Коса. Сплетіння долі

Сміта

Над горою Тірумала сходить сонце.

Сміта й Лаліта стають у чергу паломників біля дверей храму. До них підходить хлопчик і простягає їм ладдуси – кругленькі тістечка, які виготовляють із сушених фруктів і згущеного молока. Сам рецепт тримають у секреті: «Його ми дістали від Бога», – пояснює малий. Виготовленням тістечок усередині храму займаються ашаки, спадкові священики, що роздають їх паломникам. Треба обов’язково їх з’їсти – це невід’ємна частина процесу очищення. Сміта дякує богові за посланий їм сніданок. Збадьорена після кількох годин сну і від солодкого післясмаку ладдуса, вона розуміє, що готова на будь-які жертви. Вона ще не розповіла Лаліті, що чекає на них там, усередині. Якщо багаті мають що принести в жертву богам: домашнє приладдя та квіти, прикраси, золото та дорогоцінне каміння, то бідняки можуть запропонувати богові Венкатешвара єдине своє багатство – волосся.

Це споконвічна традиція, успадкована від пращурів: принести в дар власне волосся означає відмовитися від свого «я», змиритися та постати перед Богом у первісному, оголеному, смиренному вигляді.

Увійшовши до храму, Сміта з Лалітою опиняються у заґратованому коридорі, в якому на кожному кроці сидять тисячі далітів, очікуючи своєї черги, Іноді чекати доводиться цілих два дні, якщо вірити чоловікові, що всівся просто на землю біля дверей. У кого є гроші, ті можуть купити квиток, щоб пройти швидше. Деякі прочани навіть сплять просто тут, цілими родинами, щоб не проґавити своєї черги. Після довгих годин очікування, проведених у цих імпровізованих клітках, вони нарешті потрапляють до kalianakata, гігантської чотириповерхової будівлі, в якій метушаться сотні цирульників. Це справжній мурашник, що працює і вдень, і вночі. Його називають «найбільшою перукарнею світу». Сміта дізналася, що за гоління голови треба заплатити 15 рупій. «За все в цьому світі доводиться платити», – думає вона.

Усюди, куди не кинь оком, у безмежній залі сидять чоловіки, жінки з немовлятами на руках, діти, літні люди, співаючи під лезами бритв молитви на честь Вішну. Побачивши сотні поголених голів, Лаліта лякається та починає плакати. Вона не хоче віддавати своє волосся, яке вона так любить. Ніби намагаючись захиститися, вона міцніше притискає до себе ляльку, цю ганчірку, яку вона не випускає з рук цілу дорогу. Сміта нахиляється до неї та тихо шепоче на вушко:

– Не бійся. Бог із нами поруч. А волоссячко твоє відросте і буде ще гарнішим. Не хвилюйся. Я піду першою.

Тихий материн голос трохи заспокоює її. Вона дивиться на дітлахів, яким щойно поголили голову: вони проводять рукою по гладенькій маківці та сміються. Не схоже на те, аби вони страждали – зовсім навпаки. Їх веселить цей новий образ, а їхня мати, також із блискучою голою головою, мастить їм маківки сандаловою олією, що захищає шкіру від сонячних опіків та інфекцій.

Настає їхня черга. Цирульник запрошує Сміту підійти. Вона наближається з радістю та відданістю, опускається на коліна, заплющує очі та починає ледь чутно читати молитву. Що вона шепоче Вішну посеред цієї величезної зали – то її таємниця. Ця мить належить тільки їй. Вона так довго уявляла собі цей момент і ще довго згадуватиме про нього.

Цирульник швидким рухом змінює лезо – на цьому суворо наголошує очільник храму: для кожного прочанина окреме лезо, тільки так. У його родині перукарське ремесло передається від покоління до покоління, від батька до сина. Щодня він повторює ті самі рухи, тож вони йому вже ввижаються уві сні. Іноді йому сниться цілий океан волосся, в якому він потопає. Він просить Сміту заплести косу – так буде простіше і голити її, і збирати після того волосся. Тоді цирульник змочує її косу водою та починає гоління. Лаліта кидає на матір стурбований погляд, але та тільки посміхається у відповідь. Вішну тут, поруч із нею.

Він її благословляє.

І поки пасма її волосся облітають одне за одним, падаючи до ніг, Сміта заплющує очі. Навколо неї – тисячі таких самих людей, похиливши голови, моляться за краще життя, віддаючи те єдине, чим нагородила їх природа, – волосся, яке вони отримали в подарунок від небес і тепер приносять їм у жертву, склавши руки, опустившись навколішки на підлогу kalianakata.

Коли Сміта знову розплющує очі, її череп гладкий, мов яйце. Вона підводиться і раптом відчуває неймовірну легкість. Це якесь нове для неї відчуття, незбагненне та п’янке. Її проймає дрож. Біля її ніг лежить її колишня шевелюра, маленька смоляна купка, що вже перетворилася на згадку. Тепер її душа та тіло очистилися. Вона почувається врівноваженою. Благословенною. Захищеною.

Лаліта й собі підходить до цирульника. Вона ледь відчутно тремтить. Сміта бере її за руку. Змінюючи лезо, чоловік оцінює поглядом косу дівчинки, що сягає їй до пояса. У неї чудове, шовковисте та густе волосся. Дивлячись дочці в очі, Сміта промовляє разом із нею молитву, яку вони часто читали перед маленьким вівтарем у своїй хижці в Бадлапурі. Вона думає про їхню ситуацію та говорить собі: нехай сьогодні вони бідні, але, може, коли-небудь у Лаліти буде власна автівка. Від цієї думки вона посміхається, відчуваючи приплив сил. Життя її дочки буде кращим за материне завдяки цій жертві, яку вони приносять сьогодні в цьому храмі.

Коли вони виходять із kalianakata, їх засліплює світло. Не обрамлені волоссям їхні обличчя схожі між собою навіть більше, ніж раніше, більше, ніж будь-коли. На вигляд вони молодші та стрункіші. Узявшись за руки, вони посміхаються одна одній. Їм удалося дістатися аж сюди. Диво сталося. Сміта знає: Вішну тримає свої обіцянки. У Ченнаї на них чекають її кузени. Від завтра починається нове життя.

Віддаляючись від Золотого храму, тримаючи доччину руку в своїй, Сміта більше не відчуває суму. Справді, вона не сумує, бо впевнена в тому, що за їхню жертву бог їм віддячить.