Хвороба Кітахари

29. Лють

Браво, тепер і велике цабе муситиме знову пішки ходити набережною. Хай-но побігає тепер наввипередки зі своїми кобиздохами, від Собачого дому до секретаріату, і на причал, і назад — та куди хоч. На «Вороні» він би заїхав прямісінько в пекло. Горіла тачка точно як каністра з бензином. Яка біда!

Ще чого бракувало. Армійському шпигунові воду тягати — руки спалиш до пухирів і все волосся на голові теж, а заради чого? Аби цей шпигун їздив селами на лімузині?! Його пожежа, хай би сам і гасив. А ВІН хоча б щось зробив? Пальцем не поворухнув. Стояв біля палаючої тачки, тримав на цепу дога, щоб і той кудись не забіг від нього, як поромник, як майстер-підривник і решта інших, просто стояв, витріщався, немов дурень, у вогонь, а потім заповз до нори, в секретаріат.

Але матимемо ще неприємності. Кажу вам, будуть неприємності, ой будуть. Може, дарма це…

ЩО дарма?

«Ворону» підпалювати.

Так не ми ж її підпалювали. Хіба МИ її підпалили?

Ми лише стояли і дивилися, як п'яні каменярі перевернули тачку й сунули до бензобака запалювальний шнур.

Ну і що? Нам що, лекцію треба було їм прочитати? Мовляв, користуватися відкритим вогнем заборонено! Може, вже й дивитися на палаючу тачку не можна — он скільки всього щодня горить? Може, очі треба було зав'язати? А ВІН, по-твоєму, добре вчинив, коли прибив до стіни секретаріату плакат і пішов геть без жодного слова? Це, по-твоєму, добре, так? Прибив цей гівняний плакат і пішов, сів спокійненько на свій пором і зібрався до каменоломні, ніби присобачив до дошки звичайнісіньке оголошення, афішу якогось водного свята, чорт забирай. Тицьнув нам під носа наказ про евакуацію і змився до каменоломні!

Але й каменярі теж постійно твердили, мовляв, ВПЕРЕД І ПОДАЛІ ЗВІДСИ, краще сьогодні, ніж завтра, на рівнину, до Бранда, до західних зон, до Америки, куди-небудь, аби лиш подалі звідси…

Звісно, на рівнину, звісно, до Бранда. Але ж не так! Звільнити будинки протягом місяця! Кар'єр закрито, все приозер'я очеплено, немов район епідемії! А все тільки тому, що Армії потрібен новий ящик з піском, новий навчальний полігон.

Повне гівно. ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВИЙ ПОЛІГОН. Якого біса тепер-то маневри влаштовувати? Спрацювало ж. Нагой… як його? Де вони перемогли? Перемогли ж, у Нагої цьому. Пів-Японії підірвали, самі кажуть, уже по всьому, відвоювалися — і наступного ж дня оголошують усе приозер'я, всі гори стрільбищем, тому що захотілося далі тренуватися…

А ми? Нам, дурням, дозволяють зібрати манатки, як під час війни, зібрати манатки і на раз-два зникнути деінде.

І хто в них знову на побігеньках? Все він же, шпигун цей. Собачник цей йобаний. Пришпандьорив до стінки ВАЛІТЬ ЗВІДСИ і ГЕТЬ, а потім дивується, що йому червоного півня пустили. Пішов собі, засів на своєму поромі і всю дорогу напевно підраховував, скільки вторгує у першого зустрічного жида-лахмітника за цей брухт з кар'єру…

Ну, не особливо довго й рахував. Довелося ж на всіх парах вертатися, бо на причалі спалахнуло. Вогонь на даху. «Ворону» смажать! І повним ходом назад.

Притому йому ще пощастило, тачка не вибухнула в нього під задницею. Ото був би феєрверк, якби його каменярі спалили разом із цими собацюрами, — любо-дорого дивитися! Може, тепер хоч допетрає своїми собачими мізками, що з нами так не можна чинити: оголосити, що все буде по-старому — і кар'єр працюватиме, і каменедробарка, потихеньку, але буде! — а за два дні прибити до стіни це гівно…

Але ж наказ іде від верховного командування. А він все-таки адміністратор. Це вони присобачили наказ до стінки — його рукою. Послали його в саме пекло, як він посилає в пекло коваля.

Він — адміністратор? А чим він керує? Чим? Відвалом, купою каміння, собачою конурою?! Гівно. Адміністратор. Пес він паскудний, і обходитися з ним треба як із паскудним псом. Один копняк, каменюкою по черепку, вогню під сраку — та й по всьому.

І чим би це допомогло? За ним Армія стоїть. Завалиш одного їхнього, так вмить десяток інших заявиться. Та й цього одного — хіба що з третього разу. Живучий, собака. Табір — і той його не угробив, не так-то це просто. Вріж йому по пиці, підпали дім — витре кров, струсить попіл, гавкне в рацію — і вже Армія тут як тут, прибере сміття, тачку нову дасть, будинок новий відведе… Постраждали від пожежі? Поранені? Маєте посвідчення жертви репресій? Ах, то у вас ще й номер таборовий на руці? Будь ласка, ось вам компенсація, ось відшкодування за моральну шкоду. І пішло-поїхало знову. Стара пісня. Напам'ять її знаємо.

А коли в нас горить? Коли голомозі кидають нам до вікон смолоскипи, крадуть наших бабів і женуть до себе худобу? Гівно. Хрін хто допоможе. Ваше, мовляв, поріддя, і все.

Як довго його тачка горіла? Хвилин десять? П'ятнадцять? Не встигла як слід розгорітися, і вже ціла піврота заявилася на цій летючій дзижчалці, ще й Охоронця йому переправили.

Охоронець, не смішіть мене. Ковалів хлопчина — Охоронець. Дати йому кілька затріщин і марш назад, до кузні. Бачили його? Біг через майдан як перелякана курка, доки хазяїн не свиснув…

Переляканий! Нічого подібного. Ти з ним обережний будь, я тобі кажу. Він навіть на риболовлі носить свій пістолет. І визвіритись може запросто.

Він? Визвіритись? Його ж ковалиха виховувала — на свічках та образках Пречистої Діви. Мало що не купала у свяченій воді.

Будь з ним обережним. Собачий Король його переламав. На свій бік перетягнув. До їдла хтозна-що підмішував.

Ха! Здається, тут хтось злякався. Візьми надішли йому валер'янки та цукрової вати: мовляв, просимо нас вибачити, але «Ворона» ваша напевно трохи високо залетіла. Не інакше як дуже до сонця наблизилася. От і спалахнула. Горіла, як та каністра з бензином. Тож вибачте. І в добрий шлях.

Смійся-смійся. А я тобі кажу: будь обережний з ним. Ти хоча б раз йому в очі дивився?

В очі? Тобі що, робити більше нічого? Особисто я на такого гівнюка дивитись не стану, хай навіть би він виставив цілий ящик кави й тютюну. Я на гівнюків не дивлюся.

Ну-ну. А я от дивився йому в очі й скажу: дивиться він на тебе точно як звір, очі в нього звірині… Вовчі.

Першої ночі після повернення з рівнини Берінг так і не зміг заснути. Від ліжка нестерпно смерділо псиною (за дні його відсутності зграя окупувала кімнату, довелося силою відновлювати старі кордони). Нестерпно тріщав паркет, нестерпна задуха стояла в коридорах вілли «Флора» — увесь цей сплячий будинок був нестерпним для нього, і Берінг вийшов надвір.

Тихо, як звір на полюванні, скрадався він через парк, ішов під чорними канделябрами мамонтових сосен, патрулював уздовж дротяної огорожі, що потонула в заростях диких троянд, плюща та чортополоху, постояв біля потічка, прихилившись до стінки дощатого будиночка з турбіною і слухаючи басовий наспів ротора, потім спустився довгими сходами до закинутого човнового сараю і при першому ж підозрілому шерехові, який він запідозрив у непроникному мороці біля воріт, поквапився назад.

Він би як одержимий кинувся на будь-якого зайду, на будь-якого агресора, ще й з собаками би зчепився за те, кому першому встромити свою зброю — у жир, у м'язи, у плоть ворога. Минулого вечора, коли Амбрас, раз за разом прикладаючись до пляшки, вивчав за кухонним столом креслення каменедробильного агрегата, сам він працював у порожньому гаражі за верстатом: з телескопічної пружини вібраційного решета — він притягнув її з кар'єру — зробив міцний сталевий прут і приварив до цієї ручки кутий сталевий кіготь з радіатора «Ворони». Цей кіготь, розжарений, ще гарячий, він відпиляв від залишків «Ворони», зачистив напилком і довго шліфував, доки не досяг того, що він став гострим як лезо його викидного ножа. Проти моорського палія пістолет йому не потрібен. Оцим от кігтем він виб'є, вирве з кулака запал.

Але коли Берінг, захекавшись, дістався під'їзної дороги, до мамонтових сосен, які чорнішими ночі височіли на тлі беззоряного неба, там уже панувала тиша. Ставок з лататтям, сосни, зарості біля сплячого будинку — все було тихим. Собача зграя також — ані звуку.

Він дозволив декільком собакам піти разом з ним у патрульний обхід. І хоча навіть у темряві добре розрізняв кожного з них, все ж ані команд не шепотів, ні пестливих кличок, як іноді Амбрас. Не заохочував своїх супутників, не потріпував по холці, не хвалив, але й додому не гнав, дозволяв бігти поруч і з кожним кроком усе глибше занурювався у свою глуху ненависть. Док Моррісон обіцяв йому, що діри в погляді проясніють і врешті зникнуть. Отже, він міг обіцяти паліям, що відшукає їх хоч удома, хоч у будь-якій криївці чи схованці. Він поклявся розшукати їх. Сам того не помічаючи, Берінг говорив із самим собою вголос.

Собаки насторожилися: чого він хоче? Не розуміли його бурмотіння. Бігли поруч, щоразу призупиняючись, звісивши язика і часто-часто дихаючи, дивилися на нього, а один з короткошерстих метисів, у жилавих плямистих тілах яких ніби зосередилася сила й лють, нюх, пристрасть до полювання і всі решта якостей зграї, спантеличено загавкав, і в ту ж мить у мороці — близько і далеко-далеко — здійнялися на кілька хвилин гавкіт і виття. Берінг не звернув на це увагу. Був ніби глухий. Він згадував: знову повзли сталевим корпусом «студебекера» зварювальні шви, знову спалахували й гасли вогненні сліди його праці, що перетворила розвалюху у втілену мрію. Залізний прут в кулаці здавався йому ручкою зварювального апарата часів Великого ремонту, він знову варив шви, один за одним, знову обробляв дверцята кувалдою, надаючи їм форму крил стрімкого птаха в пікірувальному польоті, знову виковував дзьоб і кігті ґрат радіатора, десятки, сотні кігтів і втикав їх у глумливі пики Моору, у скроні, у щоки, очі цих оскалених прояв, які промелькнули перед ним у пиловій завірюсі посадки, рвав і шматував усе, чим запам'яталась йому година повернення. В нього був траур за своєю машиною.

Коли він закінчував коло і вдев'яте, вдесяте, водинадцяте крокував повз дерев'яні колони веранди, повз погризених негодою фавнів парадних сходів, він вдаряв прутом по краю порожнього басейну, оточеного танцюючими німфами, вистукував короткі, жорсткі сигнали своєї пильності на проіржавілих фігурних водостоках, дощових жолобах, а то й на замшілій голові фавна. Віконниці музичного салону стояли відчиненими. Якщо Собачий Король лежить без сну у своєму лігві, хай чує, що й Охоронець не спить і жадає схопити його ворогів, побити їх і задушити всяку іскру, щойно вона перескочить з Моору в його королівство, що гине… Нехай Армія на підході й залишатися у приозер'ї більше не можна і всім їм доведеться зникнути, всім — каменярам, солеварам і капканникам, так само як і секретарям і агентам, — він, Берінг, охоронець Собачого Короля, навіть зараз, у мороці, відчуває, як до нього повертається сила зору, і буде обороняти віллу «Флора» від моорських аж до дня й години від'їзду, і використає кожен шанс помститися паліям за загибель «Ворони».

Єдине світло, яке й нині ще поверх набережної та руїн готелів проривалося на висоту вілли «Флора», було спалахами вогнищ біля «Бельвю». Часом долітало й далеке гурчання якогось агрегата, залежно від напрямку вітру то гучніше, то знову тихіше. Але в бінокль Берінг не виявив інших видимих ознак присутності Армії — лише цей неспокійний червоний відблиск у кронах платанів над готельною пральнею. Як численні каральні експедиції до них, так і солдати білявого капітана поставили свої намети під чорними балконами та порожніми вічницями вікон колись найфешенебельнішого з прибережних готелів. Проте цього разу, влаштувавши табір, вони не шукали вбивць і голомозих бандитів. А цього ж разу, чорт забирай, зовсім і не треба ходити для цього в гори, в глушину, досить лише руку простягнути, щоб арештувати паліїв, прямо у них вдома або хоч на площі, — тільки цього разу солдатам було наплювати на ворогів Собачого Короля, хай навіть це і їхні вороги теж.

Коли вертоліт у хмарі пилу знову піднявся у повітря, набрав висоту і, перетворившись на темну точку гудіння, зник понад сніговими полями Кам'яного Моря, ці солдати, немов утомлений загін інженерних військ, почали зміцнювати підручними матеріалами шпунтові балки пароплавного причалу і класти поверх дощок залізні листи — для проїзду техніки. І тимчасом як «Ворона» догорала і дим чорними смугами плив над озером, а капітан і Собачий Король штудіювали в секретаріаті оперативну мапу, прокреслюючи приозер'я червоними хвилястими лініями і колами, прихльобуючи секретарську самогонку, Берінг мовчки чекав біля відчинених дверей і слухав, як ці двоє розмовляли мовою переможців — і навіть сміялися. Зрозумів він тільки те, що Амбраса вогнище біля причалу теж зовсім не цікавило і що він геть не збирався помічати натовп роззяв на плацу, паліїв, своїх ворогів.

«Птах нам більше не потрібен, — сказав Амбрас, — сказав йому, що повернувся з рівнини, щоб захистити цього птаха і весь Собачий дім від вандалізму, і заздрощів, і жадібності Моору. — Птах нам більше не потрібен. Ми поїдемо на тягачах, у бронемашинах, у джипах… Із завтрашнього дня можеш вибирати. Армія вже на підході. Ти повернувся з передовим загоном, розумієш, це просто передовий загін».

Завтра. Армія. Птах нам більше не потрібен. Армія на підході. І прибуде вона не за місяць і не через рік, як всього кілька днів тому говорив сам же Собачий Король. Вона прибуде завтра і заявить свої права на землі, завойовані десятиріччя тому. Тому що тепер, коли останні озброєні вороги згоріли у вогні Нагої або розбіглися, коли вже нема такої сили, яка здатна атакувати Армію мироносця чи хоча б чинити їй опір, — тепер воякам Стелламура потрібні гори, озеро, пагорби, Кам'яне Море, щоб у безперервних маневрах, на штучних полях битв підтримувати свою боєздатність аж до тієї години, коли новий, безіменний ще ворог вирветься з руїн погаслих міст і всього майбутнього.

— Нехай приходять. Хай собі приходять, — бурмотів Берінг, а собаки спантеличено слухали. Нехай приходять, ці мироносці, і переорюють своїми маневрами весь тутешній край до самої зони лісів ба навіть льодовиків. Йому байдуже. І хай моорські, а разом з ними решта мешканців цього триклятого узбережжя, всі ці палії та поріддя паліїв не зможуть більше відрізнити свої поля та вигони від гірських нетрів, а свої останні поламані машини — від випаленого остову, який холодним пам'ятником люті валявся тепер біля причалу.

Ніч минула у морозній тиші, а ранок застав Берінга на веранді: він спав у плетеному кріслі Собачого Короля, спав, незважаючи на холод, лише дихання білими хмарками пару розчинялося у повітрі. На прибережних луках іскрився іній. Настала осінь.

Розбудив Охоронця далекий гуркіт; спершу йому здалося, що він чує мотор «Ворони», і так різко схопився, що наступив на залізний кіготь, який уві сні впустив з рук. Спіткнувся і впав прямо на собак, що дрімали біля крісла. Гуркіт наростав, але ще перед тим як підвестися на ноги, Берінг встиг розпізнати, що чує не один мотор, а зразу багато. Так могла звучати лише Армія. Переможці Оранієнбурга і Кванджа, тріумфатори Сантьяго та Нагої — колона автомобілів для евакуації, тракторів, вантажівок, танків і джипів йшла уздовж очеретів до Моору… А Моор, мешканці якого зібралися на плацу, де колона врешті й зупинилася, — Моор згадував: цей гуркіт, цей брязкіт, ці запорошені пилом солдати, що дивляться у простір, наче глухі до будь-якого поклику чи тим паче прохання, — все це було як в останні дні війни, ні, це й була війна.

— Армія дала, Армія й бере, — прокаркав нині зранку з динаміків на плацу голос капітана; Берінг марно шукав хазяїна в салонах та коридорах Собачого дому і навіть у парку, потім кинувся слідом за колоною до плацу, до секретаріату, біг і біг. Там він нарешті знайшов Собачого Короля, у товаристві капітана. Обидва стояли на танку. Але тільки капітан тримав у кулаці мікрофон і намагався перекричати гуркіт техніки. Армія дає, армія й бере. Хвала Армії!

Моор стояв навпроти окупантів — безладними, буркотливими купками. Хоча жодного наказу щодо загальних зборів на плацу не було, але все більше й більше народу поспішало туди, вибігаючи з вулиць та будинків. Тим, хто з цікавості заявився раніше, скоро довелося стримувати тих, хто прибував, інакше б їх самих припечатали до гусениць та коліс чи ще гірше — до кордону з піхотинців, які тримали перед собою штурмову зброю, готові відкрити вогонь.

Точно як комендант початкового періоду окупації, капітан стояв біля башти танка і деколи припиняв свій крик, щоб показати водію армійської вантажівки чи евакуаційної машини місце для паркування. На очах у Моору колона перешиковувалася ніби для бою.

Дизельний чад туманив овид. Гуркіт моторів помалу слабшав. І ось уже чути тільки голос з динаміка. Але більшу частину того, що він вигукнував, можна було й так прочитати в листівках, які двоє солдатів розкидали з платформи вантажівки.

Армія заявила права на свої трофеї. По десятиліттях після перемог у Кам'яному Морі й на рівнині Армія нарешті пред'явила права на завойовану в жорстоких боях територію. Їй знадобилося озеро, альпійські луки, верхові болота. Увесь цей гірський масив. І явилися вони тільки для того, щоб перетворити тутешнє безлюддя на військовий полігон і нарешті поставити на службу миру, тепер вона вимагала повернути все, чим досі щедро постачала Сліпий берег: машини й механізми для видобутку й обробки граніту, канатні пилки, подрібнювачі, транспортні стрічки, тягові лебідки, вагонетки… все-все. Армія не гірше за приозерних мешканців знала, що моорське гранітне родовище вичерпалося: дрібне каміння, відходи, гнилі стінки на всіх напрямках видобутку…

Ось чому техніка й машини, кричав капітан, будуть значно корисніші великій стелламурівській справі пам'яті і миру в усьому свті в інших, економічно вигідніших місцях, ніж тут, на цьому стрільбищі, на яке волею мироносця і його генералів буде перетворено моорський кар'єр. І напевно, кричав капітан, Армія не вимагає дуже багато, неодмінно очікуючи від колишніх користувачів тутешнього машинного парку — наприкінці терміну оренди і, так би мовити, на знак подяки — допомоги при демонтажі та відправці техніки і при будівництві військово-вишкільного табору, барачного табору в каменоломні.

— А на знак вдячності верховне командування надасть кожному з вас вільний проїзд на рівнину. Кожен отримає дах над головою, роботу і нове життя на рівнині! Армія дає кожному більше, значно більше, ніж ви заслуговуєте!..

Примусові роботи. Деяким з присутніх, не бачачи капітана — його закривав автомобіль або спини сусідів по натовпу, — здалося, що чують з динаміків голос майора Елліота, і питали: Він що, повернувся? Цей псих знову повернувся?

Псих? Що один, що інший. Той, хто там кричав, надриваючи горло, був ворог — це не викликало сумнівів. Такий же ворог, як Собачий Король. Як секретар. Як коваль і всі ці перекинчики, всі ці зрадники.

Моорці нахилялися за листівками і все ж не зважувалися розправити зіжмакані папірці. Не сміли ні протестувати, ні словом обуритися. Ворог тримав їх на прицілі гвинтівок. Учора вони б не побоялися спалити Собачого Короля й побити його камінням. Але сьогодні… Сьогодні цей Король сидів, мов на троні, поруч із білявим капітаном, в оточенні ворожої Армії.

Берінг стояв зовсім близько від солдатів, так близько, що ніби міг учути запах рушничного мастила, і бачив свого хазяїна точно так само як і решта моорців: мовчазний чоловік високо на танку, біля башти, грізний, далекий, неприступний, непереможний. Коли за тобою така могутня сила, жодні охоронці не потрібні. І хай би що крикнув у мікрофон начальник цієї могутньої сили, капітан, хай би що наказав Моору — побудувати табір, вийти на роботи в кар'єр чи просто зникнути, — все буде виконано без нарікань.