Коса. Сплетіння долі

Джулія

«Наче Спляча красуня», – думає Джулія, дивлячись на батька.

Ось уже вісім днів він лежить нерухомо на застеленому білими простирадлами лікарняному ліжку. Принаймні стан його стабільний. Вигляд у нього умиротворений – лежить собі із заплющеними очима, ніби наречена, що чекає на свого принца, котрий прийде та пробудить її. Джулія згадує історію про Bella Addormentata,[32] яку читав їй тато, коли вона була ще дитиною. Репліки злої феї – тієї, що накладає закляття, – він завжди читав грубішим голосом. Цю казку вона чула, мабуть, із сотню разів, але щоразу з полегшенням видихала, коли принцеса нарешті прокидалася. Вона обожнювала ті моменти, коли з настанням ночі в їхньому будинку лунав голос її батька.

Тепер цей голос замовк.

Тепер її papa лежить у цілковитій тиші.

Роботу майстерні треба було відновлювати. Усі робітниці одностайно підтримали Джулію. Джина приготувала для неї cassate,[33] яку вона так любить. Аньєзе купила шоколадних цукерок для mamma. Nonna запропонувала змінювати її на чергуванні біля ліжка papa. Алессія, брат якої був каноніком, замовила службу за здоров’я в церкві святої Катерини. Навколо Джулії виросла ціла невеличка спільнота, що підтримувала її та відмовлялася коритися горю. Перед ними дівчина хотіла мати усміхнений та веселий вигляд, який завжди мав її батько. Він вийде з коми, вона певна, він повернеться до роботи. Це все ненадовго, запевняє вона себе, лиш на деякий час.

Щовечора, після закриття майстерні, Джулія поспішає до нього в палату. Вона взяла собі за звичку читати йому вголос – якщо вірити лікарям, пацієнти в комі чують усе, що відбувається довкола них. Тому Джулія читала все, що траплялося: вірші, прозу, романи, – довгими годинами сидячи біля його ліжка. «Ось і настала моя черга читати йому історії, – говорила вона собі. – Він же стільки разів робив це для мене». Вона впевнена: де б він зараз не був, її papa, звідти він чудово її чує.

Сьогодні в обідню перерву вона йде до бібліотеки, щоб узяти кілька книжок. Читальна зала, до якої заходить дівчина, потопає в тиші. Аж тут трапляється щось дивне. Спочатку вона навіть не бачить його, схованого за книжковими полицями. Та раптом таки помічає.

Він тут.

Тюрбан.

Той тюрбан, що його вона бачила на вулиці тоді, у день святої Розалії.

Джулія зніяковіло застигла. Незнайомець стоїть до неї спиною – вона не бачить його обличчя. Він переходить до іншого ряду. Заінтригована, вона йде за ним. Коли він бере з полиці книгу, Джулія нарешті бачить його обличчя – так, це він, чоловік, якого затримали carabinieri… Здається, шукає щось, та ніяк не може знайти. Схвильована цим дивним збігом обставин, Джулія деякий час стоїть на місці, спостерігаючи за ним. Він її досі не помітив.

Врешті-решт, Джулія вирішує підійти. Та не знає, як підступитися до нього – вона не звикла залицятися до чоловіків. Зазвичай вони перші починають розмову. Джулія гарна, їй часто про це говорили. Незважаючи на її хлопчачу поведінку, їй притаманна зворушлива суміш невинності та чуттєвості, яка не залишає байдужими представників сильної статі. «Очі аж блищать, коли дівчата проходять повз»,[34] їй це знайомо. Італійці знаються на цьому – на компліментах, залицяннях, – але їй відомо, до чого це веде. Втім, розпалена якоюсь несподіваною хоробрістю, вона все ж таки зважується.

– Buongiorno.[35]

Незнайомець обертається, здивовано дивиться на неї. Здається, не впізнає. Джулія знічено замовкає на мить.

– Я бачила вас на вулиці нещодавно, під час параду. Коли поліцейські…

Фраза переривається на півслові, коли дівчина раптом ніяковіє. А що, як від згадки про цей інцидент йому зробиться незручно?… Вона вже шкодує про цей приплив сміливості. Їй кортить провалитися на місці, зникнути, більше ніколи не підходити до нього. Але чоловік киває. Тепер він її впізнав.

Тоді Джулія продовжує:

– Я злякалася… що вас посадять у в’язницю.

Він посміхається, і в цій посмішці змішуються щирість і зачудування – що це за дивачка, котра, виявляється, хвилювалася про нього?

– Мене протримали до вечора, а потім відпустили.

Джулія вивчає його обличчя. Хоча в нього темна, смаглява шкіра, очі при цьому – неймовірно ясні, зараз це чітко видно. Їхній синій колір, здається, міниться зеленим – а може, навпаки. Це незвичне поєднання зачаровує. Вона зважується на наступний крок:

– Можливо, я чимось допоможу? Я добре знаю місцеву бібліотеку. Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

Чоловік відповідає, що хотів би почитати книгу італійською мовою – щось не надто складне. Говорить він досить вільно, а ось із письмовою мовою досі є проблеми. Хотілось би розвивати свої навички. Джулія киває та веде його до відділу італійської літератури. Вона нерішуче завмирає – сучасних письменників осягнути досить важко. Врешті-решт дівчина зупиняє свій вибір на романі Сальгарі, який читала в дитинстві – «I figli del Aria»,[36] її улюблений. Незнайомець бере книгу з її рук і дякує. Будь-хто інший у цей момент намагався б затримати її, зав’язати розмову, скористатися можливістю та спробувати звабити її. Тільки не він. Цей просто прощається із нею та йде собі.

Дивлячись, як він виходить із бібліотеки, тримаючи в руці книгу, Джулія відчуває, як стискається її серце. Вона дорікає собі за те, що їй бракує сміливості наздогнати його. Тут так не роблять. Не можна бігти за чоловіком, якого ти щойно зустріла. Вона шкодує, що народилася жінкою, яким завжди доводиться миритися з ходом подій, лиш спостерігаючи за ними, не насмілюючись втручатися. У цей момент Джулія ненавидить себе за боязкість і пасивність.

Звичайно, у неї були хлопці, з якими вона фліртувала, – так, кілька романтичних історій, у яких траплялися поцілунки, невпевнені пестощі крадькома. Джулія дозволяла їм це робити, не проявляючи ініціативи, лиш відповідаючи на проявлений до неї інтерес. Вона ніколи не докладала особливих зусиль, щоб подобатися іншим.

Джулія прямує до майстерні, думаючи про того незнайомця, про цей тюрбан, у якому він скидається на нетутешнього, ніби з’явився з інших часів. Про його волосся, яке він змушений ховати. А ще про його тіло під зім’ятою сорочкою. Від цієї думки вона червоніє.

Наступного дня, плекаючи таємну надію на зустріч із ним, Джулія знов приходить до бібліотеки. Сьогодні нових книжок їй не треба – ще не закінчила ті, які читає papa. На вході до читального залу вона завмирає: чоловік уже там. На тому ж місці, що й учора. Він піднімає на неї очі, ніби чекав її появи. Цієї секунди Джулії здається, ніби її серце ось-ось лусне.

Він підходить до неї так близько, що вона відчуває його тепле, солодке дихання. Йому хотілося подякувати дівчині за книгу, яку вона йому порадила. Він не знав, що їй подарувати на знак подяки, тому просто приніс невеличку пляшку оливкової олії з того кооперативу, де він працює. Джулія дивиться на нього, вражена до глибини душі; її зводить з розуму ніжність і гідність, химерно поєднані в ньому. Це вперше почуття до чоловіка так її хвилює.

Здивована, вона таки бере пляшечку з його рук. Він каже, що сам вичавлював олію з маслин після того, як зібрав їх. Коли він уже збирається йти, Джулія відчуває наплив сміливості. З розпашілими щоками вона пропонує йому прогулятися до пірсу… Море близько, на небі ні хмаринки…

Незнайомець за мить погоджується.

Камальжит Сінгх – так його звати – не балакучий. Ця деталь дивує Джулію: місцеві чоловіки багатослівні, обожнюють говорити про себе. Роль жінок – слухати їх. Як їй пояснювала мати, треба дозволити чоловікові сяяти. Камаль не такий. Не відкриває душу так легко. Втім, Джулії він погоджується розповісти свою історію.

Сикх за віросповіданням, він виїхав із Кашміру, коли йому було двадцять, рятуючись від релігійних переслідувань. Їм загрожувала смертельна небезпека після подій 1984 року, коли індійська армія потопила повстання прихильників незалежності у крові, вбивши вірян у Золотому храмі. Камаль прибув до Сицилії однієї морозної ночі, на самоті, без батьків – багато хто вирішував відправити своїх дітей на захід, поки вони не досягнуть повноліття. Тут його прийняла сикхська громада острова. Італія стала другою європейською країною, після Англії, що надала їм притулок, уточнює він. Його влаштували на роботу через caporalato – такий собі підпільний синдикат, що постачає працедавцям дешеву робочу силу. Чоловік розповідає, як caporale[37] найняв їх, нелегальних мігрантів, і перевіз до місця роботи. Щоб відшкодувати дорожні витрати, а також пляшку води та невеличкий panino,[38] які давав їм щодня, він утримував певний відсоток з їхньої платні, іноді майже половину. Камаль згадує, як колись працював за одне-два євро на годину. Він збирав усе, що тільки родить на цій землі: лимони, маслини, помідори чері, апельсини, артишоки, кабачки, мигдаль… Умови праці не обговорюються. Ти або погоджуєшся на те, що пропонує caporale, або тебе викидають на вулицю.

Нарешті його терпіння було винагороджено: після трьох років непевності Камаль отримав статус біженця та посвідку на право постійного проживання. Знайшов нічну роботу в кооперативі, що займається виробництвом оливкової олії. Ця робота йому подобається. Він розповідає, як знімає маслини з гілок дерев спеціальними граблями, щоб не пошкодити їх. Він любить товариство цих дерев, вік яких іноді сягає тисячі років. Говорить, що їхнє довголіття зачаровує його. «Оливкове дерево – це благородна рослина, – завершує він із посмішкою свою розповідь, – символ миру».

Якби не адміністративні дозволи, ця країна не прийняла б його. Сицилійське суспільство зверхньо ставиться до іммігрантів, ці два світи існують поруч, проте рідко коли контактують між собою. Тоді Камаль каже, що йому шкода своєї країни. Коли він згадує про це, його огортає поволока журби, що лягає йому на плечі, наче велике пальто.

Того дня Джулія повертається до майстерні на дві години пізніше звичайного. Щоб заспокоїти Nonna, яка не знаходила собі місця від хвилювання, вона каже, що пробила колесо на велосипеді.

Це не зовсім правда: з її залізним конем усе гаразд, а от душу її спіткало неабияке потрясіння.