Хроніки Південного

19

Ми зустрічаємось з Монікою і гуляємо містом. Усе чудово, оскільки я полікував зуб і прочитав «Ідіота».

Коли ми гуляємо, вона переконує батьків, що піде після уроків до подружки робити домашнє завдання або посидіти в бібліотеці Вишинського, оскільки там є книги, які дають читати тільки у читальному залі. Батьки знають, коли приїжджає її автобус після шостого та після сьомого уроку.

Зазвичай ми з нею зустрічаємось у центрі біля першої школи або біля годинника з назвою «Півень», потім гуляємо. У нас на Південному гуляти ніде. Часом заходили у кафе, але скільки там можна сидіти. Якось у «Фронті», що біля меблевого на вулиці Айдо, я замовив коктейль. Моніка його захотіла, і я замовив без алкоголю для неї. Уявіть, коктейль без алкоголю на Південному. Бармен, мабуть, подумав, що добре не розчув, чи я сам надто тихо сказав, що без алкоголю. Приніс Моніці, а вона питає: «Що ти тут приніс?». «Що ти тут зробив?» — питаю я у бармена. «Коктейль, — відповідає він, — з алкоголем краще». Я думаю, що він просто не вміє робити молочного коктейлю і навіть не має з чого. Але я мав для неї взяти щось інше, та не було що, тому взяв сік. Я мусив випити своє пиво та її коктейль і виглядати в її очах мов якийсь алкаш. Чи варто уточнювати, що все було за мій кошт? За мій фінансовий і моральний кошт. І яке задоволення від такої випивки, коли п’єш і картаєш себе думками, чому ти не можеш сказати бармену: пий сам свій коктейль, і піти з тієї наливайки. Однак ні, я не міг так сказати, бо вважав, що програю Моніці. А Моніка знає, чого вона хоче і чого ні. Ось так.

Ми зустрічаємось у центрі й нарізаємо круги по бульвару. Бо на Південному… та що там може бути доброго на тому Південному — кабаки нудотні, а вся романтика — гул швейних машинок з вікон багатоповерхівок. Зі всіх сторін чути двоконтурну в’язальну машину «Нєву». Колись у телепрограмі «Тангоманія» Самас кинув жарт: «Литовцями ми є у нашому в’язанні». Точніше й не скажеш. Хіба ще можна додати, що нестямно любимо свою батьківщину, бо тут усі в’яжуть, і все гуде, немов у вулику. Шум і гам страшенний, але нічого — всі розуміють і ніхто ніколи на це не скаржиться. У нас на Південному весь час звучить така симфонія в’язальних машин — швух-швух, швух-швух.

Коли ми з Монікою проходили попри кав’ярню «Арка», я завжди загадував те саме бажання, ще брав Моніку за руку і стискав її долоню. Мені здавалось, що все більше і більше її рука прилипала до моєї, що я знаю напам’ять всі випуклості і вигини її долоні, форму кожного пальця. А часом відчував цю долоню, коли залишався сам.

Донині піший бульвар для мене був просто трасою від базару до центру міста, якою поки пройдеш, можеш обдивитися всі новинки на ярмарках або в магазинах, потім сісти в автобус — і додому. Моніка змусила мене трошки оглянутися навколо. Вона розповіла, що Шяуляйський бульвар був одним з найстаріших бульварів у Європі. Наприклад, алея Лайсвес у Каунасі та Арбат у Москві з’явились пізніше. Кажуть, що він третій по віку в Європі, однак що за два інших, старіших за наш, — невідомо. Та добре, людина не може знати все. Я лише тепер підняв голову і побачив, скільки тут старих будинків. І всі ті поросятка, пелікани, зміюки та гномики, що стояли на бульварі, — зовсім нічого такі. Я бачив їх і раніше, але ніколи не придивлявся. А ще чорні коти на аптеці «Валеріана» — скільки разів проходив попри них і ніколи не зауважував… Мені це все було по барабану, навіть не думав, що це може бути гарно. Я вдивлявся лише у вітрини і те, що за ними.

Моніка була іншою, ніж усі. Зовсім інакша, ніж Мяйле чи та куниця Мігле. Саме тому мені здавалось, що я мушу розмовляти і поводитися з нею по-іншому. Навіть не тому, що мушу, а тому, що я так хочу. Я відчув, що вона любить, коли часом ми розмовляємо про книги. Мабуть, вона не могла повірити, що регбіст читає книжки. І, щоб здивувати самого себе, я нахиляюсь і шепочу їй у вухо:

— Це перший вірш, який я вивчив напам’ять, — кажу.

Я не закінчив читати вірш, оскільки там ще написано про дівчат — вони такі наївні, але насправді там — дурепи. Я не бажав ув’язуватися у зайву дискусію. Я запитав вчительку, що можна ще почитати, вона порадила: «Почитай Мачерніса[16]». Я почав і якось зачепився. Хоча у школі більше ніж від поезії, мене тіпає, мабуть, тільки від хімії. Що я можу сказати, коли дивлюсь на вірш? Чимало. Можна сказати, скільки там рядків і стовпчиків, чи він римований, а більше — що там зрозумієш. Комусь сумно, бо він любить батьківщину. Та й усе.

Але з Мачернісом сталося інакше. Читаю, читаю і так здається, що не текст я читаю, а знаходжусь на селі у своєї баби. Бачу її оселю, фіраночки, сонце падає на них так само, як у моєму селі, і баба моя така сама, і річка, поля, і все довкола. Усе відповідає реальності, а село — ще гарніше, ніж під час мого перебування там. Просто диво якесь. Річка Дубіса. Ясно, що на її березі немає ніякої алеї, і набережною погуляти не дуже вдасться, але я гуляв. Я гуляв подумки. Було так сумно, що від тої туги аж мурашки по спині. Особливо коли я слухав у Музичній читальні платівки, де актор Масальскіс читав ті вірші. На вулиці — спека, як улітку, а я слухав голос Масальскіса і від нього під час літніх образів я відчував тепло, під час осінніх — холод, здавалось, що в мене ноги вологі. Та кому це розповіси? Типу, слухав голос Масальскіса, а той на мене пускав різні повітряні хвилі. Комусь таке розповіси, буде схоже на сеанс Кашпіровського. Я вийшов з бібліотеки, мов мішком прибитий. Так і не збагнув, як таке може бути. Щось сталося, а розповісти про це нічого не можеш. Не почнеш же відповідати, коли вчителька запитує: «Тут все, як в мене на селі». Тому я нічого не казав, а коли задають вивчити напам’ять вірші, я вчу декілька, за власним бажанням.

Моніка слухала мене уважно, однак нічого не говорила. Потім мене обійняла, притулилась, і ми крокували разом, поки мені від тої доброти прийшла думка завітати у піцерію. Вирішив побенкетувати на гроші, що залишились після дантиста. На бульварі відкрили нову справжню італійську піцерію. Bella Italia. Вона не тільки нова, по правді, вона — перша і єдина, справжня.

Перегортаю меню, і майже нічого не розумію там. Там мідії, анчоуси, маслини, паприка, різні сири, а ще, язик не повертається вимовити — артишоки. Серйозно, якісь там арт-шоки. Сидиш і радієш, тепер буде класно, тепер як замовимо… Головне, що я сюди її запросив і я мушу замовляти, чи не так? Можливо, що й ні, не знаю. Моніка теж не дуже кумекає, що це за штуки. Каже — ти привів сюди, сам і вибирай. Хоча з іншого боку, великого вибору не було: лише дві-три найдешевші піци, ціна яких починається з п’яти літів. Ви вважаєте, що там було тісто, кетчуп і кавальчики ковбаски, посипані сиром?

Ні. Там було щось… таке, що я мусив у меню поглянути ще раз.

Там були анчоуси. Виявилось, що це зовсім не схоже ні на качку, ні на те, що ми уявляли. Це — такі рибки.

Піца з рибками — щось абсолютно незвичне в моєму житті, але я вдаю, що все нормально. І навіть той, солоний, гострий, стягуючий рот смак — теж абсолютно нормально: це ж італійська піца. Хто тут не знає, які мають бути справжні італійські піци з анчоусами? Я її замовив, щоб Моніка спробувала нові смаки. Тільки коли ми вийшли звідти, тоді потрохи несміливо почали визнавати, що нам ці піци смакували не дуже.

Дивна піцерія, вона була геть справжньою, а до справжнього ми якось не звикли. Ми навіть не бажаємо визнати, що зазвичай в наших руках бувають підробки. В нас не лише піци шяуляйські, але й всі шмотки з дошитими етикетками, касети всі переписані, а ми вдаємо, що все тут гаразд. Немов діти; беремо палицю — і це може бути й мечем, і конем, і чарівною паличкою. Ми чарівники. А Моніка взагалі каже, що все тут несправжнє, а справжнє те, чого ми не бачимо. Я чомусь подумав, що це схоже на «Ідіота» Достоєвського. Читаю, читаю, може, й нічого. Здається, що той князь Мишкін поруч з іншими виглядає диваком, а навколо нього, як і в нас тут: різні інтриги, бардак, скандали. Він один говорить те, що думає, він не бреше, хоча решті важко повірити в це, так само як і мені. Корочє, він настільки справжній, як я й казав — ми до такого не звикли. Та є одна річ: мені здається, для того щоб казати те, що думаєш, і бути собою, треба бути страшенно зрілим, знати, чого хочеш від життя, що можеш, а чого ні, і треба мати самовпевненість.

Та коли ти втрапляєш кудись уперше, звідки візьметься та самовпевненість… З першого погляду здавалось, що бути таким простим — зовсім просто, а насправді — ніфіга. Треба бути страшенно крутим, щоб могти говорити правду. Я вважаю, що той Мишкін — справжній молодець, спочатку він бабок не мав, у справах не тямив, та, по суті, він все розумів правильно, і всі почали йому вірити. Я тепер почуваюсь схоже — грошей нема, а дівчина є, і мені здається, що багато витрат тут не потрібно.

Однак найбільший прикол, коли я читав цю книгу, якби це сказати: читаю-читаю, і тут бах — починається кіно. Серйозно, таке почуття, що вже не читаю, навіть не відчуваю, як гортаю сторінки, просто дивлюсь кіно. Здається, що сиджу на лавці поруч з тим Мишкіним, усе чую і все бачу. Я зовсім загубився у часі, начебто відключився від реального життя. Там, у тому XIX столітті, було дуже класно. Я серйозно. «А пам’ятаєш, Моніко, як вони там сиділи на лавці і з’ясовували, хто кого кохає по-справжньому, а хто — з жалю». «Пам’ятаю», — відповідає Моніка, і ми одне за одним починаємо розкручувати тему про те, котру той Мишкін кохає більше? Імовірно, обох, але по-різному? Може, й інакше, але котру більш правдиво або сильніше? Він, мабуть, Настю пошкодував, але шкода було й Аглаї. Можливо, кохав усіх однаково — зі всієї сили. Він не може інакше — кохати одну більше, а іншу менше. Для нього всі люди добрі, але нещасні. А може, він жодної не кохав, якщо всіх — однаково? Може, й не однаково, одну кохав як жінку, а другу — як наївне дівча? Або сам кохав не як чоловік, а як дитина або як мученик.

Та добре, уже досить цього дослідження. Усе це — фігня. Коли б ти повернувся і отримав афігєнний спадок, тоді можна розводити соплі, крутити навкруги пальця і філософствувати про це. Моніка вважає, що гроші — не головне. Та звичайно, коли їх не бракує, тоді ясно — це неважливо. Тільки чому вона планує вступати в університет на юридичний? Так любить правду? Кому б не сподобалося, коли за всі правові роз’яснення потрібно платити. Однак я змовчав. Нема чого весь час тут, мов тому Тадасу Блінді чи Робін Гуду, своєю правдою махати. Я про це все мовчав і говорив, що з тим коханням Мишкіна можна голову собі скрутити, а я не хочу її скрутити, бо мені й так добре.

— Чому тобі добре? — запитує Моніка.

— Бо я кохаю просто так, а не із жалості.

— Невже? А кого ти кохаєш?

— Мабуть, Достоєвського… Та ясно, що тебе.

Я більше не мав що додати. Та й не треба було. Я так вважав. А Моніка зовсім прифігіла від тої історії. Ще більше, ніж від італійської піци.

— А ти здібний, — сказала вона.

Здібний? У якому розумінні? Однак вона багато не пояснює.

— Здібний, якщо здатний так глибоко зануритися в книжку, що не можеш від неї відірватися. Достоєвський тебе переносить до XIX століття, а Мачерніс — на село до баби.

— Там теж те саме XIX століття, тільки живуть самі мужики.

— Мабуть, ти у минулому житті жив у XIX столітті.

— Можливо, — кажу, не бажаючи знову влазити у тупикові роздуми та філософствування. — А щодо читання, то тут нічого не потрібно вміти. Читаєш. А воно тебе підхоплює і відносить.

Проте Моніка сама до себе усміхається і нічого не каже, десь так: не все тут так просто. Мені кортіло дізнатися, про що вона міркує, усміхаючись і обійнявши мене, та зовсім не хотілося від неї відриватися. Хоча дивно, що такі історії їй більш до вподоби ніж, скажімо, перемога у конкурсі на найкращого учня. А я мусив взяти участь — я ж про це своїй матері наплів. Однак все робив на розслабоні. У тому, що я переможу в нашій школі, питань не було, але в місті перемогти важче. Утім, я вмію танцювати, заримую їм різні байки, частушок наламаю. Чи щось більше треба? Ось я і взяв друге місце. Однак Моніці від цього ні холодно, ні жарко. Для неї книги, що я прочитав, цікавіші.

Ми з нею гуляли, рухалися, не могли ніяк заспокоїтися, ніби хтось гнав нас. Ходили алеями, парками, набережною. Пішли подивитися на «Золотого хлопчика», та особливо нема на що дивитися, тоді ідемо до озера Талша, змучились, треба відпочити. Спочатку той відпочинок відбувався гладко. Вона навіть не ламалась, як ті наші однокласниці за шафою. Я б сказав більше — її рухи були не від себе, а до себе. Проте не хотілось тиснути на неї. Якщо почнеш тиснути, всі починають кудахкати, мов курки: тобі лише цього треба, тобі лише цього…

Вона для мене не була куркою. Коли я казав, що кохаю, це не був жарт. Думаю, що цього буде замало — один раз сказати. Це найбільше й дістає. Дівка гарна, ти її кохаєш. Але цього не вистачає. Не можеш же сказати: «Чуєш, ти гарна», — та ще додати: «Чи хтось тобі вже казав про це?». Не будеш просто казати «Я тебе кохаю». Треба ще язиком помолоти, треба її переконати іншими словами, хоча ті слова будуть мати найменше значення з усіх можливих. Це майже те саме, як сказати вчительці про вірші Мачерніса: «Тут усе, як у моєму селі». І байдуже, що ти так вважаєш, і нічого більше не можеш висловити, оскільки коли щось тобі подобається по-справжньому, то зазвичай майже втрачаєш мову. А всі очікують, коли ти щось скажеш. Нібито, якщо не маєш що сказати, значить — брешеш. Навіть у книжці «Ім’ям кохання» було написано: «Молодий мужчина має знати, що для сексуального збудження його супутниці життя пестощів, любовних прелюдій та любові, проявленої словами, потрібно набагато більше, ніж йому». Та що ще їй сказати? І та книжка не дає жодних прикладів чи ідей. Сам я нічого мудрого не придумав, тому почав шукати, де б почитати. Окрім різних практичних порад, як заламати діваху, знайшов таку — «Пісню Пісень» — найліпше, що може бути сказано про кохання. Хто б міг подумати, що цю книгу знайду вдома у темно-коричневому збірнику всесвітньої літератури, якого ніхто ніколи не гортає. Це — Старий Заповіт. Що я можу сказати про ту «Пісню Пісень». Все так нічого, але дуже нестандартно і важко у житті застосувати. «Твої очі немов голубині…» І до чого тут голуби — брудні птахи з оченятами, як макові зернята? У щурів очі й те більші. Якби порівнювали із зірками чи перлами, я б міг ще зрозуміти, а зараз все, мов та лірика, яку ми у школі декламуємо: «Твої очі, як фари трактора, зуби — як оргáн у селі…» Про зуби там теж пишуть, що вони немов та отара овець обстрижених. А ви коли-небудь нюхали їхню вовну? Я б сказав, що вона смердить. Тому це те саме, що сказати дівасі: ти файна, тобі з рота тхне… І хто взагалі каже компліменти зубам? Хіба дилери зубної пасти. Там ще є про вуста, що немов якась там нитка, щоки, мов частина гранатного яблука, а шия, немов та Давидова башта. Це все не підходить. Навіть її груди як сарни. Краще б сказали — як гори, а мої руки, мов ягнята, що скубають гірську траву. Корочє, тут треба самому виплутуватися, тому і кумекаю: маю дівчину, але інструкції до неї ніхто не додав. Вона гарненька, шалено гарна, та як це сказати?

Якось після прогулянки верхи на станції юних натуралістів вона підійшла до мене, і від неї повіяв дивний запах. Запах коней і осені мені нагадав село. Я сказав, що її волосся пахне. Як? «Свіжістю», — кажу. І додав, що можу дивитися — не надивитися на неї, коли вона їздить верхи. «А про що думаєш?» — запитує.

«Не знаю, мабуть, ні про що, гарно та й усе». Цього разу ми знову попрямували до озера, і я, вдивляючись у воду, майже ненавмисно відвалив ще один комплімент: твої очі набагато глибші за це озеро. Я відчув як вона пом’якшала, а коли ми цілувалися, зовсім розпливлась. Мої долоні ознайомились не лише з частинами тіла, які оспівує «Пісня Пісень», але й з тими, про які мій язик співати не осмілився б. І нарешті мені стало ясно, де той клітор, і як тут все спрацьовує. Може, не зовсім до кінця, бо так щоб бачити, я його не бачив, але у світі є багато речей, яких ніколи не бачив, але вони є, і все працює. Наприклад — радіохвилі, вірус грипу чи бактерії, або твоє серце. Воно є, ти його відчуваєш, але не бачив і не побачиш. Моніка теж каже, що справжнє лише те, чого не видно. Вираз «стало ясно» тут не зовсім точний, оскільки не було так, що я сидів, і мені прийшло в голову. Тут пізнання через дію. Правду кажучи, вона сама схопила мою руку, що блукала десь там довкола і спрямували у правильному напрямку… Звичайно, не казала — познайомтеся, тут клітор, вона вже нічого не говорила, а скоро і зовсім розмовляти не могла. Але все гаразд, я не розгубився, бачив таке по тєліку, що так і має бути. Та все одно, скільки тєлік не дивись, коли таке стається у житті, це просто — бомба.

Втім, чому вона більше не кличе мене до себе? Цікаво, чому, а?