Хроніки Південного

2

Спочатку вирішили втулити плакати всім знайомим. Подивимось, як підуть, скільки погодяться за них заплатити і що взагалі казатимуть. Ми заламали ціну конкретну, однак ніхто й не сперечався. Таких плакатів не те що ні в кого не було, але ніхто їх навіть і не бачив. Ну, ти сам уяви — заходиш до кімнати, а там на півстіни — Ван Дам. Зовсім інший рівень, ніж повсюди, де на стінах пришпилені плакатики розміром з аркуш із зошита. Мій братко, з яким разом штангу тягали, забрав декілька з ходу. Його качалка вмить змінилася, бардак на стінах став непомітний: чисто, а на всю стінку — яскрава стопудова крутизна. І тоді можна усвідомити, що ти тягаєш залізо не просто задля дівок, не для того, щоб показати всім, що ти найкрутіший, а тому, що й сам не проти потрапити на такий плакат.

З вуст в уста братва розповіла про наші плакати, інші побачили їх у друзів вдома, тому перша партія розходилася скоро. Якось у суботу ми заскочили до клубу філателістів. Туди народ приходить з усілякими значками, марками, хтось приносить старі журнали, продає моделі літаків та ще всілякий мотлох. Ми зі своїм яскравим товаром там довго не затрималися — народ змів наші залишки плакатів, і ми поверталися додому вже тільки з грошима в кишенях, роздумуючи про те, що більше чекати нічого, треба скоріше знов до Риги погнати, бо гроші в наших кишенях на радощах довго не затримуються, і якщо та радість триватиме й далі, то скоро ми знову опинимося на нулі.

До того ж наш гороскоп був вдалим. Я, звісно, гороскопам не вірю, однак почитую. Чому б не підняти собі настрій? Нещодавно писали про тих, хто народився у хуртовину, якась там Анґеліна Залвторєне понаписувала: «Ти народився, тому ти потрібний, просто необхідний у цьому світі. Живи, радій та поквапся на своїй хвилі…». А це просто немов у десятку. Хоча й без гороскопів зрозуміло, що нема чого тягти час, потрібно ловити хвилю.

Нам зірки усміхалися, тому в Ригу ми змоталися без жодних проблем. Нічого туди не везли, їхали, мов якісь туристи, усмішка від вуха до вуха, навіть дивно було нічого не боятися, ні над чим не труситися. Коли хтось просив торбу з хлібом видати за свою, ми відповідали, що теж маємо свої і не ваша це справа, куди ми їх поклали. Найприємніше було роздумувати про те, що я вже трошки бабла навідкладав, а якщо й далі все так добре піде, то, дивись, незабаром буду мати якусь шкірянку.

Немає нічого кращого за шкірянку. А що може бути краще? Шкірянка — це солідно, по-багатому, відразу видно, що ти — серйозна людина. У фільмах агенти і різні детективи — всі у шкірянках. І певно, що не в дерматинових. Дерматинові можеш поставити й ті будуть стояти, а ще небезпечно, щоб їх не зламати чи подерти.

А які ще можуть бути куртки? Може, болонієві дощовики? Бувають ще пуховики, а ще аляски, але що там казати — мода на них майже минула. Зі шкірянкою можуть конкурувати хіба що курточки з написом Chicago Bulls або ще Los Angeles Kings. Але зараз і такі вже не рідкість, і вони — просто писк моди. А шкірянки є справжніми і вічними, і це мені подобається. Носи — ніяк не зносиш, хіба би хтось порізав. А ще шкірянка — єдина з курток, яка має свій запах, такий дикий, від якого аж голова паморочиться. А коли знаєш, що на тобі не дерматин, а справжня шкіра тварини, то й сам почуваєшся, ніби мисливець. По правді, в нас здебільшого носять свинячу шкіру, та й нехай. Кажуть, свиня — найрозумніша тварина, тому нема чого тут носом крутити. Та ніхто й не крутить, бо тут усі у свинячій шкірі ходять, мало хто кращу може собі дозволити. Якщо добре її не помацаєш, то не одразу й розрізниш.

Наступної суботи ми пішли до клубу філателістів, однак вирішили, що там якась ліва тусовка зібралась, проте коли й через тиждень повернулись додому, нічого не сторгувавши, зрозуміли, що в тому клубі наших плакатів вже по горло, і нічого не поробиш — треба переходити у найвищу лігу. Тому ми постелити біля базарної брами звичайну картонку і кинули всі плакати на неї, щоб не змокли. Не було в нас ні столика, ні ще чогось схожого. Спочатку важко йшло — хтось підійде, ціну запитає і зникне геть. Якщо біля тебе юрба людей не збереться, то всі проходять повз — наче ти порожнє місце. А як тільки починають юрбитися, натовп зівак усе збільшується, ніби хтось снігову кулю з гори пустив. Але здається, що ціни народу не до душі — за три години ми спихнули лише два плакати. Проте можна було радіти, що ніхто до нас не чіпався. Мабуть, побачили, що стоять тут якісь нетямущі — ну нехай, потопчуться — й підуть собі. А ті чуваки, що поруч, були тут старожилами: скільки я не заходив на базар, завжди їх бачив. Вони могли б нам сказати: забирайте свої папірці й валіть звідси. По правді, це вони торгували папірцями — плакатиками завбільшки з подвійний аркуш зошита. Ціни, звісно, теж набагато нижчі, але нічого класного вони не мали. Але люди все одно біля них юрбились, бо під тими плакатиками вони ховали знімки голих баб.

Я залишив свій товар Мінде і погнав до їхніх столиків поглянути через плече, що там вони, витягаючи з кишень, показують. А в них теж роботи фотомайстрів — по декілька разів перефоткані карти, за які вони просили ціну в рази вищу, ніж ми за свої плакати. Але ті карти були такими, що я б не наважився їх взяти до рук, а вже про те, щоб купити, то взагалі мова не йшла — де б я таке заховав від батьків?

Усі тут навколо тільки й тріпалися про порнуху, але досі мені не траплялось нічого такого бачити, ніхто мене не кликав вночі подивитися відік, тому мені здавалося, що всі тут трошки схожі на рибалок, які балакають про свій улов, якого самі ніколи не бачили. Може бути, що це тільки мені так не поталанило. Бо якщо хочеш на справжню живу голу бабу поглянути, треба на вихідних пертися до бараків, де багато бабів душ приймають, і намагатися якось проскочити всередину. Корочє, не фартило мені. Цікаво — хоча на тих картах баби дивилися тобі прямо в очі, і здавалось, що пальцем кличуть просто до себе, але чомусь вони були страшненькими й мали якийсь штучний вигляд. Мені не вірилось, що вони можуть бути такими по-справжньому. Навіть ті, що іноді показували по RTL чи SAT1, і то здавалися справжнішими.

Як не крути, коли я розглядав ті карти, зрозумів, що тискання однокласниць за шафою на перервах — уже пройдений етап, хоча він і навіював чимало сентиментів.

Були часи, коли у класі тискались за шафою щоперерви. Частенько п’ять пар одночасно. А наступну перерву парами мінялися. Ми знайомилися з особливостями жіночої нижньої білизни, кров у нас майже закипала, тонус м’язів покращувався, бо всі дівахи билися, як риби в неводі. Вони теж мали тренуватися, як утекти від таких, які, тримаючи в обіймах, сунуть свою пику цілуватися та верзуть різні нісенітниці. Тут все відбувалось немовби особливий підвид спортивної боротьби зі своїми правилами і власною системою підрахунку очок. Пацани по своїй вигаданій системі отримували умовні очки за те, що цілою долонею залізли до грудей, попи, стегон, кудись під одяг ближче до шкіри, ну і, певно що, за поцілунок. Дівки теж вели свій підрахунок у головах, але там була така система, яку складно пояснити. Зрозуміло, що найбільше очок, майже як нокдаун у боксі, нараховували, коли вони викручувались і тікали з-за шафи до класу. А інші очки нараховувалися залежно від стратегії і мети, яку мала діваха: поламатися і дозволити потискати себе, поламатися і втекти чи просто викрутитися і втекти якомога швидше. Тому очки тут потрібно було нараховувати за витриманий час + надану надію та управління емоціями пацана, а також тверезу оцінку ситуації.

Коли я ще ходив на дзюдо в бурсу біля моєї хати, тренер іноді влаштовував нам тренування зі старшими дівчатами, щоб вони могли не лише між собою боротися, але й на пацанах свої сили спробувати. Ось там і було перше серйозніше знайомство з жіночими грудьми. Без боротьби до дівчини не підступишся — це зрозуміло, тому ми вчіплювалися одне одному в кімоно. Втім, не встигнеш добре прилаштуватися, щоб не відпустити її, як уже летиш через стегно. А потім вона навалюється на тебе і притискає собою. Хоч і задихаєшся, але кожна така мить теплом віддає, так би й хотів, щоб вона ще тривала і тривала. Ми опинялися у цікавій ситуації. Не будеш же хапати її зі всіх сил за цицьки і валити на татам. Однак знаєш, що коли завалиш, зможеш сам контролювати ситуацію і час, за який даси собі раду з тою, не зовсім зрозумілою, желеподібною масою, яку під кімоно підтримувала ще біла футболка. Отже, азарт і спрага пізнання вела нас уперед, і не було жодних сумнівів, що перед твоїми очима — скарб.

Але ті дзюдоїстки та крутіші однокласниці дивились на нас просто як на партнерів по спарингу — потренуються, ще подражнять, але серйозніше ставляться тільки до старшаків. Із наших пацанів ніхто ще жодної дівчини не мав. Ніхто ніколи не мав, так що навіть і не намагався триндіти про це. Тому треба було це питання якось вирішувати, не було чого лямку тягнути. Тренування — це добре, базар — теж добре, але без дівчини нема шансів бути крутим. Без власної дівахи ти — просто дитина, хоча в тебе вже й борода росте.

Адже борода росте, а решта — лише туфта: лизатися і все таке. Коли я на базарі розглядав ті цікаві карти, то чітко усвідомив, що в цьому житті я ще чогось, по суті, не тямлю. І без цього толком нічого не буде. Хоча, по правді, трошки було лячно. З книжки «Ім’ям кохання»[2], яку батьки заховали так, що я випадково міг би знайти без труднощів, я зрозумів, що тут усе серйозно і непросто, і навіть святобливо. Хоча в книжці були цитати з «Маніфесту комуністичної партії», все одно там і без Бога були святі речі. Там усе було зовсім по-іншому, ніж у картах. У них усе виглядало хоч і непросто, але розклади були дорослі. А книжка писала, що дівчина, яка була зваблена і занадто рано почала стосунки, потім може потрапити під вплив випадкових чоловіків, а часта зміна партнерів, може призвести до виникнення раку шийки матки.

Втім, у мене матки не було, і в моїй голові крутились думки про те, яким чином штурмувати цю фортецю, немовби середньовічному лицарю. Якщо добре подумати, то ми наразі справді були схожими на тих середньовічних лицарів — сильні, спритні, відважні, але дівахи — лише в уяві, а не в ліжку.

Я йшов додому з плакатами в руках і колодою карт у голові. Раптом у дворі побачив Едиту. Вона начебто додому прямувала, але, побачивши мене, зупинилась. Я збагнув, що потрібно щось сказати.

— Привіт, — кажу.

— Привіт.

— Пам’ятаєш, на день народження ти мені подарувала свою фотку. То во, я теж нарешті зібрався сходити до фотоательє. То, може, до мене зайдеш, я б підписав?

Зморозив якусь нісенітницю, але яка різниця. Вона усміхалась і здавалось, що погодилас би, навіть якщо я б її запросив почаклувати над свічкою і чиюсь мертву душу викликати.

Едита вчилась у бурсі, і час від часу ми базарили з нею. Ну, по правді, не так уже й час від часу, а коли наставали сутінки, — не лише базарили. Я відчував, що вона майже запала на мене. Однак до прекрасної дами, оспіваної лицарями, вона не дотягувала. Я б навіть сказав, що вона була трохи стрьомна, і це сильно все гальмувало. Тобто, фігурка її була зовсім нічого, але вже голова… Вибілене перекисом волосся «шапочкою», тонкі вуста, підкреслені якоюсь блякло-рожевою помадою. І весь час з кислою міною на обличчі. Навіть коли все інше, як і в решти, але пика не дуже, то нічого тут не вдієш. Далеко їй до тих, яких хотілось би, — таких, що по RTL показують або на плакатах. У реальному житті такі дівчата під ногами не валяються, а якщо і трапляться випадково, то починаєш усвідомлювати, що вони не для тебе, і тобі нічого не світить. Тому почуваєшся, немов перед тобою з’явився непрохідний рів. Утім, змиритися з тим, що реальне життя зовсім не таке, як на MTV, було геть непросто.

Перед приходом Едити я ще сів почитати ту книжку «Ім’ям кохання». Гірше не буде. Хотілось чітко знати, що і як робити. Але визначеної чіткості у книжці бракувало. Ну, ви тільки послухайте: «Стосовно піхви, яка на малюнку, що зображує ерогенні зони, не позначена, треба зазначити, що найчастіше чутливою ділянкою є її нижня частина, особливо нижня третина (її властивості такі, як і в клітора). Згідно з даними радянського вченого А. Свядоща, у 19 % жінок особливо чутливою є верхня частина піхви. До еротичного збудження цих жінок може привести ритмічне натискання заднього склепіння піхви». Скажіть мені, що там за склепіння? Та ще й без малюнка. Мені все це скоро нагадуватиме церкву. Та ще й про музон почитайте, що написано: «Еротичні відчуття може також викликати і ритмічна музика, наприклад «Болеро» Равеля, «Весна священна» Стравінського, музика до балету «Кармен» Бізе-Щедріна і т. д. Бувають жінки, в яких еротичні відчуття викликає лише дуже мелодійна, ніжна романтична музика. На молодь, особливо підлітків, сильну еротичну дію мають ритми сучасної музики. Однак лише симфонічна музика, ритм якої завжди підвладний переповненій почуттями мелодії, має позитивний вплив і на чоловіків, і на жінок, оскільки викликає облагороджений почуттями еротизм, інакше кажучи — гармонійне кохання». Був би під рукою тепер, я запустив би вам той музон. Класику я люблю, особливо, коли в ній справді є ритм — маю такий збірник Hooked on classic. Втім, я вважаю: якщо хочеш налякати дівку або поглумитися над нею, то можеш запускати оту «Весну священну». Святими почуттями викликаний момент злиття, як пише книжка, певно, може відбуватися лише під склепінням храму і звуки «Весни священної».

Мене ці правила чомусь здалися порожняковими. Усе одно мені справжнішим був світ MTV. Тому щоб хоч трішечки до нього наблизитися, я поставив касету, на яку колись з MTV TOP—100 переписав таких романтичних повільних композицій, на кшталт: Вітні Г’юстон з фільму про охоронця, Майкла Болтона — у цього майже будь-що підходить, ще пісня Duran Duran, назву Come Undone, мабуть можна перекласти «Ходи сюди, русалко», потім ще речі того товстяка, що назвався м’ясним буханцем. Усе тут і не перелічити. Касета, звісно, на сто двадцять хвилин, щоб чимдовше грала і не треба було б потім однією рукою переставляти на інший бік.

Як пощастило Дарюсу і Ґірєнасу[3] летіти через Атлантику, так і мені з тою Едитою. Батьки пішли на гульки і мали повернутися десь біля дванадцятої. Вона пригнала до мене без жодних умовлянь. Саме з цього моменту все й почало мені не подобатися. Я знав, що вона підпишеться, але коли підписалась, то почало мені не подобатися. Хотілось, щоб трошки поламалась, як ті наші однокласниці або дзюдоїстки. Та ще я відчував, що все це — якась мура, тому й не подобалося. Я тут пускаю музон і, типу, маю якось показувати, що вона мені подобається, а мені в голові застрягло, що я чмошник, бо лише таких дівок, як вона, здатен зняти. І все це відбувається лише тому, що невідомо звідки приходить відчуття, що саме так і має бути, що саме так потрібно робити. Ніби якийсь розігрів. Хоча я не вірив, що ті лицарі, які оспівували вроду неіснуючих дульсиней, самі час від часу не стрибали у кущі зі всякими гіршими дівулями. Лише це й тішило.

Почастував її склянкою соку, а потім вже без зайвих церемоній взявся за справу. Лизатися довго не став, руки почали виконувати роботу гардеробниці. Тут почалось театральне фіґлярство із запитанням: «А коли твої батьки повернуться?». Загалом справа рухалася вперед без зайвих перешкод. Трошки гальмували лосини, бо вони були слизькими і міцно обтягали.

Вона не почала роздягати мене сама, тому я й не дуже старався. Нарешті я розгорнув її всю і, трошки тремтячи, намагався зосередитися і згадати, що читав там колись у різних брошурах про статеве виховання. Чесно кажучи, про брошури у множині говорити, мабуть неправильно, бо про фізіологічний бік цього діла вияснив колись у Енциклопедії домашнього господарства, а про решту — куди цілувати і де стимулювати, як уже казав — з книги «Ім’ям кохання». Ось і всі теоретичні знання, а решту доповнили фантазії та різні історії з журналів «Венера», «Тільки чоловікам» та «20 центів», на яких було написано «читати, купувати і розповсюджувати дозволено лише особам зрілого віку». Та хто би чекав того зрілого віку! Вискочивши зі штанів, я доволі гладко, без труднощів дав раду з кондомом, бо ця думка весь час крутилася в голові. Насамперед — кондом! Бо раптом потім забудеш. Колись тренувався не раз і зіпсував не один. Та в кіосках вони недорого коштували.

Однак коли моя рука добралася до головної цілі, всі технічні описи перетворилися на літературу чистої води, а мої пальці потрапили у щось вологе, немов гаряча калюжа, здавалось, що засунув пальці у… ну, навіть не знаю, ніби у фарш, тільки теплий. «Знайдіть клітор…» Та знайди ти тут його, якщо такий мудрий. А де він конкретно? Усе тут ніби живе м’ясо. І де тут якісь склепіння або третина нижньої частини піхви? І чому ніде не було там написано, що та вологість буде липкою і — будьте обережні! — матиме якийсь зовсім незнайомий і невідомий запах? І звідки мені знати, чи тут все нормально? Чи все саме так і має бути?

Ці всі непередбачувані фокуси мене трохи вибили з колії, а та лежить собі, немов риба, і майже нічого не робить. Мене це збісило, бо відчув, що чогось не вдупляю. Лежить собі чисто як лялька, не ламається, але й не робить нічого. А я то думав, що вона у своїй бурсі хоч трохи якогось досвіду набула і тут справу розрулить. Може, насправді треба було пустити той балет, у книжці писали, що він навіть фригідних баб може розрухати. Там на початку, коли вступає флейта, то можна таким чином контролювати будь-яку кобру, в мультику таке показували.

І так я, мордуючись під музику Бон Джові, раптом почув, як хтось відчиняє двері. Ну, не хтось, тут ніхто інший не міг бути, окрім моїх батьків. Як це так? Чому? Зараз лише по десятій! І що мені робити? Скоро їм все стане зрозуміло й так, але я, не роздумуючи, швидко підскочив, в штани стрибнув і бігцем до дверей кімнати. Закрив їх і тримаю, ногою підпираючи. «Що я роблю, що за дурня, — думаю, але інша моя половина відповідає мені: — А що я, бля… маю робити? Відкрити двері й сказати батькам: «О! Добрий вечір, заходьте-заходьте, дивіться, яку я вам чудову невістку хочу представити!»».

Я двері тримаю, дивлюсь на Едиту і нічого не доганяю. Та собі лежить і зовсім не поспішає одягатися. Та що це з нею? Кричати чи навіть щось сказати їй я не можу, бо не почнеш тут волати при батьках: ану давай, ворушись, одягайся скоріш! А моя мати вже стукає у двері:

— Відчини, хто там у тебе?! Негайно відчини!

— Нікого немає, — не можу видушити з себе більше ні слова.

Я весь трусився і дивився на Едиту. Навіть в цю мить я ледь не відкинув копита, побачивши, яка вона вся бліда. Я сам, звичайно, теж не з Ямайки, мабуть, так само білий, як крейда… А чого я чекав? Хтозна-чого, але коли по тєліку показують, то тіло має якийсь колір, а тут — усе біле. І вона якась надто справжня, зовсім не така, як на плакатах або в журналах, і мені це не подобається. Майже гидко на неї дивитися.

Більше я не міг, як придурок, кричати «Тут нікого немає!» і мусив відпустити двері. Коли батьки ввімкнули у кімнаті світло, вона, дякувати Богу, хоча б у трусах була. Справи це не міняло, але все ж якось легше…

Не знаю, чи є потреба розповідати, що було далі. Мене здивувало, що батьки спочатку бризкали піною на неї, ніби мене тут і не було. Обізвали останньою шльондрою, налякали, що підуть до її батьків, запитували, чи вона має розум, бо старша, а все одно не думає про те, що коїть і чим це все може скінчитися. І так довбали, доки вона не одягнулась і не вискочила за двері.

А тоді вже вони звернули увагу і на мене.