Коса. Сплетіння долі

Сміта

Зайшовши до хижки, Сміта одразу помічає доньчин вираз обличчя. Поспішаючи закінчити обхід, вона навіть не зайшла до сусідки, де вони зазвичай ділили те, що діставалося від джатів. Набравши води в колодязі, вона поставила свій очеретяний кошик і заходилася митися у дворі – тільки відро води, не більше, треба лишити ще Лаліті й Нагараджану. Щовечора, перед тим як переступити поріг будинку, Сміта ретельно намилює тіло, кілька разів – у жодному разі не повертається додому, несучи на собі цей негідний запах, не хоче, аби в дочки та чоловіка вона асоціювалася з цим смородом. Цей запах, запах лайна інших, – то не вона, і Сміта не хоче бути порівняною до цього. Тому тре своє тіло щосили – руки, ноги, тулуб, лице – тре так відчайдушно, що ледве шкіра з неї не злазить, тре, сховавшись за невеличким клаптиком тканини, що править їй за ширму, в глибині свого двору, на околиці села Бадлапур, у Богом забутому куточку штату Уттар-Прадеш.

Сміта обтирається та вдягається в чисту одежу перед тим, як увійти до хижки. Лаліта сидить у куточку, підтягнувши коліна до грудей. Очі її опущені, дивляться відсутнім поглядом у підлогу. На обличчі в неї якийсь дивний вираз, якого Сміта ніколи раніше не бачила, – невиразна суміш журби та гніву.

– Що з тобою сталося?

Дитина не відповідає, навіть не розтискає міцно зчеплені щелепи.

– Кажи, що трапилося. Ну ж бо, говори!

Лаліта мовчить, вдивляючись у якусь таку точку, яку здатна бачити тільки вона одна, якесь таке недоступне місце, далеко від будинку, далеко від села, дістатися до якого не може ніхто, навіть її мати. Сміта починає нервуватись.

– Говори!

Дівчинка зіщулюється ще дужче, наче наляканий равлик, що намагається сховатися до своєї мушлі. Можна було б накричати на неї, штурхнути, змусити говорити. Але Сміта добре знає свою дочку: так нічого не вийде дізнатися. Метелик у її животі перетворився на краба. Її охоплює тривожне відчуття. Що трапилося в школі? Вона, не знаючи цього світу, все ж відправила туди дочку, свій найдорожчий скарб. Може, то було неправильно? Що з нею там зробили?

Сміта знову кидає погляд на дитину й помічає, що сарі в неї на спині порване. Дірка, так, це дірка!

– Що ти наробила? Ти забруднилася! Де тебе носило?

Сміта хапає дочку за руку та смикає, аби відтягти її від стіни: нове сарі, що його вона довгими годинами шила, ніч за ніччю, жертвуючи сном, аби лиш закінчити його вчасно, це сарі, що було предметом її гордості, тепер порване, понівечене, зіпсоване!

– Ти його порвала! Ось, поглянь-но!

Розлючена, Сміта починає кричати, коли раптом завмирає. Страшна здогадка стиснула їй серце. Вона виводить Лаліту на подвір’я, на світло – всередині хижки надто темно. Починає роздягати її, ледь не зриваючи з неї сарі. Лаліта не опирається, і одежа, що й без того трохи завелика на неї, легко спадає з її плечей. Сміта здригається, побачивши спину дитини: вона вся вкрита червоними смугами. Слідами від ударів. Місцями шкіра потріскалася, не витримавши побоїв. Смуги такі ж червоні, як і її бінді.

– Хто це з тобою зробив?! Кажи! Хто тебе побив?!

Дівчинка опускає очі та ледь чутно промовляє слово. Одненьке слово:

– Учитель.

Обличчя Сміти наливається кров’ю. Яремна вена на її шиї роздувається від люті – Лаліту жахає ця пульсуюча жилка, цей гнів матері, зазвичай такої спокійної. Сміта хапає дитину за плечі та трясе її, від чого доньчине маленьке оголене тільце хитається, наче гілочка.

– За що? Що ти зробила?! Ти не слухалася його?

Вона вибухає: її дочка не послухалася вчителя, і то в перший день занять! Тепер уже вчитель точно не захоче приймати її назад до класу, всі її надії розбиті, всі зусилля змарновані! Вона знає, що це означає: доведеться повертатися до вигрібних ям, до бруду, до чужого лайна. До кошика, цього проклятого кошика, від якого вона так хотіла її вберегти… Сміта ніколи не була жорстокою людиною, ніколи нікого не била, але чомусь цієї миті відчуває, як неконтрольований гнів закипає у ній. Це нове почуття, яке цілком захоплює її, товща води, яка проривається крізь греблю її розуму та затоплює його. Мати дає дитині ляпаса. Лаліта зіщулюється під ударами, затуляє обличчя руками, намагаючись захиститися.

Нагараджан саме повертається з поля, коли чує у дворі крики. Він поспішає перепинити дружину, стаючи між нею та дочкою.

– Зупинись! Сміто!

Йому вдається відтягти її, після чого він бере Лаліту на руки. Вона здригається від ридань. На спині в неї батько помічає сліди від ударів, подряпини на шкірі. Відтак притискає дитину до грудей.

– Вона не послухалася брахмана! – кричить Сміта.

Нагараджан нахиляється до дочки, яку він досі тримає на руках:

– Це правда?

Після тривалого мовчання Лаліта нарешті промовляє фразу, яка обпікає їх обох, наче ляпас:

– Він хотів, щоб я підмітала в класі.

Сміта завмерла. Голос Лаліти дуже слабенький, тож мати не впевнена, чи все правильно розчула. І вона перепитує:

– Що ти сказала?!

– Він хотів, щоб я підмітала в класі на очах інших учнів. Я відмовилася.

Побоюючись нових ударів, дитина знову зіщулюється. Дівчинка раптом стає меншою, ніби з переляку намагається стати зовсім непомітною. Сміті аж перехопило подих від цієї картини. Вона підбігає до дівчинки, стискає її в обіймах так сильно, як тільки дозволяють її слабкі руки, та починає плакати. Лаліта ховає обличчя у материній шиї на знак примирення. Так вони і сидять, обійнявшись, поки Нагараджан стоїть поруч і розгублено дивиться на них. Це він уперше побачив, як плаче його дружина. Усі випробування, які випадали на їхню долю, вона зносила без нарікань, без ремства – сильна духом, сильна волею жінка. Та не сьогодні. Притиснувши до себе тіло побитої та приниженої дочки, вона також перетворюється на таку саму дитину, оплакуючи нездійсненні мрії, те життя, на яке вона так сподівалася і якого вона не може їй забезпечити, бо завжди з’являються джати та брахмани, нагадуючи їм, хто вони і звідки взялися.

Увечері, поклавши Лаліту спати та заколисавши її, Сміта дозволяє гніву вирватися назовні. Чому він це зробив, цей учитель, брахман? Він же погодився взяти Лаліту до класу нарівні з іншими учнями, з дітьми джатів, він же забрав їхні гроші та сказав їм «добре»! Сміта знає цього чоловіка і його сім’ю, їхній будинок знаходиться в центрі села. Вона щодня ходить вичищати їхні туалети, а його дружина інколи дає їй трохи рису. То чому?!

Раптом їй згадуються п’ять озер, що їх Вішну наповнив кров’ю кшатріїв, захищаючи касту брахманів. Це вони – слуги культу, просвітлені, писемні люди, що стоять над усіма іншими кастами, на вершині людства. То навіщо чіплятися до Лаліти? Її дочка нічим їм не загрожує – ні їхнім знанням, ні становищу, то навіщо ж змішувати її з брудом? Чому б просто не навчити її читати й писати, як решту дітей?

Наказ підмітати клас означає, що ти не маєш права тут перебувати. Ти – далітка, scavenger, і ти нею залишишся аж до смерті. Ти помреш у лайні, як твоя мати і твоя баба до тебе. Як і твої діти, онуки та всі твої нащадки. У вас, недоторканних, покидьків суспільства, немає нічого іншого, нічого, крім цього ганебного запаху, що тягнеться за вами протягом століть, крім лайна інших людей, лайна всього світу, яке ви мусите збирати.

Лаліта не дозволила збиткуватися з себе. Вона сказала «ні». Це усвідомлення змушує Сміту пишатися своєю дочкою. Ця шестирічна дитина, ледве вища за стільчик, подивилася брахману просто в очі та сказала «ні». Він схопив її, бив її своєю очеретяною указкою просто посеред класу, перед усіма учнями. Лаліта не плакала, не кричала, з її вуст не зірвалося жодного звуку. Коли настав час обіду, брахман не дозволив їй їсти з усіма, він відібрав у неї залізну коробочку, яку Сміта дала їй із собою. Маленька дівчинка навіть не мала права сісти – мусила просто стояти та дивитися, як їдять інші. Вона не обурювалася й не жалілася. А лишилася стояти, сама. З гідністю. Так, Сміта пишається своєю дочкою: може, вона й їсть щурів, але сили в ній більше, ніж у всіх цих брахманів і джатів укупі, вони не змогли її зламати, не змогли приборкати. Вони били її, пошрамували її спину, проте в душі вона лишилася собою. Неушкодженою.

Нагараджан не згоден із дружиною: Лаліта мала поступитися, взяти мітлу, бо ж позамітати, зрештою, – це не так страшно і вже точно не так боляче в порівнянні з очеретяною указкою… Сміта вибухає. Як він може таке казати? Школа створена, щоб навчати, а не перетворювати дитину на раба. Вона поговорить з ним, із брахманом, вона знає, де він живе, вона знає, де знаходяться потаємні задні двері його будинку, бо Сміта заходить через них щодня зі своїм кошиком вибирати нечистоти… Нагараджан намагається остудити її запал: вона не зможе нічого домогтися, якщо спробує протистояти брахману. Він сильніший за неї. Усі сильніші за неї. Лаліта має змиритися із глузуванням та прискіпуванням, якщо хоче повернутися до школи. Така ціна за те, що вона навчиться читати й писати. Так усе влаштовано в їхньому світі: не можна безкарно намагатися йти всупереч кастовій системі. За все доводиться платити.

Сміта дивиться на чоловіка, тремтячи від гніву: вона не дозволить, аби брахман перетворював їхню дитину на цапа-відбувайла. Як він собі це уявляє? Як може навіть думати про таке? Чоловік мусить повстати, стати на її захист, боротися проти всього світу за власну дочку – хіба не це повинен робити батько? Та Сміта краще помре, аніж відправить її назад до школи; більше ноги Лалітиної не буде там. Вона проклинає це суспільство, яке нищить найслабших: жінок, дітей – усіх, кого мало б захищати.

– Нехай буде по-твоєму, – відповідає Нагараджан. – Лаліта не повернеться туди.

Завтра Сміта візьме її з собою, коли піде на обхід. Вона навчить її ремесла своєї матері та бабусі. Передасть їй свій кошик. Зрештою, саме це й робили жінки її родини протягом багатьох століть. Це – її дхарма. Марно Сміта сподівалася змінити щось у її житті. Вона хотіла вивести її з того шляху, яким їй судилося йти, – що ж, брахман повернув її на цю стежку, підганяючи очеретяною указкою. Кінець розмови.

Сьогодні ввечері Сміта молиться перед маленьким вівтарем на честь Вішну. Вона знає, що однаково не зможе заснути. Все думає про ті п’ять озер крові та питає себе, скільки ж озер мають наповнитися їхньою кров’ю, кров’ю недоторканних, щоб звільнити їх від цього тисячолітнього ярма. Тут мільйони таких, як вона, покірливі маси, що просто чекають на смерть; у наступному житті все буде краще, казала її мати, хіба що закінчиться цей пекельний цикл реінкарнацій. Нірвана, кінцева точка – ось на що вона сподівалася. Сміта мріяла померти біля Гангу, священної річки. Кажуть, що після цього пекельний цикл перероджень зупиняється. Не народжуватися знову, злитися з абсолютом, із космосом – ось найвища мета. «Цей шанс випадає далеко не кожному», – говорила вона. Інші отримують вирок у вигляді чергового переродження. Світовий порядок речей треба сприймати як божественне покарання. Саме так: вічність треба заслужити.

В очікуванні вічності даліти гнуть свої спини.

Але не Сміта. Не сьогодні.

Для себе самої вона прийняла цю долю як жорстоку даність. Але її дочка їм не дістанеться. Вона урочисто обіцяє це перед вівтарем на честь Вішну, посеред темної хати, де давно вже спить її чоловік. Ні, Лаліта їм не дістанеться. Її протест мовчазний, ледь чутний, майже невидимий.

Однак це – протест.