Хроніки Південного

16

Кажу: «Привіт, це Рімас». І думаю, чи пізнає, чи згадає. Також думаю, що їй сказати — ну… підемо погуляти. Або відразу — то що, поговоримо про «Чайку Джонатан Лівінгстон»? Або можна пожартувати — коли будемо вчитися танцювати? А вона у відповідь: «Привіт, привіт, як класно, що ти подзвонив». Говорить зі мною, мов зі старим друзякою. Запитує, чи ми перемогли. Зазвичай мене ніхто не питає, чи ми перемогли чи просрали, ніхто — ні Мінде, ні батьки, — всім по барабану. А тут — бачилися лише раз, а вона пам’ятає про бозна-які там змагання, а ще їй цікаво, як вони закінчилися. Мені здалось, що їй насправді цікаво, бо прозвучало якось щиро. Далі весь наш базар: «Що робиш? Нічого? Може, хочеш до мене прискакати?». Все прозвучало просто, без підтекстів, так ніби вона хотіла обговорити зі мною змагання. Я чомусь важко уявляв, як піду до неї і буду там спокійно сидіти і розмовляти. Хотілось скрикнути: «Авжеж! Хоч зараз. Кажи свою адресу!» — але я розумів, що треба витримати дистанцію, поводитися холодніше, бо так набагато крутіше, тому треба сказати, ніби між іншим: «Ну… думка непогана, я подивлюсь, якщо нічого такого не станеться, то завітаю».

Проте врешті я уривчастим голосом кажу: «А… ну… давай… то це сьогодні… а яка адреса… ну, твоя…». Однак Моніка поводилась просто, бодай говорити з нею легко, і вона сама мені майже допомогла спитати про те, чого я хотів.

Ось так! Я натягую футболку Chicago Bulls, стрибаю у свої бутси з червоної шкіри, і вперед. Біля самих дверей мама запитує:

— Куди зібрався?

— Маю справи, — кажу.

І тут починається.

— Ти граєш з дорослими чоловіками.

На мить я розгублююсь, але потім доходить, що вона побачила знимку в газеті.

— Хто тобі дозволів грати у команді з дорослими?

— Сам собі дозволів. Можу й граю.

— Я піду до тренера і по всьому.

— Можеш йти. Тоді я поїду грати у Німеччину, вони якраз запрошували.

— Ти хочеш закінчити життя інвалідом?

— А ти хочеш, щоб я ціле життя вдома сидів?

— Відвідуй які хоч заняття, але не травмуй себе.

— Хіба я травмувався? Може, мені й на вулицю не виходити, щоб не травмуватися? Може, і не їсти, щоб ножем не порізатися? Якби ходив до танцювального гуртка, чи був би здоровим? У них коліна за два роки дуба дають, а про гомілки взагалі мовчу. А уроки я роблю, навіть книжки читаю, тому не треба тут бла-бла. Усе, я — на двір.

І погнав. Але як я зараз піду до Моніки? Було таке почуття, що зараз можу піти тільки когось дубасити, а не на перше побачення з дівчиною. Правда, я не знаю, чи це справжнє побачення, але яка різниця. Голова просто кипить. Прикро, що я не можу нічого пояснити своїй матері. Не почнеш же пояснювати, що все залежить від твоєї фізичної форми: якщо постійно тренуватися, то навіть синців не залишається. Не почнеш же порівнювати з іншими видами спорту, бо вона все одно вважає, що в регбі всі тлумляться. Та й що з того? А у футболі всі кóпаються. В американському футболі всі у броні, виглядають, як середньовічні лицарі, а травм отримують не менше. А коли вони в шоломах, то й тлумляться головами як божевільні, а дурня від забиття жодний шолом не врятує. Але все це для неї не аргумент. Їй від цього ні холодно, ні жарко. Тому просто береш і йдеш. А що робити?

Я повернувся у під’їзд і подзвонив у двері Мінде.

— Слухай, можеш позичити плеєр зі спокійною музичкою?

— Та добре, але батарейки можуть довго не витримати.

На вулиці я включив плеєр, а там ніби спокійний музончик, але із якимось незрозумілим виттям, що нагадувало рюмсання моєї матері. Дивлюсь на касету — Enigma. Одну річ я бачив по MTV, і кліп непоганий був. Але таке виття мені не до душі. Іду, прокручую касету, один, другий кавалок зовсім нічого. Накручую кола по скверу, обсадженому березами, і міркую, як усе буде. Болить одне коліно, після змагань трошки кульгаю, але таким і має бути справжній чемпіон, тому це все справи не псує, тільки покращує.

Наближаюсь повільно до її дому, немов до залікового поля. Все це дуже схоже на гру — при русі в потрібному напрямку з’являлась якась тяга і передбачуваний тріумф. Ну, гаразд, бажаний. Думки теж стрибали — ось-ось все буде. Тільки ще одне коло обжену, і ще одне — і все. Головне, щоб м’язи не звело і дихалки вистачило. Тільки щоб заєць з кущів не вистрибнув і в ноги не вдарився… Цікаво, вона мене покликала просто так побазарити чи я їй сподобався? Але навіщо казала про те, що батьків немає, коли просто хотіла затишно побазарити? І чому так люб’язно зі мною говорила? Однак вона зі всіма поводилася просто і весело. Але це краще, ніж весь час мовчати, як деякі. Важко зрозуміти, що в тих дівок у голові. Ще візьме і скаже — тепер навчи мене танцювати.

Дзвоню у двері, вона відчиняє, усміхається. Я входжу весь напружений, як у дантиста. Краще сказати — у приватного дантиста, позаяк її хата, хоча й у багатоповерхівці, але все там, очевидно, не з базару, і куплялось не за талони двадцять років тому. Я взагалі не бачив такої меблі, навіть не знав, що можна хату обставити без «Зунди» і «Фреди»[12], важко уявити, що стіни можуть бути не оббиті дерев’яною вагонкою, і що в коридорі не висітимуть оленячі роги. А тут стіни без вагонки і без обоїв, а пофарбовані в однотонний колір. Чиста кімната мала шикарний вигляд. Одна справа, коли кімната пуста тому, що немає грошей, інша — коли немає зайвих речей, бо можеш собі дозволити не перевантажувати хату. Стоїть музичний центр з дисками, стіни чисті, не обвішані плакатами, тільки величезний кінь, пульверизатором нанесений на півстіни. Усе налаштовує на спокій, впевненість, але мені страшно сісти у фотель, ще забрудню. Моніка всаджує мене і йде до кухні. Вона спекла яблучний пиріг, а я вкотре лоханувся — не було навіть думки щось прихопити з собою. Хоча й часу не було подумати про це, коли почались такі розборки з матір’ю.

Вона повертається з пирогом і морозивом. Я пирогів з морозивом ще не куштував. Смак непоганий, але все блякне перед самою Монікою. Вона кладе морозиво і сідає так, що торкається своїм плечем мого. Я не можу думати більше ні про що, крім її плеча. Так здається, що довкола нічого більше й не існує, окрім того її плеча.

А вона без жодного напруження каже:

— То як ваші змагання? Важко було?

— Та ні, нічого там важкого, — говорю і по-дурному вишкіряюсь.

Таке відчуття, що повні штани щастя, бо ми перемогли. Насправді дуже тішить, що це наше перше побачення, а я щойно повернувся з медаллю. Комусь може здаватися, що мені ті медалі вішають через день. А коли ми в Едити вдома товклися на тій складеній газеті, то не було видно, що її цікавило, що ж там про мене пишуть. Щоб не показати зайвого інтересу, я переходжу на іншу тему.

— Тобі коні подобаються? — запитую, розглядаючи її футболку з конем.

— Скакуни.

— Гаразд, скакуни.

— Велика різниця між конями і скакунами, — вона починає мені читати лекцію. — Коні — робочі тварини, а скакуни гарні, виплекані, беруть участь на виставках. Для мене вони — символ свободи.

— Як і чайки?

— Чому чайки?

— Тобі ж подобається «Чайка Джонатан Лівінгстон» Баха.

— A, ну так.

— Тому такі чайки теж можуть бути символами свободи, чи не так? А ще краще кінь, ну, скакун з крилами на спині, такий Пегас…

Нареготалися обоє. «Зовсім нічого та Моніка, — подумав я, — трошки сентиментальна, але пожартувати з нею можна». Я пояснив їй свою теорію щодо регбістів, яких порівнював з чайками, бо регбісти у Литві також вільні, оскільки ніхто не змушує їх грати — ні гроші, ні слава, ні кар’єра, — а вони все одно грають, лише тому, що самі того хочуть… Цю теорію вона сприйняла скептично, але той факт, що книжку я читав, їй сподобався. Каже: «Ну ти дивись, виявляється, що й регбісти книжки читають». А то ні! Усі вважають, що регбісти — мудаки, проте ніхто не кумекає, скільки там потрібно приймати стратегічних рішень. Тут вам не американський футбол, де надінеш шолом на голову і намагаєшся проломити стіну. Ми ще побалакали про книги. Ерліцкас їй не дуже подобається, навіть і не читала, але каже, що нещодавно прочитала «Відьму і дощ»[13], то ця — страшенно класна — вільний політ думки, сказала все про ксьондзів і про костел. Мені цю книжку позичити не могла, бо сама щойно позичила. Цікаво, думаю, що в неї за нав’язлива думка стосовно свободи: хочу бути як чайка, як скакун, як відьма — вільною. Я коли хочу щось зробити — то беру й роблю, і зовсім не потрібні мені ті чайки. З концерту «Помпи» я пішов, на тренування теж ходжу. Я не мащу собі голову різною там свободою. Хочеться побалдіти під музику BIX — балдію. Це — свобода? Не знаю, можливо.

Я подивився її касети. Касет було немало, але щоб мені щось сподобалось, я б не сказав. Ну, можливо, «Фойє». Вона слухає Бітлів і вчить англійську. У них у школі посилена англійська. Вона схопила гітару і запитує, який кавалок мені зіграти — литовського чи англійського? Англійської я не знаю, тому кажу — литовського. І вона затягнула вірш Саломеї Неріс[14] про скакуна, весну і коли прискачеш, то більше не знайдеш. Ну, ви в курсі.

Для неї гітара, мабуть, теж була символом свободи. Але навіщо та гітара, коли в кімнаті такий музичний центр стоїть, мов з льоду виточений. Усе, що лунало з того центру, звучало краще, ніж музика з будь-чого іншого. А ще й компакт-диски! Від спогаду про мою «Весну М-310 С» аж пересмикувало, як і від згадки про те пійло «Малунінінкай» в Едити. Вона поставила Deep Forest і запитує, чи я це чув? Кажу, що ні, але щось схоже слухав дорогою сюди. Показав їй Enigma, і вона попросила переписати. Каже, якщо хочу, можу позичити в неї Deep Forest. Мабуть, подумала, якщо я слухаю Enigma, то мені такий музон мусить сподобатися. Гаразд, думаю, якщо не сподобається, хоч буде привід ще раз зустрітися з нею.

— Треба спробувати щось зіграти з Enigma, — каже.

— На гітарі?

— Ні, на флейті. Я в музшколі вчусь грати на флейті.

— Не на гітарі?

— Ні, гітара мого брата, але іноді я на ній бренькаю.

— А чому флейта?

— Не знаю, мабуть, тому, що батьки так хотіли. Кажуть, це корисно для легенів.

— А що з твоїми легенями?

— Та нічого. Під час гри на флейті багато дихаєш. Можна бігати, але це трошки нудно, краще дути у флейту.

— Подобається? Дути?

— Спочатку здавалось дивно. Проте на флейті можна відтворити звуки природи. Звучить навіть дуже природно. І мені це подобається, особливо подобаються звуки вітру та води, коли чую під час їзди на коні.

— Ось на цьому? — показую на фотку, де вона на коні.

Її волосся схоже на конячу гриву. І справді, на тій знимці вона виглядала наче дитя природи, мов якась індіанка. Якби підв’язати ще дерев’яну дудку та ремінь, і уперед через поле. А в її очах виблискує та її свобода.

— А ти не просто любиш коней, тобто скакунів, але і їздиш на них? — кажу.

— Час від часу їжджу на станції юних натуралістів, але нема часу через навчання. А ще й музикалка.

І вона знову почала розпливатися в розповідях про коней, які вони сильні, мудрі, добрі, витривалі, вірні, витончені. Такий набір характеристик в одному створінні більше не знайдеш. Я раптом подумав, що й сам хотів би бути таким. Імовірно, що я навіть трошки таким і є. Можливо, таким і має бути справжній регбіст. Та блін, думаю, що тут коїться: я книжку про чайку почитав — мені регбі перед очима, говоримо про коней — мені знов регбі мариться. І що це зі мною? Мабуть, скоро коли буду їсти канапку на сніданок, буде маритися регбі, буду зуби чистити — знов, як регбі…

— Хотів би подивитися, як ти на коні їздиш, — кажу, а в моїй голові такий бардак, що відразу переводжу тему на школу.

Запитую, чому вона вчиться в центрі, туди треба добиратися щоранку, а вона пояснює, що все гаразд, їй так подобається, там у них мотивована компанія, всі думають про майбутнє і куди підуть вчитися. Вона теж хоче вступати до університету, але ще не знає, куди саме. Ну ось, я теж вчусь, профучилище — це фігня, я закінчуватиму дванадцять класів. У всьому світі найкраще живуть люди, які мають освіту і закінчили університети. Такі не пропадуть. І в нас скоро теж так буде.

Я вчився у звичайній середній школі. Середня школа нам підходила — всі там такі посередні. Школа нічим не виділялась і нічим не славилась. Іноді газети писали, що в нас проводять мавпячі дискотеки. Добре вчитися в такій школі було соромно. Там вчитися треба було нормально. Двієчники авторитетами не були, але ті, що вчилися на десятки, — тим паче. В нашій школі навіть справжніх хуліганів не було, а яких-небудь заучок, то й узагалі мови нема. Проте добре грати в регбі ніхто не заважав. А чому-небудь заважали? Наприклад, знайти собі дівчину?

Пиріг ми з’їли удвох, випили кави, хоча зазвичай кави я не п’ю, слухали музику. Здається, що найбільше наші смаки сходились на «Фойє». Потім погортали альбом зі знімками: тут вона закордоном в одній країні, там — в іншій, тут на мовних курсах, там із класом у Швеції. (Всім класом! Який тоді має бути той клас?!) Коли я гортав альбом, зауважив, що колір її волосся всюди той самий. Вона була нефарбованою брюнеткою, а ще — майже не користувалася косметикою. Жодних підводок, пероксидів, чубів, скріплених лаком, як в Едити. Це мені теж подобається. Моніці чомусь не треба цього всього. Вона мені здалась такою ж дикою, як її скакуни.

Час іде, і в моїй голові починає кублитися думка, що треба її обійняти. Якщо я її так і не обійму і не поцілую та піду додому, вона може подумати, що не цікавить мене. Або, що я — повний тормоз. Страшно дратує, коли знаєш, що треба щось зробити, але усвідомлюєш — можеш зробити тільки безглуздя.

— Уже час вчитися танцювати, мій бик хоче потанцювати з твоїм скакуном, — кажу я.

А що? Треба було казати «з твоєю кобилою»?

Якраз грає кавалок Вітні Г’юстон з фільму «Охоронець». Я її обіймаю, вона норовиться, але якось несерйозно, радше намагаючись не вириватися, а перевірити, наскільки міцно я її тримаю і чи втримав би, коли б обоє впали, або треба було б тримати ще довго-довго, і чи я маю намір взагалі її тримати. Я її тримаю міцно, щоб вона почувалась немов з охоронцем. А щодо танцю під таку музику, то похитуємося у боки, та й все.

— А як там ваші справи з Едитою? — вона запитує.

— Як? Та ніяк.

— А вона мені казала, що не зовсім ніяк.

— Та зовсім ніяк. Едита, може, казала, що вона б хотіла, щоб так було. Але хотіти не заборонено. А мені не цікаво, чого вона хоче, мені більше цікаво, чого хочу я.

Наші обличчя були так близько, і між ними майже не було відстані, тому говорити вже не було як. Але все одно, навіть найменша відстань — це відстань. І цю незначну відстань потрібно подолати. Я вже мав досвід з гри в регбі, коли поруч із заліковою зоною можна тупцятися біля десяти хвилин: здається, що вже майже заштовхнув туди м’яч — один метр, півметра, і знову суддя призначає сутичку на п’ять хвилин, і треба все почати знову. Знову заштовхуєш, хтось у тій штовханині просовує крізь сплетіння ніг, рук і тіл м’яч за лінію залікової зони і вже-вже м’яч на землі, проте раптом супротивник підсовує свою долоню в єдине вільне місце площею у десять сантиметрів, і м’яч замість землі опиняється на його долоні. І всі зусилля дарма. Тепер цю відстань між нами, якої майже й не було, подолати теж не набагато легше. Бо від цього залежало значно більше, ніж від одного заносу. Та для чого вона мене сюди запросила? Щоб побазарити про музон? Може, вона тільки й чекає, поки я її поцілую, і якщо я загальмую, більше такої нагоди не буде. Таке відчуття, що клубок у горлі. Слина починає текти, мов у собаки, тільки не треба ковтати голосно, інакше все зіпсую. Буду ковтати, як голодний бідака. Так відчуваю, що тепер нічого не можу сказати, бо мій голос буде страшенно смішним. Але нічого не потрібно говорити. Притискаю своє чоло до її, вона притискається до мене, і я розумію, що все — можу її цілувати.

Yes! Маю! Мов електричний струм пронизує тіло, і раптом стає так легко, здається, зараз піднімешся в небо, мов повітряна куля.

Цьомаю спочатку ніжно, потім ледь сильніше. Мені подобається те, що я можу її цілувати, і цілуватися теж подобається. Я ледь відкриваю очі, бачу — в неї заплющені. Це добре, вона захопилась. Коли я її відпускаю, вона розплющує очі, і я розумію — все гаразд. Отже, все гаразд, головне тепер не наробити дурниць, і все буде чикаго булз.

— На добраніч, — каже вона.

Добре, що потім не потрібно було нічого казати. А що я міг сказати: «Я кохаю тебе?». Якась дурня. І байдуже, що в мене схожі почуття, але я можу все спартачити. А тепер наді мною вересневе небо і прохолода ночі. Самий раз. Треба злегка охолонути. Під таким небом почуваєшся ніби все й має бути саме так. Все так, що нічне небо здається афігенно великим, і ні з чим іншим не можна порівнювати того, що коїться у моїй голові. Хоча це невдале порівняння, оскільки небо зовсім спокійне… Корочє, мені важко висловитися, краще ви самі уявіть вересневе небо, зірки, прохолоду, а ти йдеш і сяєш як той місяць або одна з тих зірок, а навпроти себе бачиш усмішку Моніки. Я думаю, що вона усміхається мені по-справжньому. А мої уста палають ще досі. Не буду більше нічого їсти, щоб не погасити цього вогника.

Я крокував і думав, що все якось змінилось, все стало набагато затишніше, ближче до душі. Тут мій район. Якби хтось запитав, що значить для мене мій район, я б відповів, що його межі збігаються з можливостями моєї дихалки. Межі мого району знаходяться на відстані, яку я можу пробігти додому не задихаючись у випадку, коли щось несподівано накочується. Це місця, де я знаю найкоротший шлях крізь парки й двори. Через територію Нуклону крізь березову паросль, де велосипедні траси BMX, попри магазин меблів по вулиці Айдо, кінотеатр «Дайну» до заправки Shell я міг би пробігти таким темпом, що мене наздогнати могли б тільки справжні стаєри, а не якісь там пацани з ланцюгами. А з іншого боку десь там знаходиться завод «Вайрас», тоді від району Жалюкай перетинаєш смугу електромереж, перестрибуєш майже невидиму річечку Війоле, немовби долаєш уявний кордон, і опиняєшся у Південному. Я міг би безпечно проскакати через цілий Південний: від Індонезії до Сахаліну, з вулиці Дайну до Камчатки, від району Жалюкай чи Лєпоряй до своєї Бессарабії.

Утім, тепер у мене є дівчина! Тому все наче засяяло новими кольорами — все тут на своєму місці і всі свої. Ніхто нічого не може мені пояснювати, зараз я спокійний як удав, і не було думки, що можна від когось тікати. Я ішов по бульвару — наш Південний теж має свій піший бульвар, як у центрі міста — вслуховувався, як вітер грає на щоглах флагштоків. Ніколи я не бачив на них прапорів, скільки себе пам’ятаю, тут завжди на стелі стояли самі тільки флагштоки. Коли на бульварі працював фонтан, я теж не пам’ятаю. Хоча досі я тут не часто бував і справ особливих не мав. А тепер мені подобається слухати гудіння щогл флагштоків, звичайно, це не флейти, котрі, як казала Моніка, придумали для повторення звуків природи, однак теж звучить непогано. На мою думку, цей гул флагштоків пасує до сірості понурих блокових будинків та мертвих фонтанів Південного. Наче голос пустоти. Довкола пусті вулиці, адже зараз всі сидять вдома біля тєліків або вже сплять, а тут, де ніхто не бачить, на трубах грає сама темрява, мов Вуйко Сон з програми «На добраніч, дітки». Комусь це може звучати моторошно, але коли звикаєш, то майже й не чуєш, не звертаєш на це уваги. Цього вечора флейти щогл флагштоків для мене виконують «Полином зацвіту» Саломеї Неріс.