Хвороба Кітахари

5. Стелламур, або Оранієнбурзький мир

Берінгу було сім років, коли він втратив свої пташині голоси. Це сталося на одній із запилюжених вистав, які майор Елліот називав Stellamour's Party і влаштовував у кар'єрі чотири рази на рік: серед гранітних блоків та руїн таборових бараків біля каменедробарки Моор повинен був пізнати, що таке спека середини літа чи мороз січневого ранку для в'язня, який в усяку пору року мусить бути просто неба.

Це було одного серпневого дня, спекотного як у пустелі, коли батько Берінга у розпал такої party упав під важелезною ношею, а потім, лежачи на спині, марно намагався звестися на ноги.

Вигляд батька, що дриґав ногами, так насмішив семирічного хлопчика, що врешті він, ніби в якійсь істеричній грі, сам упав біля цього великого жука на краю калюжі і кричав, аж поки вартовий солдат не заткнув йому рота яблуком.

Після цього нападу сміху коли б не шукав син коваля притулку в курниках чи в тіні пташиних зграй, що злітали, він свистів, туркотів і квоктав уже тільки як людина, що лише намагається вдавати курку, дрозда чи голуба, — справжній пташиний голос пропав назавжди. Після цієї втрати в нього, проте, залишилася фахова здатність розпізнавати навіть найрідкісніших птахів і випадкових гостей приозерного краю за одним-єдиним криком: білочеревого стрижа, сніжного зимородка, білу чайку і польового луня, малу білосніжну чаплю, лебедя-кликуна, гірську трясогузку, різних буревісників, малу вівсянку… — їхніми іменами Берінг у шкільні роки заповнював порожні сторінки старої амбарної книги, що вийшла з ужитку, — у ній коваль колись записував замовлення.

Великі й маленькі портрети Стелламура, лисого уміхненого чоловіка, красувалися в ті роки на дошках з плакатами, на воротах, а то й на брандмауері спаленої фабрики чи казарми — здоровенні, на всю стіну.

Суддя і вчений Ліндон Портер Стелламур у кріслі біля книжкового стелажу в кабінеті, у яскравих кольорах…

Стелламур у білому смокінгу між колонами вашингтонського Капітолію…

і Стелламур у сорочці-сафарі, що вимахує обома руками з променистої корони на голові американської статуї Свободи…

Стелла-

Стелла-

Стелламур

Верховний суддя Стелламур Із Покіпсі у квітучому штаті штаті Нью-Йорк… — ці слова стали потім приспівом чудернацького гімну — чи то шлягера, чи то дитячої пісеньки, — який виконувався змішаними хорами під час церемоній підйому і спуску прапора та на святкових збіговиськах. Важко засвоєне по літерах на слух у неопалюваних класах, які продувалися протягами, багаторазово нашкрябане крейдою на грифельних дошках і нарешті більшою мірою вигравіюване ніж написане авторучками на грубому папері — ім'я Стелламура вже давно незгасно вкарбувалося до свідомості нового покоління. Навіть над ворітьми відбудованих водяних млинів та відновлених спілок буряківництва маяли транспаранти з нашитими на них висловами судді:

На наших полях зростає майбутнє.

Або ще:

Не вбивай.

Від тих днів, коли інженерна колона майора Елліота ліквідувала залізничне сполучення з рівниною і Моор безслідно щез із графіків руху поїздів, мешканці окупаційних зон протягом довгого процесу демонтажу та спустошення мало-помалу зрозуміли, мусили зрозуміти, що Ліндон Портер Стелламур — це не просто нове ім'я, що належить якомусь представнику Армії та режиму переможців, але єдине і справжнє ім'я відплати.

Моор ще цілком добре пам'ятав із незгаслим навіть по роках обуренням той день, коли Елліот вперше наказав населенню приозерних селищ зімкнутими колонами з'явитися до кар'єру: цього дня не лише мало відбутися відкриття проклятущого напису, текст якого вже давно облетів усе узбережжя, але передусім — принаймні так повідомлялось у листівках та афішах цієї першої party, — мав бути оприлюднений мирний план Стелламура. (Повідомлялося також, що тим, хто буде відсутнім у явочних списках цього свята без поважних причин, загрожує військовий трибунал.)

І от у призначений час велелюдна, сповнена і ненавистю, і страхом процесія поповзла до каменоломні: під проводом секретарів, яких Армія посадила на місце зниклих у виправних таборах колишніх бургомістрів та комунальних радників, крокували мешканці приозер'я мертвим залізничним насипом, тряслись і в запряжених кіньми та волами фірах вузькою жорствяною дорогою уздовж її підніжжя або гребли озером у плоскодонках чи ветхих човниках. Похмура, принижена громада, в якій найхоробріші лише наважувалися, прикривши рота рукою, прошепотіти, що комендант геть з глузду з'їхав.

Безсумнівно, такі накази міг віддавати тільки божевільний: чорні стіни барачного табору при каменоломні, порвані спіралі колючого дроту та проржавілі протитанкові пастки були прикрашені наче до свята. З транспортерів та переламаних трубопроводів, похитуючись, звисали лампіони, на вкритих мохом гранітних брилах блищали жмутки металевих квітів і гілки з дубового листя, які коваль декілька днів мусив вирізати з рулону катаної жерсті, а стрілу крана, що стирчала з великої калабані, обвивали гірлянди.

— Щоб він здох, — сказав коваль, прив'язуючи свого човна до причалу каменоломні, і сплюнув у воду.

— Захисти нас від нього, — прошепотіла Берінгова мати й поцілувала ладанку Чорної Богородиці.

Хоч би де Елліот з'являвся того дня на джипі чи на патрульному катері, — усі нишком, поза його спиною, погрожували кулаками. Але коли в сутінках засвітилися лампіони і на п'яти рядках кам'яних сходів спалахнули величезні, в людський зріст, смолоскипи, селища все ж вишикувались довгими мовчазними шеренгами, незмигно дивлячись на напис, усе ще закритий крикливо-яскравими полотнищами у кольорах війни:

Зшиті із сотень шматків та клаптів, з френчів, із закіптюженого маскувального брезенту і старих моорських прапорів, ці полотнища маяли на вітрі, лопотіли і, немов хвилі прибою, пробігали понад кам'яними літерами.

Тут лежать убиті — числом одинадцять тисяч дев'ятсот сімдесят три. А Берінгу, який стояв у цей час серед моорців, і з захопленням спостерігав за кожним актом церемонії відкриття, і який знати нічого не знав про сенс напису, здавалося, що під цим ворухким ганчір'ям блукають із витягнутими руками люди, які шукають шлях на волю, назад до світу.

Але там був лише сам комендант, який став перед закритим ще написом у конусі світла прожектора і мовчки подав знак. Полотнища сповзли додолу, на сирий пісок та в калюжі, і ще якийсь час чавкали, поки не затихли, набряклі водою.

Шереги мовчали. У кар'єрі зібралося більше трьох тисяч людей, але чути було тільки озеро, пориви вітру й тріск смолоскипів. Побілений вапном, помітний здалеку, здоровенний напис ніби завис над головами, відкидаючи до казана каменоломні хиткі, непевні тіні.

Комендант ходив туди-сюди поміж кам'яних літер слів ЛАСКАВО ПРОСИМО від «К» повз «О», «П» та «О» і назад, — світловий конус рухався за ним. Раптом Елліот повернувся обличчям до шерег і, немов відганяючи мух, змахнув кулаком, в якому затис згорнуті трубочкою аркуші паперу, і вигукнув:

— Назад! Забирайтесь назад! У кам'яний вік!

Спантеличені, втомлені довгою дорогою і довгим стоянням шеренги дивилися вгору на жестикулюючу постать, і не розуміли, що із гучномовців, нашвидку присобачених до суччя на деревах та стовпів, гримить їм назустріч голосом Елліота послання Стелламура.

Елліот кілька разів розправив свої папірці, які все норовили знову згорнутися трубкою, підніс їх до самих очей і став зачитувати параграфи мирного плану, та з такою швидкістю, що люди в шеренгах вихоплювали тільки огризки фраз, іноземні слова, розуміючи насамперед образи та коментарі, якими Елліот постійно переривав офіційний тон:

— Паскуди!.. На сільгоспроботи… сіновали замість бункерів… — тріщало й хрипіло з динаміків, — жодних фабрик, жодних турбін, жодних сталеплавильних заводів не буде більше… Армія пастухів та селян… Перевиховання і перетворення: ті, хто розпалив війну, стануть пасти свиней і вирощувати спаржу! Генерали візьмуться за вила з гноєм… Назад на ниви!.. Овес і ячмінь у руїнах заводів… Капустяні качани, купи гною… а на шосейних магістралях димітимуть коров'ячі кізяки і наступної весни зійде картопля!..

Після параграфа 22 майор почастував слухачів ще однією тирадою, а потім так само раптово й несамовито, як і почав, обірвав промову, зіжмакав папірці з мирним планом і швиргонув під ноги своєму ординарцеві, що стояв поруч.

Того вечора збори закінчилися не духовою музикою і не гімнами. Шеренги мусили стояти в тиші, поки не догорів останній смолоскип і вибілений вапном напис не зник у пітьмі. Тільки тоді комендант відпустив селян — у ніч.

Наступного тижня було зупинено річкову електростанцію; відповідно до параграфа 9 мирного плану турбіни і трансформатори із підстанції повезли геть на російських армійських вантажівках. Проте вартовим із важким озброєнням, що охороняли демонтаж, цього разу випала легка служба: ніхто в Моорі не протестував.

Хто не мав у сараї чи в погребі на своєму подвір'ї дизельного генератора, той знову запалював вечорами гасові лампи та свічки. На вулицях і в провулках уночі знову панувала непроглядна пітьма. Лише на плацу і навколо дошки оголошень під дверима комендатури блимали неспокійні грона електричних лампочок.

Одного разу вранці двоє солдатів протупотіли снігом на пагорб, до кузні, й іменем Стелламура вимагали повернути зварювальний апарат. Не один раз мати Берінга гадала, чим все-таки тоді коваль їх підкупив, що ті так швидко забралися назад зі шматком якогось старого залізяччя, а зварювальний апарат залишився лежати вдома, у підвальній схованці.

Коваль у ці дні часто сидів біля свого безнадійно схибленого на птахах сина і проказував йому назви інструментів, але, живучи разом зі своєю богомільною дружиною, ставав усе мовчазнішим, і навіть у пивниці на причалі не було в нього більше приятелів.

Моор нестримно зісковзував назад крізь роки. Вітрини колоніальної крамниці й парфумерної крамнички згасли. На берегах настала тиша: неконфісковані та невивезені мотори припадали пилом. Пальне було на вагу золота, як цинамон або апельсини.

Тільки там, де у приватних будинках квартирували офіцери, і недалеко від казарм, у теплій близькості Армії, завжди вистачало світла, по суботах до пізньої ночі грали оркестри, а в будні — музичні автомати, і нічого не бракувало. І все ж протягом одного-єдиного року стало помітно, що реверсивний час залишав сліди навіть у цих резерваціях зникомого Сьогодні: чисельність військового контингенту зменшувалась. Ешелон за ешелоном вони поверталися на рівнину. Залишались холодні будинки і солдати, що втрачали пильність: терпіли жалюгідну контрабанду, яка постачала жалюгідний чорний ринок; дивилися часто крізь пальці на підробні печатки у паспортах і перепустках; байдуже спостерігали як перші емігранти покидають цю глушину. Але хай би там що відбувалося, зі стін канцелярій, з афішних тумб і плакатів усе так само дивилося усміхнене обличчя Стелламура, лисого і справедливого чоловіка.

Втім, майор Елліот був невблаганним, як і раніше. Літери Великого напису обов'язково білили після кожної відлиги, і чотири рази на рік — у жовтні, січні, квітні та серпні — мешканців приозерних сіл збирали у каменоломні на Stellamour's Party, і вони стояли довгими рядами між ямами з ґрунтовою водою і височенними мурами зеленого граніту. Замість того щоб пустити події на самоплив і дозволити жахам часів війни поступово потьмяніти й затуманитися, майор Елліот винаходив для цих заходів усе нові й нові меморіальні ритуали. Схоже, комендант і сам був заручником минулого, яке щоразу наказував роз'ятрювати.

У години прийому Елліот, ніби такий собі бухгалтер вогняної стихії, сидів серед стосів обпалених і обвуглених особових справ і канцелярських книг, і незабаром не тільки кожен відвідувач чи скаржник, але і взагалі увесь Моор знав, що ці врятовані з вогню, реквізовані свідчення примусової праці, поіменні списки, стовпчики цифр, кубатури, реєстри покарань — почорнілі папери, що зафіксували не що інше, як історію барачного табору при каменоломні.

У січні того року, коли Берінгові судилося втратити свої пташині голоси, Елліот виявив серед цих документів теку з фотографіями. Це були дещо зіпсовані водою під час гасіння пожежі аматорські світлини з життя табору: в'язні у смугастих робах, в'язні у каменоломні, в'язні, що вишикувані стоять перед своїми бараками… Саме завдяки цьому альбому Елліот винайшов повинність, яка зробила його незабутнім далеко за межами району своїх комендантських повноважень.

Він почав використовувати ці фотографії як зразки для макабричних масових сцен, що їх мешканці приозер'я за його наказом розігрували в ході чергової party, а один з полкових фотографів фіксував це на плівку. Світлини мали виглядати так само як зразки. Елліот знайшов у врятованих документах записи щодо поділу в'язнів на касти і тому вимагав правдоподібного вбрання, примушуючи моорських статистів переодягатися жидами, військовополоненими, циганами, комуністами чи зрадниками раси.

Мешканцям приозер'я, костюмованим як жертви розбитого режиму, за який загинуло стільки моорських чоловіків, довелося вже на наступній party одягнути смугасті роби з грубого полотна, які мали нашивки на позначення національності, із розпізнавальними трикутниками і жовтими зірками Давида, і стояти в черзі перед уявними санаційними пунктами, позувати в ролі польських підневільних робітників чи угорських жидів з кувалдами, кайлами і ломами перед якоюсь із величезних гранітних брил, і шикуватися на перекличку біля фундаментів зруйнованих бараків — точно як бачив Елліот у своєму альбомі.

Але Елліот не був жорстоким. Він не наполягав на тому, щоб його статисти, як постаті на одному з уражених плямами цвілі фото, стояли напівголі у снігу, — навпаки, на час позування навіть забезпечував їх ковдрами і старими шинелями; дітям і старим між зйомками було дозволено перебувати в наметах. Тільки від годин переклички, від жахливого, крижаного, нестерпного часу, що минав під каркання команд, номерів та імен, — тільки від цієї вічності, як і раніше, ніхто не міг сховатись. У постановках цих сцен минали стелламурівські заходи у січні та квітні.

З нагоди літнього свята, у той день, коли батько Берінга, немов жук, лежав на спині і дриґав ногами, комендант призначив згадування фотографії, біля зубчастого білого краю якої внизу хтось написав олівцем: Сходи.

На світлині можна було бачити сотні й сотні зігнутих спин, довгу процесію в'язнів, у кожного на спині дерев'яна «коза», а в ній — великий, обтесаний у формі квадрату, гранітний блок.

В'язні тягнули свій вантаж похідним строєм широкими, вирубаними в камені сходами, які йшли від самого дна кар'єру через чотири рівні розробок до верхнього краю, що губився в тумані. Ці сходи, які лишилися неушкодженими під час війни, визволення та руйнування табору, а також у перші мирні роки, були настільки крутими та нерівними, що й без вантажу подолати їх було непросто.

Моору ці сходи були добре відомі. Звісно, вже під час перших допитів при Елліоті саме цей факт затято заперечували, а все ж кожному в приозер'ї було відомо, що більшість мерців, похованих у братській могилі біля підніжжя Великого напису, померли саме тут, на сходах, — задавлені своїм вантажем, померли від виснаження, від побоїв, стусанів та куль наглядачів. Біда тому, хто падав на цих сходах і хоч на секунду, хоч на короткий удар серця зволікав звестися на ноги.

Проте Елліот не був жорстоким. Елліот і цього разу вимагав тільки зовнішньої подібності й не змушував статистів вантажити на «козу» справжній, важелезний кам'яний блок, схожий на ті, що досі у великій кількості валялися біля підніжжя сходів як пам'ятники смертним мукам. Елліот хотів досягти лише зовнішньої схожості з фотографіями і не наполягав на нестерпному тягарі достеменності.

Таким чином, кожен зі згоди коменданта міг нести муляж — «камені» з пап'є-маше, картону або склених докупи ганчірок, та що там казати, Елліот мирився навіть з іще легшим матеріалом, легким мов пух! — пожмаканими газетами, камінно-сірими подушками…

Одне тільки — сходи були такими ж крутими, широкими й довгими, як на фотографії. І спека стояла неймовірна.

Моорського коваля і ще двох того літнього дня охопила чи то гордість, чи то впертість, вони не прийняли полегшень і не стали імітувати вантаж.

Коли Елліот дав команду починати, коваль закотив на «козу» здоровенний кам'яний блок, міцно його прив'язав, хитаючись, підвівся, і разом з колоною піднявся сходинок на тридцять, якщо не більше. Але потім усе сповільнювався і сповільнювався, аж поки жахлива вага не потягла його назад, не примусила позадкувати і врешті-решт упасти в порожнечу, яку обходили ті, що йшли позаду.

Він покотився шкереберть по сходах і ось уже завмер унизу, на спині, не маючи сил підвестися, а колона так і йшла вгору, не озираючись на нього, — і Берінг відділився від решти звільнених від усякого вантажу дітей і старих, підбіг до кумедного батька і ще підбігаючи, запищав у захваті від цієї досі не баченої гри.