Хвороба Кітахари

4. Кам’яне Море

Через три тижні після повернення коваля додому поїзд свободи все ще так само стояв у тупику. З розсунутих настіж дверей «телятників» штиняло сечею та гівном, у прілій соломі воркували голуби, на яких полювали біженці, що мешкали у наметах коло залізничного насипу, — стріляли з рогаток, ловили сітями. Глибокі колії дороги до озера поблискували в ці дні першою кригою, спекулянти стукали у вікна та двері, але навіть за опущеним залізним ролетом колоніальної крамниці хиталися на протязі самі лише сухі жмутки лаванди — і майор Елліот задовольнив ковалеве прохання і видав з армійського майна на якийсь час цьому «вільновідпущеному» зварювальний апарат.

Перші спалахи та вогняні відблиски зі знову відчиненої кузні, а незабаром після них — оглушливі удари молота по важких дишлах, сітчастих огорожах хлівів та флюгерах; і розпечена до червоного, залізна дубова гілка — перше замовлення новозаснованої Спілки ветеранів — також стрибала ковадлом. Коваль розмовляв сам із собою, жалібно стогнав уві сні, але серед шуму своєї праці час від часу починав раптом наспівувати куплети солдатських пісень або просто ля-ля-ля, а Берінг тим часом ще не оклигав після падіння з батькових рук. Тюрбан з бинтів робив його обличчя крихітним і зовсім пташиним.

Утім, ковалеві цей вкритий плямами тюрбан на синовій голові нагадував тільки про час, проведений в пустелі, і він розповідав історії про сипучі бархани, під якими гинули вкрай стомлені конвойні, говорив за столом у кухні про летючі піски — буревісники, які сотнями фонтанчиків водномить злітали в повітря і зразу опадали із дзенькотом, немов багато голок сипалося на скляну землю… Описував він і оази, в яких знаходили притулок каравани, перед тим як тьмяне сонце гасло в піщаних хмарах.

Проте попри всі старання батька розтлумачити своїй родині, що таке пустеля, всі спроби зобразити гримаси дромадера чи регіт гієн, Берінг так боявся худого чоловіка в ліжку своєї матері, що тижнями з його вуст не злітало не тільки слово, а й пташині крики.

Потяг, на якому прибув схудлий чоловік, — дев'ять вагонів та локомотив з тендером — усе так само стояв у руїнах моорського вокзалу, немов випавши з розкладу, забутий всіма владами й комендатурами, і напевно не судилося йому вже покинути свою кінцеву станцію.

Безхмарним морозним днем з рівнини прибула американська інженерна колона і почала демонтаж залізниці. Немов знак особливої кари, перші удари кувалди впали на централізаційний пост, який серед підневільних робітників моорської каменоломні був сумно відомим як моорське роздоріжжя. Це роздоріжжя — стрілка, захована в глухих заростях кропиви, м'яти та ожини, — ділило в роки війни усі потяги, що наближалися до берегів Моору, на білі та сліпі.

Білі потяги і під час війни привозили на озеро тих самих пасажирів, що і в мирні часи: курортників зі свистячим диханням, товстих пацієнтів, що страждали на подагру, покупців на щовівторковий рибний ринок і приміських гендлярів-«човників» з долини. Десь далеко тривали бої, а в Моорі більшало й більшало відпускників з фронту й важкопоранених офіцерів, які проводили останні дні свого життя на смугастих шезлонгах під тентами Ґранд-готелю. Для білих поїздів стрілку завжди переводили праворуч, і вони котилися пологим спуском до кінцевої — моорського вокзалу.

Сліпі поїзди до цього вокзалу ніколи не добиралися. Сліпі — означало без вікон, без табличок, із нізвідки в нікуди. Сліпими були замкнені товарні вагони й «телятники» ешелонів з військовополоненими. Тільки на платформах, у гальмівних будках, а іноді на закіптюжених дахах виднілися люди — наглядачі, солдати. Для таких потягів стрілку з брязкотом переводили ліворуч. Потім вони також котилися вниз, до вкритого пилом берега, що лежав у тьмяній далині. До берега каменоломні.

З опорного каркаса розбомбленої наглядової вишки, що знаходилася біля роздоріжжя, відкривався чудовий краєвид озера. Десятиліття потому Берінг, бранець Бразилії, згадає цей краєвид як образ рідних місць: здавалося, там, унизу, лежав зелений фіорд, морський рукав, що виблискує на сонці. Або це був потік, що за довгі еони пробив собі русло в камені і тепер, приборканий, повз каньйонами власної впертості? Між порослих лісом і голих схилів зміїлося це озеро далеко-далеко в гори, аж поки не впиралося у скелясті крутосхили і глушину з її бездоріжжям.

Якщо дивитися на це з іншого берега водного дзеркала, за ясної погоди тераси каменоломні здавалися лише величезними світлими сходами, що вели з хмар униз, до води. А вгорі, десь над вершиною цих величезних гранітних сходів, високо над хмарами пилу від підривних робіт, над прогнилими дахами барачного табору біля каменедробарки і над слідами всіх мук, вистражданих на Сліпому березі, починався дикий край.

Могутнішими за все, що відкривалося погляду з Моору, були гори, що височіли над каменоломнею. Кожен потічок, що струменів рінню, збігав з льодовиків і губився в туманному мареві, кожне провалля та ущелина каньйону, над якою кружляли зграї галок, вели в глибину кам'яного лабіринту, де будь-яке світло перетворювалося на тіні — сірі як попіл, і сині, і забарвлені всіма кольорами неорганічної природи. На великій, на всю стіну, мапі, що висіла в комендатурі, назва цих гір, написана над позначками висот і химерними лініями ізогіпсів, була обведена червоним: Кам'яне Море. Заборонене, бездоріжнє і заміноване на своїх перевалах, розкинулося це Море між зонами окупації — гола, похована під глетчерами нічийна земля.

Коли дощові шквали атлантичного циклону затуманювали панораму озера, гори з їхніми снігами, що не танули навіть у розпал літа, часом неможливо було відрізнити від грозового фронту. У такі дні Кам'яне Море ніби розпливалося, постаючи нечітким бар'єром зі скель, хмар і льоду, — і незгасно у пам'яті Берінга закарбувався виведений на цьому бар'єрі напис:

На п'яти незасипаних сходинках гранітного кар'єру, на п'яти нерівних монструозних рядках за наказом майора Елліота було поставлено — споруджено! — цей напис, над яким примусово працювали і каменотеси, і будівельники; кожна літера — заввишки з людину. Кожна літера як окрема, скріплена цементом скульптура з уламків таборових бараків, з опор сторожових веж і залізобетонних уламків підірваного бункера… Так Елліот перетворив на пам'ятник не тільки закинутий кар'єр приозерної каменоломні, але й цілі гори.

Звісно, мешканці Моору, Ляйсу, Гаагу та всього приозерного узбережжя намагалися боротися з цим написом у кар'єрі — листами протесту, запевненнями у власній невинуватості, навіть провели на набережній нечисленну демонстрацію і вдалися до саботажу: двічі падали підпиляні нишком опори літер, а одного разу вночі розлетівся на уламки довгий, майже сорокаметровий у довжину рядок, що повідомляв про кількість жертв — несила було на нього дивитись.

Але Елліот був комендантом. І Елліот був достатньо злим та сильним, аби не кидати слів на вітер: він пригрозив, що за кожен наступний акт саботажу він накаже зробити на урвищах, пагорбах та стінах будинків інші написи-звинувачення, ще гірші за теперішній. І врешті-решт величезні літери в кар'єрі стали на повен зріст, кострубаті, пофарбовані вапном, помітні здалеку, стали пліч-о-пліч, немов зниклі безвісти моорські солдати, як вишикувані підневільні робітники на перевірці, як переможці під знаменами свого тріумфу. І хоч би яке жахливе число було закарбоване в них, ніхто не піддавав сумніву, що в кам'яних осипах та у пророслій корінням ялин та сосен землі біля підніжжя напису лежали мерці з барачного табору біля каменедробарки.

Одинадцять тисяч дев'ятсот сімдесят три… Конфісковані таборові книги реєстрації смертей, нескінченні переліки імен, виведені почерком, схожим на орнамент із лез ножів, Елліот тримав під замком у сейфі комендатури і за часів свого режиму діставав їх звідти тільки на роковини Оранієнбурзького миру, але вперше він це зробив у дні, коли в кар'єрі споруджували напис. Під наглядом військової поліції таборові книги цілий тиждень лежали тоді у скляній вітрині біля пароплавного причалу, розгорнуті, виставлені на загальний огляд, а на ліхтарних стовпах уздовж набережної лопотіли на вітрі чорні прапори.

Коли останнього дня цієї виставки прибула інженерна колона і, знищивши «моорське роздоріжжя», почала перетворювати залізничний насип на порожній, нікчемний вал, мати Берінга заткнула воском чутливі синові вуха: брязкіт ланцюгів та зірваних рейок гучно відлунював над селищем та прилеглим узбережжям.

Перелякані цим шумом та буханням кувалд, протягом якоїсь години до насипу збіглися сотні людей. І їх ставало все більше. Навіть з таких віддалених селищ як Ляйс і Гааг були видні стовпи диму від вогнищ, в яких згорали просмолені дерев'яні шпали надважливої магістралі, що сполучала Моор з рівниною та великим світом.

Обурений натовп погрожував солдатам кулаками, викрикував адресовані їм питання, прокльони. Зараз, коли до зими було зовсім небагато, збувалися найгірші чутки про демонтаж залізниці. Зняття з експлуатації! Моор знову відкинутий на узбіччя! Відрізаний від світу.

Солдати незворушно зривали шпали, одну за одною, і звалювали на вантажні платформи, які потім відтягували паровозом далі від озера. Товарняк потроху відповзав у напрямку рівнини, забираючи з собою свою дорогу.

Обурення і розгубленість Моору, здавалося, тільки підбадьорили солдатів: незважаючи на мороз, деякі скинули френчі та сорочки, ніби гарували в літню спеку, і відкрили всім свої татуювання: чорнильно-сині орлині голови та крила птахів на плечах, блакитні русалки, сині черепи і схрещені вогненні мечі.

Один із татуйованих у відповідь на крик і лайку натовпу склав із двох ломиків щось на зразок ножиць і почав танцювати у все вужчому просторі між своїм загоном та мешканцями приозер'я. Він тупотів, кружляючи колами, завів щось жалібне і розіграв гротескну пантоміму, зобразивши, ніби ножиці перерізають йому горло. Не відводячи очей з глядачів, він завивав усе гучніше і помалу перейшов на крик, у якому моорці впізнали власну перебрехану мову: гетьбуряк-гетьбуряк-гетьбуряк!

Двоє-троє друзів танцюриста підхопили цей мотив, відбиваючи такт кайлами, лопатами та кувалдами.

Раптово у повітрі просвистів камінь. І ще один. А за мить злість швиргонула з насипу град жорстви, який полетів на татуйованих напівголих солдатів. Але ще в той момент, коли були кинуті перші камені, начальник варти, сержант, устиг випустити над головами застережну чергу з автомата.

У тиші, яка враз запанувала, чутно було тільки кроки коменданта. Майор Елліот зіскочив з вантажної платформи, відштовхнув убік сержанта, став між притихлим натовпом і готовими до контратаки татуйованими і почав несамовито волати. Кричав він довго — щось про початок, про перший крок, і знов і знов повторював одне дивакувате слово. Це було нечуване досі ім’я: Стелламур.