Хроніки Південного

27

Я не зміг зустріти Моніку, оскільки з Вільнюського аеропорту її забрали батьки. Навчальний рік уже завершився, але батьки дозволили мені декілька днів залишитися вдома і не їхати в село, оскільки за кілька днів мав початися чемпіонат юніорів.

Моніка повернулась додому, не лише наїздившись на конях, награвшись у баскетбол та здійснивши грандіозний пролом в англійській мові, але й з такою бабською зачіскою. Можливо, накрутила волосся на бігуді, щоб бути схожою на Мераю Керрі, але була схожа на подружок моєї матері з хімічними завивками. Мало того, вона накупила блискучих губних помад та лаку для нігтів ніг. І я згадав бредні Едити про відьму. Ну скажіть, де ви бачили відьму з хімічною завивкою, блискучою помадою і полакованим нігтями ніг?

Але більше нічого поганого не було. «Знаєш, — пояснила вона, — батьки не дозволяли мені ні макіяж робити, ні нігті лакувати, вони вважали, коли пофарбую волосся — зійду з правильного шляху, тому я випробувала все». Коли обдумати більш розважливо, її усмішка зовсім не змінилася, а під блискітками була та сама кішка, яка й досі могла розворушити всі мої нутрощі. Вистачало побачити, як вона рухається, ходить, усміхається — і починав щиро вірити у те, що вона увесь той час лише про мене й мріяла. І думала лише добре. Тому яка різниця, яку музику вона любить або який театр їй подобається, тим паче, яка в неї зачіска. Потім вона зможе почитати інші книжки, послухати інакшу музику; якщо вона змінилася за півроку, як і я сам, то за наступних півроку зможе змінитися ще. А такої кішки всередині сам не виростиш. Головне — не тиснути на неї, не вимагати, щоб одразу, треба обережно.

Я розглядав різні дрібнички, які привезла Моніка, а вона попросила допомогти їй витягнути вію, що впала в око. Можливо, це вперше я подивився так зблизька в її очі. Кажу: у тебе колір очей трошки різний — одне більш синє, а друге — сіріше. Якось дивно було її торкатися, немов зустрілися вперше. Ніби все знаєш, але опановує сумне почуття відчуженості. Минуло півроку, зустрілися, стоїмо одне навпроти одного, а таке відчуття, що за той час ніби постаріли, або невідомі крижини віднесли нас у різні боки. Я за той час відростив волосся, підбрив його з боків, стою у порваних джинсах та обвислій футболці. А вона з тою хімічною завивкою, з блискучими пазурами та рогами… Ясно, що на таке дивне моє сприйняття вплинув той лист Едити. Мабуть, це безглуздя, яке вона написала з ревнощів та помсти, але тепер ти стоїш і спостерігаєш, наче якийсь детектив, намагаючись зауважити, чи Моніка щось там не мимрить, не чаклує і чи раптом не здіймається із землі. Лист можна викинути геть, однак як усе це вимести з голови?

А Моніка мене не вимітала зі своєї голови, ймовірно, що навіть передбачила напрямок мого руху. Вона привезла зовсім класну річ — шкіряну стрічку на шию з кулоном інь-ян. Каже, тобі різні японці подобаються, тому ось. А ще подарувала великий альбом «Далі» видавництва Taschen. Мені тільки щелепа впала, і в мене не знайшлося слів…

Моніка розповіла, що там, у старших класах, вони вчать лише декілька предметів. А ще всі ходять у формах, навіть у приватних школах. А потім почала нити: і що я нікуди не зможу вступити, приїдуть вступати всі з сіл з гарними оцінками, а в нашій школі ніхто дармових оцінок не роздає… Потім починає марити конями. Там вона не лише їздила верхи, а ще навчилась скакати через бар’єри. Тепер марить тим і не знає що робити, де тут спортивних коней… ну, скакунів знайти. Я теж підстрибую, намагаюсь щось їй розповісти про те, як я тут жив… Але що тут розповідати, коли залишилось кілька днів до від’їзду на село. Їду туди на три місяці, і знову будемо з нею рухатися у різні боки.

Прикинув, що за той час, який залишився, можна спробувати перестрибнути на мою крижину і порухатися моєю траєкторією. Може, сходити на концерт і подивитися, як вона відреагує на мою нову музику.

Вештаючись містом з Юрґою, іноді зустрічали тих Ярославельських сирів з новорічної вечірки. Тепер вони у «Конюшні» роблять рейв-вечірки, тому всі шяуляйські гнуті козирки там і збираються. Я не зігнув свого козирка Chicago Bulls, пошкодував — на ньому вісім швів, оригінальний. Не для того я переплатив за нього на базарі, щоб тепер бац — і переламати. І не один я такий ходжу, бо чимало таких, що краще так, ніж зовсім без кепки. А вже геть переконані рейвери ще й кульчиків на той козирок понавішують. Не знаю, чи там кульчики, чи просто кільця від ланцюжків, але крутіше цього вже не буває. Надягнеш що попало, бажано, щоб футболка якомога довша, головне, щоб усе було незвично. Я в червоних джинсах, на футболці написав фарбою сам: «Нема чого робити?» — і все нормально. Можна сказати, що навіть дуже кльово, бо рейв витрушує з тебе весь бруд. Можеш робити що завгодно. І робиш. Імовірно, що металісти теж можуть робити що завгодно, але вони чомусь тільки головами трусять і нічого більше. А тут все по-іншому і по-новому: і музика, й танці, і вбрання. Цього й треба. А після такої вечірки — весь як після тренування.

А з металом і важким роком щось тут було не так. Це була музика старших братків, хоча на неї підсіло чимало моїх однолітків. Ну, не така різниця у віці, як із батьківським Modern Talking, але все одно… А рейв — це музика, котрої до нас ніхто не слухав, і тому це — наша справа. Рейв набагато простіший, слів там зазвичай не більше трьох, тому зрозуміти — не проблема. «Move Your Ass!» — кричиш за «Скутером», інші слова не мають значення, і ніщо довкола більше не хвилює. Кожний крутить власною дупою сам по собі, часто із заплющеними очима, але коли їх розплющуєш, всі здаються своїми, хоч обійми і не відпускай. Ми ж тут слухаємо прогресивну музику, куди до нас тим металістам чи депешистам різним. Ми тут — Rave Nation.

Тому вирішив, покажу я Моніці це все, але обережно, майже здалека. Кажу, така група нова є, XXL, можливо, ти не чула, вона недавно з’явилась. Зовсім класний концерт мав би бути «На розі». Ну, ми й погнали туди. Групу XXL Моніка ще витримала, однак коли почалося «Дай в морду», почала кривитися. Я теж. Спочатку трохи дриґаємося, але потім завалюємось у фотелі. Моніка не може збагнути, як танцювати під цю музику. Щоб не сумувала, я розпитую, чи вона ще відвідує музикалку. Ні? А чому? Нічого не чути. На-брид-ло! Важко говорити при такій гучності.

Коли послухаєш XXL, там, у Клайпеді, не лише голубі є, а ще дівки кохають дівок, дудлять текілу, там у них на «Пристані» всі траву косять… Там в них вже майже Берлін, а в нас ще далі москаляндія. Після почали грати все поспіль. Mark ’Oh «Tears don’t lie». Той ще нічого, потім Marusha «Deep deep», а тут вже конкретний туць-туць, а ще з десяток гнутих козирків дістали свистки: тут останній тренд — під час рейву свистіти. Цей свист Моніку просто вбив: повне безглуздя, болить голова.

Я не намагаюсь її зупинити. Не треба тиснути і намагатися повторити історію «Конюшні». У цій музиці нема жодного сенсу, каже вона дорогою до останнього автобуса. Авжеж, поезії тут небагато. Чесно кажучи, мене більше не вставляють металісти. Я вже підкутий у різних дебатах з Юрґою, починаю пояснювати Моніці про металістів: прикинь, вони там всі ніби сильно інакші, індивідуалісти, всі інші просто сіра маса, типу гівно. Нещодавно відбувався їхній зліт у «Конюшні», називався «Бенкет Демонів». Коли вони там кучкувались, я ніяких їхніх відмінностей не відчув ні духа. Довге волосся, шкірянки, джинси, кирзові чоботи — здалека виглядають, мов юрба пінгвінів.

Якби взяти по одному і кинути кудись, то відрізнялись, але коли вони всі сходяться докупи, здається, що всі у формі. А вже ті форми… А ти знаєш, скільки коштує одна така рокерська курточка? П’ятсот літів. Можна подумати, що гопники їм надирають зади з метою щось зняти, але ти потім спробуй ту куртку продати. І по чім? Металісти здаються повними покидьками, скидаються на пляшку пива на двох, втім, більша частина з них ходить у шкірянках за п’ятсот літів, а коли хочеш їм щось продати, то бабок ніхто з них не має. Джордана Буткуте декілька років тому теж у такій куртці співала, але зараз такі шкірянки носять тільки металісти та рокери. Іншим не всунеш. Однак є питання — звідки вони ті шкірянки беруть.

Моніка цього не знала, зате чітко знала, що завтра не піде дивитися на фінальну гру. Хоча в Шотландії вона надивилася регбі і почала у ньому щось тямити. Вона пояснює, що зараз має багато зустрічей з родиною, всі хочуть щось дізнатися про чудовисько Лох-Нессу, і коли вона для мене щось значить, то я мушу її зрозуміти. Ну, кажу, розумію. Вона бажає мені успіху, і так ми розлучаємось аж до осені.

На фінальну гру ми всі пригнали зосереджені та спокійні. Подумки я танцював гаку і таким чином заводив себе, але для команди я не хотів більше пропонувати ніякої музики, щоб знову не виставлятися дурнем.

Команда «Жальгіріс», як і всі інші, вибігла на поле прямою лінією, а я зі своїми хлопцями вибіг звивистою змійкою. Початок гри був, як завжди, незрозумілим. На початку з будь-якою командою нічого не видно. Але всім відомо, хто сильніший. І коли з часом наша перевага не стала виявлятися жодним чином, ми занервували: робимо все, як завжди, а справа не йде. Навіть наш Донце, який завжди пірнав поміж усіма і вислизав з рук, мов вугор, цього разу застряг, і здавалось, що пірнати нікуди — гравці «Жальгірісу» розсипалися по всьому полю, немовби хтось родзинок насипав.

Перший занос зробили ми, але на тому свято завершилось. Коли «Жальгіріс» почав нападати — гаплик: м’яч випадає, ми кричимо один на одного, а тренер на нас. Добре, що на змаганнях не було ні дівчини, ні матері. Хоча моєї матері й так ніколи не бувало.

Я не міг в’їхати, що відбувається. Роландас біжить, мов на місці, здається, що його ноги грузнуть в землю, наче в якесь болото. Ясно, що стадіон мокрий, але він для всіх однаково мокрий. Не встигає Гядас із сутички отримати м’яча, як його одразу гасять. Я не можу ніде прорубатися — здається, наче їх удвічі більше за нас, і на мене навалюється одночасно троє. Вони всі, мов бугаї з червоними очима. Ми вже геть збісилися, жальгірівці явно наковталися якогось гівна. Ми тут бовтаємось у багнюці, і нічого ти їм не зробиш, тут не олімпійські змагання, щоб хтось перевіряв на допінг, тут на лавці сидить тільки медсестра з бинтом і пляшечкою амоніаку. Навіть Мантас бігає з такою швидкістю, що я ледь встигаю за ним. Півень. Спочатку «цегла» на його голові була краща, ніж у мене, а тепер ще почне, чого доброго, швидше за мене бігати… Невже все має бути кращим, коли бабла маєш, як сіна? Він вчиться у найкращій школі, батьки йому вже купили тачку, кабак віддали… Ну, нехуйово так, чувак в одинадцятому класі, а в нього вже тьолка, тачка і свій кабак. Ніби й усе, далі вже й нікуди. Але ні, він збирається кудись вступати на економіку, навіть не в Литві, корочє, налаштувався кудись до високого польоту, а в мене бажання накóпати йому жопу, вмурувати його в стінку і сказати словами Аврора MC з «Помпи»: «Якби не гроші твого батька, сам би зрозумів, що ти ГІВНО».

І коли він знов виліз із сутички з м’ячем і погнав у бік віяла, я зачекав, поки він наблизиться до калюжі, і плюхнув його в болото, хоча він уже був без м’яча. Та срати мені на ті карні порушення! Бляха, я б із задоволенням виваляв його у тому багні, але ті олені знов зіграли якусь збочену комбінацію, навіть не встиг збагнути, в кого м’яч. Увесь лівий бік порожній, і, звичайно, що всі туди погнали на занос, тому нема часу мені валятися у тому болоті, треба з останніх сил рятувати гру, бо ще один такий занос — і почнеться повний бардак. Роландас спромігся Мантаса зупинити, і хоча той Роландаса відштовхнув, я вже опинився за його спиною, і як вмазав, то він відлетів аж до лавок.

Я стаю в ауті і міркую: нехай спробують кинути Мантасу, якщо я можу м’яча вкласти в баскетбольний кошик, то тут я його точно обскочу, мов ягідку. Мантас підводиться з болота, а в нього вигляд точно, як у Сталлоне: половина обличчя брудна, м’язи ніг чорні, виглядає, мов той посталий кіборг. І навіщо я його в тому болоті валяв? Тепер мені самому треба міркувати про кіборга та Сталлоне.

Стаю поруч з ним в аут і відчуваю, що сьогодні нічого не вийде — не уявляю, що має статися, щоб ми зачепилися і випростувалися. Всі розлючені, знервовані, але лють гризе нас самих і не допомагає нічого вирішити. Просто неможливо пояснити, що тут коїться. Не допоможуть ні формули, ні ще щось. Все відбувається неправильно, все навпаки. Такого ще ніколи не було. Але тепер є, хоча не хочеться у це вірити. І крапка. Ноги гнуться, руки звисають, мов дерево під час бурі. І нічого не допомагає.

Помолився я ще десять хвилин тому «Радуйся, Маріє», залишилось вже зовсім мало часу — якби трапилось диво, то воно потрібне саме зараз, бо через п’ять хвилин не допоможуть жодні чудеса. Сам не знаю чому, але знов починаю зі слів: «Богородице Діво, радуйся…». Якщо ми переможемо, дивись, коли ми переможемо, я піду прямо до костелу і кожної неділі буду туди приходити… Маріє, ну, заведи, ну, зроби щось, прошу, якщо ми переможемо, я кожної неділі ходитиму до сповіді, я перестану дрочити, а з Монікою, ну, я не знаю, я подумаю, врешті-решт я з нею одружусь, ми з нею обміркуємо це разом, Маріє, але зараз, саме зараз потрібна твоя допомога. І що я накоїв такого, що зараз нам так наминають боки? За що? Маріє, за що? Гаразд, я не янгол, як й інші пацани, але не треба так жорстко. Ну, Маріє…

Я очікував на мить, яка трапляється у всіх фільмах чи про бокс, чи якісь там гонки. Головний герой спочатку програє, відстає, а потім — бац, звідкись з’являються сили, і він наприкінці роздирає всіх на дрібні шматочки так, що не позбираєш. Інакше і не може бути. З нами теж не може бути інакше, оскільки ми тут — головні герої.

Хтось посередині ауту вдав, що буде стрибати, м’яча кинули першому гравцю, той колобок сунувся вперед крізь п’ятиметрову відстань, далеко не відбіг, але метрів десь вісім подолав, а там уже його поклали. Однак жальгірівці як слід відсунули наших гравців і почали другу хвилю. Тут вже долучилась наша сутичка, і ми призупинили їхній напад. Я не встиг завершити переговорів з Марією, але по суті я сказав усе, що хотів, вона ж розуміє, що нема чого тут багато пояснювати.

Зазвичай під час таких змагань відбуваються непояснимі речі. Скажімо, за мить до того, як зробити якийсь оманливий рух чи запустити пас, ти вже знаєш, що це — маячня, що втратиш м’яча. І хоча ще міг би передумати, змінити напрямок чи прийняти інше рішення, все одно робиш те, що здається фатальним. А потім звинувачуєш свої бутси, вітер, сніг чи Діву Марію.

— Лінія, лінія, тримаємо лінію! — волає тренер, але лінія нашого віяла така хвиляста, що крізь неї може пролетіти хто завгодно.

Здається, жальгірівці не лише знають всі наші комбінації, але навіть коли і що ми будемо робити. Всі шляхи для нас зачинені, повсюди їх по два на нашого одного. Ми намагаємось відбороти трошки площі, кóпаємо м’яча в аут, той вислизає і падає кудись далеко. Ясно, що там опиняється їхній гравець, а більшість наших стоять десь осторонь. Можна тільки спостерігати, як у твій бік проноситься якийсь олень з м’ячем. Тобі кортить його рубанути, та за це суддя не лише призначить штрафні, а ще й з поля може видалити, а тоді вже почнеться повне свавілля.

Несподівано вдалася комбінація, після якої я опинився скраю, відштовхнув чувака, котрий підскочив до мене, і залишилось тільки гнати вздовж бічної лінії вкидання. Я й погнав, але коли залишилися два метри, і захисники «Жальгірісу» чіплялися за п’яти, зненацька м’яз на моїй нозі схопив корч. Таке трапилося вперше. Я звиваюсь, запустивши м’яча в аут, всі дають мені поради, що потрібно зробити — пострибати на п’яті, навіть хтось з команди «Жальгіріс» намагається допомогти. Однак чую, інші патякають, що я навмисне час тягну. Та для чого мені той час тягнути, коли ми відстаємо з рахунком?! Якби мені вдався заніс, то знову би м’яч в нас, а тепер — без толку. Бігав мов мішком прибитий, але невідомо чому — можливо, їхні захисники фігню спороли — я знов прорвався на тридцять метрів, та мене знов заламали. Я розвернувся в до своїх, а там нікого немає. Чую — вони мене тут з’їдять. Куди, бля, вони всі поділися, нікого з наших нема… і кидаю м’яча судді, ой, ну, типу, я помилився. Мене м’яча не позбавили — це була би повна ганьба, але, ясно, його відібрали суперники, бо довкола судді одні жальгірівці бігали. Зате я невинний — не зорієнтувався, бо з оточуючих один в іншій формі, то я й подумав, що він — наш.

Я вже не думав ні про що, було ясно, що нічого не вдіємо. Тут як пороблено, і жодні молитви нам не допоможуть. Тільки в голові крутилося запитання, чому це раптом їхній тренер збірну зібрав, мовляв, будемо грати з латвійцями. Про збірну юніорів я у житті не чув, та блін, ні — ми як придурки поперли туди. Вони виміряли все: за скільки часу пробіжиш стометрівку, скільки разів штовхаєш штангу, скільки зробиш присідань… а я, як лох, все робив щиро, бо не будеш поступатися жальгірівцям, нехай знають своє місце. Можливо, й не на повну силу, але пильнував, щоб ніхто не виштовхнув чи не пробіг краще за мене. Дали би хоч спортивний костюмчик з написом на спині «Литва», в якому хоч можна на вулицю вийти. Щоб усі побачили, чого ти в житті досяг. Але хто тобі дасть.

Коли нема шансів щось вдіяти, в голову починають лізти різні дурниці. Психую, згадавши англомовного чувака, котрий на тренуванні якось намагався навчити нас комбінацій. Тільки час із ним згаяли. Англійську в нас розуміє, може, пару людей, але й вони з термінами регбі не дуже. Той показав декілька оманливих рухів і зник. Думаю, що він цього у власному дворі навчився, бо в них діти всі грають регбі, як у нас у баскетбол. Але про це я дізнався, коли він уже зник. Як виявилося, він був із Шотландії. Тепер в мене є дві причини накóпати йому зад — за Моніку і за згаяний час. Оскільки ще одного шотландця у Шяуляї точно нема.

Поразка прийшла немов апокаліпсис. Навіть ще гірше — про апокаліпсис я чув, і хоча не вірив у такі байки, але якби прийшов кінець світу, вирішив би, що я помилявся. Ну, виявилось, помилка, різне трапляється. Однак думки про поразку ніколи в голову не приходили. Досі ми всіх громили, як дітей, завжди були першими. Що там першими, здавалось, що перше місце на чемпіонаті — майже образа, бо нема тут з ким змагатися, і ми не перші, а взагалі єдині. На суперників дивились без зневаги, бо вони не були варті навіть цього. Часом я роздумував про те, як ганебно мали б почуватися ті, кого ми так розчавлювали. Я не міг цього навіть уявити, така думка не вміщалась у моїй голові.

І накотилося незрозуміле почуття сорому не лише через поразку — ми тут вже нічого не могли вдіяти — але за всі попередні перемоги. На фіг вони, коли тепер все так? Краще б їх не було, краще було б різне, тоді кожна перемога цінувалась, тоді і з поразкою легше змиритися. Хоч знали би, як почуватися після таких змагань. А тепер — якісь незрозумілі судоми, схоже на танок рейву: туць-туць…

Після змагань ми багато не говорили. На вулиці сіялася мжичка. Ми перебралися на мокрих лавках… В голові — гівно. Коли в житті стається щось, чого не мало би бути, завжди є про що подумати, втім, зараз не було бажання думати ні про що. Не було про що роздумувати, здавалося, що тупо дивишся на якусь велетенську стіну. Ніхто не бажав нічого з’ясовувати. Після якоїсь невдачі завжди знаходяться такі, котрі починають всім пояснювати, хто що зробив не так, особливо це полюбляв Дарюсик, хоча сам цигарки з рота не випускає, а коли потрібно потягнути на повну, то копирсається на місці. Тепер не було жодного сенсу щось з’ясовувати. Почалися літні канікули, треба відпочити, відійти від всього. Тепер я поїду на село. Чомусь мені не прикро, що Моніка залишається тут. Як би я пояснив їй, що ми програли фінал? Імовірно, що відповідь на це запитання не потрібна, але я вважав, що для неї завжди був тим, хто постійно перемагає. Я ніколи не думав про поразку. Зальоти з мєнтами — повна випадковість, бо там, де я найкращий, ніколи не програю.

А коли я повернусь з села, почнеться новий сезон, тренування. Буду пахати, мов той Роккі Бальбоа: і в мжичку, і в дощ, і в холод. Наступного року все повернеться на круги своя, ми роздеремо тих гавнюків на шматки. Ну, тепер бодай не потрібно буде щонеділі до костелу ходити і виконувати всі ті дурні обіцянки, які я надавав Діві Марії.

Я погнав на зупинку сам-один, не чекав нікого. Пішов весь брудний. Помиюся вдома. Не тішило ні те, що цього року ще далеко до фіналу «Чикаго Буллз» програло «Орланду», а напередодні — Литва Югославії. Чужої біди не буває, чи не так? Не допоміг і «Loser» Beck’a, не пасував він зовсім до цієї ситуації.