Хвороба Кітахари

30. Пес, півень, наглядач

Епоха меморіальних заходів була позаду. Те, що іменем Стелламура і за наказом білявого капітана відбувалося на Сліпому березі, у дні й тижні після приходу Армії, було вже не ритуалами спокути і не імітацією примусових робіт, як при майорі Елліоті; це була власне робота, справжня: демонтаж конусних і молоткових дробарок, доставка багатотонних кулачкових валів і колодок з марганцевої сталі від кар'єру до пароплавного причалу. Тепер усяка ноша мала свою реальну вагу і справді була ношею, а не просто муляжем, як «гранітні блоки» на стелламурівських заходах часів Елліота; і жодні полкові фотографи не крутилися поруч зі змученими людьми, знімаючи для архівів згорблені спини та сірі, запорошені обличчя… Ніщо не відійшло в минуле, ніщо вже не було просто пам'яттю, все було сьогодні, зараз. Якщо хтось із носіїв валився на коліна біля підніжжя Великого напису, то від виснаження, а не за наказом фотографа чи розпорядника. І якщо котрийсь солевар чи вівчар у неробочі дні починав звільняти свій дім у Моорі чи Гаазі, то порожні кімнати, потріскані стіни, вузли, що купчилися в сінях, нагадували вже не про минуле, не про колишню втечу і не про давні вигнання — тільки про майбутнє. Майбутнє, яке було прощанням з Моором.

Ти… і ти, так, ось ти і ще ти, агов, я тебе маю на увазі, ідіть сюди, і ти теж, нумо, швидко!

Якщо зранку на причалі збиралося недостатньо добровольців, готових переправитися на «Сплячій грекині» до Сліпого берега і зайнятися демонтажними роботами, то селищами гуркотіли дві вантажівки призовної команди, що забирали всіх працездатних чоловіків. Щовечора за наказом капітана біля секретаріату вивішували оголошення: великі яскраві цифри повідомляли, скільки людей завтра повинні вийти на роботи; капітану було байдуже, яким чином селюки наберуть добровольців — жеребом, умовляннями чи погрозами, аби вранці на причалі була необхідна кількість людей. Якщо бракувало хоча б двох, до справи бралася команда, і тоді підрахунків уже не вели, набивали повний кузов, а години запізнення, пов'язані із затримкою, треба було відпрацювати в каменоломні наднормово. Зміна тривала іноді до глибокої ночі. За роботу не платили. Наприкінці цих виснажливих днів у Моорі часто траплялися бійки: дехто намагався уникати каменоломні, тим самим звалюючи свій тягар на інших, от власні сусіди й відловлювали таких і нещадно били.

А роботи на Сліпому березі — непочатий край. Сам демонтаж вузькоколійки чого вартий, адже треба видовбати зі скелястого ґрунту сім гілок, що ведуть від вантажного причалу до семи різних відвалів, як тоді вивертали стрілки й рейки біля моорського роздоріжжя. Тільки цього разу надривалися на розбиранні не татуйовані армійські штрафники. День за днем понтон ходив до Моору з таким вантажем металевих деталей, що при найпростішому маневрі вода перехльостувала через облавок. Усього тиждень минув з початку демонтажу, а велетенська, наростаюча гора металу вже чекала відправки на рівнину: опорні котки, противаги і спускні жолоби з листової сталі, ґратчасті ящики, бурильні агрегати, ланцюги, канатні пилки і навіть гофровані залізні дахи каменедробарки, з якої в минулі роки з шумом сипалися рінь та жорства різноманітних калібрів — матеріал для рівнинних доріг і насипів, — височіли тепер біля причалу монструозною імітацією затонулого в землі залізного саду при кузні.

Дні ставали дедалі холоднішими. Вранці Собачий Король та Охоронець, закутавшись в армійські шинелі, стояли на причалі, поки сержант шикував носіїв у шеренгу і наказував розрахуватися за порядком номерів. Хай би що тепер вимагалося зробити в кар'єрі чи дорогою сюди — солдати завжди були поблизу, гарантуючи, що в межах вогневої досяжності всяка вказівка Собачого Короля буде виконана як наказ. Сам капітан рідко з'являвся на Сліпому березі. Сидів у Моорі, грав із секретарем і деякими агентами Армії в покер, а всіх сільських прохачів, з їхніми клопотаннями про послаблення в роботі та інші пільги, відсилав до Собачого Короля. Проте той був так само глухим до прохань і скарг, як і Армія, замість нього говорив Берінг. Відмовляв у проханнях. Берінг розпоряджався. Берінг погрожував. Під захистом Армії Берінг мстився за спалення «Ворони». І хазяїн давав йому таку змогу. Хазяїн сидів у конторському бараці й писав реєстри.

У ці дні демонтажу й «очистки» будинків та селищ, коли каменоломня поступово перетворювалася на армійське стрільбище, влада на Сліпому березі ніби сама собою помалу перейшла від Собачого Короля до його Охоронця. Адже це він доглядав за каменерізальними пилками, транспортерами, агрегатами і часом ремонтував їх, і знав механізм конусної дробилки не гірше за механізми власних витворів. Тепер він з маніакальною ретельністю слідкував, щоб кожен маховик і кожен шарнір були акуратно зняті, пронумеровані, акуратно завантажені на пором, переправлені через озеро й укладені біля причалу під повіткою з гофрованого заліза. Якщо хтось із вантажників впускав хоча б одну противагу чи просто залізяку, він скаженів. Добровольці почали боятися його. Адже під прикриттям і захистом Армії, так само недосяжний, як і його хазяїн, Берінг з кожним днем, з кожним нападом люті ставав усе більш непередбачуваним у своїх вчинках.

Пес — так називали його тепер між собою добровольці. Пес або Півень, іноді просто Наглядач. І справді, він, як спущений з ланцюга сторожовий пес, гасав від каменедробарки до вантажного причалу й назад, ненастанно понукаючи всіх до роботи і люто молотячи сталевим прутом по відкатних рельсах та іржавих перегородках, і справді був схожим і на півня, коли, зриваючи голос, командував вантажниками на відвалах і при цьому грізно здіймав угору сталевий прут-кіготь.

А потім цей Півень, цей Наглядач, цей Пес раптом на кілька хвилин, ніби скам'янілий, завмирав перед обвітреною гнилою стінкою біля підніжжя Великого напису, або біля причалу, чи під білими від пилу стінами каменедробарки і дивився в порожнечу, ковзав дірявим поглядом по скелях і ущелинах, по сірій воді, зосереджений на сліпих плямах, які піднімалися й опускалися з кожним рухом очей; він ніби вже помічав перші ознаки виконання прогнозу Моррісона: плями дещо посвітлішали. Зробилися прозорими по краях. Світло й справді повертається? Плями зменшуються. Док Моррісон не помилився. Док Моррісон точно має рацію. Гострота зору відновиться.

Але варто було Берінгу вийти із заціпеніння і знову побачити відвали, вантажний причал і добровольців, як тієї ж миті прокидалася й лють. Одного холодного сонячного осіннього дня, коли калюжі в тіні сходів до самого полудня були затягнуті тонкою крижаною кіркою, Берінг відлупив і поранив сталевим прутом непокірного носія, гаазького фурмана, який заявив, що якийсь там шмаркач, скурвий син, вражий прихвостень йому не указ. Берінг так раптово почав бити — по грудях, по голові, по плечах, — що бідолаха навіть руками не встиг прикритися, похитнувся під потужними ударами, упав на коліна і скорився, заливаючись кров'ю, аж поки Амбрас не вискочив з конторського барака й гаркнув:

— Припини!

Вартові солдати, які, сидячи біля вогнища, їли тушонку, схопили гвинтівки і встали — але потім знову всілися на камені, побачивши, що інцидент вичерпано: двоє вантажників допомогли побитому звестись на ноги, а Наглядач за знаком начальника зник разом з ним у бараці.

— Що з нами буде? — запитав того дня Берінг по довгій мовчанці. — Куди ми їдемо?

Він сидів у бараці біля столу і дивився в очі хазяїну. Між ними на вкритій плямами дощатій стільниці лежав кігтистий прут. Амбрас відштовхнув цю зброю, на якій підсихаючу кров бунтівника було вже майже не відрізнити від слідів іржі, спихнув зі столу Берінгові і повторив ті самі слова, якими міг відповісти будь-який із добровольців:

— Ми поїдемо туди, куди скаже Армія.

— До Бранда?

— … і далі. За слідом каменю. Кудись, де ще є камінь, розумієш, камінь, а не гниль, жорства та відвали.

— Коли ж?

— Коли тут упораємося. А тепер іди. Дай хлопцеві бинт і пластир і скажи решті, щоб не перевантажували понтон, як учора. Все, іди.

За слідом каменю. І тільки? Собачий Король нічого більше не знав про плани Армії і про власну долю? Він же мало не кожен день бачився з капітаном. І мав би знати значно більше. Але скільки Берінг не питав, Амбрас відповідав туманними натяками або мовчав, немов це секрет чи йому вже зовсім байдуже, куди його закине це життя. Кудись. Можливо. Ймовірно. Як знати. Дай мені спокій. Забирайся. Іди геть.

Уже двічі Берінг, поборовши відразу, складав фрази мовою Армії і питав капітанського водія, а потім і охоронців у кар'єрі про плани верховного командування, про майбутнє. Але солдати лише знизували плечима і мотали головами чи прикидалися, ніби не розуміють його. Лілі ж, яка могла отримати в Армії все і все розвідати, — Лілі в ті дні не з'являлася. А більше… більше ніхто з Охоронцем, з Наглядачем не розмовляв.

З тих пір, як Берінг один, без Лілі, повернувся з рівнини, у Собачому домі майже весь час не було розмов. Амбрас, змучений болями в плечах, був похмурим, незнайомим, відчуженим, — чи це Охоронець так змінився там, на рівнині, що їм із хазяїном тепер зовсім не було про що говорити?

Вечорами обидва часто сиділи мовчки у великому салоні вілли «Флора»: один — над своїми реєстрами, другий — над кресленнями машин. У ці години вони не говорили навіть із собаками. У каменоломні кожен робив свою справу, а в кінці зміни вони мовчки стояли біля поручнів понтона, мовчки йшли з причалу до Собачого дому, мовчки крокували сосновою алеєю, на якій тепер були лише сліди лап і чобіт. Деколи біля причалу на них чекав капітан у джипі. Але й тоді вони доїжджали тільки до секретаріату, а після обговорення обстановки в Моорі — лише до кованих воріт парку вілли. Капітан боявся собак.

Як і раніше, Берінгу іноді доводилося вичісувати пил з хазяйського волосся і навіть замість Лілі промивати цілющою настоянкою шрами на спині, але ніколи більше між ними не бувало такої довіри, як до поїздки у Бранд. Лілі кудись ділася. Без неї спроби зав'язати бесіду часом обривалися на першій же фразі.

І все-таки Берінг не відчув ані полегшення, ані радості, побачивши того ранку, коли випав перший сніг (і знову розтанув під холодними променями сонця), мула Лілі: він скуб траву на набряклих талою водою прибережних луках коло водолікарні. Вони з Амбрасом саме спускалися стежкою до набережної. Амбрас дивився собі під ноги і, схоже, не помітив мула, що пасся під липами біля будиночку берегового наглядача. Вони мовчки пройшли повз чорні від кіптяви руїни — крита галерея без даху, ряди порожніх вікон, з яких густо росли кущі; проминули на певній відстані метеовежу. Звідти не доносився жоден звук. Лише дог Амбраса на мить завмер, ніби вловивши знайомий запах, але потім став доганяти хазяїна, який ні на секунду не стишив кроку. Берінг стрепенувся. Мул розсідланий, але стриножений. Сумнівів нема: Лілі повернулася. І разом з нею повернулася пам'ять про пір'я, пушинки, що падали, немов сніг, на смертельно пораненого крадія курей, про все ще теплий труп, що, глухо вдаряючись об кам'яні виступи й чорні карнизи, падав усе глибше й глибше в безодню Кам'яного Моря, а головне — повернулася пам'ять про ненависть в очах Лілі, про біль, який відчув він, чоловік, якого вона одного разу обіймала й цілувала, а тоді за волосся рвонула від прицілу до усвідомлення згаслого кохання. Припини, припини, покидьок, припини нарешті!

Проте Лілі жодним словом не згадала ані поїздку до Бранду, ані постріли на карстовому полі, коли ввечері зустрілася в секретаріаті з Собачим Королем і його Охоронцем. Капітан скликав там збори. Лілі сиділа у телевізійній кімнаті разом із цим блондинистим типом та армійськими агентами з приозерних селищ (в тому числі з Айзенау), і настрій в неї був явно не гірший, ніж тоді, серед солдатів на прохідній Великого лазарету. Щоправда, цього разу на столі лежав не обмінний товар, а лише газети, ілюстровані журнали — і гральні карти. Лілі, виходить, не привезла з рівнини нічого, крім газет?

— Виграла! Капітан приносить удачу. — Вона помахала пом'ятим віялом з банкнот назустріч Амбрасові, коли той з догом на ланцюзі й у супроводі Берінга зайшов до голого неопалюваного приміщення, де досі щосереди увесь Моор ввечері витріщався на екран. Телевізор стояв на грубій дерев'яній консолі і зараз був завішений сукном із набитим на ньому портретом Стелламура. — Усе виграла… А ви? Залишилися без «Ворони»? Як справи?

— Втомився я. — Амбрас упав на стілець. — Втомився.

— Кава чи шнапс? Чи те й те? — Лілі присунула до нього тацю, яка задзвеніла пляшками, келишками й чашками.

— Води, — сказав Амбрас.

— А от собак не треба, — сказав капітан.

Амбрас повернувся до Берінга і недбалим жестом намотав йому на зап'ястя собачий ланцюг.

— Почекай за дверима.

Коли Охоронець ішов до виходу, Лілі ковзнула по ньому порожнім поглядом. Тягнучи за собою дога, Берінг хотів по дорозі прихопити зі столу журнал, на обкладинці якого у сліпучому блискові вибухало сонце Нагої. Але один з агентів випередив його, цапнув журнал і похапцем став гортати тремтливими пальцями: шукав знімок, який хотів показати Охоронцеві, — темний розворот, хаос обвуглених кінцівок, голих обгорілих черепів, а на передньому плані, серед уламків — розчепірена рука, кістяна лапа.

— Монети, — сказав агент, — пекло було таке, що монети розплавились у них в долонях.

Нагоя, розколоте небо на іншому кінці світу, град розжареного каміння й кипляче море, — що значили цього вечора репортажі з імперії, що капітулювала, спогади, які навіть у тутешній глушині давно промелькнули телеекранами й згасли, що все це означало порівняно з організацією зникнення, супроти евакуації приозер'я і врешті з тією величезною новиною, яку Лілі привезла з рівнини?

Лілі?

Жоден з агентів потім не міг сказати, чи й справді цю новину привезла до Моору саме Лілі, чи вона все ж таки прорвалася крізь тріскотіння перешкод та шурхоти з радіоприймача в секретаріаті, чи, може, про неї згадав капітан, а Лілі потім лише першою гучно і врочисто сказала про це за столом на зборах. Одне не підлягає сумніву: в Моорі і взагалі у приозер'ї саме Бразилійка найбільше пасувала цій новині. Керманич «Сплячої грекині» у палких дебатах з добровольцями зайшов так далеко у своїх вигадках, що заявив: Бразилійка не просто привезла цю новину, але це її рук справа, у неї, мовляв, в Армії повно друзів і добрі зв'язки мало не у верховному командуванні, тож вона й домоглася, щоб видали той самий наказ, який мешканці приозер'я почули після наради в секретаріаті і — здебільшого недовірливо — сприйняли як останній акт стелламурівської відплати, як помсту за спалення «Ворони» чи просто як гешефт Собачого Короля і цієї його контрабандистки: верховне командування там, на рівнині, вирішило всі транспортні установки та механізми з моорського гранітного кар'єру, всякий паскудний шмат металу, що коли-небудь використовувався на Сліпому березі, а нині іржавів під повіткою біля причалу, відправити кораблем до Бразилії. Все залізо з каменоломні — за океан, до Бразилії!

До Бразилії? Та ну, брехня, бути такого не може, балакали по селищах, увесь брухт за океан?

Не може бути? Чому ж це не може? До війни як було? А під час війни? Пароплави, і не один десяток, — до Америки, до Нью-Йорка та Буенос-Айреса, до Монтевідео, Сантуса і Ріо-де-Жанейро, пароплави, під зав'язку набиті емігрантами, вигнанцями та втікачами, які не хотіли, щоб їх гнали на смерть — на бойовища і до таборів. А потім, що було потім, коли все впало, у повоєнному хаосі та в перші мирні роки. Знову-таки пароплави! Пароплави, повні розбомблених, вигнаних, безпритульних, а серед цих небораків — колишні наглядачі, гонителі та переслідувачі, генерали й таборові коменданти у цивільному, вожді з підібганими хвостами, які спершу посилали дурну піхоту у вогонь, а потім кинули на поталу татуйованим переможцям. Не може бути? Адже колись здавалося, що й цього всього бути не може, що все це просто смішно, а воно запросто відбувається. Що ж до машинного парку на Сліпому березі, то кожен, хто слухав по радіо в секретаріаті останні новини чи просто вмів правильно прочитати оголошення на дошці, — кожен знав, що цей брухт — частина воєнних трофеїв, запізніла винагорода для певного бразилійського генерала, який з двадцятьма тисячами солдатів бився проти Моору на боці союзників і переміг. Цей генерал — або його брат? — після війни перемкнувся на камінь і тримав тепер на Атлантичному узбережжі Бразилії гранітний кар'єр, де й до сьогодні різали бездоганні, без жодної тріщинки, темно-зелені блоки, як колись на Сліпому березі, у велику, назавжди минулу епоху Моору.

І зараз — найцікавіше! Оратори на облавку «Сплячої грекині», серед добровольців у кар'єрі чи у пивниці біля причалу часто згадували найприкметнішу обставину відправки залізяччя під кінець промови, як перевірений козир, який щоразу зустрічали оплесками чи реготом: Найцікавіше — начальник каменоломні і наглядач, пес цей… і, звісно, Бразилійка, ця приблудна армійська курвочка, вони всі втрьох будуть супроводжувати брухт до Бразилії; самі-то не більш ніж шумовиння, відходи приозерної громади, гнаної Армією на рівнину і занепадаючої; це тріо попливе за океан кораблем, повним брухту.