти виймають раз на рік. У деяких місцях лежали розкладені скляні кульки, камінці, якісь дивні палички. З кухні аж до коридору провисали розтягнуті гірлянди з сушених яблук та грибочків. Публіка зібралась якась надто сіра: вбрана у сіре, і здавалось, що одяг їх взагалі не цікавив, навіть в дзеркало не дивилися перед виходом. Хоча там були й непересічні діячі. Один чувак із перев’язаним стрічкою довгим волоссям натягнув на себе полотняний мішок, підперезавши його замість пояса шнурком, та повішав на шию собі скручений цвях. Інша пенсіонерка ходила у народному костюмі — дай у руки гуслі, й можна посилати на Свято литовської пісні. Поруч із нею сидить тітка у довжелезній, аж до землі, в’язаній хустці. Усі балакали, мабуть, ще на когось чекали.

— Мило було побачитися цієї ночі, — говорить один.

— Так. Могли би частіше зустрічатися. І необов’язково на тому самому даху.

Ми з Мінде переглядаємося. Я збагнув, що на почутий уривок розмови ми обидва відреагували однаково, і вже тепер стало абсолютно зрозуміло, що ми тут уперше і востаннє. А вони далі продовжували бесіду про сни і про те, як спілкуються з померлими. В іншому куті сидів якийсь очкарик у подертих шкарпетках, біля себе поставив загадковий рудий саквояж і безупинно цитував Геродота, котрий писав про литовців, що вони можуть перетворитися на перевертнів. І ще додав цитат із фольклору, щоб переконати у тому двох жіночок — таких, що на базарі фарш важать, — бо по їхніх очах було видно: не повірили йому.

Коли вже всі позбиралися, ми сіли за розкладний стіл, такий, як і в інших квартирах на всіх родинних забавах. Один чувак почав, підкашлюючи, читати реферат про Леніна і Реріха. Як виявилось, різні там парапсихологи, чи як їх назвати, називали Леніна Махатмою, тільки ніхто про це не знав і не говорив. Тоді промовець почав розповідати про схожість комунізму з буддизмом, щось про комуну і спільноту. З того всього в моїй голові повстала якась общага, і я там не зрозумів нічого. І що може бути спільного між комунізмом і буддизмом? Мабуть, похуїзм. Бачу, що увага Мінде більшою мірою зосереджена на дослідженні вмісту стінки, ніж на слуханні. На полицях один біля одного тулилися альбоми: «Шяуляй», «Західноєвропейське мистецтво», «Радянська Литва», «Земля та її блага» Чюрльоніса, Атлас туриста, «Червона книга Литовської РСР», «Радянська енциклопедія» у червоній палітурці, «Бібліотека Всесвітньої Літератури» в брунатній палітурці та різнокольорові книжки з болгарськими, чеськими, фінськими, американськими та іншими народними оповіданнями. Ще були книжки альбомного формату з народними казками «Жива вода» та «Небо валиться» Казіса Борути. Вони стояли з іншого боку Чюрльоніса. Христос скорботний, очевидно, теж тут нудьгував.

Доповідач сам був з борідкою, як у Леніна, у розтягнутому светрі, і тхнув здалека. Він у рефераті намагався викласти і роз’яснити, яким чином відмова Махатми від насилля сходиться з Леніном, революцією та кривавим терором. Тут не обійшлося одним Реріхом, тут уже почалось про Бгаґавад-ґіту, Аджурну, Крішну, військову повинність як святу справу і різну фігню. Мабуть, він відчував, що там не сходиться все на сто відсотків, тому процитував ще й Христа, який казав, що «не мир приніс я вам, а меч». Я не знав, що робити й як винести звідтам ноги, але дякую Крішні та Аджурні, бо хтось його перебив і каже такою чистою літературною литовською мовою:

— Ленін перетворився на ідола і докотився до ідолопоклонства, тому цивілізація підготувала йому місце в музеї.

А я вже подумав, що тут всі однаково думають і ті самі сни бачать. Той вонючка з борідкою витягнув картину Реріха з горами, а там найбільша гора — голова Леніна, тільки у шоломі. Я ще ніколи не бачив Леніна у шоломі. Кажуть, ця картина багато років висіла у Горького. «Ага, думаю, треба цю байку використати на уроці російської мови. Звичайно, якщо прізвище Реріха там комусь щось скаже». Ну, корочє, той Реріх тільки після смерті Леніна повідомив владу про те, що Ленін насправді був Махатмою. І тут підскочила одна тьотка, яка, мабуть, з того всього зрозуміла лише слово «повідомив» і об’являє:

— Ми тут маємо повідомлення! Ми тут з Йозасом і Віргою відредагували те, про що минулого разу говорили, то ось як воно тепер звучить… — і починає зачитувати:

«Чимала кількість віруючих стурбована тим, що в Шяуляї хочуть змінити назву площі Перемоги. Отримано повідомлення від сфери неземної екзистенції. Ми, члени клубу Реріха, на підставі цього повідомлення ясно зрозуміли, що люди часто примітивно оцінюють пам’ятники перемоги та могили загиблих воїнів. Це — величезна помилка, оскільки пам’ятники перемоги мають неймовірно важливе значення у смертельній боротьбі добра зі злом у сфері земної екзистенції. Якщо існує намір змінити назву площі Перемоги, потрібно серйозно зважити цей крок. На підставі повідомлення від сфери неземної екзистенції ми звертаємося до мешканців міста Шяуляй з проханням не змінювати назви площі Перемоги. Ми вважаємо, що необхідно змінити не назву, а її сутність: це була б перемога над власними вадами, злом, гріхами. Ідея перемоги — прагнення до божественного світла, любові та добра. Просимо сприйняти це звернення серйозно, спробувати заглибитися в питання і зрозуміти, що ми всі знаходимось в руках Всевишнього».

Усі оточили жіночку з текстом, почали висловлювати свої зауваження, що змінити, що додати чи забрати, а ми тихенько змилися.

— А ти вловив ту мульку про зустріч уві сні на даху? — запитав мене Мінде, коли ми вже відійшли від того будинку.

— Та. Мені так довбонуло, що навіть не міг ржати. Мене мов спаралізувало. Хотілося себе ущипнути, чи мені не сниться.

— Мені це нагадало одну історію. Пам’ятаєш, як пару років тому була мода викликати різних духів? Запалюєш свічку, вимикаєш світло, кладеш голку з ниткою на аркуш паперу, де написані різні літери…

— Ну.

— Ну, мені це розповів один знайомий. Начебто компанія все зробила, як треба, але для жарту. Голка по аркушу літала, літала, писала ПРИЙДУ. СКОРО. І раптом чують, як щось на балконі шкребеться. Відчиняють двері балкона, а там на краю сидить якась баба у довгій сукні з капюшоном. «Бля, — кричить Реміга, — що тут за курва!» Хтось стягнув той капюшон і побачили її морду — майже як Джим Керрі у фільмі «Маска». А вона підводиться з краю балкона і йде просто на них. Ті перелякано відступають, але Реміга очунявся і схопив її за барки. «Ти, хвойда підвальна, піздуй нафік звідси, щоб я більше тут тебе не бачив!» І викинув її геть через двері. І все.

— Прикольно. Майже як жарт від Ерліцкаса. У нього теж схожі історії. Тільки всі їх розповідають із серйозним виразом обличчя.

— Хто той Ерліцкас?

Цим питанням Мінде мене просто вбив. Я вдав, що не почув. Ми мовчки повернулися додому, бо розваг вже мали по горло.

Я довго не міг заснути. Мене охопив якийсь страх. Як ми докотилися до цього? Схоже на пияків, які нарешті усвідомили, що не можуть без шнапсу, все — почались ломки. Або як наркомани. Опа, дивись, і ти вже зовсім в іншому світі. І страшенно дивуєшся, типу, чому так скоро? А я думав, що тут лише гра. Коли добре подумати, для нас ці дурниці теж були лише грою. Але нам ще не пізно щось змінити, коли початок такий, ясно, що туди рухатися не потрібно. Не треба чіпати Реріха, Крішни, Аджурни і Леніна. Питання лише в тому, як ми до цього докотилися. Почали з касет того Казлаускаса з медитаціями. Але по правді, я не дуже вірив, що ми зможемо піднятися кудись у космос. Я надіявся просто зосередитися, навчитися концентруватися, таке завжди добре вміти, і в регбі також. Можливо, мені від тої книги Іванаускайте «Відьма і дощ» дах трошки з’їхав. Там теж здавалось, що тобі пелену з очей здерли і зненацька дізнаєшся, як усе насправді. Багато речей, які здавались абсурдними, без зв’язку, насправді зовсім не випадкові. Ніби нічого серйозного, просто натрапили на шайку клоунів-придурків, але все одно почуваєшся ніяково…

Думайте як хочете, однак хто би сказав, що це випадковість, коли мені після дванадцятої ночі, коли я вже лежав у ліжку, раптом подзвонила Моніка. Теж голос з іншого світу. Вона розповіла, скільки там всього нового, кожного дня повно справ, нема коли писати, повертається — і відразу в ліжко. Ще вона за шкільну команду грає в баскетбол — всі литовці можуть грати у баскетбол, та ще й у Шотландії — тому вона там вже зірка. Хоча сама хотіла б цілими днями їздити на конях, бо поруч зі школою у них там кінний завод. Іноді вони на уроці фізкультури зі всім класом йдуть поїздити на конях.

— Ну, гаразд, — каже мені, — страшенно дорого тут дзвонити, я хотіла тільки твій голос почути.

— Кохаю тебе, — кажу, але чую, як в мене зривається голос. Начебто почула. «Па-па», — і гудки у слухавці. Знов не можу заснути цілу годину, але лежу в ліжку і відчуваю тепло.