Хвороба Кітахари

9. Великий ремонт

Собачий Король і моорський коваль були відсутніми того дня на «хрещенні» корабля, спускові зі стапеля та святі. Не бачили, як було вибито останні підпори з-під корпуса, як судно шубовснуло у воду, майже зникнувши при цьому у хмарках з мерехтливих сніжинок. Ніс його настільки круто пірнув углиб озера, що потужна хвиля сягнула вище палуби й зірвала з планшира два рятувальні кола й декілька квіткових гірлянд. Пароплав загрозливо завалився спершу на один облавок — у бік гір та Сліпого берега, потім — у бік причалу, що був чорним від людей, але поступово, немов надто грубо розгойдана колиска, все ж вирівнявся і врешті спокійно завмер на хвилях навпроти руїн готелю «Бельвю».

Аж тепер тільки моорський секретар розбив об форштевень пляшку вина. У метушні через судно, що так раптово шубовснуло у воду, він мало про неї не забув, думаючи лиш про те, що треба подати знак рукою! Але цього знаку ніхто не чекав. Тож він вигукнув нове ім'я колоса — з тією ж затримкою, з якою тепер духовий оркестр на пришвартованому понтоні заграв щось тріскуне, а святковий натовп на березі почав кричати «браво!». Це було давно знайоме, затонуле ім'я, що нарешті знову виринуло з озерного дна — і тієї ж миті знову зникло в захопленому галасі.

— Нарікаю тебе… — крикнув секретар, марно намагаючись перекрити оглушливий рев, закашлявся з натуги, почав ще раз і врешті проспівав свою формулу безсилим, сухим як папір голосом, якого вже ніхто не почув: — Нарікаю тебе іменем «Спляча грекиня»!

Сніг, що осипався з лав, надбудов і палуб, плавав у бухті як швидкоплинний спогад про айсберги і у відгомонах святкування перетворювався на зелену, як мох, воду. І тим часом як на причалі співав хор, виступали оратори, піднімали прапори і за відсутності установок для феєрверку запускали сигнальні ракети, подув поривчастий, теплий вітер, сповнив бухту чорно-синіми тінями, розтопив сніг на грузьких луках та на схилах, відкривши погляду велике болото.

Берінг і Амбрас добре бачили в ці години вогненні кулі ракет, проте хорову й оркестрову музику пориви вітру доносили до них крізь очерет лиш як уривчасті, викривлені до невпізнання звуки. Собачого Короля і коваля не було серед пасажирів, що масово сунули на облавок, і знервований церемонімейстер, зауваживши відсутність одного з почесних гостей, марно розпитував про нього на причалі та на палубі. З великим товариством на облавку «Спляча грекиня» врешті-решт вийшла без Амбраса у свій перший прогулянковий рейс.

Відсутність Берінга була непомітною; він не був запрошеним. Але те, що начальник каменоломні й головний моорський суддя не з'явився на цьому найбільшому з часу закінчення війни святі, породило безліч чуток як на березі, так і на кораблі: Собачий Король лежить скаліченим після аварії у моорському лазареті, з легкими ушкодженнями, важко поранений, при смерті, уже врізав дуба, однією собакою менше, чи й не втрата…

Що? Помер? Цей — і помер? Та ніколи. Такі як він переживуть і кінець світу, за кілька днів після пригоди у найгіршому разі їм нитиме підсихаюча подряпина на обличчі, і вони й далі будуть такими ж залізними й неприступними.

Оцей? Точно стирчить десь поміж скель зі своїм біноклем, читає по губах і нотує собі кожного, хто про нього базікає…

Стілець Амбраса на верхній палубі «Сплячої грекині», за головним столом, яким гуляв вітер, лишався порожнім. Жоден із гостей свята не наважився його зайняти. Тому одна страва змінювала іншу, холонула на призначеній для нього тарілці і так непочатою й забиралася зі столу: бурякова зупа, перлова каша й сирники, свинячий шпик, рубці, маринований в оцті сліпий лящ, копчені поросячі п'ятачки в желе і навіть тушковані, фаршировані січеними волоськими горіхами каліфорнійські персики із розформованого складу Армії… — все це, сходячи паром і запахами, холонуло навпроти стільця Собачого Короля на заздрість усьому застільному товариству і, супроводжуване довгими поглядами, знову зникало в горшках та каструлях камбузу.

Голодні та розлючені, двоє відсутніх мордувалися, затягуючи розбитий «студебекер» на Ковальський пагорб. Берінг уже давно каявся, що поїхав на берег. Собачий Король прийняв його допомогу без жодного слова вдячності — і тепер Берінг під злі команди цього ясновельможного обдирав до крові долоні об волокнистий буксирний канат. І натужно, немов підневільний робітник, штовхав машину до свого дому. І не наважився протестувати, коли Амбрас висмикнув у нього з-за халяви батога і почав лупцювати коня, його коня!

З кінських ніздрів додолу летіли шматки піни. Після кожного удару батогом кобила смикала упряж так, що було чути звук як від тугої тятиви. Але ні ривки, ні удари не допомагали. Ніщо не допомагало: біля роз'їждженого коліями узвозу під дверима кузні навіть Амбрас мусив визнати, що двом чоловікам та одному коневі «студебекер» нагору не затягнути.

— Досить. Розпрягай.

Берінг звільнив змилену кобилу з упряжі, зірвав на узбіччі кілька жмутків дикого вівса й почав витирати їй боки.

— Облиш це.

Кобила ще кілька секунд марно чекала на ласку свого хазяїна, а потім рушила з понурою головою вгору до воріт. Коваля Амбрас не відпустив.

— Підеш зі мною.

Мовчки, кожен замкнувшись у власній злості, вони врешті обоє закрокували до бухти Бельвю. Там Собачий Король збирався вимагати джип або хоча б упряжку з волами, фірманом у якій буде коваль.

— Ти ж умієш керувати волами? А як щодо джипа? Можеш вести?

Коваль умів усе. Тому, хто розбирав і лагодив брухт покинутих Армією машин і моторів, бронетранспортери та джипи були так само знайомі, як і музичні автомати та прогорілі тостери з покинутих казарм.

На півшляху до свята, коли над кронами величезних сосен уже можна було бачити провалений, мов у пагоди, дах «Бельвю», їм трапилися зразу шість тяглових волів із тих, що були зайняті на транспортуванні корабля і тепер були вільні. Скотар громади спокутників, яка провадила монастирське життя на одному з високогірних пасовиськ Кам'яного Моря, не один раз вистояв чергу біля причалу за гірким і темним дармовим пивом, після чого старший скотар — також добряче напідпитку — відправив його додому. Тепер, заглиблений у плаксиву розмову з самим собою, він плівся за упряжкою з волами. Берінг знав його. Недоумок. На минулому тижні приніс нагострити повний кошик ножів і з блаженним рохканням витріщався на вогненний дощ зварювальних робіт аж поки в очах не почорніло. Потім він з вологою хусткою на повіках годину чи й більше пролежав на токарному верстаті біля горнила.

Ідіот з жаху розридався, коли Амбрас ще здалеку гукнув його. Він був певен, що зараз нападуть; не так давно, в лютому, якась банда нещадно побила його, а потім змусила тікати через снігові замети і загнала до річки. Тож зараз він підібрав камінь і почав роззиратись у пошуках іншої зброї та шляхів відступу, коли таки впізнав удалині начальника і навіть скумекав, що упиратися його наказам не варто.

Шість волів тягнуть лімузин, п'яний скотар підстьобує скотину, Берінг з Амбрасом плентаються, спотикаючись, то позаду розвалюхи, то збоку, стараючись, щоб авто не знесло з глинистої слизької колії: достоту карикатура на ту величну корабельну процесію, яка нині вранці пройшла селами; врешті-решт Собачий Король зі своїм ескортом дісталися кузні — і там, попід воротами, їх зустрів добірною лайкою Берінгів батько. Старий подумав, що везуть ще один нікчемний мотлох, жбурляв у волів грудками землі та погрожував кулаками, доки одна з постатей, які він бачив схематично, мов сірі тіні, не накричала на нього голосом адміністратора каменоломні і не наказала стулити рота й зникнути. Він умить замовк і повернувся до чорних надр кузні.

Спритно, ніби він і не напивався, скотар, розвернувши упряжку, завів волів у двір і за вказівками Берінга так установив розтрощений лімузин під захисною повіткою, що розбиті фари авта витріщились понад Моором на озеро. Потім отримав від Амбраса за свою допомогу трохи чорносливу та дві монетки, які той вийняв з кишені. Він хотів було поцілувати руку начальникові, а вклонився на прощання так низько, що аж шапка впала з голови.

У дні після свята Моор побачив «студебекер» без капоту та решітки радіатора, а врешті навіть без коліс — машина стояла на підмостках з нетесаних жердин під повіткою кузні. Ворота стояли розчахнутими настіж. З подвір'я було чути шум великого ремонту.

Навіть розбита, ця машина була загрозою. Досі навіть банди десятою дорогою обходили ті будинки та садиби, біля яких стояв «студебекер». Адже навіть якщо це авто здавалось покинутим де-небудь посеред виноградники чи біля згаслого вогнища у верхів'ях долини, то при найменшій спробі наблизитись на задньому сидінні підводився попелясто-сірий дог; з риком та вищиреними зубами він кидався на вікна, аж поки вони не пітніли від його дихання, і тоді за тьмяними, обслюнявленими шибками зі слідами лап та морди було видно тільки пащу та вищирені ікла. Але на Ковальському пагорбі цієї бестії не було й близько. Коваль без жодних перепон займався відновленням автомобіля.

Світ Моору немовби змінився після спуску на воду пароплава: щоб не перешкоджати швартуванню та відправленню «Сплячої грекині», громадам спокутників було заборонено використовувати причал як платформу для їхніх поморочених ритуалів, під час яких вони запускали списані іменами й датами палаючі паперові кораблики. Ще за місяць до свята вітер прибив такий поминальний кораблик до берега й підпалив очерет.

З особливим же задоволенням Моор помітив, що Собачий Король хоча й не покалічився, не вмер і не зник, але таки залишився без тачки. У супроводі двох, іноді трьох брехливих псів зі своєї зграї він щоранку крокував дорогою нагору від вілли «Флора» до Ковальського пагорба, перевіряв як там розвалюха, плани Берінга щодо механіки і прогрес у ремонті, йшов назад на причал і сходив на пором до каменоломні. Тепер він був єдиним його пасажиром. Адже з появою пароплава вже не тільки цей запилюжений понтон двічі на день сунув через озеро — «Спляча грекиня», новий символ Моору, також ходила до Сліпого берега, біла й спокуслива, з димовим шлейфом, за формою якого — видовженою, рваною чи подібною на пір'їну — місцеві навчилися передбачати погоду. Коли різкий гудок корабельної сирени прокочувався вздовж берегів, повертаючись потім відлунням з гребенів Кам'яного Моря, біля моорської набережної цілими зграями злітали лисухи і чайки, описували неспокійні кола над озером, а потім, угамувавшись, із пронизливим реготом знову зникали в очереті.

Підривники, каменярі й каменотеси — всі, хто працював на Сліпому березі чи хоча б примусово брав участь у стелламурівських заходах, переправлялися тепер на прогулянковому пароплаві й на ньому ж повертались. «Грекиня», прошиваючи своїми маршрутами озерний глиб, за будь-якої погоди пов'язувала берег і села значно надійніше та швидше, ніж дуже часто непроїзна берегова дорога. А інший пароплав з такою ж назвою, зрешечений, увесь у гойдливих стягах з водоростей, так і лежав на дні перед шпунтовими палями старого причалу і, схоже, з кожним новим рейсом ставав незримішим, ніби гребні колеса, гвинт і кермо його наступниці баламутили, затьмарюючи видимість, не тільки донний мул та пісок, але й саме забуття.

Світ справді змінився. Залізний сад, що оточував садибу Берінга і вже почав заростати, нарешті вродив. Адже з тих пір як під повіткою став «студебекер», цей порослий бузиною та палючою кропивою склад металобрухту служив уже не просто арсеналом запасних частин для зношених сільгоспмашин, чия груба механіка здавалася любителю птахів мало не сміхотворною, — тепер залізний сад нарешті став лабораторією для втілення твору мистецтва.

Коваль немов одержимий рився у брухті, шукаючи будь-які деталі, які виглядали корисними для його задуму, витягуючи знов на світло те, що давно було поглинуте заростями та мохом, очищав цю сировину від лишайників та іржі і клав залізяччя до масляної ванни.

Коли його руки зникали в чорній як смола рідині і деталі знов можна було тільки відчувати, але не бачити, він часом якусь хвилину пильно дивився на обрубки своїх передпліч, і йому здавалося, що зниклі руки ніколи не тримали пістолет. Невидимий вказівний палець ковзав завитками різьби, доки не намацував зазубня — і тієї ж миті він пробуджувався зі своїх мрій і відчував раптом знову поштовх віддачі і чув відлуння пострілів тієї ночі як болючий дзвін глибоко в голові. Але робота над машиною Собачого Короля приглушувала цей звук і часом давала йому забути, що десь там між скель, в очереті чи в старій, лабіринтній системі бункерів Кам'яного Моря, лежить мрець, його жертва.

Амбрас нічого не питав. Єдиний мешканець Моору, який після від'їзду майора Елліота володів усіма повноваженнями, щоб арештувати власника зброї та вбивцю, засудити його за законами воєнного часу або видати Армії, не цікавився ані вчинками Берінга, ані його мріями. Амбрас щоранку підіймався до кузні і стоячи випивав там дві чашки кави з цикорію, яку Берінг готував у заварнику над горнилом. Потім Собачий Король ходив довкола розвалюхи під повіткою і слухав пояснення коваля або стояв у дворі, широко розставивши ноги, і придивлявся до ескізів конструкції, які Берінг креслив кочергою в болоті або пилюці.

Іноді ці креслення спантеличували Амбраса, але одне він зрозумів з першого погляду: «студебекер», спадок майора Елліота, у всій колишній пишноті вже не відновити. Проте цей коваль використовував кожну вм'ятину та кожну тріщину в залізі, щоб одержати нову форму. Цей коваль був винахідливішим, а головне — наполегливішим за армійських механіків, які в минулі роки без особливого завзяття ремонтували машину чи робили їй профілактику. (І якби підписаний майором Елліотом наказ не змушував їх виконувати цю службу, «студебекер» давно б стояв на звалищі металобрухту за казармами.)

І досі, з листом про право власності та засмальцьованим наказом Елліота в бардачку, Амбрас двічі-тричі на рік вирушав на рівнину: багато кілометрів жорствяними дорогами, через розтріскані мости та віадуки, очікування протягом годин перед контрольними пунктами та зональними кордонами, потім довгі дні байдикування біля майстерень на якомусь казарменому плацу, ночі у приміщеннях для рядового складу або у спальнику між списаними танками та броньовиками, — і все це тільки для того, щоб домогтися від якогось знудьгованого сержанта гарантованої Елліотом профілактики… І після всього раптом з'ясовується, що цей моорський коваль дивовижно добре знається на моторах! Уже після других відвідин кузні Амбрас був настільки задоволений просуванням ремонту, що залишив там дві бляшанки з м'ясною тушонкою і баночку арахісового масла — делікатеси, які дещо примирили навіть Берінгового батька і на цілий день перервали його лайку.

Ясна річ, ніщо з того, що було знайдено в залізному саду, у тому вигляді для «студебекера» не годилося. Звісно, коваль мусив точно так само випрямляти кувалдою, гнути і заварювати деформовані, порвані та пом'яті деталі корпуса, як і старі залізяки із саду, мусив різати і зшивати уламки, щоб надати їм схожої форми й зібрати з них щось нове. Але навіщо він роками накопичував цей мотлох, навіщо стояв у хмарах іскор і терпів пронизливий звук ударів власного молота, якщо не заради підготовки до цієї роботи, до найбільшого в його дотеперішньому житті завдання з механіки? «Добре. Згоден. Роби як знаєш…» — так Амбрас відповідав на будь-яку його пропозицію, а технічні пояснення давно перестав слухати. «Гаразд. Тачка має бути знову на ходу, не більше того, зрозумів? їздити».

Це ж треба — так говорити про автомобіль. Не розуміючи, що тільки від рук механіка залежить, чи залишиться цей транспорт звичайною машиною чи перетвориться на катапульту, яка навіть інваліда зможе закинути у стрімкий світ нелюдських швидкостей… світ, де порослі маком поля ставали червоно-смугастими потоками, пагорби — рухомими дюнами, вулички Моору — шурхотливими стінами, а обрій — вібруючою межею, яка летить назустріч водієві та зникає під ним.

Берінг надто багато годин відходив моорськими жорствяними шляхами і надто багато вантажів перевіз на фірах, запряжених волами та кіньми, щоби в автомобілі бачити передусім велике полегшення, а у швидкості — певну аналогію з життям птахів. Але на чому він міг себе випробувати дотепер? На тихохідних тягачах, на моторах циркулярних пилок та соломопресів, а у виняткових випадках — на несправному джипі чи фургоні, водій якого на знак вдячності за допомогу дозволяв йому сісти за кермо і намотати два п'янкі кола. На уламках і моторах тих двох лімузинів, що гнили під грушами його саду, він всього-на-всього вивчав таємниці механіки, як археолог вивчає поліспасти забутих часів; такі розвалюхи можна було тільки розібрати по гвинтику, але жодна майстерність не привела б їх до руху.

І ось тепер цей «студебекер». Шикарний потужний легковик! У його двигуні вже після першого дня ремонту знову забилося не лише стакато всілякої механічної рухливості, але й ритм самих мандрів — сигнал зі світу, який після спуску на воду «Сплячої грекині» здавався знову досяжним і для Моору.

«Добре. Гаразд. Роби як знаєш…»

Свободою, наданою йому Амбрасом, Берінг скористався так цілеспрямовано, ніби протягом довгого очікування свого шансу відпрацював кожен прийом. Він розрізав і зварював задні спойлери, витягував їх у довжину, доки вони стали виглядати як хвостові пера! Він узяв карбюратори, які роками лежали напоготові на полицях його арсеналу залізяччя, і підключив по одному до кожної пари циліндрів «студебекера» в його розширеному до величезних розмірів моторному відсікові. Циліндри він розсвердлив і відшліфував їхні голівки; випрямив та скоротив вигин всмоктувальних трубок і відполірував їхні шорсткі внутрішні поверхні, підвищивши таким чином швидкість витікання паливної суміші, — він загалом підвищив швидкість і потужність лімузина, а потім обробляв дверцята кувалдою та газорізальником, доки не надав їм форми щільно притиснутих крил птаха, що стрімко летить униз; довгий капот, тепер загострений, став схожим на воронячий дзьоб. Решітку радіатора він викував у вигляді двох хижих пазуристих лап.

Хай би якою химерною була ця метаморфоза, хай би як часто точили ляси про неї у таверні біля пароплавного причалу або на облавку «Сплячої грекині» під час рейсів до каменоломні, щодня, знов і знов, — Собачому Королю ані дзьоб, ані пазурі, схоже, не заважали.

Ворона? Тачка немов із «павільйону жахів»? — Коли один із каменярів одного ранку наважився заговорити про дивну роботу коваля і між іншим згадав непоштиві порівняння з пивниці, Амбрас тільки розгублено посміявся. Ворона, галка чи курка — його влаштовував будь-який птах. Адже в тому дощеві з іскор, в якому молодий коваль виковував з руїни нове авто, набувала нового вигляду і спадщина майора Елліота: зношений, прив'язаний до армійських майстерень лімузин зараз нарешті ставав його машиною; успадкований пересувний знак влади Елліота — беззаперечним знаком його волі, а нове, відполіроване до блиску чорно-сіре лакування — дзеркалом його сили.

Коли рано-вранці на сьомому тижні Великого ремонту бригада косарів скошувала на схилах попід кузнею перші кормові трави, один з них раптом завмер і з вигуком здивування вказав нагору: без жодного звуку, у сліпучих сонячних відблисках на вітровому склі, хромі та лакуванні, з воріт викотилась «Ворона».

Перш ніж останній косар встиг підвести очі від скошеної трави до цього сяючого видовища, стартонув мотор — з ревом і гуркотом, дещо подібним на шум машин, які бригада чула до цього моменту. Авто з'їхало схилом метрів на двадцять-тридцять униз і зупинилося у швидко танучих хмарах вихлопних газів та пилу. Рик змінився розміреним громом, який приваблював до вікон усе більше спостерігачів. Усі дивилися нагору, на кузню.

А там, немов отямившись від першого переляку, з чорної порожнечі воріт з гавкотом вискочили четверо псів. Неквапливо, помахуючи у правій руці, ніби батогом, сталевими ланцюгами повідків, прямував за ними їхній господар. Собаки оточили машину, намагаючись гризонути нові чорні шини, доки Амбрас не наблизився і, відчинивши задні дверцята, не пустив їх до середини.

Аж тепер водій, Берінг, зняв руки з керма і хотів було вийти з авта, поступитися місцем хазяїну. Проте Амбрас заблокував прочинені дверцята своєю обмотаною ланцюгами рукою, а другою взяв його за плече і втиснув назад у водійське сидіння:

— Місце!

Собаки слідкували за кожним рухом Амбраса, немов пов'язані з ним невидимими нитками, а він раз і другий обійшов блискучу машину, відчинив дверцята, всівся на місце пасажира біля водія, звичним жестом рвонув дверцята на себе, аж вони, ходячи тепер значно легше, лунко брязнули замком, і поплескав коваля по руці:

— Рушай.

— Я?.. поведу машину? Зараз? Куди? — Берінг зараз охоче б вийшов хоча б ненадовго, щоб принаймні зняти шкіряний фартух і попередити батька, до того ж на вогні у майстерні кипіла в заварнику кава з цикорію.

Проте як завжди, коли він спантеличував коваля своїми раптовими інструкціями, Собачий Король не терпів будь-яких зволікань:

— Рушай. Байдуже куди… Додому. До вілли. Їдь до вілли «Флора».