Хроніки Південного

28

На село я поїхав майже з власного бажання. Тепер я точно не бажав нікого бачити. Я навіть м’яча не взяв з собою. Необхідно трохи відпочити, вичухатися. Зате я набрав цілу торбу книг і попросив у Діви Марії якомога більше поганої погоди. Мені байдуже до сіна, хочу почитати, дізнатися, як там люд живе без Моніки і без сіна. Розлучилися ми з нею ні так, ні сяк. Після її повернення було ще декілька вільних днів. Я гадав, що ми проведемо їх разом. Однак Моніка то там, то сям — то в одних родичів, то в інших. Я не переймався тим надто, але вважав, що я для неї важливіший, і до своїх родичів вона могла би поїхати, коли я вже буду на селі. А зараз зрозуміло, що я в її житті далеко не головний. Вона, мабуть, сказала б, що все не так, як я думаю, але все не так просто, пояснювала би, що для неї саме я головний, проте існують інші, і мені не слід думати тільки про себе… Можливо, вона б і не говорила того, що мені і так відомо. Знаю тільки одне: мені це не сподобалось. І не подобається. Осіло це все, мов мул, кудись глибоко на дно, а коли починаю про це думати, все у тій каші стрягне, бовтається, грузне. Починаю думати, що я нічого не розумію, отож чекаю зустрічі з Монікою восени з сум’яттям… Мені не до душі те, що я намагаюся говорити так, щоб Моніка не дратувалась. Чому я мушу казати, що рейв мені не до вподоби, а металісти — зовсім зле. Я не маю нічого проти металістів, а Metallica — це взагалі класно. Їхній плакатик висить у моїй кімнаті і навіть дуже заспокоює мене. Я не можу збагнути, чи я сам собі не подобаюсь, коли так говорю, чи Моніка, задля якої я так говорю. Тому й кажу, що починаю про це роздумувати і в голові — суцільна каша.

Того намагаюся більше читати і не думати про осінь. Або думати про осінь в плані того, що отримаю за прочитані книги декілька десяток, і в першому триместрі оцінки будуть непогані. Цього разу я взяв з собою не лише брошури, а ще й нормальні книги. Так бачу, наша вчителька пропонує читати зовсім не дурні книжки.

Почав я з двох романів Гессе — «Степовий вовк» і «Гра в бісер». Касталія виявилась неймовірно схожою на рідне село, тож не виникало жодних запитань, чому ця книга справжня і має велику глибину. Там не просто намутили, щоб створити видимість глибини, як часом буває у картинах Далі або з текстами різних пісень. Тут читаєш — і відчуваєш, шо глибина є. І крапка. Як я її відчуваю? Ну, здається, що хтось закинув у тебе вудочку, і там, десь глибоко, починає клювати риба. Ти можеш відчути, як вона клює і як її намагаються витягти. Ця боротьба триває крізь найкращі сторінки книги, а коли її закриваєш, ходиш весь схвильований, а всередині все крутиться коловоротами. Читаючи, ти витягуєш цю рибу.

Колись так було з книгою «Народжена вільною», котру я вперше у житті прочитав самостійно, незважаючи на її товщину та не зовсім дитячий зміст. У ній розповідалося про левів у Кенії. Я не знав, як виглядає та Кенія — ймовірно, в книжці були картинки, — але потім у моїй голові леви стрибали через рови, які ми косили, пили воду з нашої річечки Дретвініс і ночували десь у вільхових заростях. І можна сказати, що ті книжки поглиблюють все, що бачиш навколо. Ти створюєш для всіх тих ровів і хащів друге, трете життя, а коли починаєш бачити це все, робиться весело. І треба ж стільки років не любити села, щоб врешті-решт воно навчило тебе дивитися на життя зовсім інакше. Це схоже на тюрму, коли тебе примусово відгороджують, доки ти не починаєш міркувати: та й добре, ну і не треба мені того міста, людей. Тоді розслабляєшся і намагаєшся побачити, що тут навколо тебе, розглядаєш не як тюрму, а як місце, де з тобою все гаразд. Звичайно, якщо не зважати на комарів та мух.

Коли б не ті комарі та мухи, то можна вважати, що практично Касталія. Що таке село Скіручяй? Це справжня педагогічна провінція — працюєш, роздумуєш, читаєш книги. Я розмірковував про регбі та останню поразку. Скоріш навіть не розмірковував, бо про що там розмірковувати, а просто згадував гру, і всередині здіймалася лють. І кожного разу так, і весь час все заново.

Сіножать. Вилами береш сіно, перекидаєш, уявляєш, як передаєш м’яча. Треба передавати чисто. Береш вилами сіно, піднімаєш над головою, несеш і думаєш, що рознесеш всіх суперників на тріски. Однак потрохи відчуваю, що та лють мені не допомагає і вона мені не до вподоби, але що робити — невідомо. Іноді вдавалося про все забути. Стоїш біля корови, ганяєш ґедзів і замість того, щоб дратуватися, почуваєшся сам тим бидлом, яке гризуть ґедзі. Та нічого, ґедзі для того і є, щоб гризти, а ти — для того, щоб кров давати. А що кращого ти дав цьому світу? Все тільки береш або прагнеш взяти. Подавай тобі правильний спортивний костюмчик, крутих дівах і золоті медалі… Навіть не береш, а крадеш, часом цього сам не помічаючи. Бо дуже треба. Чим більше з’являється крамниць самообслуговування, тим частіше виникає бажання засунути якусь машинку під пахву, заплатити тільки за кефір, а вдома пояснювати, що товариш віддав. Ні, телефону вони не мають…

Тепер залазиш на горище, і світ тобі дарує скарби: різне старе начиння, купу газет та журналів, вперемішку зі старою одежею. Все добре припорошено кострицею. Почуваєшся так, ніби втік від усіх. Спершу ніхто й не додумався там мене шукати, щоб попросити якоїсь дрібниці, наприклад, принести води, доки не побачили, як я звідти спускався донизу. То ось, струшую кострицю з тих скарбів і розглядаю. Почуваюсь наче якийсь археолог. А як ще можна почуватися, коли знаходиш, що й колись, більш ніж двадцять років тому, учениці до школи бігали у коротеньких спідничках. Імовірно, навіть у коротших, ніж нині, але їхні спіднички були трішечки прадавні, і всі вони здавалися мені старшими за наших однокласниць.

Найуважніше я переглядав сторінки журналу «Нямунас»[25]. Там писали про різні закордонні гурти, в кінці був гумористичний розділ. Але головне — фотки, бо фотки з журналу просто зігрівали. Декілька років тому я цими фотками цікавився активніше, бо знаходив пожадливо видерті сторінки. Тоді вони мене не торкали мистецькою стороною, проте в той час побачити голих баб ще десь, окрім журналу, не часто траплялася нагода; тільки розгорнеш сторінки — кров одразу закипає. А побачити художню сторону можна, коли вже бачиш таке не вперше, тоді можна помилуватися й водою, і зіллям, яке прикриває все, що необхідно трохи прикрити. Але спочатку це тільки заважає.

Здавалось би, струшуєш кострицю, і що там знайдеш? Старий мотлох. Втім, одна «старожитність» мене сильно потішила. Поміж старого дрантя я знайшов коричневу шкірянку, таку стару, що всі застібки вже поржавіли. Я приміряв — якраз на мене. Вона була вже майже без підкладки, але зовні мала класний вигляд — трохи потерта, з грубої шкіри, з крупним зіпером посередині. Однозначно візьму її собі в Шяуляй, бо ні в кого такої більше не буде. Як з’ясувалося, це була куртка льотчика. Її носив мій дід, якого я ніколи не бачив. Тепер носитиму на собі не лише грубу шкіру, але ще з історією. Практично якась реінкарнація. Я не стану ні пілотом літака, ні чайкою, однак та історія, що тепер на мені, мабуть, важливіша. Однак цю історію потрібно ще створити, оскільки ніхто багато не розповідав про минуле, та й тепер не розповідають, так, ніби не залишилося слів для спогадів, а що можна згадати, коли ніколи про це не розмовляли. Не розмовляли про льотчиків, про заслання у Сибір, ні про що.

А ще поміж мотлоху в костриці я знайшов книжку віршів Кайокаса[26] «Листопад у дзеркалі». Я її погортав, однак мало що зрозумів. І по правді, такі трохи дратують — надто хитромудро пишуть, хоча окремі слова чіпають. Скажімо:

Іноді вистачає одного слова, і воно відносить тебе своїми шляхами. У костриці знайдена стара річ змушує знову думати про Моніку. У цьому весь фінт: читаєш — і трапляються там слова, котрі відносять тебе бозна-куди. Наприклад, нещодавно я прочитав сучасну книгу про старовину, це теж так ніби струсити кострицю. Називається «Світ Софії» — її теж наша вчителька порадила. Читаєш про те, як люди мислили у давні часи, але усвідомлюєш, що сам колись так думав, проте не міг чітко висловитися: «Стоїки підкреслювали, що всі природні явища, наприклад, хвороба і смерть, відбуваються відповідно до строгих законів природи. Тому людина мусить змиритися зі своєю долею. На їхню думку, ніщо не відбувається випадково. Усі події невідворотні, тому немає сенсу нарікати на злидні, коли доля стукає у твої двері. Щасливі життєві події людина також мусить сприймати з глибоким спокоєм. У цьому місці розкривається спільність з кініками, які стверджували, що все навколо не має сенсу. Донині прийнято говорити про стоїчний спокій людини, яка не піддається почуттям».

Було дивно читати думки людей… та хто б міг би подумати, що люди, які жили десь п’ять тисяч років тому, були такими ж, як і ми? Вони щонайменше персонажі шкільної програми. То ось, коли читаєш їхні думки, все здається правильним. Злегка дивакувато, якось по-старому, проте правильно. Одна справа прочитати і подумати, що все правильно написано, інша — зробити так у житті, бути врівноваженим і не нервувати з жодного приводу. Нічого не боятися. Здавалося, що я зовсім спокійний. Ось — плаваю я на човнику в ставку, а той човник зробив мій дядько. Він привіз з Шяуляйського летовища капот літака з алюмінію, склепав, і прошу — човен. Правда, треба накладати туди глину, щоб додати ваги, в іншому випадку човен не тримається на воді — дно кругле, тому необхідно пильнувати, щоб не перевернутися. Але ні, я плаваю, не думаю ні про що і відчуваю, як щось відбувається і без моїх роздумів. Довкола так тихо, навіть місяць не потрібен, все як в одному вірші Кайокаса — там місяць, дюни: так місця багато для цього видовища. В мені. Інколи здається, що все проникає всередину. Вода, дерева, цвіркуни, запах землі. Інколи здається, наче все довкола намагається тобі розповісти, що за стінами цієї Касталії ніщо не має значення. Сюди майже ніхто не приїздить. Кілька машин на день проїжджають повз. Якби не було тут радіо і тєліка, не здогадався б навіть, у якому столітті живеш. Втім, і вдень відчутно, як там у ставку глибоко під водою хтось є. Вдень не так сильно, але коли треба увечері піти до ставка, щоб покупатися після возу сіна, тоді це відчуваєш реально.

Над водою здіймається імла. Чого ти боїшся? Чомусь вважаєш по-дитячому, що хтось тебе затягне вглиб. І тоді, та звідки тоді взяти той спокій? Лякає не страх втопитися, хоча ноги шпортаються у водоростях, а те, що хтось затягне тебе вглиб. А хто там? Та звідки знати — хтось із казок дитинства. Або мов з того мультика про їжачка в тумані. З боку річки плине чийсь спокійний голос, а тут, у ставку, чуєш, що понесе тебе не до берега, а затягне вглиб. І тут тобі — гаплик, і це буде не так, як тоді, коли провалився з тими ковбасами, не так, як коли мєнти спакували, і навіть не так, коли програли фінальну гру, хоча тоді здавалось, що це все — гірше бути не може. А тут відчуваєш, як тебе затягне вглиб таке лихо, що навіть смерть порівняно не настільки страшна, як це засмоктуюче лихо, що годі описати. Опускаєш углиб ставка ноги, а там вода крижана. Це вам не глибина романів Гессе, де відчуваєш вир, але знаєш, що нічого лихого не трапиться. Тут усе реальніше. Однак коли логічно роздумувати, то навпаки — романи Гессе існують, а тут нічого немає, окрім водоростей, риб та імли над водою. Ноги грузнуть у глину чи мул, й найстрашніша річ, котра може жити у ставку, це — п’явки. Втім, усе навколо здається живим, і сам ставок — мов паруюча воляча спина. А найбільш живе місце — там, у глибині. Моторошно, бо там холодно, і в такій холоднечі лише лиха істота може жити. Коли поруч була б якась людина і мене бачила, мій страх би випарувався вмить. А коли нема нікого, то може засмоктати вглиб. Я усвідомлюю, що це все — безглуздя, ніхто не засмокче, проте стрибаю у воду і за мить — назад на берег. І саме тому, що це все — безглуздя, і знаєш, що нічого лихого з тобою не трапиться, саме тому й може щось трапитися, коли ніхто тебе не бачить і жодного свідка нема. Чудовисько Нессі тому й існує, бо ніхто його не бачив.

Дорогою додому я роздумував, що можна багато про це розповідати, та як оповісти, чому боїшся купатися в сутінках у ставку. Тому не зможу, і навіть не намагатимуся. Правда, люди розповідають про те, як бачили НЛО, як зустрічалися уві сні на даху. А тут — лише ставок з жабами та п’явками. Тут нікого нема, але страшно. Боїшся, і не можеш розповісти чому. А головне, що те, чого немає, але боїшся, і є реальнішим за все інше. Реальніше за оригінальні кепки Chicago Bulls, реальніше за Мачерніса, Гессе, і навіть за новозеландську гаку чи Достоєвського. Той холод з глибини реальний.

Коли порівнювати: боїшся дістати ще раз від того каратиста, боїшся останньої пісні на танцях і ламбади, боїшся передати м’яча Барану, боїшся митників на кордоні та мєнтів на базарі, а також курв у Ганновері, та залишитися на ніч у тому місті, хоча в газеті про тебе написали, що ти — безстрашний боєць. Це все — просто гівно, коли порівнювати з тою холоднечею, яка в сутінках підіймається з дна ставка. Незважаючи на те, що в ставку з тобою нічого лихого не може трапитися, боїшся цього зовсім по-іншому, найсерйозніше.

І навпаки: стоїть дуб посеред поля, здається — гора спокою, особливо увечері, коли стелиться серпанок. Бодай піди, обійми і стій, як той чередник Лапінас, коли обіймав свою липу. Хоча розумієш, що кабани з лісу можуть роздерти твою дупу тільки так.

Та що я тут верзу, потрібно змінити тему. Просто літо було довгим, а коли час затягується, зазвичай нема про що розповісти.