Хроніки Південного

22

Ми після уроків зазвичай вешталися десь у центрі міста. Їй більше подобався центр міста. Іноді ми ходили на морозиво в «Пінгвін». Я колись бачив десь у ресторані кульки морозива, поскладені у вафельний ріжок, але тепер це здійснилось в моїй реальності. Тепер кожна кулька вибухала різним смаком не тільки у роті, а й у мозку! Майже як вибухівка шяуляйської братви. Часом ми заходили до піцерії. Окрім італійських піцерій, тепер в нас відкрили ще й американські, якраз одна була біля школи Моніки. Вона чомусь мала назву «Йонукас», втім, з корчмою «Оселя Йоніса» не мала нічого спільного. Часом тут стояла така черга, ніби в моєму дитинстві за апельсинами. І піци були тут без анчоусів, нормальні — з ковбасою, різним салямі, або з куркою, ананасами, з чим тільки хочеш. Якщо взяти ще соус зі сметаною та огірками, то пакуєш аж за обидві щоки. Звичайно, що піцу замовляєш не цілу, бо найдешевша тут коштує 6 літів, а четвертину, якої цілком вистачає, а ще й колу наливають з апарата. До цієї піцерії народ почав приїздити аж із Південного, а доти в центрі не було чого робити.

Ми гуляли парком, тинялися біля естради, залазили на різні недіючі каруселі — поїзд, сонечко, літачки, забиралися навіть на крісла оглядового колеса.

Я трохи розгубився і чогось не міг збагнути. Мені перепала крута дівчина, мов сліпій курці зерня. Мені не те слово як з нею добре. Бабла я тепер майже не маю, але для неї не багато й потрібно — її батьки мають достатньо. Так виходить, що вона зі мною була не заради бабок. Це дуже добре. А заради чого? Може, тому, що я з сім’ї простаків, але все одно крутий — закордоном бував, усякого бачив, сам можу дати раду зі всім і без бабла. Може, це не так і важливо, не почнеш же її питати: чуєш, а чому я тобі подобаюсь? Головне, що між нами є якась хімія і все тут діє. І нема чого тут розуміти, бо у хімію врубатися — без шансів. Вдивляєшся в таблицю Менделєєва, витріщаєшся на різні формули, мов баран на нові ворота. Ну і що? Там щось ділиться, щось поєднується, а потім щось із того виходить. І як тут можна знати, чому одні бульки поєднуються з другими, а не з третіми? Якби ще рецепти були до них. Наприклад, поклади туди натрій, потім сірку, посип все приправами і матимеш еліксир кохання. Але рецептів нема. Все це мені нагадувало уроки інформатики, коли ми записували на аркуші паперу нескінченні формули, і геть не зрозуміло, ні що там, ні чому.

Тому єдиним порятунком для мене була Лайма. На уроках хімії я сидів з нею. Коли ми приходили з нашого класу в кабінет хімії, я місцем біля неї нікому не поступався. Я міг зазубрити теорію, міг вивчити що завгодно, але розв’язувати хімічні рівняння… Це важко навіть назвати рівняннями. Математику зрозуміти можна: додаєш, віднімаєш, добуваєш корінь, синус, косинус… Там є цифри, є формули, і все. А тут…

У нас зазвичай пацан не сидів разом з дівкою. У нашому класі на всіх інших уроках Лайма сиділа сама. Вона була зовсім нічого така, у моєму щоденнику навіть записала розклад уроків. Я хотів, щоб бодай перша сторінка мого щоденника була бездоганна.

Домашнього завдання з хімії я навіть і не намагався робити, це без жодного сенсу, бо спочатку настрочиш у зошит нісенітниць, а потім перед уроком будеш все списувати на підвіконні, і доведеться це все не виправляти, а все заново переписати. А потім на уроці почнеш правильно розв’язувати задачі. Тому вчителька запідозрить, що тут щось не так: чому вдома я такі бредні несу, а в класі все правильно роблю, звичайно, якщо роблю.

На щастя, вчителька була достатньо мудра, щоб не давати нам ані колб, ані речовин. Я, напевно, все пустив би в повітря. Колби в неї, мабуть, ще були, але речовини — ні. Можливо, щось там і залишилось зі старих часів, але вона це тримала для тих, хто збирався на олімпіаду з хімії. У нашому класі таких не було точно.

Моніці хімія давалась хоча й не досконало, але набагато краще за мене. Вона вбила собі в голову, що можна багато чого зробити за допомогою всіляких відварів, настоянок, різних там гоголь-моголів. Однак я не бажав заглиблюватися в цю тему. Я не пояснював, що мені цілком вистачило того, як Мінде закрився на два місяці, намагаючись виготовити золото. Нехай вона собі бавиться, для мене головне, що між нами відбувається якась хімія, і вона каже, що в мене добрі очі й мої вуста ніжні. Зовсім як у коней, думаю я, але промовчую. Вона говорить, що зі мною спокійно. Тому й мені спокійно, і нема чого тут заглиблюватися в ті гоголь-моголі.

Ми кохалися повсюди, однак додому вона більше мене не запрошувала. Зазвичай у парках, десь біля озера, іноді вдавалося в мене вдома або в друзів, коли траплялась якась вечірка, зачинившись десь у ванні. З нею все виходило якось просто. Не дивлячись на те, що більшість з цього дійства відбувалась на природі, диким сексом цього не назвеш. Може, ледь-ледь це наближалось до RTL. Ми кохались, і здавалося, що в тому не було нічого надзвичайного, що все так і має бути. Так і мало бути вже давним-давно, і тепер так завжди й буде. Ми гралися як зайці, і я називав її «моя зая», може, не оригінально, але вона не скаржилась. Тільки завжди просила, щоб я не спішив. Та де ти бачив спокійного зайця? Я намагався, але не так, як уперше. Так і не врубався, як тут можна не спішити і як тим усім керувати. Це так само, ніби біжиш у регбі на занос, а позаду Мантас намагається вчепитися. Відчуваєш, що ось-ось — і вже лежиш з м’ячем у заліковому полі. Доля секунди — і все перетворюється на ейфорію. Таке відчуття, ніби всередині тебе літають інші речовини. І ти хоча б декілька секунд почуваєшся по-справжньому щасливим. Протягом тих декількох секунд в голову не приходили думки про те, що будеш робити завтра, звідки візьмеш гроші, чи ти гарний, чи достатньо крутий, чи подобаєшся тому, кому хочеш подобатися, і що про тебе думають різні там дебіли. Протягом тих декількох секунд ти просто щасливий. І здається, що задля тих декількох секунд варто жити, бо все інше в той момент не має значення. Я не кажу, що живу заради тих декількох секунд, але в той момент справді так здається. Тому про те, щоб не спішити, коли несешся до крайньої лінії, думки не виникали.

Здається, що Христос, баба і Свята Трійця вже звиклись з цим і дивилися на все набагато простіше, але наближалося Різдво, і думка про те, що треба буде іти до сповіді, починала давити мозки. Однак наближення Різдва дало про себе чути ще болісніше, коли на природі нам почали замерзати зади. Це стало хорошою нагодою повернутися до теми «А чому ти не запрошуєш мене до себе додому?».

Слово за словом — і виявилось, що найбільшою проблемою є зовсім не наближення Різдва та сповіді. Найбільша проблема — батьки Моніки, і проблемою вони були як для Моніки, так і для нас. Я грав у регбі, а це порівняно з музикалкою було майже бандитизмом, тому в мене не було жодних шансів підняти свій рейтинг в їхніх очах. Майбутнє Моніки було спланованим точно не з регбістом. Вона заспокоювала, що це все не страшно, ми щось вигадаємо. Ми, може, й вигадаємо щось, але вони не почнуть думати по-іншому. Якщо батьки вважають справжньою трагедією, коли Моніка дістає у школі семірку, і всю провину вони звалюють на те, що вона вешталась зі мною, то з цього нічого доброго вже не вийде.

Ми не просто тинялися, ми навіть ходили на декілька вистав. Вона запросила мене в театр, а я її — у кафе в театрі. Звичайно, відвідуванням театру свою репутацію я вже не покращу, та сам театр мені сподобався. Вистави як вистави: в одній два чудика увесь час очікували якогось Годо, а в іншій намагалися грати різних чортів, мертвих душ. По правді — справжній балаган на сцені та й усе, хоча й веселий. Мені здалося, що народ не зовсім цікавився тим, хто і що там грає, головне було свій гардероб продемонструвати в антракті. Я теж мав що показати: піджак кольору бордо, чорні штани, чорна водолазка, на якій вишитий значок Nike того ж самого кольору. Тому я почувався на своєму місці.

Відвідування вистав не могло настільки змінити ситуацію, щоб батьки Моніки полюбили мене. Вистачало того, що вони не змушували її розійтися зі мною, а я вже буду намагатися не маячити їм перед очима.

Час від часу Моніка забігала до мене, але теж тільки тоді, коли нікого не бувало вдома, проте таке випадало нечасто, бо в моїх батьків не було ні дачі, ні інших справ, куди вони би їздили. У неї вільна територія бувала частіше, оскільки її батьки відвідували дачний будиночок навіть після збору врожаю. Та що з того — її братко приводив додому свою компанію. Чую, що його компанія там добре тусувала разом з курвами, бо коли батьки від’їжджали, він весь час намагався втулити їм сестру. Колись у дитинстві він забирав у Моніки іграшки, ховав улюблені її речі, а тепер робив різні капості. Якось вона спланувала в себе вечірку з подружками, а коли повернулась додому, знайшла там братка, який бухав з компанією.

Для того, щоб у неї знайшлась вільна площа, повинно збігтися сто обставин: батьки мають залишити її вдома, на кшталт, в неї концерт чи якась генеральна репетиція, і треба там у флейту дути, а братко має погнати до якогось свого дружбана. Щоб усе це збіглося, таке передбачалось, може, пару разів на рік. Тому ми вирішили, що найкращим місцем для конгресів був би готель. Однак на це треба наважитися. Вона вважала, що всі її там знають, і я мав піти туди сам, а вона підійти пізніше. Для батьків вона вигадала історію, що ночуватиме в подружки. Я мав зареєструватися в готелі і з’ясувати, як дзвонити у кімнату з міста, тоді вийти, сказати їй, яка в мене кімната, а ще, по можливості, подивитися, чи не зупинилися десь поруч в номері літні люди, щоб Моніка могла сказати, наче йде до дідуся з бабусею в ту кімнату, у випадку, якщо хтось її запитає при вході.

Різні клопоти почались значно швидше, ніж ми прийшли в той готель. У готель «Шяуляй» неповнолітніх не заселяють — я подзвонив, щоб спитати. Підозрюю, що коли б ми подалися до приватного, то заселили би без питань, але Моніка чомусь ламається щодо того готелю «Томас».

Я переговорив з Саулюнею, він теж може мені послугу зробити — чи просто так я гасав разом з ним польськими полями, втікаючи від розгніваних продавців. Його матір працювала в готелі, і навіть того дня, коли нам було потрібно. Ціну загнули, як для іноземців, але тут не той випадок, щоб торгуватися. А кімната, звичайно, була далеко не така, які ми бачимо по тєліку про закордонні готелі. Навіть порівняно з нашою квартирою вона мала жалюгідний вигляд. Крісла, столик, покривала — все здавалось однолітками моїх батьків.

Зрештою, не жити ми сюди перебралися, прийшли тільки на конгрес, на одну ніч, бо великого вибору не було, чи не так? Ні, не так!

— Це тут… — розкриває рота Моніка, коли побачила кімнату.

— Тут, а що?

— Тобто це та кімната, яку ти замовив?

— Ні, це кімната, яку мені дали, коли я попросив. Я не замовляв саме цю кімнату, її мені дали.

— Тут можна якусь хворобу підчепити…

— Моніко, ми разом вирішили, що підемо саме у цей готель. У «Томас» ти не схотіла, бо він у Південному, ще хтось побачить, упізнає. А тут — аж чотирнадцять поверхів, ціле місто як на долоні, романтика. Ось, свічки, ми погасимо світло, лише тіні будуть стрибати…

— Сам ти тінь. Добре, що я чисте простирадло зі собою взяла.

Я вже промовчав щодо того простирадла, не хотів усе зіпсувати своїми коментарями. Тільки подумав, що коли ми тинялися парками біля гірки Салдуве, там простирадла були зайві. Мені здавалося, що вона не кохає більше мене по-справжньому, — зникла та спонтанність, яка була нашою щирістю, а тепер все стало обмірковано. А може, все навпаки? Вона, мабуть, подумала — а раптом там будуть брудні ліжка? Якщо так, то я на них кохатися не буду, кину собі в торбу простирадло про всяк випадок. Значить, вона бажала зі мною кохатися, якщо подумала про це. Та нехай, мабуть, все тут нормально з тим простирадлом. Окрім простирадла, вона ще дістала колоду карт, фіолетову свічку і кавальчик бурштину. Я більше не бажав з’ясовувати, що це, кинув між іншим — а навіщо тут ці карти?

— Раптом не матимемо чим зайнятися, — усміхається вона хитро.

Тут можна дещо опустити, оскільки всім і так зрозуміло, чим ми займалися на тому простирадлі. Я випробував презики, які купив у кіоску. Вирішив, що треба заощадити. Готель, вино, свічки, все таке — трошки набігає. Попросив продавчиню дати мені найкращі. Як виявилось, вони були з кульками. Моніка аж підскочила, коли відчула ті кульки. Відчуваю, що їй повсюди тут таргани ввижалися.

— Що ти надів?

— Презерватив.

— Чуєш, мені такий не подобається.

Я міг би піти і розбомбити той кіоск. Ну що за гівно вони тулять.

Що тут за кульки, коли я просив кращого. Ну що за корова та продавчиня?! Я навмисно купляв у кіоску біля бібліотеки Вишинського, в тому, який під сходами, а над ним ще висить великий трикутник з емблемою Саюдіса. Я йшов до бібліотеки замінити книжки, а там під тою емблемою від Саюдіса вже нічого не залишилось — пхають такий самий товар, як у всіх: губну помаду та різну гумку. Я подумав, що тут совісні люди працюють.

Імовірно, я би пішов з’ясовувати з ними стосунки, якби не мав зі собою ще пару дюрексів. У кіоску я взяв лише, щоб спробувати, а запасний план в мене завжди є.

У ту ніч ми тріпалися ледь не до ранку. Пляшка вина спорожніла, а потім ще й вивітрилась з голови, особливо, коли біля першої години подзвонила її подруга і сказала, що її батьки телефонували пару разів, але та якось примудрилась їм позаливати, що Моніка не може підійти до телефону. Молодець діваха, та її подруга.

Моніка каже, що я добрий до неї. А яким ще я маю бути? Я ж хочу, щоб вона була зі мною. Я вважаю: коли когось б’єш, той від тебе тікає. Ну, може, тільки собака не тікає. Якби я хотів собаку, я б його собі купив. Моніка каже, що я навіть не уявляю, яка вона щаслива у цьому засраному готелі. Її батьки весь час вимагають звітів, де і з ким вона була, кожного разу вона повинна повертатися вчасно додому, а коли запізнюється, вони горлопанять, що нікуди не випустять, що вона волоцюга, і все таке.

Мені аж кров закипала, коли я її слухав. Недарма я обмірковував можливість спустити колесо в машині її батька перед тим, як піти до готелю, щоб він не надумав погнати посеред ночі за Монікою до її подружки. Зараз майже жалкую, що цього не зробив.

Протягом ночі ми обговорювали ситуацію з її батьками. З ксьондзом на різдвяній сповіді буде набагато легше, ніж з ними. Батько спочатку намагався зробити з її брата достойного спадкоємця, грузили його теж по-всякому: музикалка, різні гуртки, англійська, французька. Але той виявився щиро бездарний. Тому, коли підросла Моніка, батьки взялися за неї, а братка залишили в спокої. То він тепер тільки гуляв собі і все. Роботу мав, але жодна кар’єра, якщо батько не проштовхне, йому не світила.

Від дітей ховають цукерки, а від батьків діти мусять ховатися самі. Коли ми робили фотки з різних вечірок у друзів — відносили проявити плівки до Fujicolor або Kodaks — майже не було що показати її батькам, оскільки на всіх фотках ми були разом. А ще ми заскочили до фотоательє Дайну, щоб зробити спільний портрет на пам’ять. Звичайно, фотки з мильниці спогадів не зменшать, але якщо треба комусь підписати на довгу пам’ять, то на такій не писати. Я на довгу пам’ять нікому не підписував, але дівахам таке подобається. Окрім цього, у дванадцятому класі може згодитися — почнуть всі обмінюватися подарунками, прощатися тощо.

Мені не зрозуміле бажання її батьків, щоб Моніка ходила до музикалки. Питаю в неї:

— Твої батьки самі грають, співають?

— Ні.

— А концерти відвідують?

— Новорічні.

— То чому їм так закортіло з тебе музикантку зробити?

— Не музикантку, а людину. Освічена людина має розуміти музику. А ще це корисно для постави.

— Що, флейта?

— Ну, і для дихальних шляхів.

— Я вважаю, що для постави набагато корисніша їзда на конях.

— Коні — це компроміс: ходжу на музику — можу їздити на конях.

— Мабуть, у дитинстві ще й віршики веліли родичам декламувати.

— Це брату. Мені вистачало пограти на флейті.

— А-а.

Мене вже не дивувало, що Моніка музичну школу відвідує не за власним бажанням, а це — забаганки її батьків. Однак коли вона почала пояснювати, буцім це добре для дихання, я був готовий повірити. Вони вбили їй у голову, що музика допомагає вчитися, добре впливає на пам’ять. Але на неї стільки часу треба витратити, щоб усе вивчити, а після музикалки ще вдома мусиш зубрити. То в чому тут прикол? Якщо музика така корисна, то в мене є плеєр, цілими днями слухаю різний реп, і що? Може, від цього я стану розумнішим? Може, театр теж корисний для легенів? А може, для пам’яті?

Її предки так увірували в користь музикалки, що не тільки дозволили їй їздити на конях, але й пообіцяли купити влітку поїздку закордон. Не до Латвії чи Польщі, а до Англії, а може, навіть і до Штатів — туди, де можна англійську вдосконалити. І це ще не все. Найголовніше, мабуть, те, що вони не змушуватимуть її влітку стовбичити на дачі, полуницю полоти, помідори підливати чи гнути спину із сапкою в руках на грядках з овочами. Вона тих овочів не хоче навіть бачити.

Між іншим, сам я був звільнений від уроків музики. Тобто міг не відвідувати в школі репетицій хору. Мені вдалося так переконати всіх, що в попередній школі до хору мене не брали, то й тут нема чого ходити. Вчителька музики попросила поспівати що-небудь, а я, окрім «Двох півників», більше нічого не вмів, вона послухала і більше не заперечувала, щоб я не відвідував хору. Хоча він був наче й обов’язковим для всіх. Але ж буває, що когось звільняють від фізкультури, а мене — від хору. Правда, іншого такого випадку я не знав. Наш фізрук теж би дозволив мені не ходити на фізкультуру, але зовсім з інших причин. Втім, я хотів, щоб моє прізвище красувалось у всіх графах змагань з легкої атлетики: стрибок у висоту, у довжину, біг на 60 метрів, 100 метрів, кілометр, два і так далі. А щодо уроків музики, навіть не знаю… Пускають якийсь музичний уривок — і маєш сказати, хто його написав. Але хітів з Топ MTV вони не пускали, там був Бетховен, Моцарт, Чюрльоніс. Півбіди ще, коли запускають Чюрльоніса «У лісі», сидиш, дивишся через вікно. Зовсім кльовий урок. Я навіть ноти вивчив, хоча так і не збагнув, для чого вони мені. Вважаю, що краще й не починати роздумувати над тим, що й для чого ми вчимо у тій школі. Не вірю, що уроки можуть допомогти мені врубатися в логіку батьків Моніки. Вони ж не думали, що їхня донька після закінчення школи буде у флейту дути, і точно не цього їй бажали. Вони уявляли її десь у банку чи в якомусь посольстві. Але змушували щодня дути у флейту. Я вважав, що ніхто за власним бажанням не ходить до музикалки, і що вона існує для задоволення батьків. Коли дитинка починає ходити і розмовляти, треба щоб вона, немов у цирку, робила щось таке, що тішить батьків. А всіх батьків тішить, коли діти декламують вірші, співають пісеньки, грають або танцюють народні танці. Однак, коли збираються вони самі, ніхто не читає віршів ні вголос, ні про себе. Проте їм це подобається. Оскільки я віршів не декламував, не грав, а танці кинув ще в четвертому класі, бо вчителька вважала… Та це все зовсім не важливо.

Головне, що я важливий для Моніки. Я про це роздумував, коли лежав і дивився звисока, як зникає удалечині світло, яке деінде світило з вікон будинків посеред ночі. А Моніка, окрім музикалки, ще бігала на факультатив англійської, їздила верхи, відвідувала різні шкільні гуртки для активістів, щоб організовувати різні заходи, відвідувала бозна-які клуби з гороскопами чи ще чимось. Я вже не міг з тим усім розібратися, а ще знаходила час і для мене. Думаю, це означає, що я важливий для неї. Це добре, коли вона так повсюди бігає, то може сказати батькам, що знаходиться десь там, коли насправді вона зі мною. Тепер вона дістала якусь мазючку і втирає у мої синці, що залишались після тренувань. Не порівняти з тим, як би це робила мама. Коли б робила мама, мабуть, мене б це дратувало, а тут здавалося, ніби вона бажає своє тепло втерти в мене.

Щодо гороскопів, то ними тепер обклалися всі. Коли зустрічаються, замість «привіт» питають, чи ти читав сьогоднішній гороскоп? Якось Моніка розповіла, що ходила до ворожки. Коли згоріла моя свічка, вона запалила свою фіолетову. Не уявляю, де вона таку надибала. Вона довго вдивлялась у полум’я і мовчки крутила між пальцями кавальчик бурштину. Потім поклала його на карту, начебто на червову даму. Я запитав, про що вона думає? Ні про що, відповідає. Помовчала і згодом каже: «Я твоя, а ти мій». Сказала так, дивлячись мені прямо в очі й задула свічку. Потім обійняла мене з усмішкою. У кімнаті було ясно і без свічок, оскільки місяць сяяв надзвичайно яскраво. Я намагався ще щось запитати, але вона лежала тихо, даючи зрозуміти, що час спати.

Ця вся історія з бурштином мені здалася підозрілою, але нехай — все було просто супер. Тому нема чого тут скиглити з різними питаннями. Ми дрімали в кімнаті готелю одне на одному, і більше нічого не було потрібно. А ще все місто простягалося перед нами, як на долоні: і Шяуляйський костел, і напірна башта… Мабуть, так високо я ще ніколи не забирався, єдине, колись у парку піднявся на чортовому колесі. І тут на такій висоті ми були разом з Монікою, яка досі здавалася мені шалено вродливою. Що довше я її знав і спостерігав за нею, то більше вона мені нагадувала кішку: кожен її крок, поворот голови, хода. Її характер теж був схожий на кицьчин — вона нічого не скаже й не зробить з того, що ти очікуєш, але прогнати її ти не змозі. Є така котяча магія, яка діє набагато краще, ніж НЛО.

Тепер всі кинулися на різні чари, екстрасенсів і НЛО. Навіть Мінде десь запропастився, слухає дивну музику — як почав з Брюса Лі, то не годен зупинитися. Він мені розповів, що ходив на концерт у «Галерею під сходами», там справжні індуси справжню індуську музику грали, каже, що від неї реально дах зносить. Дав мені компакт-диск послухати. Я спробував, але не знаю, мені та музика чомусь трохи жахливою здалась. Насправді мені від неї аж мурашки по спині побігли. Досить з мене і читання. Коли прочитав кілька уривків з Біблії, потім її відкривав і після того, як вчительці за неї відчитався. Там зовсім інші речі, ніж просто молитви, катехизм, які я прочитав до Першого причастя. Місцями текст той самий, але зміст трохи інакший. Можна казати, що не так задовбує своєю простотою і явним повчанням. Біблія розповідає історії, а Христос був нормальним пацаном, справжнім, і міг бути різним, як і людина. Подобався він мені, здавався своїм.

Я собі читав, і зовсім не задля батьків Моніки. Читання не входить у список речей, якими пишаються батьки. Батьки зазвичай хочуть, щоб дитина щось робила, що можна гостям показати. Не будеш же хвалитися: а моя дитина читає. Інші будуть вважати, що це якась хвороба, якось підозріло — у ліжку валяється ледар з книжкою в руках, знайшли чим вихвалятися. Та ще й вірші читає. Вірші читати гарно тоді, коли дитина ходить до садочка. Маленький, ще дурненький, сипле віршиками мов горохом, а коли вже підріс і лежить собі на дивані, то нехай читає щось корисне, щоб більше дізнався та навчився.

А після цієї ночі я дізнався одну просту річ — коли скласти всі кав’ярні з морозивом, піцерії, театри і дюрекси з аптеки докупи, а ще плюс готель з вином і свічками, то ясно як день, що без додаткового підробітку далі буде зле. А взимку ми взагалі нікуди не виберемося, і це означає, що будемо сидіти кожен у себе вдома і читати книжки. Як я зрозумів, Мінде тепер теж нічого не мутить: щоб почати щось, у нього немає бабла. Хіба би десь позичив. Але як мені ліньки тягати знов повні торби з пачками смальцю, не те слово. Хоча тепер холодно і свята не за горами, пачки смальцю пішли би. Але як би це пояснити… Я почувався трохи іншим, ніж тоді. Можливо, таке стається, коли цілий Шяуляй бачиш з чотирнадцятого поверху? Можливо, саме тоді щось змінюється.