Коса. Сплетіння долі

Сміта

Сміта біжить через оповите сном селище, тримаючи в руці маленьку долоню Лаліти. Говорити ніколи, немає часу пояснити їй, що про цей момент – момент вибору, котрий докорінно змінить лінії їхньої долі, – вона згадуватиме все своє життя. Вони біжать тихо, намагаючись не здіймати галасу, аби джати не помітили та не почули їх. «Коли всі прокинуться, ми будемо вже далеко», – сподівається Сміта. Не можна гаяти ні секунди.

– Ну ж бо, швидше!

Їм треба дістатися великої дороги. Там, у кущах біля вигрібної ями, Сміта заховала велосипед і невеличкий пакуночок з їхніми пожитками.

Вона сподівається, що його ніхто не поцупив, бо ж до Національної траси 56 шлях не близький. Там уже можна буде сісти на автобус до Варанасі, один із тих знаменитих біло-зелених урядових автобусів, у якому проїзд коштує якихось кілька рупій. Про безпеку та комфорт у них залишається тільки мріяти – вночі водії заливаються бхангом,[48] проте вартість квитків тут поза всякою конкуренцією. Від священного міста їх відокремлює менше сотні кілометрів. А вже там треба буде відшукати вокзал і сісти на поїзд до Ченнаї.

На обрії починає сходити сонце. По шосе з жахливим гуркотом проносяться вантажівки. Лаліта тремтить, наче листочок на вітрі; Сміта розуміє, що їй лячно, що дитина ніколи не заходила так далеко від рідного села. За цим шосе на них чекає новий світ – незнайомий і небезпечний.

Сміта розчищає від гілок схованку – велосипед і досі там. Але пакуночок з їжею, що вона підготувала, лежить пошматований у канаві неподалік – мабуть, голодний собака чи щури поласували їхнім пайком. Від нього майже нічого не лишилося… Доведеться продовжувати подорож надголодь – іншого виходу немає. Зараз у Сміти немає часу шукати харчі. Вже скоро жінка брахмана витягне слоїк із рисом перед тим, як піти на базар. Чи подумає вона відразу на далітку? Чи побіжить, стривожена, до чоловіка? Чи кинуться вони їй навздогін? Нагараджан, либонь, уже помітив їхню відсутність. Ні, часу шукати їжу нема, треба рухатися далі. Принаймні пляшка з водою на місці – цим вони й поснідають.

Сміта садовить Лаліту на багажник і сама сідає на велосипед. Дівчинка міцно обіймає її за стегна, причепившись до неї, наче той гекон – зеленувата ящірка, яких повно в помешканнях і з якими так люблять бавитися діти. Сміта не хоче показати їй, що й сама тремтить. Численні Tata Trucks[49] з оглушливим ревищем обганяють їх на вузькій дорозі. Тут не існує жодних правил дорожнього руху – пріоритет завжди в того, хто більший. Сміта дрижить, міцніше стискає кермо, щоб не впасти – падіння на цьому шосе рівнозначне смерті. Ще трохи, і вони виїдуть на трасу NH56, що пролягає між Лакхнау та Варанасі.

Тепер вони сидять на узбіччі. Сміта обтирає ганчіркою обличчя собі та Лаліті – обидві вкриті пилом. Вони вже дві години чекають на автобус. Якби ж то знати, чи він узагалі сьогодні буде. Розклад руху транспорту тут, м’яко кажучи, орієнтовний, навіть швидше гіпотетичний. Коли автобус нарешті під’їжджає, стає помітно, що він уже забитий вщерть – двері ледве відчиняються через купу народу всередині. Проштовхатися туди просто неможливо. Деякі люди відразу вилазять на дах – вони подорожуватимуть просто неба, учепившись за бічні рейки. Сміта бере доньку за руку і так-сяк протискається до салону. Їй вдається знайти половину вільного сидіння майже в самому кінці автобуса – що ж, їм вистачить того на двох. Тепер вона намагається продертися назад до виходу, щоб забрати велосипед, який лишився на узбіччі. Справа ця досить ризикована: у проході штовхається купа народу, яким нема де сісти, що роздратовано лаються між собою. Одна жінка везе з собою курей, що обурює її сусіда. Раптом Лаліта зойкає, тицяючи пальцем у шибку: там, біля автобуса, якийсь чолов’яга осідлав велосипед і швиденько змивається звідти. Сміта блідне: якщо вона кинеться йому навздогін, є ризик, що автобус поїде без неї. Водій уже завів двигун, що тепер дрижить, порикуючи. Сміті нічого не лишається, крім як повернутися знехотя до місця та дивитися, як віддаляється це зужите залізяччя, яке вона колись давно купила і збиралася виміняти на їжу.

Автобус потроху рушає. Лаліта притискає обличчя до задньої шибки, щоб не пропустити чогось цікавого в цій подорожі. Раптом вона вигукує:

– Тато!

Сміта аж підскакує на сидінні. Озирнувшись, вона помічає, як на дорогу вибігає Нагараджан. Він біжить до автобуса, який щойно рушив. Сміта відчуває, як сили полишають її. Чоловік поспішає, намагаючись наздогнати їх, а на його обличчі відбивається якась суміш незбагненних емоцій – жалю, сум’яття, ніжності, гніву? Автобус набирає швидкість, і він лишається далеко позаду. Лаліта починає рюмсати, б’є долонькою об шибку, а тоді повертається до матері, дивлячись на неї заплаканими очима, благаючи про допомогу:

– Мамо, скажи їм, хай зупиняться!

Сміта знає, що марно намагатися зупинити автобус. Їй навіть не вдасться проштовхатися до водія. А якби і вдалося, то навряд чи він погодився б пригальмувати – або звелів би їм вийти з автобуса. Так ризикувати не можна. Постать Нагараджана щосекунди зменшується, поки не перетворюється на невеличку цятку десь на обрії, та він не зупиняється і продовжує свій даремний забіг. Лаліта ридає. Нарешті її батько зникає з поля зору. Можливо, навіть назавжди. Дитина устромляється носиком матері в шию.

– Не плач. Він приєднається до нас пізніше.

Сміта намагається зробити так, щоб її голос звучав якомога переконливіше, ніби їй хотілося запевнити саму себе в правдивості цього припущення. Проте ніхто не може знати цього точно. Вона загадується, від чого ще їм доведеться відмовитися, поки завершиться їхня подорож. Утираючи доньчині сльози, вона крадькома торкається зображення Вішну, захованого під сарі. «Все буде добре», – переконує вона себе. Нехай на шляху на них чекають сотні випробувань – Вішну все одно поруч, зовсім поруч.

Лаліта заснула. Сльози на її обличчі висохли, лишивши по собі тільки білуваті борозни. Крізь запилену шибку Сміта роздивляється пейзаж. Автобус їде повз похилені хижки, поля, авторемонтну станцію, школу, рештки поламаних вантажівок, стільці під столітнім деревом, стихійний базар, продавців, що сидять тут-таки, на землі, пункт прокату мопедів останніх моделей, озеро, склади, зруйнований храм, рекламні вивіски, жінок у сарі, що несуть на головах кошики, трактор… Їй спадає на думку, що вся Індія перебуває ось тут, на узбіччі шосе, в цьому безіменному хаосі, в якому змішується давнє й сучасне, чисте та мерзенне, священне та нице.

Із запізненням на три години (поламана вантажівка перегородила шлях) автобус нарешті прибуває на вокзал Варанасі. Він одразу ж випльовує свій уміст: чоловіків, жінок, дітей, валізи, курей і все, що пасажири примудрилися запхати нагору, під низ та в проходи автобуса. Серед багажу навіть видно козу – якийсь чоловік знімає її з даху, а Лаліта дивиться на це округленими від подиву очима, не розуміючи, як же кізка змогла там опинитися.

Щойно встигли Сміта з Лалітою вилізти з автобуса, як їх уже підхоплює бурхлива енергія міста. Усюди сновигають автобуси, автівки, рикші, вантажівки з прочанами – усі поспішають до Гангу, до Золотого храму. Варанасі – одне з найстаріших міст у світі. Сюди приїздять, щоб очиститися, поринути в медитацію, взяти шлюб, а також для того, щоб поховати своїх близьких, а іноді навіть щоб померти самим. На гхатах, кам’яних набережних, що сходами спускаються до Ganga Mama, як називають тут цю річку, пліч-о-пліч кружляють життя та смерть, день і ніч у своєму нескінченному балеті.

Лаліта зроду-віку не бачила нічого подібного. Сміта раніше розповідала їй про це місто, в якому вона колись була ще дитиною, коли її батьки вирушили сюди на прощу. Разом вони виконали ритуал Панчатиртхі Ятра, сенс якого полягає в тому, щоб у певному порядку скупатися у п’ятьох місцях священної ріки. Завершили свою подорож вони жертвоприношенням у Золотому храмі, як того вимагає звичай. Сміта ішла за своїми батьками та братами, дозволяючи їм вести її. Спогади про цю подорож, що справила на неї неабияке враження, досі живуть у її серці. Особливо їй запам’ятався гхат Манікарніка, на якому відбувається кремація тіл померлих. Вона досі згадує про поховальне вогнище, як на ньому виднілося тіло літньої жінки. За традицією її обмили в Гангу та витерли перед тим, як спалити. Сміта нажахано дивилася, як перші язики полум’я несміливо торкалися тіла померлої, аж поки вогонь не накинувся на нього з пекельним сичанням. Як не дивно, близькі померлої жінки не здавалися сумними, навпаки – вони мало не раділи moksha своєї родички, її звільненню. Деякі з них говорили між собою, хтось грав у карти, а ще хтось навіть сміявся. Вдягнені в біле вбрання даліти працювали там і вдень, і вночі – кремація, як і будь-яка нечиста робота, призначена для них самим світопорядком. Крім того, їм доводилося займатися постачанням деревини та хмизу для вогнищ, які вони підвозили човном до гхатів. Сміта згадує ті гори величезних колод, що лежали вздовж набережних, чекаючи своєї черги. А за кілька метрів звідти стояли корови та пили воду з річки, не звертаючи уваги на події, що розгорталися на березі коло них. Трохи далі чоловіки, жінки та діти здійснювали ритуальні омивання – за звичаєм треба зайти в Ганг та пірнути з головою, щоб очиститися. Інші влаштовували тут же весільні церемонії, грайливі та барвисті, співаючи священні псалми чи народні пісні. Дехто просто миє посуд або навіть пере в річці. Подекуди вода була аж чорна, інколи на хвилях пропливали квіти й лампадки – паломницькі підношення богам, а час від часу можна було побачити напіврозкладені туші тварин, навіть людські скелети – зазвичай після кремації попіл розвіюють над річкою, але багато сімей не можуть дозволити собі оплатити повне спалювання, тож вони кидають тіла померлих родичів у річку напівзгорілими або й узагалі неушкодженими.

Сьогодні Сміту ніхто не веде за собою, вона не може вхопитися за чиюсь руку, щоб заспокоїтися, – поруч із нею тільки дочка. Вони опинилися сам на сам із безликим натовпом прочан і тепер намагаються зрозуміти, куди їм іти. Залізничний вокзал розташований у самому центрі міста, далеко від того місця, куди привіз їх автобус.

На вулицях Лаліта зачаровано розглядає вітрини магазинів, у яких продаються чудернацькі штукенції – одна дивніша за іншу. Тут і пилосос, і соковитискач, а там он – ванна, раковина, унітаз. Лаліта ніколи цього не бачила. Сміта зітхає, їй хотілося б іти швидше, але через цікавість дитини вони змушені раз у раз сповільнювати ходу. Вони натрапляють на групку школярів у коричневій формі, що крокують, тримаючись за руки. Сміта помічає заздрісний погляд її дочки, яким вона дивиться їм услід.

Нарешті перед ними виростає вокзал Варанасі-Кант. Перед ним буяє справжнє людське море – це один із найбільш завантажених вокзалів країни. У центральній залі це море розливається маленькими струмочками у напрямку віконечок кас. Скрізь стоять, сидять або й лежать чоловіки, жінки та діти, чекаючи на свою чергу протягом кількох годин, а іноді навіть днів.

Сміта намагається пробратися поближче до кас, оминаючи зазивал. (Користаючись із сум’яття або розгубленості туристів, вони за кілька рупій пропонують їм свої поради, при цьому досить ненадійні.) Сміта займає місце в одній із чотирьох черг – у кожній не менше сотні чоловік, доведеться зачекати. Лаліта вже страшенно втомилася – вони провели в дорозі цілий день надголодь, а подолали ледве сто кілометрів. Найскладніше ще чекає на них попереду, Сміта знає це.

Коли вона нарешті підходить до віконечка, надворі вже ніч. Касир відверто дивується, коли вона просить продати їй два квитки до Ченнаї на цей самий день. «Квитки треба бронювати за кілька днів, – відповідає він, – в останню хвилину ніколи немає місць. Ви не бронювали заздалегідь?…» Сміта відчуває, як сили покидають її від самої лише думки про те, що їм доведеться провести ніч тут, у священному місті, де вона нікого не знає. Монет, поцуплених у брахмана, ледве вистачить на те, щоб заплатити за квитки третього класу і трохи поїсти, а вже про готель чи навіть якусь нічліжку годі й говорити. Сміта наполягає: вони мусять поїхати якомога швидше. Вона не вагаючись підсовує касиру ще кілька монет, що були відкладені на їжу. Той оторопіло дивиться на неї та, зціпивши жовті зуби, щось бурмоче собі під ніс. Він зникає, а за мить повертається, тримаючи в руках два квитки «sleeper class»,[50] найдешевшого класу, на поїзд, що вирушає завтра. Нічого кращого запропонувати він не може. Уже згодом Сміта дізнається, що ці квитки продаються всім охочим – у вагонах цього класу немає обмежень на кількість пасажирів, через що вони постійно переповнені. Касир зіграв на її довірливості, щоб витягнути з неї кілька рупій, – на жаль, зрозуміє вона це надто пізно.

Лаліта, виснажена, заснула в неї на руках. Сміта намагається пробратися кудись, де можна сісти. Скрізь – на платформах, на вокзалі – пасажири готуються перебувати ніч. Ті, кому пощастило найбільше, вкладаються та засинають. Сміта сідає в кутку, просто на землю, неподалік від вдягненої у все біле жінки, коло якої сидять двоє маленьких дітлахів. Лаліта прокидається – їй хочеться їсти. Сміта витягує з сумки пляшку з водою – там лишається трішечки, хіба що на дні, більше нічого немає. Дівчинка починає плакати.

Жінка в білому, яка сидить неподалік, саме дає дітям печиво. Вона дивиться на Сміту, на заплакану дівчинку в неї на руках. Відтак підходить і пропонує розділити з ними їхню нехитру вечерю. Сміта здивовано дивиться на неї: не звикла, щоб їй приходили на допомогу, вона ніколи не просила милостині. Хоч би як не складалося її життя, вона завжди жила з гідністю. Якби вона була сама, то, ймовірно, відмовилася б, але Лаліта настільки слабка, настільки маленька, що не витримає без їжі. Сміта бере з рук жінки банан і печиво та дякує їй. Лаліта жадібно накидається на їжу. Крім того, у вуличного торговця жінка купує імбирний чай та пропонує їм пригоститися – Сміта охоче приймає цю пропозицію. Гарячий чай із різким смаком приводить її до тями. Жінка – її звуть Лакшмама – зав’язує розмову. «Куди ж ви їдете оце так, удвох? Хіба не міг супроводжувати хтось – чоловік, батько чи брат?» Сміта відповідає, що вони їдуть до Ченнаї: там на них чекає її чоловік, каже вона. Лакшмама з синами їдуть до Вріндавана, невеличкого містечка на південь від Делі, відоме як місто білих вдів. Вона зізнається, що кілька місяців тому її чоловік помер від грипу. Після його смерті родина чоловіка, з якою вони жили, викинула її на вулицю. «На жаль, удовам тяжко тут живеться», – гірко всміхається Лакшмама. Їх вважають проклятими, звинувачуючи в неспроможності вберегти свого покійного чоловіка від смерті. Іноді навіть заявляють, що вони навмисне за допомогою чарів наслали хворобу чи смерть свого благовірного. Якщо ж він гине внаслідок нещасного випадку або на війні, вдови не мають права отримувати жодних виплат. Зустріти вдову на вулиці – ба навіть наступити на її тінь! – вважається лихим знаком. Їм не можна з’являтися на весілля та вечірки, тож доводиться ховатися, носити біле жалобне вбрання на знак покарання. Їх часто викидають на вулиці власні сім’ї. Лакшмама з жахом згадує про жорстоку традицію Саті, за якою вдовам колись доводилося сходити на поховальне вогнище свого чоловіка. Тих, хто відмовлявся це робити, виганяли з села, побитих або зґвалтованих, іноді їх силоміць заштовхувала на вогнище родина чоловіка або й навіть власні діти, які таким чином намагалися уникнути тієї ж долі для них самих. Перед тим, як виставити їх на вулицю, вдів змушували зняти з себе всі прикраси та поголити голову, щоб не приваблювати чоловіків – їм заборонено вступати в повторний шлюб, незалежно від віку. У селах, де дівчатка виходять заміж іще в дитинстві, трапляються й такі, хто овдовів у п’ять років, а отже, фактично змушені все життя жебракувати.

«Коли ти втрачаєш чоловіка, тебе всього позбавляють», – зітхає вона. Сміта це добре знає: у жінки не може бути жодної власності, все належить її чоловікові. Побравшись із ним, вона віддає йому все. Втративши його, вона перестає існувати. У Лакшмами нічого не лишилося, крім однієї прикраси, яку подарували батьки у день весілля та яку вдалося сховати під сарі. Вона пам’ятає цей чудовий день, коли її, вдягнену в розкішне вбрання, привели до храму, щоб відсвяткувати заручини. З такою пишнотою вона вступала в шлюб – і в таких злиднях опинилася після того. «Краще б мій чоловік пішов до іншої, – зізнається вона, – або вигнав мене з дому – принаймні тоді суспільство не відштовхувало б мене як парію,[51] можливо, тоді родичі проявили б до мене хоч якесь співчуття замість презирства та ворожості. Краще б я народилася коровою – тоді б мене всі шанували». Сміта не наважується сказати їй, що й сама вирішила піти від свого чоловіка, покинути рідне село та колишнє життя. Цієї миті, слухаючи Лакшмаму, вона питає себе, чи не припустилася вона жахливої помилки. Молода вдова зізнається, що хотіла накласти на себе руки, але відмовилася від цього задуму, побоюючись, що родина чоловіка вб’є її синів, щоб забрати спадщину, – таке також іноді трапляється. Тож вона обрала за краще заслання у Вріндавані разом із дітьми. Кажуть, що там таких, як вона, тисячі – вдови знаходять собі притулок у благодійних ашрамах, «будинках для вдів», або просто на вулиці. В обмін на чашку рису або супу вони співають у храмах молитви до Крішни, отримуючи таким чином хоч трохи їжі, щоб вижити – один раз на день, на більше вони не мають права.

Сміта слухає вдову, не перебиваючи. На вигляд вона трохи старша за неї. Коли вона питає, скільки їй років, Лакшмама відповідає, що точно не знає, та їй здається, що не більше тридцяти. Обличчя в неї досі молоде, думає про себе Сміта, її очі живі, проте в них оселилася безмежна, мало не тисячолітня туга.

Підходить поїзд – Лакшмамі час їхати. Сміта дякує їй за їжу та обіцяє помолитися Вішну за неї та за її дітей. Вона дивиться, як та простує платформою з однією невеличкою сумкою замість багажу, віддаляючись від неї, несучи молодшого сина на руках, а старшого тримаючи за руку. Коли її постать зникає в натовпі пасажирів, Сміта підносить руку до зображення Вішну під її сарі та молить його, аби він супроводжував і захищав її під час подорожі та життя у вигнанні. Вона думає про мільйони вдів, що живуть так само, забуті та знедолені, знехтувані цим суспільством, яке вочевидь не полюбляє жінок, і раптом відчуває вдячність за те, що вона така, яка є – Сміта, народжена даліткою, зате вона ціла й неушкоджена, а душу їй гріє сподівання на краще життя.

«Краще б я не народжувалася взагалі», – зізнається їй Лакшмама перед тим, як зникнути.