Хроніки Південного

15

— Чи є у вас книжки «Ідіот» і «Чайка»? — запитую я в бібліотеці Вишинського, оскільки у шкільній хтось вже забрав.

— Достоєвського «Ідіот» і Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон»?

— Так.

Для чого ці довгі літанії, думаю я, все і так зрозуміло — чи багато тут книжок про ідіотів і чайок?

Бібліотекарка зникає десь поміж стелажами. Якби ви знали, скільки тут різної метушні. Краще було би через все місто попертися і взяти книги у Едити… Бо приходиш, там гардероб, тоді треба виготовити собі читацький квиток, потім парити собі голову щодо різних їхніх понять: «абонемент», «читальний зал»…

— Гаразд, — кажу, — мені потрібні книжки «Ідіот» і «Чайка».

За декілька хвилин бібліотекарка виринає з книжками в руках. Потім треба ще підписатися та вислухати довжелезну нуднячу лекцію про те, коли необхідно їх повернути і що буде, якщо я не поверну їх вчасно. Подумати лишень, скільки часу потрібно потратити, поки візьмеш ті книжки, а всі так прагнуть, щоб ми більше читали. То, може, додому могли би нам книги приносити, як на те вже пішло.

Почав я з «Чайки». Вона тоненька, буде легше дати раду. Взяв її зі собою до автобуса, якраз їхали до Пакруоїс грати фінал кубка. Виявилось, що це якась казка. Одна чайка дуже любила літати, а всі їй товкмачили, що вона мусить дбати про хавчик, видзьобували їй мозок, але все одно вона намагалася літати, якомога швидше, та ще й різні викрутаси виробляти.

Ну гаразд, думаю я, ну літай і не жри, чайко. Мама теж мені забороняє грати у команді з дорослими чоловіками, їй взагалі не подобається, що я граю в регбі, вона каже, що з цієї гри ніякої користі, на хліб нею не заробиш. А мені здається, якби пробитися у закордонний клуб, то там можна і на хліб заробити. Звичайно, ніхто цьому не вірить. Якби я й далі займався танцями, можливо, всім було б краще. Ну, типу, гарно. Нікому не приходить у голову порівнювати регбі ні з танцями, ні з чайками, хоча це — гра джентльменів. Але ми граємо задля… А чому ми граємо? А чому чайка любить літати? Та звідки я знаю, ми граємо, бо це класно. Тут не баскетбол, і ми ніколи не станемо зірками, від яких дівки мліють. Ми ніколи не дізнаємося, як це — грати на стадіонах, повних глядачів з прапорами ти кричалками. Ніколи не будемо представляти Литву, бо наша збірна не гратиме, не будемо стояти на олімпіаді, оскільки регбі — не олімпійський вид спорту. Ми не будемо співати гімн Литви, бо ніхто не відправить нас на жодні міжнародні змагання. По правді, немає ніякої збірної: стихійно збираємось на дружні змагання з латвійцями, і все. У нас навіть немає стадіонів для регбі, і звідусюди нас женуть геть. Ніхто нас не те що джентльменами не вважає, радше кабанами, які здатні лише псувати газони на стадіоні. Але хто ті джентльмени, які ці правила встановили? Я в Шяуляї жодного джентльмена не знаю, можливо, окрім того, що стоїть перед драматичним театром і єдиний у місті всім усміхається. Його прізвисько — Читач, але хтось у нього окуляри стирив — знайшлися мисливці за міддю, та він все одно усміхається, ніби нічого й не сталося. Тому я й кажу — джентльмен. А ще є порося на бульварі перед м’ясною крамницею, проте воно тільки усміхається, тому назвати його джентльменом, мабуть, буде перебільшенням.

На стадіони, де граємо ми, ніхто не приходить, там навіть нормальних крісел немає. Ми витягуємо біля стадіону Талша з кущів свої ворота, які бозна-хто зварив, і прив’язуємо до футбольних воріт. Садиш собі на плечі чувака, що полегше, щоб він дотягнувся і прив’язав. Потрапити на стадіон можна через закинутий парк, в якому стоять всіма забуті каруселі, машинки та оглядове колесо.

У нас навіть футболок з прізвищем на спині не буде, бо на кожні змагання приходитимуть все інші гравці, які в той день можуть прийти після роботи, і всі гратимуть у тих самих футболках. Та й узагалі, нікому не цікаво, хто ми такі і що тут робимо, оскільки для одних ми будемо хуліганами, а інші скажуть — та я знаю, що таке регбі, бачив у фільмі. Вони подивились американське кіно, де грали американський футбол і, бач, вони знають. Хоча у Шяуляї є кілька клубів регбі, і навіть по кілька команд у різних вікових групах, і всі беруть призові місця у всіх чемпіонатах, але все одно кожному ослу мусиш розкласти, що це за гра регбі. На першостях Литви насправді відбувається такий собі відкритий Шяуляйський чемпіонат, бо більше нема з ким змагатися. Тепер грають навіть дівки, такі негарні, і в їхній грі теж ніхто нічого гарного не бачить. Виск, і нічого більше. Наче чайки. А якщо серйозно — ми самі, мов ті чайки. Ніколи б сам не додумався до цього. Тепер якщо у школі треба буде писати якийсь твір, напишу, що граю в регбі задля регбі і тому я — як та чайка Джонатан. І буду як Джон Лому. Утім, на відміну від чайки, ніхто з нас не думає тепер не дбати про бабки і грати зранку до ночі.

Можна помріяти про Англію чи Францію, але тобі не світить… Як туди поїхати і до іноземного клубу потрапити? Ну, скажімо, назбирав грошенят на квиток, припустимо, навіть візу отримав. І що? Доброго дня всім, я приїхав, прийміть мене до клубу і платіть зарплатню? Зрозуміло, що в нас іноземці підшукують добрих баскетболістів, але хто в Литві буде шукати регбістів? І не має значення, наскільки добре ти граєш. Це важливо тільки тобі самому. «…ти маєш право бути самим собою, справжнім Я, тут і тепер, і ніхто не може тобі перешкодити», — читаю я, сидячи в автобусі сам-один на два сидіння. То беру книжку, то кладу її, бо не хочу, щоб хтось бачив, що я там читаю, щоб не почали розпитувати і підсміхатися. Читають тільки баби, а мужики якщо й читають, то лише газети. Я вважав, що під час гри в регбі я був тим справжнім собою, але чому тоді, їдучи разом з товаришами команди, не хотів, щоб вони бачили, про що я читаю?

Та добре, не все в регбі так, як у тих чайок. Наприклад, приходить якась діваха на стадіон — окрім дівок самих регбістів, інші тьолочки сюди не ходять — одразу отримає тонну різних коментарів: встановлюють її ринкову вартість і згадують всі анекдоти про блондинок. Я зазвичай мовчу або похитую головою у такт. Тільки щоб не відрізнятися від інших. Регбі для мене існувало не лише на полі гри, але й за ним. Скоро я збагнув: те, що робиш на полі, може дуже допомогти у житті. Загалом правила не сильно відрізняються. Тому різні анекдоти та патякання для мене були пустопорожнім тріпанням язиком. На полі гри всі балачки втрачали сенс. Існувало лише те, що і як ти зробиш. Трьоп на тему дівок мені здавався якимось театром: якщо всі баби такі дурні, то чому всі пацани ними так марять? Цього так й я не збагнув — як ти гулятимеш з дурою, хоч би й крутою? Здавалося, якщо маєш дуру в модних шмотках, з нормальною дупою і цицьками, з начосом і правильною штукатуркою, то ти — крутий. Щось тут не сходиться. Однак не було бажання про це дискутувати, щоб не псути собі нерви, бо команді це не допоможе.

Регбі допомагало навести лад у голові. Мусиш не втратити концентрацію до самого кінця, незалежно від результату. Не можна кіпішувати, треба спокійно робити свою справу, а ще намагатися, щоб усе йшло рівно, наскільки це можливо. Наш тренер говорив, що регбі зробить з нас людей. Не знаю, як там буде, але те, що не зіпсує, це факт.

Корочє, цікаво виходить — читаю я книжку-казку, яку хтось написав про чайку, а роздумую про себе: що я роблю і для чого мені це регбі? Для чого бігаю кроси у спеку і для чого товчемося в болоті під час дощу? Для чого отримуємо удари і струси? Біжиш щосили і навіть не бачиш, як хтось вже тебе схопив за ноги. Бахаєшся так, що земля стрясається. Підводишся і біжиш далі. На тебе з м’ячем навалюються десь семеро по сто кіло, але ти підводишся і біжиш далі. Біжиш, штовхаєш, падаєш, біжиш, штовхаєш, падаєш… У твоєму роті земля і кров, а біль — це твій двигун…

Але якби це було лише стільки тої радості, регбі був би спортом мудаків. Тут справа не лише у силі та швидкості. Наприклад, якийсь спритний тип може так вдало вивертатися поміж амбалами, що не збагнеш, що це за гном пірнає поміж ногами. Коли кидаєш аут, тут важливий зріст та стрибучість. Треба відшліфувати удар ногою по м’ячу, кидок, як його зловити, штовхати у різних позиціях, приземлення, передавання, оскільки м’яч має летіти, мов куля, обертаючись довкола своєї осі. А самому треба падати так, щоб м’яч залишався на боці твоєї команди. А у стандартних ситуаціях, які практично відігруються одна за одною, треба теж мати і мізки, і стратегічну думку, треба вміти оцінювати майданчик і стан, настрій та втому суперників.

У командах були хлопці, схожі на гори — важили по сто п’ятдесят кіло, животи, як бочки — навіть важко повірити, що він ще й рухатися може. Подивишся на такого монстра — і розумієш, що важко йому свою вагу нести, а тут він бігає. Не швидко, але впевнено. І щоб таку махіну зупинити, треба аж декілька мальків, бо він такої ширини, що не обіймеш його ні за плечі, ні за живіт чи ноги.

Словом, у регбі в нас грали різні фрукти. Тут потрібні різні навички: і дзюдо, і стрибки у висоту, і волейбол, і футбол. А ще треба, щоб усе красиво було. І в нас було красиво. Важко в це повірити, але три наші основні гравці — десятий, дванадцятий і тринадцятий — ходили на гурток народних танців. Тому, коли кóпали м’яча, вони так викидали ніжку, що видовище було краще, ніж у балеті. Правду кажучи, балету я не бачив, але можу собі уявити. А навесні, коли приходив час заключних змагань, вони — на тобі, й кажуть: у нас концерт, маємо виступ. Усі на них скалилися, але вони все одно гонили чесати свою польку з капелюхами.

І для чого нам це все потрібно? Передаєш гарний пас — і задоволений, обходиш суперника — здається, що хтось в тебе підливає відро палива, біжиш іще швидше, так ніби зараз злетиш.

Приїхали ми до Пакруоїса на показові змагання з командою Паневежиса. Навіть глядачів зібралося немало. Дощило і дув скажений вітер. Коли читав «Чайку», думав, що і я так літатиму, мов на крилах. Але у такий собачий холод всі чайки сидять десь зграєю разом. А нам треба було грати. Я так думаю, хоча ми й думали про харчі і бабло, але ідеалізму нам не бракувало. За гру нікому не платили. На вихідних мужики залишали свої сім’ї й збиралися грати. А ще після роботи ходили на тренування. Ніхто їх туди не гнав, вони з того теж нічого мали, крім, звичайно, самого регбі. Кажуть, що пацани на гітарах грають, щоб дівкам подобатися. Тут навіть дівок не було, тому цей варіант теж відпадає.

Перед змаганнями тренер підійшов і дав мені бутси. Майже нові. «Дощить», — каже. Я спитав, чи можу їх залишити собі назовсім. «Подивимося, як будеш грати», — відповідає він. Але я розумів, що бутси — вже мої. Взув їх, біжиш по бетону, а вони цокають, немовби підковане лоша скаче. Хоча невідомо, чи їх підковують. Здавалось, що й холоду не відчуваю, хоча волоски на моїх руках і ногах стали дибки, як на мохеровому светрі.

Я зовсім задубів, очікуючи пас на краю майданчика, та сподівався на можливість побігати у тих бутсах, а в голову весь час лізли думки про ту «Чайку». Це дратувало. Дратувало, бо там у них було тепло. У Джонатана був учитель і різні виклики, а ми грали у місті Пакруоїс проти команди Паневежиса, а перед нами ні серйозних суперників, ні ідеалів, лише регбі — гра, в яку ти можеш грати ще краще. Хоча рівнятися нема на кого. Лому і той грає десь у теплих краях — Нова Зеландія, Південна Африка. А тут тобі Пакруоїс, де страшенно холодно. Якби не треба було думати про бабки і ми могли би грати зранку до вечора, стопудово стали би такими варварами регбі з Півночі. Зібралися би всі у якусь Північну збірну і пішли рубатися з Лому. А тепер я, мов те лоша у нових бутсах, задубію тут скраю майданчика. Я лізу всередину, щоб на нервах поштовхатися і зігрітися, бо бачу, що ніхто й не збирається передавати м’яч у кінець віяла. Коли м’яч мокрий і слизький, все вирішується в сутичках. Крім цього, в команди Паневежиса непогані краї, тому нам нема чого грати на краях. М’яч випадає із сутички, і знову б’єш, відборюєш пару метрів, і так хвилями вовтузишся і сунешся уперед. Я спробував пару нових фінтів: біжиш з м’ячем, на тебе чекають вже схилені для нападу суперники, зараз хапатимуть за ноги, а ти теж схиляєшся якомога нижче. Вигляд дурний, але іноді захисники розгублюються. А коли підбігаєш, вдаряєш плечем його знизу догори так, що неважкий захисник відлітає у бік. А тому, що летить, будь-хто може натиснути на спину, і він уже лежить. Інший фінт, що я вигадав, був трошки кращим: розганяєшся і перед самим захисником, який намагається тебе обійняти і повалити, раптово нахиляєшся вперед, щоб окрім швидкості, ще додалась сила нахилу. Якщо захисник падає, головне потім самому на ногах встояти. Але крізь сутичку я все одно не прорубався.

Найкраще сталося наприкінці гри. У нас уже було двадцять п’ять очок, і результат ніби зрозумілий. Нарешті я отримав м’яч у край майданчика. Коли вся гра була розрахована на сутички, ніхто навіть не вірив, що м’яч потрапить до моїх рук. Я зловив м’яч і жену попри самий край. Прямо на мене пре один гравець з краю суперників, міг би знести мене в аут як кульку, але він трошки не розрахував своєї швидкості і розпластався просто переді мною. Я перестрибнув через нього, але він своєю рукою схопився за мій бутс. Я звалився, але мені якимось чином вдалося зробити перекид через голову і, підскочивши, знову бігти прямо у залікову зону. Нові бутси були бомбезні, бо з гумовими я би ще довго дряпався на місці. Я уявляв, що роблю це все задля Моніки і вона якось це може бачити.

Наступного дня газети розмістили фотки. З наших змагань нічого видно не було, оскільки знімки зробили вже опісля. На чорно-білій фотці ми стояли зі суворим видом, всі мокрі, брудні — чемпіони. Ніхто з нас не усміхався, оскільки всі були виснажені. Немає значення, з ким граєш, але в таку погоду все одно втомлюєшся, та й настрій був не особливо радісним. Окрім цього, ще невідомо, чи в цьому Пакруоїсі буде нормальний душ, щоб помитися, чи треба буде стрибати в автобус і гнати, як кнуру брудному, до самого дому.

Відкрився сезон, і тепер усе тільки розпочнеться. А в мене нові бутси, які були моїм найбільшим призом. Що таке кубок чи медаль? Усі називають — золота медаль, але там золота — рівно стільки, скільки у дослідах алхіміка Мінде. А кубок можна було купити в будь-яких спорттоварах. А тут Adidas і три смужки. Оригінал. Вони зі справжньої шкіри і кістки. Тільки шкода, що на вулицю не вийдеш. У тих бутсах можна було думати вже про серйозні досягнення.

Автобус якраз зупинився в центрі на площі поруч з проектним інститутом. У такому настрої мені зовсім не хотілося йти додому, хотілося з ким-небудь поговорити. Моніки поруч не було, з компанією дорослих у команді я теж близько не товаришував, тому оглянувся і попрямував з величезною торбою до костелу Петра й Павла. Костел був великим і білим, він виділявся на сірому замурзаному тлі. Коли ми відвідували костел, ходили у цей, а не до Св. Юрія, нашого парафіяльного. Тепер навіть на нашому Південному в незавершеній будівлі будинку культури буде якийсь новий костел. Але хто туди ходитиме? Мене завжди мучило сумління, що я нечасто відвідую костел. Коли моя баба навчила мене молитов і привела до Першого причастя, я тоді дав обіцянку приходити до костелу щонеділі. Я страшенно ненавиджу, коли хтось не тримає свого слова. А ще мені завжди здавалось, що образи святих дивляться на мене з докором не лише в селі, але і в спальні батьків. Я не міг позбутися думки, що вони насправді бачать мене, немов би оцінюють.

Ну ось, бачиш, все наче й добре. Ми вибороли кубок. Наче нічого особливого, але здається, що це початок чогось нового. А якби хтось допоміг мені, ну, можливо, не обов’язково допомагати, але хоча б не заважав, то все могло би бути ще краще. Адже отримав я бутси, я тут про всіляке незначне, але знаєш, все одно це тішить, і для мене бутси набагато важливіші за кубок. А коли б я ще мав і м’яч, міг би тренуватися додатково, тоді став би найкращим. Я чомусь вважав, що коли б я був гарним гравцем і досяг бажаного, то не лише мені було б добре, але й всім довкола теж. Чи не так? Можливо, що навіть і тобі. Не знаю щодо різної музики, але я вважаю, що спорт робить людей кращими. Позаяк коли порівнювати, що робить з людьми стирчання на базарі й спорт, все просто очевидно. У спорті маєш всього досягнути сам. І добросовісно. Отож якщо ти — найкращий, то так і є. А на базарі все тримається на тому, хто кого ошукає. Я ж, по суті, не бажаю нікому зла, хіба би інший наїхав на мене. А вся ця крутизна… Ти ж розумієш, звичайно, що розумієш, крутизна — це такий маскарад, бо по-іншому просто гаплик, тебе розтопчуть, познущаються, а мені це не подобається. Тому я й тримаю круту позу і ходу. Але саме по собі це ж не зло. Мені багато не потрібно, бутси в мене вже є. Між іншим, дякую. Потрібен ще який-небудь музичний центр. А ще, знаєш, було б добре, щоб з тою Монікою якось налагодилося… Та й усе. Моє життя було б спокійним, умиротвореним, і я міг би ходити до костелу щонеділі. У ті дні, коли немає змагань, або хоча б після змагань, як сьогодні.

Навіть не знаю, з ким у костелі розмовляю, ніби сам зі собою, але коли сідаю і починаю роздумувати про те, як живу, то в результаті виходить, що треба все розкласти по-іншому. Здається, ніби дивишся на себе сам з боку. Багато фігні відпадає і бачиш головні речі.

Я повернувся додому і вперше в житті сам почав чистити свої бутси. Зазвичай я час від часу протирав взуття шматою і все. Тепер я їх помив, посушив і почав натирати воском.

Завтра подзвоню Моніці, треба ж обговорити «Чайку».