Хвороба Кітахари

18. У пастці

Ніч була короткою. На сході гребені й шпилі Кам'яного Моря вже височіли в рожевім світанку, коли «Ворона» нарешті повернула на набережну і, похитуючись, покотилася до чорних закіптюжених стін водолікарні.

Вітер, уже не поривчастий, а рівний і теплий, рвав і розганяв хмари над озером. Над прямовисними скелями Сліпого берега піднімався ясний, сповнений пташиних голосів день раннього літа. Але діра, крізь яку до світу Берінга вдерлася пітьма, не зімкнулася й при денному світлі.

Амбрас, усе ще з мордою дога на колінах, мовчки сидів на задньому сидінні машини, і Берінг не міг розібрати у водійському дзеркальці, спить Собачий Король чи ні. Берінг мерзлякувато щулився, хоча й відчував тепло Лілі, що спала на його плечі. Він так міцно вчепився в кермо, немов це була єдина й остання опора в ландшафті, що гуркотів повз них, втікаючи назад у Ніщо, обабіч дороги.

Лілі прокинулася, коли «Ворона» загальмувала під метеовежею. Білий лабрадор — її собака — з гавкотом метався прибережним лугом. Амбрас мусив узяти свого дога на ланцюг. Він крізь цей галас крикнув Лілі доброго ранку. Потім долонею прикрив своєму псові очі і тихо, майже нечутно, сказав: годі. Тієї ж миті дог замовк. Лише лабрадор не затикався, скакаючи в дикій радості довкола авта.

Кави? Може, Лілі все ж таки хоче проїхати з ними до вілли «Флора»? Лілі не була голодна, лише втомлена. І більше нікуди не поїде. Лабрадор клацнув зубами в бік шин.

Між двома злючими псами в них було небагато часу, щоб попрощатися. Лілі пальцем провела Берінгу по щоці, накресливши невидиму хвилясту лінію, знак, якого він не зрозумів, вийшла з машини й швидко брязнула дверцятами, щоб не спровокувати дога до нападу на її сторожового. Амбрас відпустив ланцюг і розсміявся. Лабрадор підстрибував перед хазяйкою, і не встигла вона йому завадити, як він закинув їй передні лапи на плечі й облизав обличчя.

— Чого чекаєш? — спитав Амбрас, торкнувши Берінга за плече.

Лілі відімкнула навісний замок, зняла ланцюг з оббитих бляхою дверей і ввійшла до вежі; на них вона більше не озирнулася, тільки, вже непомітна у темряві, гукнула до собаки.

Берінг увімкнув у «Ворони» задній хід, прим'яв зарості палючої кропиви і однією рукою спробував заштовхнути на заднє сидіння дога, який досі кидався на вітрове скло, бачачи лабрадора. А той, без нашийника й ланцюга, зробив декілька ковтків замуленої води з калюжі і врешті побіг до вежі, за своєю хазяйкою. Місце! — сказав Амбрас, і Берінг відчув, як холоне в нього на руці собача слина.

Коли «Ворона» вже котилася уздовж соснової алеї до вілли, сонце піднялося над горами. Берінг днями залатав вибоїни на під'їзній дорозі — сотні лопат піску та жорстви перетягав. Тому їхати яскраво освітленою алеєю було спокійно — і водій заспокоївся. Тепер, якщо він на кілька секунд заплющував ліве око, з поля зору, звісно, багато що зникало, але зникала й пляма. Таким чином, друге око було ціле й неушкоджене. Неушкоджене.

Собача зграя оточила їх щільним мовчазним кільцем; метляючи хвостами й звісивши язики, пси супроводжували їх коридорами вілли до кухні. Там, ще до того, як Амбрас звелів йому запалити вогонь на плиті і зварити кави, Берінг мав приготувати собакам харч, і від утоми порізав руку. Кров капала на свинячі шлунки та м'ясні обрізки, капала на вівсянку, яку він збирався змішати з м'ясом, забризкала кам'яні плити кухонної підлоги. Найголодніші зі зграї принюхувались до крові, але спершу втягнули язики до пащ, щоб не торкнутися її.

Амбрас прийшов на кухню якраз у той момент, коли Охоронець ганчіркою і холодною водою намагався спинити кровотечу. Він наказав негайно викинути брудну ганчірку, після чого обробив рану йодом, забинтував і закріпив пов'язку лейкопластирем з армійської аптечки. Потім він розклав по мисках собачий харч, очистив піч від попелу, допоміг Берінгові розпалити плиту й сам зварив каву.

Амбрас, який в теплу пору року багато ночей поспіль проводив у плетеному кріслі на веранді, оточений своїми псами, і після цієї безсонної ночі не виглядав утомленим. Берінга він відпустив на весь день, а сам у супроводі лише попелясто-сірого дога підійшов до човнового сараю і там запустив сигнальну ракету: так він іноді викликав паром до вілли, а потім прямо з гнилих містків стрибав на облавок. Поромник, який кожного ранку чекав на начальника каменоломні біля моорського причалу, відповів на його вогненний сигнал протяжним гудком сирени, який залунав над бухтою, проник до коридорів вілли «Флора» і до глибин утоми Берінга. Потім понтон відчалив від пірса і взяв курс на човновий сарай у заростях очерету.

Берінг, не роздягаючись, лежав у своєму ліжку в більярдній і з розплющеними очима снив під музику програвача — про концерт Паттона і руки Лілі. Темна цятка в оці здавалася тепер лише незначним розладом, який точно зникне після кількох годин сну. Про глибокий поріз на руці він уже забув. Навіть коли він заплющив очі, а темна мітка все ще танцювала в тому пульсуючому туманному багрянці, яким стає приглушене під повіками ранкове світло, він уже не боявся. Втома була більшою за будь-який страх.

Серед барабанної канонади із запилюжених динаміків, що стояли коло його ніг, Берінг заснув, і снився йому вихор, діра, де, закручуючись, зникала небесна блакить. Залишалася тільки всеохопна чорнота. Він не прокинувся, коли платівка закінчилася і голка тонарма, вискочивши зі спіралі доріжок, стала виписувати у повітрі півкола, супроводжувані ритмічним клацанням. Тим часом вітер надворі вщух. Клацання тонарма звучало в тиші так монотонно, як цокання годинникового маятника, а Берінгу снилися стрибучі кульки, що яскраво спалахували в темноті й знову згасали.

Вілла «Флора» в ці ранкові години була дуже тихим домом. Собаки дрімали в тіні веранди, ліниво валялися на приступках зовнішніх сходів, що вели до парку, або тинялися коридорами — але жодна не гавкала. Часом здавалося, ніби вони, нашорошивши вуха, прислухаються до дихання Берінга. Вони також лишилися тихими, навіть коли на горбочку по той бік оброслого плющем паркану з колючого дроту, який, як і раніше, захищав віллу, з'явився збирач хмизу. На такій значній відстані цей чоловік, звісно, не бачив, як сім або вісім собак слідкували за кожним його рухом, і не чув, як вони продовжували глухо гарчати, коли він зі своєю заплічною ношею, навіть не запідозривши небезпеку, зник поміж деревами. Сонце здійнялося високо над парком. Пташині голоси чулися все рідше і врешті змовкли в полуденній спеці. Наставало літо. Почалася друга половина дня. Берінг спав.

І, звісно, першим, що він побачив, прокинувшись під вечір, була чорна пляма. Діра. Вона не зникла. І хоч як він моргав, тер повіки, навіть занурював голову в повний умивальний таз з водою і то розплющував, то заплющував очі під водою, поки від браку повітря погляд зовсім не скаламутився, — діра не зникла ні цього вечора,

ані наступного дня,

ані через тиждень,

ані через два…

Щоправда, вона не збільшувалася.

Коли Амбрас у ці тижні питав його про поріз на руці, який погано гоївся, розмовляв із ним або просто дивився на нього, Берінг постійно опускав голову, боячись, аби Собачий Король не помітив пляму в його оці. Він почав відповідати на питання питанням і відволікати увагу хазяїна від своєї персони, мимохідь згадуючи про ушкоджену лапу однієї з собак у зграї, заводячи мову про якусь запасну частину, потрібну для «Ворони», а то й просто показуючи на порожній човен на березі озера, на верхівця, що наближався, або на стовп диму на Сліпому березі: Що там діється? Ви чекаєте на відвідувача? Це не човен секретаря? Він відволікав Амбраса так вправно, що при всій недовірливості йому й на думку не спадало, що Охоронець ховає від нього очі і своїми питаннями намагається всього-навсього втримати його подалі від певної таємниці.

Енергійна, часто нервова уважність, з якою Берінг охороняв свою таємницю, врешті змусила Амбраса повірити, ніби Охоронець тепер надзвичайно обачний і цікавиться всіма справами вілли «Флора». Амбрас списав цю енергійність на те, що Берінг повністю прижився у Собачому домі. А правду кажучи, Берінг зживався з дірою у своєму світі, з вадою, яка в деякі дні докучала йому більше, в деякі — менше і від якої він не знав кращого засобу, ніж замовчування: водій з дірявим поглядом! Працівник, механік, охоронець із дірявим поглядом! Сліпим у Собачому домі точно немає місця.

А Лілі… Лілі, він, можливо, й довірив би свою таємницю — але в ці дні й тижні вона не заходила на віллу, як зазвичай, з короткими післяобідніми візитами. Вела з Амбрасом звичний обмін, проте ніколи не намагалася залишитися з Берінгом на самоті і робила вигляд, ніби вони ніколи не обіймалися й не цілувалися. Якщо він надто наближався, вона посміхалася, побіжно кидала кілька фраз або поплескувала його по щоці, достоту як собаку, — і відсторонювалась.

Одного разу Берінг все ж ласкаво торкнувся її — вони з Амбрасом сиділи на веранді, а він мусив принести з кухні карафку з вином, і потім він так нахилився над столом, що однією рукою міг погладити її спину, — вона хоча й не уникала доторку, але, як ні в чому не бувало, продовжувала розмовляти з Амбрасом, а в сутінках, на прощання, подивилася Берінгу в очі таким порожнім поглядом, що він мимоволі почав сумніватися у своїх спогадах. Чи цю жінку він тримав в обіймах? Вона ж сама підійшла до нього, обійняла за плечі й повела туди, де він тепер у безсонні тужив за нею.

Порівняно з тією дірою, яку пробила в його житті загадкова відчуженість Лілі, діра в оці втратила всяке значення, і в деякі дні він навіть примудрявся, сам того не усвідомлюючи, заповнити відсутній, затемнений сліпою плямою фрагмент свого світу — і тоді він бачив собачу морду, кожен камінь, пасмо волосся Лілі чи вкраплення у смарагді під збільшувальним склом Амбраса, бачив там, де насправді була лише темрява.

— Вона приходить, коли їй хочеться, і йде, куди їй хочеться. Хай приходить і йде своєю охотою, дай їй спокій — в іншому разі ти станеш для неї перешкодою, — сказав Амбрас одного разу, коли вони з Берінгом сиділи по обіді на веранді, вивчаючи план каменоломні, а над віллою збиралася гроза. Негода, що насувалася, змусила їх раніше ніж зазвичай повернутися на «Сплячій грекині» на моорський берег. Для понтона з його низькою посадкою хвилі на озері були надто високими. Амбрас якраз обводив червоним контури ділянки, де в найближчі дні йтимуть підривні роботи, коли з-за колючого дроту їм помахала Лілі; вона вела важко нав'юченого мула до озера, стежкою вздовж межі парку. Вона приходить, коли їй хочеться, і йде, куди їй хочеться. Дай їй спокій.

Навіть на критій веранді сила вітру, який ніс грозу, була такою, що від протягу розкладений на столі план гірничих робіт часом надувався пузирем, хвилею, і знову спадав. Берінг мав придавити папір склянкою або порожніми пляшками. Але він не чув розпоряджень Амбраса. Він бачив лише Лілі і чув лише шум сосен.

Небо над Кам'яним Морем почорніло. У спалахах блискавок стрімкі хмари здавалися кораблями, маяками, палацами й казковими істотами гігантського театру тіней. Лілі поспішала. Жестом відмовилася, коли Амбрас, махнувши рукою, запропонував їй місце на веранді. Його жест міг означати келих вина, запрошення до обмінного гешефту чи просто потеревенити. Але Лілі все це не цікавило. А Берінг так поринув у думки, проводжаючи її поглядом, що Амбрас навіть постукав циркулем по столу й кресленню, щоб нагадати йому про пласти породи і шпури. Дай їй спокій.

Минулого разу Лілі заходила до них чотири або п'ять днів тому. Схоже, вона йшла з перевалу, поверталася з рівнини. З казарм. Перші краплі затарабанили по шибках веранди. Можливо, буде й град. Бліда жовтизна, що проглядала в розривах чорних хмар, наводила на таку думку. На двох платформах у заростях очерету палали вогні штормового попередження, при тому що всі човни, плоскодонки й плоти — саме їх вогонь і мав відкликати на берег — уже давно стояли пришвартованими. Порожнє озеро шуміло як море.

Як упевнено Лілі вела мула крутою тропою! Тварина стала упиратися, коли далеко попереду блискавка вдарила у воду, але тієї ж миті ніби кивнула, коли Лілі обернулася і вигукнула до неї якісь заспокійливі слова. Берінгові здалося, що він почув її голос крізь рев сосен і озера.

Деякі пси так зраділи появі Лілі під грозовим небом, що продерлися крізь зарості ожини й стрибнули через колючий дріт, аби привітатися й полащитися до неї. Але Лілі продовжувала свій шлях, не зважаючи ані на грозу, яка вже наступної миті має досягти Моору, ані на бурхливу радість собак.

Амбрас штрихував червоним олівцем ділянки підривних робіт, знову повністю зосередившись на своєму кар'єрі, тимчасом як увага Берінга була все ще коло собак, поруч з Лілі. Він бачив, як вона нахилилася до дога й потріпала його за шию, за вуха, і відчув її руки на своїй шиї, у своєму волоссі, та ще й так, що навіть мурашки пробігли шкірою.

До собаки Лілі була лагіднішою, ніж до нього. Вона надто поспішала, щоб хоча б ненадовго звернути з дороги чи принаймні пошукати прихистку на віллі, — але з собаками говорила, сміялася і щось прошепотіла догу. Потім випросталась, натягла віжки й швидко закрокувала далі. Гроза дісталася моорського берега. Вітер рвав крони сосен в алеї, багатоголосим гудінням сповнюючи сходи вілли «Флора», довгими пасмами здував пил з набережної на пінні гребені озера. Але граду, на який чекали за радіопрогнозом армійських синоптиків, так і не було. Навіть дощ свинцево-сірою завісою розвіявся високо над віллою. На білому вапняку головних сходів блищали, висихаючи, візерунки перших крапель. Мабуть, і град теж випав деінде.

Лілі зникла з овиду і, можливо, вже підходила до своєї вежі, коли дог повернувся на веранду і, заповзаючи під стіл, стягнув на підлогу план кар'єру. Амбрас сердитою командою прогнав пса в дім, і Берінг аж тепер тільки нахилився за кресленням і, ретельно розправивши, розклав його на столі.

— Не так, — сказав Амбрас. — Розверни. Я сиджу ось тут. І каменоломня має бути внизу, а небо — вгорі. Де в тебе очі? Сліпий чи що?

Дай їй спокій. Чого, трясця, заради цих псин Лілі навіть під градовою хмарою затрималася, більше того — гладила їхню смердючу шкуру, проте пройшла повз великий, розміром з ворота, отвір у дротяній огорожі і йому, Берінгові, руки не подала? Після тижневої відсутності лише недбало махнула йому рукою і пішла собі далі. Лілі! Він же цілував її. Невже вона забула? Зовсім забула?

Берінг монотонно повторював свої питання й докори, звертаючись до Лілі в монологах на самоті чи просто в думках, — але коли стикався з нею на віллі «Флора», на пароплавному причалі чи в базарний день серед склепаних з дощок прилавків моорських рибалок, торгівців свійською птицею і капканників, не міг зв'язати двох слів. Ніяково посміхався й ляпав щось таке, за що люто картав себе вже за кілька хвилин, щойно залишався знову сам на сам зі своєю безпорадністю. Іноді він починав затинатися, навіть коли всього-на-всього питав Лілі, чи розсідлати її мула, який пасся біля ставка з лататтям.

Лише коли вона сама починала розмову, просила дрібку солі для мула, питала, як справи в кузні, цікавилася коршаком, що кружляв над соснами, або механізмами двигуна внутрішнього згоряння, він часом легко й невимушено включався до бесіди. І тоді кілька секунд вірив, що вона знову йде йому назустріч. І розповідав їй про свого підсліпуватого батька, про скелет крил хижого птаха, про принцип силової передачі і про неможливість повернення на Ковальський пагорб.

Одного разу під час такої розмови він погодився, щоб вона відносила благодійні пакети старим на Ковальский пагорб — продукти, мило й записки, нашкрябані на пожовклих картках каталогу з шаф конторського барака. Але варто було Берінгу наважитися легко торкнутись Лілі чи лише подивитися їй в очі, як вона в ту ж мить відверталася або відсувалася. Жодного разу вона не була для нього такою, як у ніч концерту.

Чим він її образив, що зробив не так, чого вона знову цуралася його? День за днем він чекав години, коли нарешті вимагатиме в неї відповіді — навіть ціною того, що вона може стати ще більш далекою. Але в ході літніх тижнів з усієї множини невисловлених запитань залишилося всього одне. Так само непомітно, як і наполегливо, це запитання вдерлося в усі докори, в усі думки про Лілі і мучило його навіть уві сні. Щоправда, це єдине запитання було звернене вже не до Лілі, а до себе самого, до своєї пильності, з якою він тепер під час візитів Лілі на віллу слідкував за кожним її рухом, майже забуваючи про діру у своєму світі, про сліпу пляму в оці.

Ця жінка, єдина, яку він тримав в обіймах і цілував, уникала його тому, що Собачий Король був її таємним і справжнім коханцем?

Дай їй спокій. Адже так сказав Амбрас. Такою була його воля, а не воля Охоронця. Він же нічого їй не зробив! Від сорому та страху перед відставкою не смів виказати жодного докору. Завжди залишав її у спокої і ніколи б не наважився торкнутися її, якби вона сама не обійняла його тоді. Ще й досі в його вухах відлунював легкий дзенькіт її браслетів. Він пам'ятав усе, з болючою ясністю. Згадував її обійми, сидячи з Амбрасом над планами гранітного кар'єру і дивлячись на обриси фундаментів давно зруйнованих бараків поруч із дробаркою. Згадував, стоячи з Амбрасом між вагонетками на запилюженому понтоні, згадував, нарізаючи собакам м'ясо і лежачи вночі без сну, згадував, змучено прокидаючись уранці. Її він справді залишав у спокої. Але його спокій, його душевний мир було втрачено.

Тепер, коли Бразилійка і Собачий Король торгувалися при ньому щодо вартості якогось смарагду та його бартерного еквівалента, вивчали крізь збільшувальне скло чистоту каменя й захоплено розводилися про димчастість, вкраплення рідини й тріщини, про чорні зернятка, відростки, орторомбічні призми та розмаїття форм висячих садів у надрах самоцвіту, Берінг у кожній фразі, у кожному незрозумілому слові підозрював зашифровані любовні послання, і в найменших рухах, жестах він шукав приховані докази своїх здогадів.

Іноді він чув їхній сміх, думав, що чує сміх, спускаючись у погріб вілли за вином чи шматком рокфору… Вони сміялись над ним? Над обдуреним у грі? І одного разу, прохолодного й вітряного липневого дня, він більше не зміг терпіти ці нескінченні запитання.

За дві доби до цього, вночі, недалеко від Ляйської бухти знову стався напад на хутір, одну людину вбито і невідомо скількох поранено, і цього літнього ранку Амбрас звелів Берінгу перевірити і, якщо є потреба, відремонтувати замки вілли «Флора», а потім зміцнити всі віконниці та отвори сталевою стрічкою. Залишивши його з цим дорученням, Собачий Король свиснув догу, а також чотирьом іншим собакам і вирушив до каменоломні.

У перші години цих ремонтно-оборонних робіт, які займуть дні, а може, й тижні, Берінг займався вимірюванням параметрів вікон та дверей, підрахунками й роздумами щодо того, скільки потрібно буде матеріалів і яких саме. При цьому він разів чотири пройшов повз двері колишнього музичного салону, повз двері Амбраса, але ні на мить біля них не затримався, адже віконниці цієї кімнати на нижньому поверсі й без того були залізними, а двері вели в коридор, не надвір, не в зарості.

Коли ж він все-таки натиснув на латунну ручку цих дверей, обережно, наче боячись застати там сплячого вартового, чи то в душі виправдовував своє вторгнення шумом, що долітав з кімнати, — звук був схожим на удари кувалди. Двері були не замкнені.

Якби Собачий Король сам не заборонив зграї нападати на Берінга, собаки, що лежали на підлозі в коридорі, навряд чи дали б йому змогу торкнутися цієї ручки навіть кінчиками пальців. А так вони лише встали й витріщились на нього, коли він прочинив двері і зробив крок у темряву.

До музичного салону Берінг заходив усього раз, три тижні тому, допомагаючи Амбрасу перетягнути поточений міллю гаптований диван з цієї сутінкової кімнати нагору, до бібліотеки. Коли вони відсували важку махіну від стіни, відірвався шмат оббивки — лев з бісерної пряжі, який лежав на лататті, в оточенні пташиних зграй; навіть у його гриві й на лапах сиділи птахи, немов розчісували його шерсть своїми дзьобами. Придавлений вагою дивана, Берінг тоді не мав часу роздивитися кімнату, лише відчув, що за багато років він перший сторонній, який увійшов до цього темного притулку.

І зараз, літнього дня, тут також панувала напівтемрява. Широкі дерев'яні жалюзі були опущеними, як тоді, й почали стукотіти, коли він увійшов, а порвані собаками й часом штори з парчі надулись вітрилом — і раптом до кімнати увірвалося світло, настільки яскраве, що Берінг налякано схопився за пістолет. Наступної миті знову було темно. Грюкала всього-на-всього одна із залізних віконниць. Пориви вітру то прочиняли її, то із брязкотом зачиняли.

Світло.

Темрява.

Світло.

Берінг просунув руку між планками жалюзі, підтягнув стулку до себе й замкнув на шпінгалет.

Темрява.

Прочіль дверей у нього за спиною стала сліпучо білою і, немов лампа, світила у серце резиденції Собачого Короля. Ця доріжка денного світла вела від дверей до ніші. Там стояла вузька шафа заввишки з людину, з десятками висувних шухлядок, передні стінки яких були прикрашені інтарсіями. Над круглою ручкою кожної шухлядки сиділа, лежала або співала якась вирізана зі шпону пташка. Хоча дерево місцями потріскалося, місцями деформувалося від коливань температури й вологості, Берінг одразу, з першого погляду, впізнав своїх птахів: тут і кропивник, і чорний дрізд, і сільська ластівка, і канюк, і яструб… птахи приозерного регіону.

Під засохлою пальмою біля вікна стояв рояль, який вже десятки років не відкривали. На нього було накинуто маскувальний брезент, завалений стосами паперів, одягом і штабелями книг. Одне з латунних коліщаток рояля відламалося — явно при спробі викотити інструмент із салону як трофей. Сліди цієї спроби були прорізані у поверхні паркету. З того часу рояль стояв трохи косо, і зрушити його з місця було неможливо.

Рояль і шафа — ось і всі меблі. Ані стільця. Ані стола. Ані ліжка. Голі стіни. В еркері, де раніше був диван, лежали матраци, армійські ковдри і декілька подушок, а поруч — недбало складені географічні мапи, військові часописи, списані аркуші паперу.

Берінг, ніби лягавий собака, мало не обнюхав зім'яту постіль — подушки, колючі ковдри, зняв з простирадла кілька волосин, придивився до них у променях світла, проте тутешні запахи нічим не нагадували Лілі, не пахло тут ані парфумами на її шиї, ані шкірою плетених браслетів, ані синьо-червоними жмутками пір'я на плечах її куртки, ані тим унікальним духом очерету, диму й лаванди, яким віяло від її волосся. Він розпізнав би навіть ледь вловний його слід.

Волосини з простирадла могли належати тільки собакам. Все тут смерділо виключно псиною. Невже на цій постелі і справді спали самі лиш собаки, зігріваючи ночами свого Короля? Це не кімната. Це лігво. Псарня.

Дивна річ — дивлячись на Амбраса, не скажеш, що він живе у такому нехлюйстві. На своєму одязі він не терпів ані протертих місць, ані плям. Раз на тиждень Берінг мусив відвозити до Ляйса цілий мішок брудної білизни. Там одна жінка, що працювала на випалюванні вапна, латала, прала і прасувала одяг Собачого Короля — за два шматки мила або пакет розчинної кави. (Берінг був радий цим пральним поїздкам, тому що тоді Амбрас на кілька годин віддавав «Ворону» в його розпорядження і ніколи не питав потім, куди він іще їздив — приміром, у гори, до безлюдної долини летовища, а там, немов шалений, уздовж злітної смуги.)

Якщо Лілі взагалі бувала в цій псарні, слідів вона не залишила. Розхлябані дощечки зірчастого паркету здиблювалися під кроками Берінга і з різким звуком падали назад, в орнамент. Собаки вклякли перед дверима, на світлі, і у відповідь на кожен рух незваного гостя щулили вуха. Берінг ходив туди-сюди у вбогій пустці, уникаючи очей зграї. Йому було соромно. Він зараз обманював чоловіка, який визволив його з кузні. Обманював свого хазяїна. Але ж йому треба було підтвердити або розвіяти підозру, яка підточувала його життя.

Списані аркуші, які він знайшов на роялі і коло постелі, містили самі тільки підрахунки, довгі стовпчики цифр — і жодного слова. Що ж до більшості книг — англійських романів і так само англійських праць про війну, — то він навіть заголовків не зумів розібрати. І хоч би скільки він трусив і обмацував одяг на роялі — бомбер, просмолений плащ від дощу, побляклі джинси, — з кишень не випало ані найменшого натяку на таємну любов.

Пил доріг і пил каменоломні, ось і все, що випадало з одягу Амбраса.

Тепер шафа. Шафа! За кожною дерев'яною пташкою, у кожній шухлядці Берінг знайшов викладене марлею і ватою гніздечко, а в ньому — камені, нічого, крім каменів: необроблені смарагди, аметисти, розетки піриту, рожеві кварци, опали й уламки нешліфованих рубінів, тьмяно-багряні на білому тлі, — немов запечена кров. Лише Лілі привозила такі знахідки з гір до Моору, але вона збувала свої камені кожному, хто пропонував за них достатньо грошей або товару на обмін. На вузьких, завширшки з палець, етикетках були вказані лише назви каменів, місце, де їх було знайдено, дата обміну. На деяких Амбрас зазначив, скільки вони йому коштували: 6 топографічних мап, масштаб 1:25.000; 1 флакон йоду; 2 карбідні лампи; 1 патронна стрічка. Навіщо Лілі знадобилися шахтарські лампи? А патронна стрічка?

Тільки коли Берінг облишив шафу і, повзаючи рачки спальним місцем, розгортав і згортав розкидані серед подушок книжки, піднімав ковдри і навіть картонки, розстелені під матрацами для захисту від вологи, щоб, може, все ж таки відшукати схований чи пропущений знак, він натрапив на цю фотографію. Вона лежала попід самою стінкою, списаним зворотом до нього. Берінг узяв фото, підніс до світла — на простирадло посипався пісок і шматочки тиньку. В зубчастому куті світлини стирчав цвях, яким вона була прибита до стіни над головою. Там легкою тінню ще видні-лися її контури. Стіна, всіяна вологими плямами та кристаликами селітри, була така крихка, що цвях виламався із тиньку — чи то від протягу, який виник, коли Берінг ввійшов до кімнати, чи то просто під вагою паперу.

Берінг довго, дуже довго не перегортав фото, тому що напис на звороті, ці великі, розгонисті літери були почерком Лілі. Це мусив бути почерк Лілі. Ось він, доказ, а він не сміє на нього подивитись.

Не забувай мене. Л.

Лілі.

Але коли Берінг врешті повільно, ніби вирішальну карту у грі, перевернув фото, він побачив обличчя зовсім незнайомої жінки. Вона сміялася. Стояла серед снігів і махала рукою невидимому фотографові.

У своєму здивуванні й полегшенні Берінг не чув, що собаки біля дверей встали і, навіть не гавкнувши, вибігли надвір. Отак мовчки вони мчали лише назустріч своєму Королю.

Берінг не почув кроків у коридорі, не побачив тіні, яка впала у прочіль. Стоячи в цьому собачому лігві, спиною до світу, він роздивлявся позначений цвіллю знімок.

Це була молода,

усміхнена,

і зовсім незнайома жінка.